Богдан-Ігор Антонич «Різдво»

Літературний рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Вид лірики: філософська.

Провідний мотив: таїнство різдвяного вечора (переплетення христи­янських і язичницьких мотивів).

Віршовий розмір: хорей.

Літературознавці про твір. Б.-І. Антонич не вдавався до «оязичнен-ня християнства» чи — навпаки. Він уміло взаємодоповнював дві одна­ково рідні українцям релігійні системи. Як-от у вірші «Різдво», де християнське таїнство народження Спасителя тонко помережане язич­ницькими мотивами. Саме воно відбувається в українському, лемків­ському середовищі. І навіть волфи уподібнюються до лемків: «Прийшли лемки у кресанях і принесли місяць круглий». Образ місяця, що проймає увесь твір, — теж праукраїнський, язичницький символ Різдва, народ­ження нового світу. Отже, залучаючи творчу фантазію, уяву, автор щільно переплітає християнську й українську традиції, робить інтим­ним переживання віри.

 

Олександр Довженко «Україна в огні» 1943)

Жанр: кіноповість.

Тема: зображення жахливого початку війни з фашистськими загарб­никами й відступу радянських військ.

Головна ідея: утвердження ідеї невмирущості української нації, ви­сокої моралі українців у кривавий час воєнного лихоліття.

Головні герої твору: родина Запорожців: Лаврін і Тетяна та їхні діти, п’ятеро синів — Роман, Іван, Савка, Григорій, Трохим і дочка Олеся; Олесина подруга Христя Хутірна, Василь Кравчина; зрадник Заброда, німецький полковник Еріх фон Крауз і його син Людвіг.

Сюжет: святкування всією родиною п’ятдесят п’ятої річниці Тетя­ни Запорожець — початок війни й захоплення фашистами Тополівки — вибори старости Тополівки — відправлення молоді до Німеччини, зокрема Олесі й Христі, — перебування Олесі в Німеччині — убивство Людвіга Лавріном — спалення фашистами Тополівки — відступ ні­мецьких військ — повернення Олесі з Німеччини, зустріч на рідній землі з Христею, а згодом із Василем — проводи Олесею свого роду на війну (кілька сюжетних ліній: лінія захисту Батьківщини (доля роду Запорожців й інших учасників бойових дій), лірична лінія Олесі й Ва­силя, лінія Христі Хутірної).

Початок: Тут всі сліди битви сценариста з письменником. Один закликав до строгого професійного рисунка сценарію, другий, вражений стражданнями народу, весь час поривався до розширення тем. В моїй свідомості все тут написане – тільки прозора основа майбутньої книги боротбби мого народу за визволення з-під ярма гітлеризму.

Ліричні відступи:

Про дезертирів.

У грізну велику годину життя свого народу не вистачило у них ні розуму, ні великості душі. Під тиском найтяжчих обставин не одійшли вони на схід зі своїм великим товариством, що йому потім судилася здивувати світ соїми подвигами. Звикл до типової безвідповідальності, позбавлені знання урочистої заборони і розуміння ходу історії, мляві їх натури не піднялися до висот розуміння ходу історії. І ніхто не став їм у пригоді з славних прадідів історії. Великих воїнів, бо не вчили їх історії.

Про партійну номенклатуру.

Вони були раді, що від’їжджають з небезпечного міста на схід, що машина справна. Душі у людей були малесенькі, кишенькові, портативні, зовсім не пристосовані до великого горя. Вони виросли в атмосфері легкого успіху й радощів. Сувора, мужня доба необхідності давно здавалася їм закінченою, перейденою, і вони плавали вже кілька літ в царстві свободи, мов рибки в тихій неглибокій річечці, де було завжди видно і дно, і небо, і лататтячко, й омутець.

Про плинність часу.

О час! Великий, мудрий художник! Ти несеш на своїй палітрі не тільки сивизну нашу, чи задерті кирпи, чи корокозорість нашу, чи випадкові часом ознаки наших геройств, а щось незмірно більше, глибше і велике, що складає в блакиті майбутнього блискучої краси трагедійний портрет безсмертного нашого народу.

Про рядових бійців.

Все віддали. Все до останньої нитки. Поквиталися з життям, з війною, з ворогами на всю силу. Не мудрували, не ховались по резервах і тилах, не обростали родичами на простих своїх артилерійських постах. Не видушували з малих своїх талантів великої користі, нехтували талантом, не любили виставляти на показ ні в цілому вигляді, ні в пораненому, ні в яких доблестях, мало дорожили своїм – непоштиві, насмішкуваті й недбалі Овчаренко Гнат, Теліга Захарко, Іван Гавриш, Степан Муравин, Паляничка Трохим, Косарик Самійло, Неборак Мусій, Джума Галієв.

Не було в них ненависті до інших народів, ні заздрості. Не бували вони ні по Америках, ні по Парижах, ні по Лондонах. Не бачили вони союзників своїх в обличчя. Тільки злобливі лики жорстоких заклятих ворогів бачили вони за життя в атак.

Літературознавці про твір. Довженко, як ніхто інший, сміливо й реа­лістично передав гіркоту поразок і відступу та героїзм українського на­роду в боротьбі з фашизмом, розвінчував сталінську концепцію класо­вої боротьби, критикував методи виховання нашої молоді, незнання нею рідної історії й відсутність національної гордості. Це становить го­ловну тему повісті.

Ідея твору, за словами самого автора, — незламність сили й непохит­ність духу нашого народу, здатність до визвольної боротьби і впевненість у перемозі над ворогом. Про специфіку сюжету й композиції «України в огні» митець писав, що в ній видно «сліди битви сценариста з письмен­ником». Довженко-письменник прагнув висловитися повніше й яскравіше, що призвело до використання в кіноповісті численних вставних оповідань, епізодів, спогадів, аналітичних роздумів і ліричних відступів. Довженко-сценарист змальовує воєнні баталії, окремі епізоди з життя героїв та їхні вчинки, довільно розширюючи рамки сюжету в часі й просторі…

Болючі роздуми Довженка про причини денаціоналізації українців «озвучують» німці. «Людвігу, ти мусиш знати, у цього народу є нічим і ніколи не прикрита ахіллесова п’ята. Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім’я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту… Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п’ять літ живуть негативними лозунгами відкидання Бога, власності, сім’ї, дружби! У них від слова нація остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників… От де ключик від скриньки, де схована їхня заги­бель…», — повчає німецький комендант свого сина.

Довженко був одним із перших письменників, хто так сміливо й правдиво показав розтерзану Україну (Г. Семенюк).

Олександр Довженко «Зачарована Десна»

1957)

Жанр: кіноповість («автобіографічне кінооповідання»).

Тема: зображення дитинства й джерел формування митця.

Головна ідея: оспівування краю дитинства, його людей, природи.

Головні герої твору: два ліричні герої — Сашко (у новелах) і Олек­сандр Довженко (в авторських відступах); Одарка Єрмолаївна (мати), Петро Семенович (батько), баба Марусйна, дід Семен.

Сюжет: твір не має чіткого сюжету з послідовним розвитком подій — сюжет двоплановий: основна сюжетна лінія — це ніби окремі новели (ди­тинство Сашка, його враження, сцени захоплення навколишнім світом), другий план — ліричні відступи зрілого майстра слова (філософське ос­мислення художньої творчості, краси людської праці, природи й людини).

«У цьому нарисі автобіографічного кінооповідання автор поспішає зробити відразу деякі визнання: в його реальний повсякденний світ, що не день частіше починають вриватися спогади».

1) Опис городу. “До чого ж гарно й весело було на нашому городі”.

2) Мати, дід Семен, прабаба Марусина.

3) Маленький Сашко повиривав моркву.

4) Поновлення втраченої святості, шанування дорослих людей Захарко.

5) Сашко в човні.

“Як неприємно, коли баба клене, або коли довго йде дощ і не вщухає. Неприємно, коли п’явка впивається в жижку… Неприємно дивитися на великий вогонь, а от на малий – приємно. Приємно знайти в трав пташине кубло…”

“Але більш за все на світі любив я музику. Коли б спитав мене хто-небудь, яку музику я любив у ранньому дитинстві, який інструмент, яких музик, я б сказав, що більш за все я любив слухати клепання коси”.

6) Одночасна раптова смерть чотирьох братів.

7) Опис батька.

“Багато я бачив гарних людей, ну такого, як батько не бачив. Одне, що в батька було некрасиве, – одяг. З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів”

8) Народження сестри і смреть прабаби в один день.

“Закрились всевидящі вічки, ущухла народна пристрасна її творчість”.

9) Старці у дворі.

“Мати боялась і ненавиділа старців, але подавала їм завжди щедро. Вона іула гонориста, і їй дуже хотілось, аби хоч сліпі вважали її за багату”. Батько ненавидів всякий нестаток. Навіть слово „бідність” ніколи не вживав до своєї особи. Замість „моя бідність” міг сказати „моє багатство наприклад: „Моє багатство не дозволяє купити мені нові чоботи”.

10) Повінь на Великдень.

“Жили ми в повній гармонії з силами природи… Як ми з батьком рятували людей, про це можна написати цілу книгу”.

“Ярема Бобир, наш родич по дідовому коліну, знав прикмети до всіх природних явищ. Особливо вірив у мишей”.

11) Про село.

“Загинуло й щезло геть з лиця землі моє село не від води, а від вогню. Горів і я тоді у тім вогні, загибав усіма смертями людськими, звірячими, рослинними.. “

12) Про призначення митця.

“Ніколи не треба забувати про своє призначення і завжди пам’ятати, що митці покликані народом для того, щоб показувати світові, що життя прекрасне, що само по собі воно є найбільшим і найвеличнішим з усіх мислимих благ”.

13) Косовиця.

“Я не оглядаюсь. Коло хати мати-зозуля кує мені розлуку. Довго-довго не один десяток років буде проводжати мене мати, дивлячись крізь сльози на доргоу, довго хреститиме мені слід і стоятиме з молитвами на зорях вечірніх”.

14) Бійки на косовиці (реальні й уявні). Зустріч з “руськими” людьми. Батько Сашкові про національну належність (ми мужики, хахли).

“Погодою у нас на сінокосі років з півтораста завідувала ворона”.

“Дядько Самійло не був ні професором, ні лікарем, ні інженером. Він навіть не був добрим хлібором. Але, як і кожна майже людина, мав свій талант і знайшов себе в ньому. Він був косар. Він був такий великий косар, що забули його прізвище і звали його Самійло-косар. Орудував він косою, як добрий маляр пензлем чи ложкою. Коли б його пустили з косою просто, він обкосив би всю земну кулю”.

15) Лев на березі Десни.

16) Про домашніх тварин: пес Пірат, один кінь Мурайи другий Тягнибіда. Уявна розмова коней.

17) Колядники в хаті.

“Молодець Сашечко та по торгу ходив…”

18) Сашко з батьком у вчителя Леонтія Созоновича Опанасенка (старий, нервовий, сердитий).

“Не развитий!” – промовив нерозумний учитель”

19) Ліричний відступ.

“Ні. Я не приверженець ні старого села, ні старих людей, ні старовини в цілому. Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм”. Сучасне завжли на попозі з минулого в майбутнє. Чому ж я мушу зневажати все минуле? Невже для того, щоб навчити онуків ненавидіти колись дороге й святе моє сучасне, що стане для них колись минулим у велику добу комунізму!”

“Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду…”

Літературознавці про твір. Саме спогади, у яких «перші радощі, і вболівання, і чари перших захоплень дитячих», визначають сповідаль­но-ліричну тональність кіноповісті. Адже людина, яка пригадує минуле, як правило, вибирає з нього найяскравіші епізоди, найбільш вражаючі штрихи й деталі, що збереглися в пам’яті. Вони постають в особливому освітленні — піднесеному, романтичному…

Важливу роль у структурі твору відіграє оповідач — маленький хлопчик Сашко. Це дало авторові змогу передати найщиріші почуття, сумніви, вагання, захоплення, страхи дитини, яка так безпосередньо реагує на все, що її оточує. Дід Семен бачиться хлопцеві «в старих срібнофольгових шатах», а річки й озера Сашкового дитинства вида­ються йому найкращими у світі. Буйна фантазія хлопця малює навіть лева на берегах Десни…

Колоритні постаті батька, діда, а ще баби, матері, дядька Самійла— косаря, Тихона Бобиря — мисливця освітлюють «святість босоногого дитинства», яке вже ніколи не вернеться, як і краса рідного краю. З тре­петною закоханістю змальовує О. Довженко у своїх спогадах нічне зо­ряне небо, повінь, сіножать, зачаровану Десну, буяння городу.

Таким постає казково-хвилюючий світ дитинства, поетична душа дитини (Н. Бернадська).