Володимир Винниченко. «Момент»

(1910)

Літературний рід: епос.

Жанр: новела.

Тема: історія короткої любові між революціонером і панною в ризи­кованій для життя ситуації.

Головна ідея: оспівування почуття кохання; усвідомлення скороми-нущості щастя.

Головні герої: революціонер, панночка Муся, контрабандист Семен Пустун.

Сюжет: революціонер зустрічається з панночкою в клуні перед спланованим нелегальним переходом через кордон. Панночка так само тікає від переслідування поліції. Герой закохується в панночку — і чи­тач стає свідком народження й розвитку високого почуття. Молоді лю­ди переживають страшний, екстремальний момент: перебігаючи при­кордонну смугу під обстрілом, вони уникають смерті і як переможці святкують радість життя.

Про твір: історія кохання в новелі психологічно витончена, світла й прекрасна, але й печальна, адже герой новели залишається наодинці з мукою осиротілого щастя, яке спалахнуло було на мить (звідси й назва новели «Момент») — і зникло разом із чарівною панною.

У цій новелі В. Винниченко використав увесь арсенал імпресіоніс­тичних засобів. Колористика твору концентрує в собі сонячні барви, лі­сову зелень, небесну блакить; багатство зорових і слухових образів уви­разнює пейзаж, творить тло, на якому розгортаються події в новелі. Штрихова імпресіоністична техніка передачі вражень головного героя (а розповідь ведеться від першої особи) ніби виплітає малюнок душев­ного стану закоханого. Усе навколишнє читач «бачить» і сприймає че­рез внутрішній світ головного героя.

Момент щастя — миттєвий: закохані тут же розлучаються навіки, адже щастя, за Винниченком, — це «свободна воля», воля від тягаря й обов’язку, що є наслідком тривалих стосунків. Справжнє щастя — у миттєвому захваті.

У цій новелі чітко простежується доволі відверте протиставлення усталеної, традиційної моралі з її суворими, а то й пуританськими приписами природності й принадності душевних і тілесних поривань двох молодих людей. Емоційно звучить у новелі й піднесений, і мі­норний водночас апофеоз «великому, прекрасному процесу життя», частка якого і ліс, і бджоли, і пташки, і «сплетені коханням метели­ки», і юнак та дівчина, які ніби розчиняються в зеленому рухливому царстві природи.

Спалах почуттєвої любові в природі — момент, найвища точка бут­тя. Людина перетворює свято кохання на побутовий елемент щоден­ного життя. Звідси і рівень оцінки: «Щастя — момент. Далі вже бу­денщина, пошлість». Ідеальну модель поведінки всього живого в при­роді Муся окреслює так: «Єсть якісь метелики. Вони вмирають серед кохання». Пропозиція панни скористатися цією моделлю, перенісши її з рівня біологічного на рівень духовний {«наше кохання повинно вмер­ти зараз»), з розумінням сприймається героєм. Муся стає Дамою, а юнак благочестивим, шляхетним лицарем.

 

Павло Тичина «О панно Інно»

(1915)

Літературний рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Вид лірики: інтимна (любовна).

Провідний мотив: нестерпна туга за втраченим коханням, поєдна­на зі світлим спогадом про нього.

Віршовий розмір: ямб.

Літературознавці про вірш. Спробуємо розгадати асоціативний ланцю­жок твору (звичайно, це лише одне з можливих прочитань). Ще в ранній юності Тичина романтично закохався одночасно у двох чарівних сестер Полю та Інну — доньок чернігівського поета Івана Вороньківського. У його домі часто відбувалися літературні вечори, куди приходив і двадцятиліт­ній семінарист П. Тичина. Особливо запала в серце поетові Поля. Але вона не відповіла взаємністю. Ця нерозділена любов стала одним з найболючі­ших потрясінь молодої митцевої душі. І ось через якийсь час поет, можли­во, побачив на вулиці дівчину, чимось схожу на Інну. Одразу ж у серці за­вирували спогади, що лягли на папір у відповідних асоціативних образах. «Я — сам» — відчуття внутрішньої порожнечі після розриву з коханою. Але як пов’язати з мотивом вірша образи «вікно, сніги»? Вікно, вочевидь, асоціюється з розлукою: у вікно дивляться вслід дорогій людині, що іде геть, у вікно виглядають цю людину. Сніги — це холод на душі, смерть.

Для характеристики своєї закоханості ліричний герой добирає неологіз­ми, аби підкреслити унікальність свого кохання, його первозданність, несхожість на будь-чиє ще. Чому ж «дитинно»? Бо саме для дитини най­більш характерні наївність, щирість, захват. «Злотоцінно», тобто цінувала­ся ця любов вище за будь-який скарб. Далі ліричний герой запитує себе, чи була то справжня любов. Проте ланцюжок асоціацій швидко розгорта­ється і манить за собою (відповідь на це запитання буде дана лише остан­нім словом вірша). Пригадується атмосфера того давнього кохання, воно асоціюється з красою різнобарв’я, з тонкощами аромату квітучого лугу. А цей уже образ (кохання — квітучий луг) підказує висловити думку про неповторність і скороминущість спалаху почуття в такій інакомовній фор­мі — «Любові усміх квітне раз — ще й тлінно». Після згасання ж спалаху любові особливо разюче відчувається самотність, безнадія, фатальність іс­нування, це відчуття митець увиразнює рефреном «сніги, сніги, сніги…» (В.Пахаренко).

 

Павло Тичина «Арфами, арфами…»

(1914)