Зображувально-виражальні групи в художньому творі

Аналіз мови твору з літературознавчого погляду не повинен зводитися до ототожнення художнього слова з мовною реальністю (можливість переходу на лінгвістичний аналіз) та погляду на слово лише як засобу передачі змісту (прояв вульгарно-соціологічних тенденцій). Завдання літературознавчого аналізу – підійти до слова як елементу, частки художнього цілого твору, побачити в слові не форму мови, а своєрідну форму мистецтва, тобто розкрити естетичне наповнення слова у творі. Це відбувається завдяки тому, що кожне слово сприймається не само по собі, а як таке, що входить в образне, метафоричне мислення автора і стає основою для виникнення нових образів, асоціацій, одержує естетичне освоєння. У звичайному мовленні людина просто повідомляє про свої переживання, емоції, стан, а письменник створює їх засобами художнього мовлення.

Зважаючи на це, в будь-якому художньому творі можна виділити чотири групи зображувально-виражальних засобів.

1. Лексичні виражальні засоби:

- на основі використання лексики за поширеністю (загальновживана, виробничо-професійна, діалектизми);

- на основі використання лексики за походженням (власна і запозичена);

- на основі використання лексики за частотою вживання (активна та пасивна: неологізми – застаріла лексика: історизми, архаїзми).

2. Фонетичні виражальні засоби (асонанс, алітерація, явище ейфонії).

3. Стилістичні фігури (поетичний синтаксис): інверсія, еліпсис, градація, анафора, епіфора, зіткнення, кільце, тавтологія, антитеза, паралелізм, риторичні питання та звертання.

4. Тропи (порівняння, метафора та її різновиди (персоніфікація, символ, алегорія, оксюморон,) метонімія та синекдоха як її різновид, гіпербола, літота, епітет).

Поділ літератури на роди

Поділ літератури на роди бере свій початок від Аристотеля („Поетика”). Рід – це найбільш загальна категорія при класифікації творів. На сьогодні переважно виділяють три літературні роди.

Епос (у перекладі з грецької – слово, мова, розповідь) – рід літератури, в якому подається об’єктивне зображення подій, що сприяє всебічному розкриттю характеру людини. Автор завжди знаходиться на певній часовій відстані від події, що обумовлює фабульність епічних творів. Важливим способом викладу художнього матеріалу є розповідь та опис.

Лірика (грецьке lyra – музичний інструмент) – рід літератури, в якому центром зображення постає свідомість людини, що знаходить вираження в настроях, почуттях, переживаннях ліричного героя. У творі відбивається перш за все емоційний стан людини, що обумовлює одну з суттєвих рис лірики – її медитативність. Цим пояснюється й те, що більша частина ліричних творів сюжетна, а рідше фабульна (за умови наявності персонажа, який діє у певних умовах простору і часу).

Драма (грецьке drama – дія) – рід літератури, в якому об’єктивне зображення подій і характеру людини подається не в описовій формі, а безпосередньо через дію. Час повіствування зливається з часом протікання події, що створює враження безпосередності відображення дійсності. Основним засобом розкриття характеру людини є гостро конфліктні вчинки персонажів та діалоги, які являють собою “активну словесну дію безпосередньо протиставлених один одному учасників боротьби”.

Кожен рід, у свою чергу, поділяється на жанри. Епос як рід включає в себе:

Роман (фр. roman – романський: написаний французькою, італійською чи іспанською мовами, а не латинню) жанр синтетичного характеру, коли розкривається багатоманіття зв’язків людини з середовищем, індивідуального життя з епохою, що допомагає пізнати сутність буття.

Повість – середній епічний твір, який характеризується одномоментністю, коли виділяється одна подія або певний період у житті людини, відтворюється окрема частина світу, зосереджується увага або на об’єктивному зображенні характерів, або зображенні середовища.

Малі епічні жанри: байка, оповідання (стисле зображення однієї – двох подій з життя головного героя, хоча може охоплювати значний період у житті людини або і все життя), новела (невеликий розповідний твір про якусь незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом), нарис.

 

ЛЕКЦІЇ З ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ

НАРОДНІ ДИТЯЧІ КАЗКИ

1. Казка як жанр.

2. Місце і роль казки в дитячому читанні.

3. Види дитячих народних казок.

4. Розвиток літературної казки.

 

Питання жанру казки ще остаточно не з’ясовано. Німецький учений К.Обенауер замість визначення сказав так: „Діти знають, що таке казка”.

Сучасні фольклористи дають різне визначення казки.

С.Ф.Баранов („Русское народное поэтическое творчество”): „Сказка – устный занимательный рассказ фантастического или бытового характера с установкой на вымысел”.

Нам більше імпонує визначення, дане В.П.Анікіним („Русская народная сказка”): „Сказка – это коллективно созданные и традиционно хранимые народом устные прозаические художественные повествования такого реального содержания, которое по необходимости требует использования приемов неправдоподобного изображения реальности. Они не повторяются больше ни в каком другом жанре фольклора”.

З приводу наявності у казках фантастичного, неправдоподібного елементу на початку 20-х років ХХ ст. розгорнулася дискусія: чи можна давати дітям читати казки, адже у них повинен формуватися матеріалістичний світогляд, а його можна утверджувати лише через твори життєводібного характеру.

Критик з Наркомпросу[1] так відгукнувся про казку К.Чуковського „Крокодил”: „Науке от него никакой корысти быть не может. Наука и болтовня несовместимы. Материальных благ никто (кроме автора) от этого крокодила не получит. Наружность его (я имею в виду внешность книги) весьма обманчива и соблазнительна, и ничего предостерегающего о грозящей детям опасности не заключает. Жертвами этого крокодила являются именно дети, к тому же дети младшего возраста, которых облюбовал Чуковский”.

Багато письменників і педагогів вказували на необхідність наявності казки в дитячому читанні саме через те, що в ній є фантастичний елемент. Адже фантастичне – це незвичайне, і воно сприяє формуванню в дитини неординарності мислення, прояву творчої свободи та активності. Не випадково хлопчикам 10-11 років однієї з московських шкіл була завпронована ситуація: коли вони одні вдома, русалка дзвонить у двері і пропонує одружитися на ній. То з усіх вариантів відповідей:

- спитає дозволу в матері;

- сховається від неї під ліжком;

- роздвоїться (одне „я” продовжуватиме дитяче життя, а друге „я” – одружиться, якщо вже так потрібно) - саме цю відповідь виділив італійський письменник-казкар Дж.Родарі, оскільки у ній він побачив здатність дитини мислити неординарно в нестандартній ситуації.

Зважаючи на надзвичайно важливу роль казки щодо формування людини як особистості, її змістовно-естетичного впливу на дитину в період формування її світовідчуття та світорозуміння, варто зважити на деякі висловлювання письменрків щодо місця і ролі казки у формуванні дитини:

О.Толстой: „Казка – велика духовна культура народу, яку ми збираємо по крихтах, і через казку розкривається тисячолітня історія народу”.

М.Горький (про чарівні казки): „У світі нема нічого, що не може бути повчальним, - нема і казок, які не містили б у собі матеріалу „дидактики”, повчання. В казках насамперед повчальна „вигадка” – чудова здатність нашої думки заглядати далеко уперед факту. Про „килими-самольоти” фантазія казкарів знала за десять віків до винайдення аероплана, про чудесні швидкості пересування в просторі провіщала задовго до паровоза, до газо- і електромотора” („Про казки”).

Окремого розгляду потребує ставлення І.Франка до місця і ролі казки щодо становлення дитини як особистості. Своє містке визначення сутності казки та значення фантастичного елементу в ній для подальшого розвитку дитини автор подав у творові „Байка про байку”, який завершує збірку „Коли ще звірі говорили” (за типологічними ознаками твори належать до казок про тварин).

Твір має форму уявної розмови автора з дітьми, коли вони вже прочитали всю збірку. Автор цікавиться, чи сподобалися і чим саме їм казки. На що одержує ствердну відповідь (було смішно!), яка його задовольняє.

Потім ставиться інше питання: а чому було смішно. Діти відповідають, що завдяки неправді, яка є в казках. Така відповідь не задовольняє автора. Тому він пропонує дітям розглянути два варіанти: 1 – художник намалював барана, в якого вісім ніг. Це правда чи неправда. Діти одностайні в тому, що це неправда. Тоді ставиться питання, а чи буде вигляд такого барана викликати задоволення при спогляданні. І діти також запевняють, що такий баран не виглядатиме смішно. З чим автор цілком згоден, оскільки це баран каліка, а каліцтво не може викликати позитивних емоцій. Розглядається й інша ситуація, коли осел грає на фортепіано. Діти говорять, що зовні воно нібито і неправда, але є багато прикладів у житті, коли хтось береться за справу, яку не вміє робити, тому і сам стає схожим на осла за музикальним інструментом.

На цій підставі автор і робить узагальнення, проводячи таку паралель: дорослі споживають будь-яку їжу - вона їм не шкодить. Але від їжі дорослих у дитини може розладнатися шлунок. Тому їм і готують спеціальну страву – „кашку на молоці”. Так і в реальному житті: його „неприкрита”, „гола” правда може налякати дитину, негативно вплинути на її психіку. Але ж і від правди життя не можна відсторонювати дитину. Тому для того, щоб ця правда дитиною була сприйнята легко, нормально засвоєна, їй цю правду подають спеціально приготованою („кашка на молоці”), тобто, за допомогою фантастичного елементу. Отже, в розумінні письменника, казка – це твір реалістичного змісту, який певним чином (перш за все завдяки фантастичному) адаптований для дитячого сприйняття.

Види народних дитячих казок

Казки про тварин.

Одні з найдавніших за походженням. У них сильно виражений анімалістичний елемент (лат. anima - душа). Анімізм – одухотворення природних явищ, уявлення про те, що за кожним явищем природи криється незримий дух, який керує явищем. Ф.Енгельс („Анти-Дюринг”, с. 326): „Сили природи уявляються первісній людині чимось чужим, таємничим, таким, що давить. На відомому ступені, через який проходять усі культурні народи, він освоюється з ними шляхом олюднення...”

Отже, кожна тварина – це тип людського характеру. В класовому суспільстві ці образи можуть набувати соціального, класового забарвлення. М.Горький у листі до П.Максимова: „Очень интересна и сказка о зайчике, лисе и волке, помощнике старшины, - она обнажает социальные отношения людей, чего обычно в сказках о животных не видят”.

Типові персонажі: лисиця, вовк, ведмідь, заєць, кіт, півень.

До назв тварин можуть додаватися прикладки, які можуть вказувати на зоологічні властивості тварини: комар-пискун, зайчик-побігайчик тощо. Але лисичка-сестричка, вовчик-братик.

Часто казка будується у діалогічній формі („Колобок”).

Інколи має незвичайний розвиток подій („Пан Коцький”).

Фантастичні, або чарівні казки.

Особливості:

Фантастичний елемент представлено найсильніше.

Основний конфлікт – боротьба Добра і Зла на рівні морально-етичних уявлень. Цей конфлікт підкреслюється чітким поділом персонажів на позитивних і негативних.

Найхарактерніші негативні персонажі: Кощій Безсмертний, Змій Горинич, Баба Яга (двоїстість даного образу, причина – ставлення первісних людей до вогню).

Найхарактерніші позитивні персонажі:

жіночі: Василиса- премудра, Олена- прекрасна;

чоловічі:

- Іван-царевич;

- Іван-богатир;

- Іван-дурень (трактування даного образу).

Основний лейтмотив – подорож та пошук головного героя.

Принцип трикратності як основний композиційний принцип.

Побутові та соціально-побутові казки.

Зберігається конфлікт Добра і Зла, але він носить не стільки морально-етичний, скільки соціальний характер. Це підкреслюється чітким парним протистоянням персонажів:

- дідова і бабина доньки;

- бідний і багатий брати;

- селянин і пан;

- селянин і піп;

- солдат і цар;

- Правда і Кривда.

Фантастичний елемент або зовсім відсутній (хоча зберігається зовнішня фантастичність), або він відіграє другорядну роль.

Події можуть мати гумористичне або сатиричне забарвлення.