Основні жанри драматичних творів. Драма як рід і як жанр літератури.

Роль поетики у розвитку літературознавства. Українські поетики 17-18 ст.

Пое́тика (грец. poietike — майстерність творення) — один із найдавніших термінів літературознавства, який постійно зазнавав внутрішньої змістової переакцентуації у зв'язку із еволюцією художньої літератури. В античну добу поетикою називалось учення про художню літературу взагалі («Поетика» Аристотеля, «Послання до Пізонів» Горація та інші). Згодом проблеми сутності мистецтва перейшли до філософії та естетики, лишивши для поетики нормативні питання, які стосувалися передовсім описання художньої форми. Поетика була об'єктом пильного інтересу в середні віки, в добу Відродження та класицизму («Поетика» Скалігера, «Мистецтво поетичне» Н. Буало, «Підзорна труба Аристотеля» Емануело Тезауро та інші), перетворюючись на самостійну науку з чітко окресленими межами та завданнями. У 19 ст. поетика збагачується філософськими категоріями (Г.-В.-Ф. Гегель), поглядами романтиків (Ф. та А. Шлегелі), мовознавців (О. Потебня, А. Н. Веселовський), у 20 ст. — структуралістів тощо.

У літ процесі 17-18 т в Україні особливе місце належало київським поетикам і риторикам, хоча вони не виходили як друковані, а існували на рівні шкільної практики. Чимало уваги в них приділ. Вивченню літератури латинської мови, теорії та практики красномовства. Лат мова була тоді мовою освіти, тому поетики в основному базувалися на античних вченнях. Походять Київські поетики від ренесансних і посренесансних теорій поезії. Могилянці користувалися також італійськими латиномовними поетикими, автори яких починали виклад поетики з класифікації наук і мистецтв. Далі вивчали жанри і роди поезії. Структура укр. Поетики віддзеркалює загальноєвропейську модель поетики, яка має такі риси: 1. повна відсутність історизму і критицизму в ставленні до античних авторитетів. За першоджерело брали «Поетику» Арістотеля. 2. невіддільність поетики від риторики. 3. поезія як наука і як «навчання і наслідування в труді» - поезія це корисне і приємне (Дещо відхилився від цього постулату Прокопович, який вважав поезію не тільки працею, а й натхненням). 4. важливе значення надавалося змісту і стилю твору (поділ на високий, середній і низький). 5. тодішні поетики вважали специфічним жанром літ-ри, який носить класицистичний характер. 6. в поетиках прослідковувалися барокові нашарування на класичну основу. 7. суто бароковою рисою укр. поетик є посилена увага до алегорії, символіки, емблематики. 8. поетики не були пов*язаними з художньою практикою

Довгалевський «Сад поетичний», Гедеон Смолинський, Феофан Прокопович.

О. Веселовський в «Історичній поетиці» виводить зароджен ня ліричної поезії (як і епічної та драматичної) з первісного художнього синкретизму, а саме з первісних пісень-танків. Такі твори в давні часи співав цілий колектив якогось пле мені, виконуючи певний магічний обряд. Пізніше один зі співаків став виділятися як провідний виконавець, який одноосібно розпочинає спів. Це був корифей, тобто заспівувач. Він поклав початок епічній поезії, що лежить у першооснові епосу. Лірика також виникла з первісної пісні-танку. Вона походить з тих емоційних словесних вигуків хору, які були відгуком на заспів корифея. Ці відгуки поступово стали закінченими дво- або чотирирядковими віршами, які могли виконуватися окремо від обряду хором чи одним співаком. Це поклало початок лірики як окре мого літературного роду.

Специфіка ліричної поезії полягає в тому, що людина присутня в ній не лише як автор, тобто об'єкт зображення, але і як її суб'єкт, що включений до естетичної системи твору як важливий елемент. В європейській естетиці цю думку вперше сформулював Гегель.

Лірика не зводиться лише до розмови від імені лірично го «я». Авторський монолог є тільки однією з багатьох форм вираження свідомості поета. Крім цього, зустрічають ся розмаїті типи — від масок ліричного героя до різних об'єктивних персонажів, речей, у яких так зашифровано ліричний об'єкт, що він відразу ж стає зрозумілим чита чеві. У вірші І. Муратова, наприклад, ліричним героєм є качка («Качиний монолог»).

У ліриці суб'єкт виявляє особливу активність, хоча він не завжди буває індивідуалізованим, як це ми бачимо в жанровій системі лірики минулого (ода — елегія — сатира).

Слово в ліриці є своєрідним концентратом поетично сті. В епічній чи драматичній творчості фабула, розвиток характерів персонажів розгортають тему, розкривають сутність авторського задуму. В ліриці авторська позиція, складний внутрішній світ передаються концентрованими образами, що дають можливість налагодити з читачем мит тєві стосунки. Для лірики особливо важить той факт, що в її сприйнятті повинен брати участь читач, який розу міє прочитане і співпереживає йому.

Лірика тяжіє до віршів. Велике, але не вирішальне для неї значення має ритм, хоча окремі дослідники (Д. Овсянико-Куликовський, М. Каган) розглядали його як центральний елемент родової характеристики.

Світова лірична поезія веде свій відлік з творчості вели ких поетів античності (Піндар, Сапфо, Анакреонт, Горацій, Овідій). У літературах Сходу відзначалася лірика Ду Фу, Фірдоусі, Омара Хайама, Сааді, Гафіза. Багатством барв виділялася творчість поетів Західної Європи доби Відрод ження (Петрарка, Шекспір), XVIII—XIX століть (Шіллер, Гете, Гайне, Байрон, Шеллі, Берне, Петефі, Міцкевич), Росії (Пушкін, Лєрмонтов, Тютчев).

Витоки української лірики криються в усній народній творчості. Світову славу Україні принесла спадщина видатного поета та мислителя XVIII століття Г. Сковороди. Могутніми акордами зазвучав голос українського народу у творчості Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка, Лесі Українки, 0. Олеся, В. Самійленка. В літературі XX століття зразки високохудожньої, новаторської лірики дали П. Тичина, М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Рильський, М. Зеров, М. Драй-Хмара, А. Малишко, В. Симоненко, В. Стус,

І. Світличний. Поряд з видатними поетами-ліриками інших країн і народів (Ф. Гарсіа Лорка, Н. Хікмет, П. Неруда, В. Незвал, Г. Аполлінер, Р. Гамзатов, О.Мандельштам, О. Твардовський) українські митці відображають супереч ливий і бентежний дух своєї доби, продовжують традиції геніальних попередників.

Важливим компонентом ліричного твору є ліричний герой. Це своєрідна уявна особа, настрої, думки й пере живання якої передано у творі. Цю особу не можна плу тати з автором, хоча вона й віддзеркалює його особисті почуття, так чи інакше пов'язані з його життєвим досві дом, світоглядом, світовідчуттям. Своєрідність бачення й розуміння навколишнього світу поетом, його інтереси, індивідуальні особливості знаходять своє відображення у формі та стилі ліричних творів. Читач, який добре знає поезію, легко може відрізнити творчість Шевченка від творчості Франка, Хвильового від Плужника, Стуса від Павличка.

 

Авангардизм в літературі та його течії. Риси українського авангардизму.

Авангарди́зм (від фр. avant — попереду та garde — стража) — термін на означення так званих «лівих течій» у мистецтві, більш радикальних, ніж модернізм.

Комплекс явиш у мистецтві 1-ої третини XX ст., якому притаманне прагнення до радикального оновлення змістовних та формальних принципів творчості, і як наслідок, відмова від канонів мистецтва епох, що передували йому.

Авангардизм проявився у цілій низці течій та шкіл (фовізм,кубізм, футуризм, абстракціонізм, дадаїзм,сюрреалізм, експресіонізм, конструктивізм, імажизм) – торкнувся царин мистецтва (живопис, скульптура, архітектура, література, музика, кіно).

Мистецтво авангардизму складне і суперечливе, воно містить у собі продуктивні пошуки нових художніх форм і бачення світу. Серед його експериментів є невдалі «одноднівки», данина швидкоплинній моді, але залишається й те, що визначило нові імпульси в культурі нашого часу.

У філософських та психологічних аспектах теорії авангарду Шопенгауера, Ф.Ніцше, А.Бергсона, К.Маркса, З Фройда, К.Г.Юнга суттєво змінили погляд на природу, сутність і призначення людини, а також роль та функції мистецтва в суспільстві. Ці теорії парадоксально сполучалися в маніфестах авангардистів. У зв'язку з цим слід відзначити, що авангардизм став не тільки естетичним феноменом, але й значною мірою був політично ангажований. Анархізм, підкреслена антибуржуазність авангардистів, їх прагненнях до епатажу скандалу, шоку,«сюрпризу» об'єднали митців, які пізніше опинились у різних політичних таборах.

В естетичному плані найближчими попередниками авангардистів були так звані прокляті поети XIX ст. — Ш.Бодлер, Ж.Лотреамон, А.Рембо,П.Верлен, О.Вайльд а також художники-імпресіоністи, надто Поль Сезанн, який вважається попередником усього авангардистськогообразотворчого мистецтва.

Основним естетичним принципом авангардизму стала відмова від так званого традиційного мистецтва, що розвивалось з доби Відродженнядо кінця XIX ст., в якому домінували засади наслідування природи, відображення дійсності й більш-менш виражена моральна ідея. Це виявилось у навмисній формотворчості, нежиттєподібності, епатажі (хеппенінги дадаїстів).

Інакше кажучи, в авангардизмі переважають умовні форми, в яких несхожість з життям набуває самодостатнього характеру. Кращі художники та письменники авангардисти прагнули проникнути в глибинні, непізнані та неусвідомлені сфери буття. Письменники-авангардисти, зокрема сюрреалісти, намагались проникнути в «потаємну» реальність, відкрити, так би мовити, вимір нашого буття, відобразити світ снів, марень, видінь, прозрінь, інакше кажучи, світ підсвідомості (вплив ідей Фройда). З іншого боку, авангардисти прагнули відтворити новий ритм життя, стрімку урбанізацію і технізацію суспільства (Г.Аполлінер, Ф.Леже, Філонов,футуристи).

Важливим досягненням авангардистів стало своєрідне втілення в їхніх творах жаху, трагічності існування людини XX ст., її відчуженості, абсурдності буття, прибитості тоталітарно-бюрократичною системою, бездушною технічною цивілізацією. Цей аспект особливо характерний для живопису німецького експресіонізму, картин Пікассо («Ґерніка»), С.Далі («Передчуття громадянської війни»), притч Ф.Кафки іА.Платонова. романів Д.Г.Лоуренса.

Авангардизм в літературі

У поезії авангардистські тенденції найяскравіше проявились в Аполлінера, Л.Арагона. П.Елюара, В.Маяковського, В.Хлебнікова, та ін. Поезії притаманна незвична епатуюча метафоризація (Аполлінер: «Ірреальне шампанське піниться, наче равлик або як мозок поета»), гразначеннями, образами, звуками, багаторазове повторення, прагнення відокремити звукову форманту вірша від змістовної, виділити «чисту музику» вірша, знайти графічну форму вірша, адекватну змістові (калліграми Аполлінера). Логічною була відмова від традиційного розміру, рими, ритму, розділових знаків.

В основних тенденціях авангардизм був явищем наднаціональним космополітичним, про що свідчить інтернаціональний склад його головних представників (французи А.Матісс та А.Бретон, іспанці, точніше — каталонці Пікассо і Далі, поляк Аполлінер, німці Е.Л.Кірхнер та Е.Нольде, голландець Мондріан, італієць Марінетті, росіяни Малевич, Кандінський і Філонов, українець Архипенко та Ворхол, мексиканці Х.Рівера та Д.Сікейрос,). Духовною батьківщиною для більшості з них був Париж, де сформувалась переважна частина авангардистських течій. Німеччина була центром експрессіонізму, Італія — футуризму.

У поезії авангардизм проявився у творчості символістів (В.Брюсов. К. Бальмонт, І.Анненський, О.Блок, А. Бєлий), акмеїстів (М. Гумільов, А. Ахматова, О.Мандельштам), кубота егофутуристів (Хлєбніков, брати_Бурлюки, Маяковський), імажиністів (С. Єсєнін, А. Марієнгоф). В українській поезії в 20-х pp. Існували_авагардиські групи «Аспанфут» і «Авангард» (В.Поліщук, О.Левада, Г.Чернов, В.Ярина), які орієнтувались на стиль «конструктивного динамізму» індустріальної доби.

Авангард в сучасних умовах набув вигляду неоавангарду. Породжений недолугими стереотипами імітат-літератури періоду соцреалізму, він спромігся розкрити потворні, нежиттєздатні її аспекти, цілком очевидну творчу безплідність. У цьому напрямі епатажна функція представників«Бу-Ба-Бу», «ЛуГоСаду», «нової літератури» та ін. досягла своєї мети. Однак невдовзі перетворилася на словесну, зумисне заземлену звульгаризовану гру, яка привертає увагу своїми парадоксальними формами.

Авангард в Україні проявив себе в футуризмі (Михаль Семенко), хоча задекларовану програму футуризму не вдалося реалізувати. Укр. авангард прагнув привластити собі роль істинного модернізму, що заперечував попередню традицію народницького вірша. Авангард – це не стільки «Я», як «Ми». Це не окремі особи, це низка груп і об’єднань зі своїми програмами.(ВАПЛІТЕ- Микола Хвильовий, Михайло Яловий, Микола Куліш,, Павло Тичина, Іван Сенченко, Микола Бажан, Юрій Яновський) крім того, Неборак, Драч,Андрухович,Андієвська.

Героєм авангардного мистецтва є механістична людина, яка подолала природу і панує над світом. Певним чином ця надлюдина зображена у спільному елітарному понятті «Ми», яке не виявляє жодного інтересу до внутрішнього світу, окремого «Я». Тотальна дегуманізація мистецтва. Криза особистості.Порожня механістична людина. Насильництво заради ламання старого. Зречення традиції, відкидання моральних настанов.

Жанри епічних творів.

Сучасний літературний епос має досить розвинену ієрархію жанрів. Класифікація жанрів, співвідносних з епічним родом літератури, може ґрунтуватися на різних принципах їх розподілу: за часом виникнення, особливо стями мовної організації (прозаїчної чи віршової) і т. д.

Найчастіше епічні жанри групують за ознакою обсягу їхньої тематики, тобто більшої чи меншої повноти охоплення дійсності. Залежно від масштабів зображення подій і доль розрізняють три групи епічних жанрів. До великих жанрів належать епопея (іноді роман-епопея) і роман, до середніх — повість, малі жанри репрезентують новела, оповідання, есе, нарис, фейлетон, памфлет, міф, легенда, притча, казка.

Кожна літературна епоха позначається на розвитку жанрів. Межі між ними є досить рухливими, кожен літературний твір вносить щось своє в жанрову еволюцію.

Прозаїчне оповідання поділяється на дві категорії: мала форма - новела (в українській термінології - оповідання) і велика форма - роман. Саме розмір - визначальний фактор у класифікації оповідальних творів. М. Веллер визначає розповідь як закінчений прозаїчний твір обсягом до 45 сторінок. Така річ читається на одному подиху, без стомлення.

Границю між великою і малою формами установити неможливо. Так, у російському літературознавстві для оповідань середнього розміру часто використовують термін "повість".

Мала форма звичайно має просту фабулу (що не стосується складності і заплутаності окремих ситуацій) з коротким ланцюгом ситуацій, що змінюються, чи, вірніше, з однією центральною зміною ситуацій.

Тому що розповідь дається звичайно не в діалозі, а в оповіданні, то в ньому набагато велику роль грає казковий момент, а значить і особистість оповідача. Виведення оповідача супроводжується, по-перше, роз'ясненням його мотивів, що обрамляють, (обстановка, у якій був почутий розповідь, мотиви, що викладають привід до розповіді і т.п.), по-друге, розробкою розповідної манери в мові і композиції.

Втім, безліч новел написана в манері відверненого оповідання, без введення оповідача.

Крім фабульних, можливі і безфабульні розповіді, у яких немає причинно-тимчасової залежності між мотивами. Типовим прикладом такої розповіді може служити чеховська "Книга скарг".

Основною ознакою жанру новели є тверда кінцівка. У фабульній новелі такою кінцівкою може бути розв'язка. Можливо, що оповідання не зупиняється на мотиві розв'язки і продовжується далі. У такому випадку, повинна виявити себе ще якась кінцівка.

Звичайно в короткій фабулі, де важко із самих фабульних ситуацій розвити остаточну розв’язку, розв'язка досягається шляхом введення нових осіб і мотивів, не підготовлених розвитком фабули. Ця новизна кінцевих мотивів і служить головним прийомом кінцівки розповіді. Так, наприкінці новели може стояти моральна чи інша сентенція, що як би роз'ясняє зміст того, що відбулося. Сентенціозність може бути і неявною.

У Марка Твена є новела, де він ставить своїх героїв у безвихідне положення. Як кінцівку він оголює літературність побудови, звертаючись як автор до читача з визнанням, що ніякого виходу він придумати не може. Цей новий мотив (автора) ломить об'єктивне оповідання і є міцною кінцівкою.

У різні епохи існувала тенденція до об'єднання новел у цикли, що викладаються за принципом деякої єдності: в оповідання вводилися об'єднуючі мотиви. У "1001 ночі" об'єднуючим є казка про Шахерезаду, а в "Декамероні" - історія про суспільство, що переживає епідемію чуми і витрачаючим час за розмовами і оповіданнями.

При більш тісному зближенні цикл новел можна перетворити в роман. На цьому порозі між циклом і єдиним романом знаходиться "Герой нашого часу". Але однієї тільки спільності героя розповідей недостатньо, щоб виник роман. Так, "Пригоди Шерлока Холмса" усе-таки залишаються збірником новел.

Звичайно в новелах, об'єднаних у роман, не задовольняються спільністю тільки головного героя, але й обличчя епізодичні також переходять з новели в новелу (ототожнюються). Але і цього недостатньо. Необхідно не тільки об'єднати новели, але і зробити їхнє існування немислимим поза романом, тобто зруйнувати їхня цілісність. Це досягається відсіканням кінцівки новели, сплутуванням мотивів (підготовка розв'язки однієї новели відбувається в межах іншої) і т.д. Шляхом такої обробки новела як самостійний твір перетворюється в новелу як сюжетний елемент роману (інакше - епізод).

Роман як велика оповідальна форма звичайно зводиться до зв'язування розповідей воєдино. Типовий прийом зв'язування - це послідовний виклад новел, нанизується звичайно на один героя і, що викладається в порядку хронологічної послідовності. Подібні романи будуються як біографія чи героя історія його подорожей.

Для того, щоб спостерігався поступальний рух у романі, необхідно, щоб кожен новий чи епізод розширював тематичний матеріал, чи кожна нова пригода повинна бути складніше попереднього, чи повинні відкриватися нові сторони внутрішнього світу героя.

Роман такої побудови називається східчастим (ланцюговим).

Інший тип романічної побудови - кільцеве. Техніка його зводиться до того, що новела (обрамляюча) розсовується. Виклад її розтягується на весь роман, і в неї впроваджуються як перебуваючі епізоди всі інші новели.

Нарешті, третій тип - це рівнобіжна побудова. Персонажі поділяються на кілька самостійних груп. Історія кожної групи, їхньої дії, район їхньої дії складають особливий "план". Оповідання ведеться многопланово. Герої одного плану переходять у рівнобіжний потік - в інший план, відбувається постійний обменперсонажами і мотивами між оповідальними планами. У таких романах варто розрізняти паралельність як одночасність дії і паралельність як зіставлення і порівняння (згадаєте детектив Вайнерів, де розповідається про історію зі скрипкою Страдіварі і життєпис самого майстра).

Тому що роман складається із сукупності новел, то для роману недостатня звичайна новелістична чи розв'язка кінцівка. Замикати роман треба чимось більш значним, чим замикання однієї новели.

У замиканні новели існують різні системи кінцівок.

1) Традиційне положення: одруження, загибель героя.

2) Розв'язка новели, що обрамляє, як правило, стає розв'язкою роману кільцевого типу.

3) При східчастій побудові розв'язкою стає введення нової новели, побудованої інакше, чим попередні. Так, у романі "20000 льє під водою" герой переживає ряд авантюр, як бранець капітана Немо. Порятунок з полону - кінець роману, тому що руйнує принцип нанизування новел.

4) Для романів великого обсягу характерний прийом "епілогу", де на декількох останніх сторінках ми довідаємося про події і долі героїв за якийсь проміжок часу.

Узагалі ж розповідь, повість і роман - не жанри прозаїчного епосу, а, скоріше, його види.

Прикладами жанрів можуть служити замальовка, мініатюра, нарис, новела, історичний роман, детективний роман, фантастичний роман і т.п. Розподіл це, звичайно ж грубе і дуже умовне. Так, фантастичний жанр сам по собі можна розділити на тверду наукову фантастику, наукову фантастику, "космічну оперу", технотриллер, кіберпанк, фентезі, містику, хоррор і т.д.

Крім докладно освітленого прозаїчного епосу існує епос поетичний, виниклий на стику ліричного й оповідального родів літератури. Поетичний епос представлений поемою, баладою й особливим романом у віршах.

Жанри ліро-епічних творів.

Поряд з епосом, лірикою та драмою в літературі досить часто зустрічаються твори, в яких поєднуються особливості епічного, ліричного та драматичного родів і суміжних галузей суспільної діяльності людини, зокрема науки та публіцистики.

Найчастіше відбувається поєднання епічного й лірично го начал. Такого роду твори належать до ліро-епосу. Людина тут зображується ніби у двох планах; з одного боку, передаються певні події її життя, а з іншого — переживання, емоції, настрої. До такого роду творів найчастіше відносять баладу, думу, билину, байку, сатиру, буколіку, співомовку, а також поему, іноді — віршований роман.

Специфічними міжродовими утвореннями стали художні біографії (документально-біографічна художня проза) й мемуари, які мають ознаки як жанрів художньої літе ратури, так і публіцистики та документалістики, спираються на дані історії. Якщо художні мемуари узагальнюють і естетично освоюють реальні факти з життя автора, то художня біографія будується на естетичній обробці фактів життя реального героя. Розглянемо детальніше ліро-епічні, мемуарні й біографічні жанри.

Ліро-епічний твір — це літературний твір, в якому гармонійно поєднуються зображально-виражальні засоби, притаманні ліриці та епосу, внаслідок чого утворюються якісно нові сполуки (балада, співомовка, поема, роман у віршах).

Балада – невеликий ліро-епічний твір фантастичного, героїчного або морально-етичного характеру, в якому перебіг подій є драматично напруженим і має траг закінчення. Українська балада розпочинається з творів П. Гулака-Артемовського («Пані Твардовська», «Рибалка»), Л. Боро-виковського («Маруся»), У другій половині XIX століття до цього жанру зверталися С. Руданський («Верба»), Ю. Федькович («Рекрут»). Значні успіхи в розвитку жанру належать І. Франку («Керманич», «Князь Олег»), Лесі Українці («Калина», «Королівна»). Не цуралися баладного жанру на рубежі XIX—XX століть М. Стариць-кий, П. Грабовський, Б. Грінченко, М. Чер-нявський. У літературі нинішнього сторіччя українська балада представлена у творчості М. Йогансена, Є. Плужника, В. Сосюри, Л. Первомайського, А. Малишка, Б.-І. Антонима, 0. Олеся, П. Тичини, Є. Маланюка, В. Симоненка. В поезії останніх десятиліть до балади зверталися І. Драч, Л. Костенко, Б. Олійник, В. Малишко.

Дума – л.еп. віршований твір, особливий різновид фольклорних епічних пісень, в яких оспів героїчне історичне минуле. Мотиви дум широко використовували відомі українські письменники (Т. Шевченко, Є. Гребінка, П. Куліш, І. Фран-ко, М. Рильський, П. Тичина, М. Бажан, А. Малишко), композитори (М. Лисенко, Д. Січинський, Μ. Вериківський), художники (С. Васильківський, П. Мар-тинович, І. їжакевич, О. Данченко).

Билина — героїчна, інколи соціально-побутова, епічна пісня, поширена в IX—XIII століттях. В народі подібні піс ні називали «старинами» або «старинками». В українських казках, переказах та легендах збереглися герої билин (наприклад Ілля Муромець). Дослідники від значають вплив билин на твори героїчного епосу україн ців — думи та історичні пісні.

Байка віршована. Алегоричний хар. Склад з двох частин: в першій –сюжет, в другій тлумачення. В українській літературі XX століття до байки звертали ся В. Еллан-Блакитний, С. Пилипенко, М. Годованець, В. Поліщук, П. Красюк.Теоретичне вивчення байки почалося ще в епоху антич ності.

Співомовка – віршована гумореска, в онові якої нар. Анекдот. Кінцівка — дотепний афористичний вислів.Елементи співомовки наявні у творчості Л. Боровиковського та Є. Гребінки. Своєю назвою цей суто український жанр завдячує С. Руданському, який у 50-х роках XIX сто ліття видав кілька збірок «Співомовок». Пізніше до цього жанру зверталися І. Франко (цикл «Нові співомовки»), В. Самійленко («Божий приклад»),

Буколіка (пасторальний, сільсь кий) — віршові або прозаїчні твори, в яких оспівується тихе, спокійне й щасливе життя жителів переважно сільської місцевості, зображуваних на фоні прекрасних картин природи.

Поема – великий за обсягом твір, в якому зображ. Значні події і яскраві характери. Починаючи з XIX століття в поемі відбуваються значні жанрові зміни. Вони помітні в розвитку української поеми. Спочатку в українській літературі з'являється бурлескнотравестійна поема І. Котляревського «Енеїда». Потім роз вивається ліро-епічна поема, представлена кількома жан­ровими різновидами: романтична («Гайдамаки» Т. Шев ченка), реалістична (його ж «Катерина», «Наймичка», «Варнак») та сатирична («Сон», «Кавказ»). Біля витоків російської ліро-епічної поеми стоять О. Пушкін («Руслан і Людмила», «Цигани») та М. Лєрмонтов («Мцирі», «Демон»).

Вагомий внесок у розвиток жанру поеми зробив І. Фран-ко, який створив блискучі зразки психолого-філософської поеми («Іван Вишенський») та соціально-філософської поеми («Мойсей»). Йому ж належить цикл філософсько-етичних поем («Ex nihilo», «Рубач»). З другої половини XIX століття розвивається історична поема («На Святоюрській горі» І. Франка, «Morituri» M. Старицького, «Грицько Сковорода» П. Куліша), лірико-філософська («Герострат» В. Самійленка). Творцем драматичної поеми на початку XX століття стає Леся Українка («Осіння казка», «В катакомбах», «Роберт Брюс...»).

Мемуари – суб’єктивне осмислення певних історичних подій чи життєвого шляху певної постаті, здійснене письменником в худ.формі. Витоки української мемуаристики сягають доби Київ ської Русі («Повчання дітям» В. Мономаха). Цінними тво рами мемуарної літератури є козацькі літописи. У XIX столітті до мемуарної творчості зверталися І. Срезневський, М. Костомаров, Т. Шевченко, П. Куліш, М. Драгоманов, К. Устиянович та інші. У XX столітті мемуарна література дістає подальший розвиток. В дев'яності роки з цікавими мемуарними творами виступили Б. Олійник («Два роки в Кремлі»), Р. Іваничук («Благослови, душе моя, Господа...»), Р. Гром'як («Вертеп»), В. Дрозд («Музей живого письменника, або Моя довга дорога в ринок»), І. Жиленко («Homo feriens»).

Щоденники здавна існують в українській літературі. Класичними зразками цього жанру стали «Журнал» Т. Г. Шевченка, а в літературі XX сторіччя щоденники В. Винниченка, П. Тичини, О. Довженка, Остапа Вишні, М. Драй-Хмари, В. Стуса.

Роман у віршах – велике ліро-еп. Полотно, яке містить велику рількість сюжетних ліній, порушене значне коло життєвих проблем.

Поезія у прозі – твір, для якого властиве ліричне розкриття життєвих подій.

Художня біографія – спец. Міжродове утворення. Реалізується в найрізноманітніших жанрах (Олійник про Л.Українку «Дочка Прометея»). Реалізується художня біографія в найрізноманітніших жанрах: від опові дання до роману. Класиками документально-біографічної прози (художньої біографії) стали А. Моруа, І. Стоун, Р. Роллан, С. Цвейг, Б. Франк, Е. Людвіг, Д. Ліндсей, Ю. Тинянов, Б. Окуджава. В українській літературі по мітне місце посідають художні біографії Шевченка («Петер бурзька осінь» О. Ільченка, «Тарасові шляхи» О. Іваненко, «В степу безкраїм за Уралом» 3. Тулуб, «Син волі» В. Шев чука), Марка Вовчка («Марія» О. Іваненко), Лесі Українки («Дочка Прометея» Μ. Олійника), П. Тичини («Кларнети ніжності» П. Загребельного).

 

ПОЕТИЧНИЙ ЗВУКОПИС

(засоби поетичної фонетики - евфонії)

Алітерація - поєднання подібних приголосних звуків («Хто се, хто се по сім боці чеше косу, хто се?» - Т. Шевченко; «Вічний революцьйонер! / Дух, що тіло зве до бою, / Рве за поступ, щастя, волю. ~Він живе, він ще не вмер....» -І. Франко; «Шумить і шамотить шумка щума, / шум прибуває...» - Б,-I. Антонич).

Асонанс - поєднання подібних голосних звуків («Далеко за селом голосною луною обізвалася пісня»; «Чого являєшся мені У ^сні / Чого звертаєш ти до мене / Чудові очі ті сумні, ^ясні / Немов криниці дно студене» -1, Франко; «П'яне піано на піаніні трав...» - Б.-1, Антонич).

Звуконаслідування (ономатопея) - відтворення звуками людської мови природних звуків і шумів довколишнього світу («А там дерева люлі, Та все отак зозулі: Ку-ку!» (П. Тичина); гав; ку-ку-рі-ку, няв).

Барт «Від твору до тексту»

- Твір – це не класика, текст – не авангард. Твір є матеріальним фрагментом, що займає певну частину книжкового простору, а текст – поле методологічних змагань. Твір можна помістити на долоні, текст знаходить притулок у мові, існує тільки у дискурсі. Текст – процес.

- Текст не підлягає включенню до жанрової ієрархії. Визначальним для нього є здатність ламати узвичаєні канони.

- Твір – мало символічний, однобокий. Текст – множинна інтерпретація. Текст – це багатозначність, калейдоскопічність, розщеплення сенсів.

- Твір має батька. Текст можна читати, не беручи до уваги його автора (Біблія – найбільш інтерпретований текст)

- Текст вимагає процесу творення, гри, а твір зводиться до споживання готового (як слухати музику із платівки, при тому не граючи)

- Від тексту ми отримуємо задоволення без відчуття, а через твір, хоч і відчуваємо задоволення, але з відчуттями

Поль Рікер Пише про пояснення як твір і розуміння як текст (інтерпретацію)

Умберто Еко «Поетика відкритого твору»

Твір – це поле можливостей читача, це запрошення до вибору. Назвати предмет – означає зруйнувати ¾ його гармонії. Треба уникати прищеплення єдиного значення.

Приклад відкритого твору «Улісс» Джойса (Коли ми перечитуємо його, то можемо почати з будь-якого місця).

Слово хоче бути почутим, мати відповідь і знову відповідати на відповідь. Воно вступає у діалог, який не має смислового завершення – діалектизм (Бахтін)

 

Фуко «Що таке автор»

Автора Фуко визначає як постійний рівень вартостей, відносну стилістичну єдність, через яку ми ідентифікуємо автора. Автор – це функція. Автор – це замовник дискурсу і йому належить не лише твір, але й всі дискурси, часто суперечливій в своїй природі.

Р.Барт «Смерть автора»

Письмо починається там, де голос відривається від свого носія і для автора постає смерть. Автор у різні часи розумівся по-різному. Позиції автора зруйнував сюрреалізм (автоматичне письмо). Письмо знає суб’єкта, але не особистість. Автор – це просто той, хто говорить, хто володіє мовою, точніше мова володіє ним. Це інструмент, який пише, так, як радіо - інструмент для трансляції. Автор лишається у минулому, як той, хто вже написав, вже зробив.

Присвоїти тексту автора – означає наділити текст остаточним сенсом, що несе смерть тексту. Такий погляд влаштовує критику, яка шукає автора у тексті і якщо знаходить, то святкує перемогу.

Сучасна критика похитнулась разом з царюванням автора, бо царювання автора – це царювання критики.

Щоб забезпечити письму майбутнє, треба надати прав читачеві.

Народження читача відбувається тоді, коли автор помирає.

Основні жанри драматичних творів. Драма як рід і як жанр літератури.

Дра́ма (грец. drama — дія) — один з літературних родів, який змальовує світ у формі дії, здебільшого призначений для сценічного втілення. Теорія драми в її історичному розвитку неодмінно відбивала всі зміни в літературній і сценічній творчості, які відбувалися протягом тисячоліть. Аристотель у своїй праці «Поетика» розробив теорію трагедії, визначення якої як наслідування важливої і завершеної дії, що має певний обсяг, реалізується через дію, а не через розповідь і викликає співчуття і жах очищення (катарсис), на багато століть сформувало підходи до драми.Теорія доби класицизму відзначалася нормативністю. Окремі поради, які давав, наприклад, Н. Буало («Мистецтво поетичне») містили вимоги, що суттєво обмежували творчу активність письменника (єдність дії, місця і часу). Універсальні нормативи класицизму зазнали ревізії в добу Просвітництва: відбулася демократізація драми та її мови.На початку 19 ст. оригінальну драматургійну систему створили романтики (Дж. Байрон, П. Шеллі, В. Гюго). Протягом останніх століть драма стала активно читатися, переходячи з мистецтва сценічної дії у мистецтво художнього слова.

Відповідно до змісту та форми, характеру конфлікту драматичні твори поділяються на окремі види і жанри драма, трагедія, комедія, фарс, водевіль, мелодрама, трагікомедія. У минулому побутували містерії, міраклі, мораліте, шкільні драми, інтермедії та інші.

Дра́ма (грец. drama — дія) — п'єса соціального чи побутового характеру з гострим конфліктом, який розвивається в постійній напрузі. Герої — переважно звичайні люди. Автор прагне розкрити їх психологію, дослідити еволюцію характерів, мотивацію вчинків і дій.

В українській літературі драма з'являється на початку 19 ст. («Наталка Полтавка» Івана Котляревського, «Простак» М. Гоголя, «Быт Малороссии в первую половину 18 столетия» Т. М. (криптонім не розкрито), «Чари» Кирили Тополі, «Чорноморський побит» Яківа Кухаренка, «Купала на Івана» С. Писаревського).

У всіх цих творах виявилися, з одного боку, риси шкільної драми, вертепу, притаманні українській драматургії попередньої доби, а з іншого — враховано досвід західноєвропейської драми кінця 18 ст. Ідейно-тематичні горизонти згаданих творів обмежувалися колом любовно-родинних взаємин. Однак, як і в європейській драмі, помітними були й кроки до реалістичного відображення дійсності. Згодом через обставини родинного плану порушувалися важливі суспільні проблеми («Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Лимерівна» Панаса Мирного).

З 80-их років 19 ст. спостерігається розширення ідейно-тематичних обріїв драми, з'являються твори з життя інтелігенції, мешканців міста, порушуються проблеми взаємин села і міста («Не судилось» Михайла Старицького, «Доки сонце зійде…» Марка Кропивницького, «Житейське море» Івана Карпенко-Карого, «Украдене щастя» Івана Франка, «Нахмарило» Бориса Грінченка).На рубежі 19-20 століття переважає соціально-психологічна драма. Потім, як відгук на суспільно-політичну ситуацію початку 20 століття, виникає політична драма. Людські характери досліджуються драматургами в екстремальних умовах («Кассандра» Лесі Українки). Саме в творчості Лесі Українки чи не вперше в українській драматургії сягає свого апогею інтелектуальна, неоромантична драма, в якій увага з побутових обставин переноситься на психологію персонажів, досить складні й витончені інтелігентні переживання.

Новим кроком у розвитку драми стала творчість В. Винниченка, який наполегливо розробляв морально-етичну тематику, прагнучи осмислити суспільно-політичні проблеми засобами психологічної драми («Молода кров», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь»).Найвидатнішим представником українського ренесансу у драмі став Микола Куліш («Зона», «Патетична соната», «Вічний бунт», «Маклена Граса»). Активно розивався цей жанр у повоєнні роки. Соціально-побутова та психологічна драма домінують у творчості М. Зарудного, Олекса Коломійця, Юрія Щербака, Лариси Хоролець, О. Корнієнка.

Якщо в даному жанровому типі домінують епічні еле менти, то така драма називається епічною. Притаманними їй елементами можуть бути умовність, інтелектуалізація зміс ту, активне втручання письменника в дію. Епічна драма яскраво представлена