Стильове різноманіття творів

БОРИСА ГРІНЧЕНКА

На сьогодні прізвище Бориса Дмитровича Грінченка уже ні в кого не викликає подивування. Прикладом цьому маємо розлогий список як суто літературознавчих праць [1; 2], так і робіт, присвячених постаті Б.Грінченка як таковій [3; 4]. Зважаючи ж на загально етичні та естетичні тенденції, властиві в цілому поглядам митця, можна констатувати, що його концептуальна позиція визначається у межах народницько-етнографічних пріоритетів. Прикладом цьому можуть слугувати не лише оцінки сучасників (Леся Українка: „Правда Ваша, що в „Зорі” оскудение видно, коли ж там якось так запанувала левицько-чайченківська (Чайченко – один із митецьких псевдонімів Б.Грінченка – В.С.) школа, що й протиснутись крізь неї трудно” [5, с. 151), але і позиції літературознавців кінця ХХ – початку ХХІ сторіччя. Зокрема, С.Павличко не без іронії характеризує певну частину української літератури межі ХІХ-ХХ сторіччя як стару літературу „тихих верб” („Під тихими вербами” - одна із повістей Б.Грінченка – В.С.) [6, с. 347].

Ми не маємо наміру дошукуватися до причин таких оцінок, але твердо переконані, що в них присутня значна доля суб’єктивності, що і позначилося на однобокості сприйняття художнього доробку письменника. Адже Б.Грінченко, перебуваючи в епіцентрі митецько-естетичних пошуків кінця ХІХ – поч. ХХ ст. (підтримував прямі чи опосередковані контакти з багатьма корифеями української літератури), не міг бути осторонь філософсько-суспільних питань, поставлених модернізмом, що неодмінно позначалося на його художній діяльності. Так, ще І.Франко підкреслював вагомість Грінченкових поезій, які допомагали долати „псевдошевченківські” тенденції в українській літературі. Тож і сучасне грінченкознавство повинне зосередитися на осмисленні характеру взаємодії традиційних реалістичних і новітніх модерністських змістовно-виражальних чинників у творах прозаїка. Тим-то риторичне питання А.Погрібного: „Чи вже завершилося поновлення „оригіналу” Б.Грінченка” [7, с. 6] можна прокоментувати і з позицій необхідності розширення уявлень про стильові обриси художнього доробку письменника. В актуальності окресленої проблеми переконуємося хоча б на підставі аналізу цілого ряду праць, присвячених творчості Б.Грінченка.

Серед сучасних досліджень виділяється значна частина робіт літературно-краєзнавчого характеру [8; 9], автори яких переважно зосереджуються на громадсько-просвітницькій і педагогічній діяльності Б.Грінченка. Однак і серед них є такі, в яких науковці хоча б побіжно торкаються стильових ознак окремих творів. Так, О.Цалапова, зауважуючи, що модернізм активізує в національному мистецтві культуру візій, міфів, фіктивних світів, розглядає казки Б.Грінченка. Зокрема, щодо казки „Снігурка” вказується, що автор „віддає данину спалаху неопоганства, який культивує українська література кінця ХІХ століття (Олесь, Вороний), що окреслив певну реінкарнацію стародавніх жанрів (в тому числі казки), дозволяючи письменству експериментувати, створювати власну кодову модель світу” [10, с. 217]. Отже, відзначивши явну модерністську ознаку, дослідниця не занурюється у неї, а обмежується твердженням, що це лише продовження традицій письменників-романтиків.

Цікаві міркування знаходимо у статті Л.Буз, яка порівнює роль хронотопів в оповіданнях М.Коцюбинського та Б.Грінченка. Хоча у ній і не даються оцінки стильової забарвленості творів, однак сам факт зіставлення Б.Грінченка з визнаним імпресіоністом М.Коцюбинським доволі показовий. У зв’язку з цим підкреслюється посилення ліризму в оповіданнях, зміна характеру відображення дійсності. Але ж і в цьому випадку не знаходимо спроб стильового окреслення відзначених новацій. Наприклад, лише констатується, що час повіствування і час дії не завжди збігаються, внаслідок чого „порушується послідовний характер повіствування; опис доповнюється новими деталями” [11, с. 114]. Однак констатація не доповнюється висновками, що в даному разі маємо ознаки модерністської, а не реалістичної манери письма.

Найґрунтовнішим дослідженням постаті Б.Грінченка та його літературної спадщини на сьогодні є монографія А.Погрібного. Щоправда, у ній також не знаходимо стильових дефініцій прози митця через призму модерністської естетики, але літературознавець твердо переконаний, що письменник „не залишився невиправним традиціоналістом” (а прояви саме таких кваліфікацій” почасти тримаються і по сьогодні), що у своїй творчості він теж зазнав новітніх віянь, - це безперечно. <…> не помічати суттєвих змін у стилі прозаїка, що донедавна робили дослідники, то значить заплющувати очі на очевидне” [12, с. 214].

Таким чином, проведений огляд праць дозволяє сформулювати мету і завдання нашої розвідки. Вона полягає в тому, щоб окреслити ознаки, властиві тим чи іншим модерністським стильовим напрямкам. Для цього слід звернути увагу на проблематику, вибір дійових осіб і засоби відтворення психологічного стану персонажів. Матеріалом слугуватиму оповідання „Олеся”, „Сама, зовсім сама” і невеличка поема „Лесь, преславний гайдамака”.

Оповідання „Олеся” (1890) за всіма ознаками належить до реалістичної прози. Але в ньому є ряд моментів, які примушують дещо по-іншому поглянути на його стильові обриси. Перш за все, варто зосередитися на пафосній наснаженості твору. Попри трагічні події (загибель шістнадцятирічної дівчини від татар) він має явно героїчне звучання. У цьому чітко виражається позиція автора, який завжди наголошував на необхідності формування української національної свідомості серед малоросійської громади. Напевне, саме це мала на увазі письменниця Л.Яновська, промовляючи від „Просвіти” над труною Б.Грінченка: „Український громадський діяч не може проповідувати, склавши руки, не може і працювати, не проповідуючи – бо йому нема з ким поділити своєї праці, він майже завжди одинокий” [8, с. 51]. Власне в цьому оповіданні прозаїк знайшов такі виражальні можливості, щоб національна проблематика залунала на повен голос. Маємо на увазі не стільки призивне звернення діда Данила до односельців: „Кожен повинен боронити свій край, не жаліючи життя!” [13, с. 265], бо в ньому доволі сильно вчуваються просвітницькі звернення, а епічно розлогий заспів твору: „Це було давно. Це було тоді, як нашу землю шарпали турки й татари, а гетьмани українські ходили з козацтвом одбиватись од ворогів” [13, с. 260]. Асоціативність із героїчно-фантастичним казковим зачином слугує тому, щоб локальний епізод самопожертви дівчини вписати в загально національну українську історію, життя індивіда перестає нівелюватися, ігноруватися, воно набуває самодостатньої ваги. Саме на цьому наголошує дослідник М.Тарнавський, коли одним із прикметних показників зародження модернізму в українській літературі відзначає увагу „до індивідуальності як унікальної сутності” [14, с. 124]. Підтвердженням цьому може слугувати факт, що в оповіданні Б.Грінченко переважно зосереджується на вираженні внутрішнього стану Олесі з моменту, коли діти побачили татар. Протягом цього часу в героїні не з’явилося жодної думки, як би врятуватися самій. І ця її готовність до самопожертви заради порятунку односельців художньо переконливо доноситься до читача різноманітними засобами. Тут маємо і безпосереднє авторське переказування дівочих переживань, і внутрішні монологи Олесі. Однак ми детальніше зупинимося лише на невласне прямій мові.

Для літератури кінця ХІХ ст. це був порівняно новий прийом максимально глибокого письменницького занурення у внутрішній світ персонажа. Як слушно зауважує Л.Буз, у такий спосіб психологічні монологи персонажа „тісно пов’язуються з проявом позиції художника” [11, с. 110]. Тож Б.Грінченко не лише не залишає Олесю насамоті в найтрагічніший для неї момент життя: „Але ж татари їдуть кіньми: вони доїдуть швидше, ніж вона добіжить. Якби вони тут загаялись! Та як же те зробити, як це їй зробити?” [13, с. 262], а й знаходить можливість підкреслити невипадковість прийнятого рішення, нібито об’єктивізувати його, виступаючи стороннім спостерігачем складних душевних переживань дівчини. Завдяки цьому виклад набуває лаконізму, позбувається поверхової описовості, стає психологічно напруженим і динамічним. Усе це, безумовно, є ознаками нової манери письма, освоєння якої і демонструє Б.Грінченко в даному оповіданні.

В оповіданні „Сама, зовсім сама” (1885) маємо характерний для світоглядних позицій Б.Грінченка конфлікт, коли народницько-селянскькі симпатії виявляються найповніше, свідченням чому є авторське зауваження: „Марися мало знала город. Вона зросла на селі” [13, с. 218]. Тут, безумовно, йдеться не про просторові, а етичні чинники. Отже, Марися з її високою духовністю (згадаймо, як дівчина сама собі дорікала за одержану від п’яниці пропозицію) щонайбільше потерпає не від фізичного, а морального вакууму, тож і шукає щастя не земного, а небесного. Подібна розв’язка власних проблем доволі часта в художній літературі. Однак, як нам видається, Б.Грінченкові вдалося не лише психологічно мотивувати прийняття рішення про самогубство, а крок за кроком простежити той сумбур, що творився в голові героїні з наближенням поїзда. І вирішується це складне виражальне завдання за допомогою імпресіоністичної манери письма.

По-перше, прозаїк надзвичайно вдало змінює темп повіствування. Поки поїзда не видно, він доволі повільний: Марисі вистачає часу зосередитися на різноманітних пейзажних деталях. Вона бачить, як сідає за гаєм сонце, як темрява усе поглинає, як чорними стовбурами позначаються дерева, а вгорі розлягається без жодної зіроньки небо. Маємо нібито хаотичний перелік деталей, але всі вони об’єднані єдиною колористикою – сіра темрява. І це не стан природи, це стан Марисиної душі: „Ох, як сумно на землі!..” [13, с. 228].

А в мозкові дівчини поки що домінує налаштованість на смерть, а відтак і намагання прискорити час. Це бажання передано у формі невласне прямої мови „Чи скоро ж?”, бо тільки один автор може зараз підтримати героїню, розділити з нею останню мить буття.

Коли ж до поїзда залишаються лічені метри, думки вириваються з-під Марисиного контролю. Це навіть не думки, а уривки найпротиречивіших намірів, переданих цілою низкою еліптичних речень. І чим ближче поїзд, тим стрімкіше наростає природно інстинктивне прагнення порятуватися. Але це шалене пульсування мозку враз обривається, і в останньому реченні „Марися „пішла до мами”…” [13, с. 228] звучить контрастуючи епічна розлогість, як підкреслення вічності, в яку увіходить Марисина душа.

Поема „Лесь, преславний гайдамака” (1900) також розширює уявлення про стильові горизонти доробку Б.Грінченка. Свідомо чи підсвідомо відштовхуючись від романтизованого Т.Шевченком образу національного героя, письменник подає власне розуміння, у чому ж полягає преславність Леся. Підкресленню винятковості персонажа слугує контраст, який є домінуючим зображувально-виражальним засобом у творі. Для прикладу зіставимо дві портретні характеристики, подані очима Химки та автора:

Химка, дівка соромлива,

Додає й свого ще дива:

„Кажуть, кров людськую п’є!..

Бо як їсти сяде тільки,

Джура крові – не горілки –

Повний кухоль подає” [13, с. 101].

Стан високий, ус козацький,

Чорні брови і юнацький

Погляд сміливий, палкий:

Так тим поглядом проймає,

Мов у душу зазирає,

Мов звеліти хоче їй [13, с. 102].

Як бачимо, суб’єктивна надмірність в оцінках є визначальною. Але якщо Химку приваблюють більш плотські подробиці, то автор зосереджується на духовному. Душа – ось сфера його інтересів. Відтак накреслюється ще один контрастний вектор: щоденна суєтність, обивательська байдужість усуміш із зацікавленістю чимось пікантним – окриленість прекрасним у справах і почуваннях, беззастережна вірність сповідуваним принципам та ідеалам. Першого завжди більше, воно масовіше, навіть чимось безапеляційно нав’язливе. Можливо, саме тому А.Погрібний зауважує, що „волелюбний характер героя розкривається у більш приземлений, почасти побутовий спосіб”, а „стилістичну своєрідність твору, який приваблює також ряснотою побутових деталей, визначає щедре використання у його образній тканині знижено-бурлескних слів та зворотів” [12, с. 168]. Ці міркування, як нам видається, не допомагають уповні розкрити сутність образу Леся. На фоні нарочитої приземленості й побутовості він вимальовується як людина іншого світу, інших цінностей. І це не романтичний герой-одинак, який може гнітитися своєю відстороненістю від загалу і самотністю, а навпаки той, хто запалює серця інших на вчинок. І показовим є не стільки миттєва закоханість Химки, скільки шок і розгубленість загалу від неординарної дії дівчини:

Вся громада заніміла

З дива, з Химиного діла,

Кат не знає, що робить [13, с. 103].

Тож варто визнати, що в особі Леся маємо неоромантичного героя, сильного незламністю духу, свободою і незалежністю вибору, обумовлених особистісними переконаннями.

Отже, ми спробували не лише відійти від традиційних характеристик спадщини Б.Грінченка як народницько-просвітительської літератури, а визначити конкретні чинники, які дозволяють сприймати творчість письменника в руслі модерністського дискурсу в кількох стильових напрямках. А це окреслює і перспективи подальших досліджень: які морально-духовні цінності сповідують персонажі, характер конфлікту інтелігента і загалу тощо.

Література

1. Коломієць Н. Духовна сутність суб’єкта лірики Б.Д.Грінченка / Н.Коломієць // Література. Фольклор. Проблеми поетики. Зб. наук. праць. Вип. 14. – К.: Твім інтер, 2002. – С. 41–46. 2. Мисливець Н.М. Форми вираження авторської оцінки в дилогії Б.Грінченка „Серед темної ночі” та „Під тихими вербами” / Н.М.Мисливець // Проблеми творчої спадщини Бориса Грінченка. Тези доповідей республіканської наукової конференції, присвяченої 130-річчю з дня народження Бориса Дмитровича Грінченка. – Луганськ, 1993. – С. 75–76. 3. Веркалець М.М. Педагогічні ідеї Б.Д.Грінченка / М.М.Веркалець. - К.: Т-во „Знання” УРСР, 1990. – 48 с. 4. Неживий О.І, Нежива Л.Л. Борис Грінченко / О.І.Неживий, Л.Л.Нежива // Література рідного краю: Підручник-хрестоматія 10 клас. Луганськ: Знання, 2001. – С. 4-23. 5. Українка Леся. До М.П.Драгоманова / Леся Українка. // Зібрання творів: У 12 т. Т. 10. – К.: Наукова думка, 1978. – С. 149-153. 6. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі: Монографія. – 2-ге вид., перероб. і доп. / С.Павличко. – К.: Либідь, 1999. – 447 с. 7. Погрібний А.Г. Борис Грінченко / А.Г.Погрібний // Грінченко Б.Д. Твори: В 2 т. Т. 1. – К.: Наукова думка, 1990. - С. 5-30. 8. Єненко Ю.О. Промінь добра: Нарис-есе / Ю.О.Єненко. – Луганськ: Редакційно-видавничий відділ облуправління по пресі, 1994. – 64 с. 9. Лукашенко О.С. Музей Б.Грінченка на Луганщині / О.С.Лукашенко // Слобожанщина: літературний вимір: Збірник наукових праць. Вип. ІІІ. – Луганськ: Знання, 2005. – С. 225–229. 10. Цалапова О.М. Літературна казка Бориса Грінченка / О.М.Цалапова // Слобожанщина: літературний вимір: Збірник наукових праць. Вип. ІІ. – Луганськ: Знання, 2004. – С. 215– 219. 11. Буз Л. Функціональність хронотопу в дитячих оповіданнях М.Коцюбинського та Б.Грінченка / Л.Буз // Література. Фольклор. Проблеми поетики. Зб. наук. праць. Вип. 24. – Ч.2 / Редкол.: А.В.Козлов (відп. ред.) та ін. – К.: Акцент, 2006. – С. 109-115. 12. Погрібний А.Г. Борис Грінченко. Нарис життя і творчості / А.Г.Погрібний. – К,: Дніпро, 1988. – 268 с. 13. Грінченко Б.Д. Твори: В 2 т. Т. 1. / Б.Д.Грінченко. – К.: Наукова думка, 1990. – 640 с. 14. Поліщук Я. Міфологічний горизонт українського модернізму. Монографія. Видання друге, доповнене і перероблене. / Я.Поліщук. – Івано-Франківськ, 2002. - 392 с.

(Стаття опублікована: Вісник Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. Філологічні науки. Частина ІІІ. - 2011. - № 3 (214).– С. 92-99.)

 

ДОДАТКИ

Додаток 1

Русова С. В оборону казки //

Русова С. Вибрані педагогічні твори. –

К.: Освіта, 1996. – С. 202-206.

Тепер, коли переглядають усю дитячу літературу, щоб як найкраще впорядкувати читання дітей, виникає дуже часто питання, чи придатні для раціонального розвитку душі й ро­зуму дитини казки, чи фантастичні уяви казкового світу не шкодливо вражають й без того розвинену фантазію дітей, чи не слід як найбільш обмежити вплив казки й вносити в мате­ріал дитячого читання більше реального, правдивого. Можна справді бачити, що в наші часи де-які педагоги починають (як колись в часи Базарова) занадто надавати переваги нау­ковому дослідові й реальному знанню. Вони з якимсь призирством ставляться до казки, до фантастичної творчості, до по­чуття. Так д. Єлачич пише: «Хай книга дитяча малює дитині реальне життя, яке вона може зрозуміти, хай вона познайо­мить дитину з добром і злом, але не вигаданим, не схематизо­ваним, а таким звичайним, яке є в дійснім житті. Дитяча літе­ратура мусить рішуче перейти до художнього малювання дій­сності». Такі саме погляди висловлювали реалісти 60-х років, і ми бачимо, що перший критик дитячої літератури Толль в 1862 році рішуче повстає проти казки. «Діти,— каже він,— мають дуже розвинену й брехливу фантазію, пам'ять в них ще не міцна й багата на зайві факти, що дають дитині не­правдиві погляди на дійсне життя й на природу. Казка підтри­мує ці неправдиві відносини, вона здається хіба вже для ду­же млявих дітей, щоб хоч якось їх розбуркати, а взагалі не­потрібна». Пізніше другий критик, Д. Феоктистов, вже при­хильніше ставився до казки. «Хай читають діти казки,— казав він,— але нехай в той саме час вони матимуть в руках і книжки реального змісту». А за наших часів розвою есте­тично творчого напрямку казка вабить педагогів своєю кра­сою, за наших часів шукання чогось примітивно чарівного казка запанувала й обгорнула дитячі книгозбірні занадто не­реальною, неправдивою атмосферою, проти якої дуже розумно повстають деякі позітивісти, що надають ваги здоровому, раціональному розвиткові дитячого розуму. Серед цих ріж-них часових напрямків педагогичної критики краще за все звернутися до самого суб'єкта, коло якого клопочуться і пе­дагоги, і бібліотекарі, і автори дитячих книжок: чого ж саме вимагає дитина, що вона любить читати, як виявляє вона свої нахили" й свій смак до книги. Відомо, що великі поети й письменники кохалися в казках в дитячі літа. Гете, Пушкіна згадують приязно, як вони слухали й самі читали казки, мифи, легенди. Жорж Занд з подякою згадує, що її мати ніколи не нищила її віри в фантастичні з'явища: — «феї, гиганти — мати не казала мені, що їх немає справді, я сама з розвитком розуму в тому упевнилася!» Шкода тієї дитини, яка змалечку не знала казки, не слухала, захоплена, як сопілочка сама грає, не слідкувала думками за героїчними подіями Дурня, не плакала над долею братів та сестри, що повернуто в лебе­дів або гусей. Малій дитині усі ці вигадки здаються правди­вими через те, що вона ще не може розібрати, де можливе й де починається неможливе. Французький педагог Жакар дуже справедливо пише: «уявіть собі радість й здивування дитини, коли вона уперше бачить, як з неба падає білий сніг. Хіба вона, бачучи це, не може щиро гадати, що так само з не­ба може падати й золото, й цукерки. Розум дитини, ще не здатний зрозуміти законів правдивого природознавства, дає на усі з'явища свою анімістичну пораду, йому не дивно, що вовк говорить, що місяць ходить — то виринаючи з хмари, то знову поза хмарою ховаючись. Казка й дитина щось таке споріднене, вони так одне з другим зрослися, що як би педа­гоги не намагалися вигонити казку з дитячої хати, вона таки там пануватиме, бо вона природно відповідає вимогам дитя­чого розуму, а ті людські відносини по казках такі прості й зрозумілі, що дитина може щиро спочувати лихові й недолі, радіти перемозі й щастю казкових героїв. Й це викликає пер­ше почуття сімпатії — початок альтруїзму, перше свідоме вражіння правди й неправди, тої примітивної великої прав­ди, яка залягає в глибокому лоні народньої душі й вили­вається так просто в народніх казках. Тут уперше проки­дається дитяча увага до людей, спочуття до їх долі, зростає глибока сердечна любов до усього вбогого, до краси й до до­бра. Так само як у думках дитини, так і в казці наче нема ні­чого надзвичайного, але усе надзвичайно, нема одмеженого часу ані простору. Зате усе живе, усе має почуття, знає ласку, знає правду, усе повне якогось чарівного життя — й квіт­ка, й береза, й пташки, й звірі, й вітер і вода...

Дитина захоплена цим життям, колись вона буде може так само з увагою прислухатися до наукових законів біології, хімії, які розкажуть їй справжнє теж повне краси життя при­роди. Але збудила першу думку, познайомила дитину з світо­вим життям не одна увага та спостережливість, а й казка-чарівниця. Ось через це й не можна вважати казку шкодли­вою за для духовного розвитку дитини, навпаки — вона тільки має рішучий вплив на думки дитячі й навчає дити­ну з книжки вбірати радість, вона розвиває естетичний смак, який й надалі одверне дитину від погані лубочної; вона-ж ви­кликає в дитині творчу силу, яка вчить дитину вигадувати самій гри на зразок казки, малюнки до любої казки, й разом з поетом можна сказати:

Nиr dиrсh dаs Моrgеntоr dеs Shönеn

Drängst duіn dеr Еrkеntniss Lаnd!

Німецький критик Лихтварк каже правду. Душа дитини шукає захоплення. Треба, щоб в книжці дитячій малювалося те, на що може одгукнутися душа дитини. Дитина шукає всього надзвичайного (не стримуйте її в цьому) й разом з тим вона стежить за усякими дрібницями, деталями. Це й є форма казкового оповідання.

Другий критик Вольгастер каже: «з усіх наших літератур­них скарбів — найближчий дитячій природі казка. В їй так само схоплені типичні широкі риси людей та звірей, як схоп­лює їх дитина (це доводять і самостійні малюнки дітей)». Люде виступають без складних ознак — або добрі або лихі, або веселі або зажурені, або гарні або погані, але з ріжною душевною деталізацією, через що вони для дітей конкретні. Чи то Котигорошок, чи то Івасик Телесик, чи дідова чи баби­на дочка — це перші друзі дітей, і, хто думає, що реальні опо­відання можуть краще познайомити дитину з життям, той помиляється. Наше сучасне життя складне, змучене, штуч­не — воно незрозуміле дитині й хай вона спочатку навчиться орієнтуватися в тих найпростіших умовах життя, які по­встають в казках.

Звісно, пишучи про казку, ми маємо на увазі перш за все народню казку, ту казку, що народилася на зорі свідомого життя в простій хаті, серед пантеістично зачарованого світо­гляду. Наче величня невпинна течія од віку до віку, з одного серця в друге переливалася та людська казка й дійшовши до наших дітей єднає їх міцним творчим зв'язком з давномину­лими часами.

Так складається те величне, вічне, з чим дитина й вступає в сучасне життя. Етика не того або другого люду, бо в казках уся мудрість усієї людскости на землі не тимчасова мораль, а правда, яка потроху виробляється людьми на усіх кінцях світу широкого й може колись запанує по над усіма нашими ще виразними звірячими інстинктами. Не дурно Грим, такий знавець народньої німецької казки, думав, що можна казкою «відродити людей». В казці усіма життєвими справами керує глибоке переконання правди, в казці нема моралі, а є пере­жите почуття милійонів людей, що через віки перенесли вели­ку віру в перемогу правди, в красу добра й його непереможну силу. Нехай же й в душі дитини засвітиться ясна зіронька — шукання правди, хай прокинеться бажання здобути правду не тільки для себе, а для усіх цих Іванів, дурних та вбогих, до яких вона звикає в казці.

Так ставимося ми до казки взагалі, але серед моря ка­зок — треба для дитини одвіяти полову від чистого пожиточ­ного зерна. Перш за все й серед народніх казок треба одкину­ти те, що своїм вже нездоровим фантастичним подихом може налякати дитину, пошкодити її чулу вразливість.

Народню казкову літературу треба перебрати й по зросту: є багато таких казок, яких зовсім не зрозуміють діти до 7 літ й які задовольняють дітей 10 літ. Звісно, ближче од других казок будуть дитині казки її рідні, її рідного люду, бо хоча науковий досвід зробив казку всесвітньою складкою, але все­світні теми (яких не налічують більше ніж 7—8 десятків) кожним народом переказуються по свойому, одягаються в місцеві убрання, обставляються краєвими умовами життя. От через що казка рідна єднає дитину з рідним краєм й лю­дом. Мова казки мусить бути чиста народня; це коштовна мова, якої не дасть ніяка друга книжка. З літературних казок треба давати найкращі з боку художньої краси й найближчі до народньої творчости своєю простою глибокою правдою. Звісно, увесь цей казковий матеріал теж потрібує уважливої індівідуалізації що до зросту й нахилу дитини, бо правду ка­же Рубакин: кожну книгу можна прирівняти до фортеп’яно, в якому кожне слово — окремий клавіш, на якому ріжно виграває усякий піаніст (читач). За для малих (до 7 літ) діток безумовно придатні: Кривенька уточка, Лисичка, Котик та Півень, Лисичка-сестричка та Вовк панібрат, Колобок, Вовк, Собака та Кіт. Коза мати, Калинова сопілка, Три брати, Рука­вичка, Івасик Телесик, Цап та Баран, Дідова дочка, Царівна Жаба, Горобець та билина, Бідний вовк, Солом'яний бичок. З чужих казок народніх зовсім невдатні арабські казки, дуже багато жорстоких є серед норвежських та німецьких казок, але з збірки Гріма можна деякі найкращі вибрати. З казок Перро не можна одкинути Попелюшку, Червону шапочку. Япон­ські, індуські та инші краще давати дітям 10—12 років, вже більше як етнографичний матеріал. Серед сербських та чешських є дуже багато гарних придатних і для малих дітей. З літературних казок Андерсенові звісно найбільше підхо­дять: Снігова королева, Ялинка, Погане каченя, Лебеді, Стокротка завжди любі дітям.

Для дітей 10—14 років казка вже не має своєї привабливої краси — цей вік вимагає вже чогось або більш наукового, або більш героїчного — Гайавата, Калевала — ці світові поеми захоплять тоді швидче, аніж окремі, невеличкі казки. По данним експериментальної педагогики після 10 років (10—16) найбільше читають подорожі — 94%, оповідання з сучасного життя — 92 %, вірші та поеми — 74 %, наукові книжки — 65 % й тільки 55 % припадає на аматорів казки. (Дивись досліди Смирнова — Рус. Шк. 1911 р.) Небіжчик Балталон розпитував більш 300 дітей серед учнів перших 4 класів різних шкіл, що їм більш до вподоби — чи правда чи казка, й 91 % були за правду. Вахтеров розпитував у 633 уч­нів початкових шкіл 9—14 років й з-поміж них тільки 16,5 % висловилися за казку, при чому % спадав з кожним роком: 9 літні ще дали 28 % читачів казок, 10 літні — 27,7 %, 12 літ­ні — 13 %, 13 літні — 10 %, а 14 літні тільки 3,6. Так що з зростом дитина вже шукає другого матеріялу для свого розуму, не фантастичного, а більш менш реального.

Таким робом діти самі говорять нам, що казка не може задовольнити читача старішого од 10 років, але вона панує й вабить до себе дітей з першої хвилини, коли прокидається її думка. Взагалі, обороняючи казку, ми в їй бачимо, не стільки фантастичну вигадку, а найкращий художній твір, в згоді з настроєм, з головними вимогами дитячої думки, ве­личній своєю красою й простотою. На нашу думку, кожна найпростіша книжка, яка викликає в душі поетичний настрій, доводить до гарного почуття, яка хвилює глибоко душу — така книжка безкраю більше має доброго впливу на дитину аніж цілі купи книжок, що дають багато розумові, та мало серцю.

Вперше стаття була надрукован в журналі «Світло», 1913, книжка сьома, с. З—8. (Збережено правопис оригіналу).

Додаток 2

Тексти для читання

Українська дитяча література

1. Народні пісні для дітей. Огляд фольклорних збірочок “Женчик, женчик, невеличкий”, “Вийди, вийди, сонечко”, “Ходи, сонку, в колисоньку”, “Люлі, люлі, люліса”, “А ми просо сіяли” (на вибір).

2. Народні казки для дітей (2-3 казки кожного з видів).

3. Малі фольклорні жанри.

4. “Повість минулих літ”, “Повчання Володимира Мономаха дітям”, “Слово о полку Ігоревім”.

5. Сковорода Г. Пейзажна лірика (“Песнь 13-я”, “Ах поля, поля зелені”, “Песнь 18-я”, “Ой ты, птичко желтобоко”), байки “Ворона і Чиж”, “Голова и тулуб”, “Пчела и Шершень”, “Чиж и Щиглик”)

6. Гулак-Артемовський П. “Батько й син”.

7. Гребінка Є. “Школяр Денис”, “Соловей”, “Хлопці”, “Вовк і вогонь”.

8. Боровиковський Л. (збірка “Байки та прибаютки”, вірш-звернення “До дітей”).

9. Шашкевич М. “Веснівка”, “Марусенька мила цвіточки садила”, “Чом, козаче молоденький”, “Олена”.

10. Духнович О. “Жизнь русина”, “Вручаніє”.

11. Шевченко Т. “На Великдень, на соломі”, “Мені тринадцятий минало”, “І виріс я на чужині”, І золотої й дорогої”, “Тече вода”, “Ой діброво, темний гаю”, “Садок вишневий коло хати”, “По діброві вітер віє”, “Тополя”, “Зоре моя, вечірняя (“Княжна”), “Дивлюсь, аж світає” (“Сон”), “Встала весна (“Гайдамаки”).

12. Марко Вовчок. “Ведмідь”, “Дев’ять братів і десята сестриця Галя”, “Кармелюк”, “Маруся”, „Горпина”, „Козачка”, „Ледащиця”.

13. Глібов Л. Байки: “Вовк і Кіт”, “Зозуля і Півень”, “Щука”, “Коник-стрибунець”, “Чиж та Голуб”; вірші: “Веснянка”, “Зимня пісенька”; віршована казка “Квіткове весілля”; загадки: “Бачить – не бачить”, “Котилася тарілочка”, “Раз уночі я в ліс пішов”.

14. Руданський С. Співомовки: “Жалібний рак”, “Вовки”, “Добре торгувалось”, “Баба в церкві”; поезія “Повій, вітре, на Вкраїну”.

15. Федькович Ю. Вірші: “Учиться”, “Сестра”, “Вороний”, “Січень”, байка “Горда качка”, казка “Бідолашко”, жарти “По щирості”, “Милосердний хлопчик”.

16. Воробкевич С. Вірші: “Рідна мова”, “То наші любі, високі Карпати”, “Веснянки”, “Осінь”, “Колискова”.

17. Щоголев Я. “Листопад”, “Осінь”, “Зимній ранок”, “Завірюха”, “Травень”, “Літній ранок”, “Степ”, “Захистя” (“За вікном мете хуртеча”).

18. Грінченко Б. Поезії: “Шматок хліба”, “Ластівка”, “На волю”, байки: “Швидка робота”, “Реп’ях”, поетичні мініатюри “Зернятко”; оповідання “Олеся”, “Сама, зовсім сама”, “Сестриця Галя”, “Дзвоник”, “Ксеня”, “Украла”, “Кавуни”, “Грицько”, “Лесь, преславний гайдамака”.

19. Самійленко В. Вірші: “Україна”, “Українська мова”, “Гей, за наш рідний край”, “Вечірня пісня”, “Божий приклад”, “Господар і віл”, “Школяр і різки”, “Метелик і капуста”.

20. Пчілка О. Вірші, байки, оповідання, казки, зразки народної творчості – на вибір (зб. “Годі, діточки, вам спати”).

21. Франко І. Вірші: “Дивувалася зима…”, “Дрімають села”, “У долині село лежить”, “Червона калино, чого в лузі гнешся…”, зб. казок “Коли ще звірі говорили” (на вибір), автобіографічні оповідання “Малий Мирон”, “У кузні”, “Мій злочин”. Оповідання “Грицева шкільна наука”, “Красне писання”, “Оловець”, “Отець-гуморист”.

22. Грабовський П. Вірші: “Сироти”, “Вийшла з хати стара мати”, “До школи”, “Панським діткам”, вірші з циклу “Дріб’язочки”: “Сонечко та дощик”, “Щоглик”, “Соловейко”, “Веснянка”, “Метеличок”, “Зійшли сніги, шумить вода”.

23. Кравченко У. Вірші: “Рідне гніздо”, “Конвалія”, “Моїй дитині”, “Поспіши, дитино мила”.

24. Дніпрова Чайка. Оповідання: “Краплі мандрівниці”, вірші: “Осінь”, “Весна”, “Зима”.

25. Коцюбинський М. Казки (на вибір), оповідання “Харитя”, “Ялинка”, “Маленький грішник”.

26. Леся Українка. Вірші “Вишеньки”, “На зеленому горбочку”, “Літо краснеє минуло”, “Вже сонечко в море сіда”, “Тиша морська”, “Місяць яснесенький”, “Мамо, іде вже зима”. Казки: “Біда навчить”, “Лілея”, “Метелик”, “Казка про Оха-Чудотворця”.

27. Олесь Олександр. Вірші: “Все навколо зеленіє”, “Весна”, “Веснянка”, “Дощик”, “Метелики”, “Дві хмароньки”, “Ліс восени”, “Степ”, “Ялинка”, “Капустонька”, „Киця”,, „Хоробрий вояк”, „Рибалки”, „В залі розкішній сяє ялинка”, „Білі гуси летять над лугами”, „В степу”, “Слово рідне...”, “Рідна мова в рідній школі”, “Алфавіт віршами, написаний для сина”. Казка-поема “Водяничок”. “Княжа Україна”.

28. Лепкий Б. Казки: “Про діда, бабу і качечку кривеньку”, “Про лиху мачуху...”, “Про дідову дочку Марусю...”, “Казка про Ксеню і дванадцять місяців”.

29. Винниченко В. Оповідання “Федько-халамидник”, “Кумедія з Костем”, “За Сибіром сонце сходить”.

30. Хоткевич Г. “Чи можна грошима загатити річку”.

31. Антонич Богдан-Ігор. Збірка “Росте хлоп’я, мов кущ калини” (огляд).

32. Білоус Д. “Диво калинове”.

33. Близнець В. Зб. “Опойкове гніздо” (“Як я став чемпіоном”, “Як гуси з’їли свитку”). Повість-казка “Земля світлячків”.

34. Васильченко С. “Свекор”, „Басурмен”, цикл “Крилаті слова” (“Витрішки”, “Неслухняний глечик”, “Сирітське сонце”, “Де такі ямки?”); “Приблуда”, “В бур’янах”.

35. Вишня О. “Як ми колись учились”, “Перший диктант”, “Панська ялинка”, “Федьків зошит”, “Паралелепіпед”, “Мисливські усмішки” (на вибір).

36. Вінграновський М. Повість “Первінка”, оповідання “Бинь-бинь”, “Сіроманець”, “Гусенятко”, казка “Петро Мамарига”.

37. Воронько П. Зб. “Читаночка”, “Малятам-соколятам”, “До нас наближаються зорі”, “Всім по сім”, “Сніжна зіронька горить”. Казки та поеми (на вибір).

38. Гуцало Є. “У гаї сонце зацвіло”, (“Весняні води”, “Зелене листячко з вирію”, “Дениско”, “Мельник і його дочка”, “Пролетіли коні”, “Олень Август”.

39. Дімаров А. Автобіографічна повістева трилогія „На коні й під конем”.

40. Донченко О. Оповідання: “Голубий гвинтик”, “Галаганчик”, “Золоте яєчко”, “Подорож до млина”, повісті: “Лісничиха”, “Школа над морем”.

41. Драч І. “Мачинка”, “Дихає осінь”, “Заповіт Сосюри”, “Балада про соняшник”.

42. Забіла Н. Зб. “Під дубом зеленим” (на вибір). Зб. “Ясоччина книжка”, “Про дівчинку Маринку”, “Катруся вже велика”. Твори про природу: “Прогулянка до лісу”, “Дванадцять місяців”; “Весела абетка”.

43. Збанацький Ю. Повісті: “Таємниця Соколиного бору”, “Лісова красуня”, “Між добрими людьми”. Оповідання: “Ласунка”, “Дике козеня”, “Щедрий їжачок”. Повість “Курячий бог”. Казки про природу: “Чого сміялися рибки”, “Лелеки”, “Снігурочка”.

44. Іваненко О. Зб. “Лісові казки”, зб. “Великі очі” (на вибір). Оповідання “Пошта прийшла”, “Таємниця”. Історико-біографічні твори: “Тарасові шляхи”, “Друкар книжок небачених”, “Паличка казкаря”.

45. Йогансен Майк. Оповідання: “Кіт-Чудило”, “Собака, що лазив на дерево”, “Як мурашки наїлись цукру”, “Як окунь сам упіймався”.

46. Копиленко О. Оповідання: “Порізана парта”, “Воликове нещастя”, “Секрет”, “Настуся-горошинка”, зб. “Як вони поживають” (на вибір).

47. Костенко Л. “Усе моє, все зветься Україна”, “Синички на снігу”, “Перекинута шпаківня”, “Мурашки думають про зиму”, “Зимові горобці”, “Білочка восени”, “Бузиновий цар”.

48. Костецький А. Зб. “Нас батьки не розуміють”.

49. Малишко А. Поезії “Соловейку-солов’ю”, “Хвалилася птиця”, “Підкови”, “Дощ”, “Бабуня-трава”, “Казка”, “Колискова”.

50. Олійник Б. “Сива ластівка”, “Пісня про матір”, “Похорон учителя”, “Оповідання про дорогу дивана”, поема “Крило”.

51. Павличко Д. Поезії “Обруч”, “Смерічка”. Гумористичні поезії: “Калачі”, “Нічний гість”, “Мурашка”, “Папуга”. Казки: “Золоторогий олень”, “Пригоди кота Мартина”.

52. Панч П. Оповідання: “Три копійки”, “Ранні сливи”, “Він з нашої школи”.

53. Рильський М. Вірші “Краса”, “Крила нашої пісні”, “Батьки і діти”, “Веснянка”, “Білі мухи”, “Травнева пісня”, “Річка”, “Дощик”, “Школярці”.

54. Симоненко В. “Лебеді”, “Я не бував”, “Грудочка землі”, “Дід умер”. Казки: “Цар Плаксій та Лоскотон”, “Подорож у країну Навпаки”.

55. Сосюра В. Зб. “Травнева пісенька”, “Весняний цвіт”, “Моя онученька”, “Для тебе зорі сяють”.

56. Стельмах М. Вірші: “Сонце стукає в віконце”, “Розлилися води”, “Дощ”, “Чайка”, “Гусак”, “Бобер”, “Дятел”. Казки: “Бурячок і їжачок”, “Заячий секрет”, “Лісова казка”.

57. Сухомлинський В. “Райдуга в бурульці”, “Гаряча квітка”, “Квітка сонця”, “Як дзвенять сніжинки”, “Куди мурашки поспішали”, “Зайчик”, “Бабусині руки”, “Мед в кишені”.

58. Тичина П. Поезії: “А я у гай ходила”, “Хор лісових дзвіночків”, “Гаї шумлять”; казки: “Івасик-Телесик”, “Дударик”.

59. Трублаїні М. Оповідання: “Морем плив тюлень”, “Погонич блакитного кита”, “Вовки гоняться за оленями”,