ТВОРЧІСТЬ ОЛЕКСАНДРА ОЛЕСЯ В ДИТЯЧОМУ ЧИТАННІ



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

ТВОРЧІСТЬ ОЛЕКСАНДРА ОЛЕСЯ В ДИТЯЧОМУ ЧИТАННІ



(1878 - 1944)

1. Біографічні відомості про письменника.

2. Формування громадсько-національних поглядів.

3. Жанрові та художні особливості творів О.Олеся для дітей.

4. Твори історичної тематики для дітей.

Народився Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба) 5.12.1878 у м. Білопіллі (Крига) на Сумщині (за іншими свідченнями у с. Верхосулля). Коли було 11 років, загинув батько (рибалка на промислах в Астрахані). Крім нього, мати виховувала ще двох дочок (померла в 1929 р.).

1893 р. закінчив двокласне училище, потім учився в Дергачівській хліборобській школі (на Харківщині), а в 1903 р. вступив до Харківського ветеринарного інституту. Вибір навчальних закладів диктувався матеріальними можливостями: у цих закладах навчали за „казенний кошт”, що ніколи не вважалося престижним.

Певний час, будучи студентом Харківського ветеринарного інституту, працював у відділі статистики у Слов’янську. Уже там виявилася схильність до театру: грав у любительський спектаклях. Одного разу вдячні глядачі після закінчення спектаклю віднесли Олександра Кандибу до його помешкання на руках.

У Слов’янську знайомиться зі слухачкою Бестужівських курсів (у царській Росії жінкам було заборонено навчатися на багатьох факультетах в офіційних університетах, тому Бестужівські курси за рівнем підготовки дорівнювали університетській освіті, хоча і були недержавними) у Петербурзі (родом зі Слов’янська) Вірою Антонівною Свадковською, яка в майбутньому стане його дружиною. Саме вона почала вперше називати його Олесем. Саме так він і підписав свою першу поетичну збірку, що вийшла друком у 1906 р. „З журбою радість обнялися” (у назві присутній прийом оксюморону – поєднання можливого і неможливого, що досить характерний для всієї творчості О.Олеся). У 1907 році у них народиться син Олег (Олег Ольжич), який у майбутньому стане одним із провідників Організації Українських Націоналістів (ОУН). Мав вищу історичну освіту, був визнаний у світі як археолог, автор кількох поетичних збірок, загинув у фашистському концтаборі Заксенхаузені в червні 1944 року.

Для Олександра Кандиби визначальним в його громадсько-національному формуванні стали відвідини Полтави, де в 1903 р. відбулося відкриття пам’ятника Іванові Котляревському. На це відкриття з’їхалися найвідоміші тогочасні письменники України: Леся Українка, Ольга Кобилянська, Василь Стефаник, Михайло Коцюбинський, Володимир Cамійленко, Борис Грінченко, Михайло Старицький та інші. Однак місцева влада заборонила проводити відкриття українською мовою. Тому після коротких сухих офіційних промов більшість учасників урочистостей зібралася в садибі Панаса Мирного на околиці Полтави. Не відомо, чи був там Олександр Кандиба (бо тоді він ще тільки починав свій шлях у літературі), однак з приводу заборони вшановувати зачинателя української літератури його ж рідною українською мовою писав до В.А.Свадковської: „Що я пережив – важко сказати! Знаю лиш одне: сидів я, говорив, слухав, сміявся з тими, творчість яких так само дорога і рідна мені, як колискова матері...” „... відчув у собі піднесення духу – працювати, вчитись, творити”. Також висловив обурення з приводу заборони промовляти українською мовою, зазначивши, що з цього моменту відчув себе українцем.

Перші вірші написав 17-тирічним у Дергачах (українською та російською мовами). В архівних зшитках зберігається підбірка „Первые опыты” (50 віршів).

З приводу опублікування першої збірки віршів один з найавторитетніших українських літературознавців Микола Зеров писав: „Олесю не довелося завойовувати своєї поетичної слави. Вона сама прийшла до нього на другий день після виходу з друку першої книжки його поезій. Свіжість поетичних образів, плавність і легкість вірша, сміливість деяких прийомів <...> заінтересували і зачарували українське громадянство”.

І.Франко негативно відгукнувся про першу збірку, вбачаючи в ній „забавки”, „соловійкове цвірінчання”, оскільки в цілому був досить скептично налаштований стосовно творчості модерністських письменників.

Леся Українка (по це свідчить у спогадах її чоловік Климент Квітка): „... по виході першого тому віршів Олеся сказала, що він випередив її яко ліричний поет <...>, що їй вже писати ліричних віршів не варто”.

Після завершення навчання в інституті Олесь з родиною проживав у Києві (1909 – 1919 рр. працював на скотобійні!), де його і застали події революції 1917 року. Він прихильно поставився до падіння царату, вбачаючи в цьому можливість демократично-національних перемін в Україні. У цей час співробітничав з газетами „Відродження”, „Трибуна”. Негативно поставився до жовтневих подій та подальшої громадянської війни (оцінював як братовбивчу).

О.Олесь: „Приглядаючись до міжнародного і внутрішнього становища України, можна сказати одно: Україна не стоїть на твердих ногах, а крутиться в повітрі і кидається встряти то в один, то в другий бік, в кожну хвилину готова то піднятись на височінь, то впасти на землю й розбитись <...>. Експерименти не тільки можна, а й слід робити, але не завжди, а особливо над живим народним організмом, обезкровленим війною і революцією. Спроба може кінчитися фатально. А особливо, коли єсть час почекати, приглянутись, повчитись в інших експериментаторів. Тисячоліття ждали, хай же стане терпіння ще підождати рік, другий <...>. І хоч до соціалізму прийдемо з запізненням невеличким, будемо, сподіваємося, не останніми”.

У січні 1919 р. майже на очах О.Олеся від вибуху снаряда загинув його друг Костянтин Хороманський, трохи згодом петлюрівці розстріляли брата дружини (О.Олесь: „Далі я не можу витримати! .. Я збожеволію”). Тому О.Олесь приймає рішення стосовно еміграції: у лютому 1919 р. з дипломатичним паспортом виїздить до Будапешта, а згодом (1923 р.) переїздить до Чехословаччини, куди незабаром прибувають його рідні.

У кінці червня 1944 р. одержав звістку про загибель сина Олега. Це остаточно підірвало здоров’я О.Олеся (мав хворобу серця).

Помер 22.07.1944 р., похований у Празі на кладовищі Ольшани (там поховано багато представників української діаспори).

Твори для дітей

1924 – 1925 рр. у серії „Українській дитині” (видавництво „Чайка”, Відень): п’ять невеликих збірок „Ялинка”, „Поєдинок”, „Рак-рибалка”, „Вовченя”, „Іменини”. У Харкові (1925, 1929) – „Збірничок віршів для дітей молодшого віку”. Окремими книжками „Грицеві курчата”, „Мисливець Хрін та його пси”, після смерті - „Водяничок” (поеми).

Дитяча драматургія: інсценізації народних казок: „Івасик-Телесик”, „Лісовий цар Ох”, „Лисичка, котик і півник”, „Микита Кожум’яка”; власні драми-казки „Бабусина пригода”, „Бабуся в гостях у Ведмедя”, „Ведмідь у гостях у Бабусі”, п’єса-казка алегоричного змісту „Злидні”.

Зараз більшість творів О.Олеся для дітей об’єднані у збірці „Все навколо зеленіє” (1990). У ній можна виділити твори для дітей різного віку.

Для дітей дошкільного і молодшого шкільного віку.

1. Багато поезій у жанровому відношенні близькі до різноманітних фольклорних творів:

а) колискові пісні („Над колискою”, „Спи, дитиночка кохана”):

Спи, дитиночка кохана,

Баю, люлі, бай,

А ти, місяцю, до рана

В колисоньку сяй.

 

Стану я казки казати

Та співать пісні,

Щоб ти щастя міг зазнати

Хоч в дитячім сні.

б) потішки та пестушки („Киця”):

- Кицю, кицю,

Де була?

Що ти їла,

Що пила?

 

- Я на річці була,

Там водичку пила,

А що їла – не скажу

Тільки хвостик покажу.

в) загадки („Капустонька”):

Покинута, занедбана на лугу,

Зеленіє кап устонька в снігу,

А до неї стежечку не одну

Протоптали ніженьки по лану.

 

Догадайтесь, дітоньки, ви самі,

Хто ці робить стежечки у зимі.

Я вам в цьому віршику не скажу,

Бо сам ще раз подивитись побіжу.

г) жартівливі поезії – іронія як прийом творення комічного („Рибалки”, „Хоробрий вояк”):

Щоранку батько і синок

ходили разом на ставок

ловити рибку... Чи піймають, -

а все бухикають та чхають:

„Бухи, бухи! Ачхи, ачхи!

Ловися, рибко, на гачки”.

 

І застудилися вони...

Сховали удки в бур’яні,

лежать удвох, жують пілюлі

та лови згадують минулі...

„Бухи, бухи! Ачхи, ачхи!

Ловися, рибко, на гачки”.

ґ) вірші із соціальним забарвленням („В залі розкішній сяє ялинка”: контраст багатство – бідність, оксюморон при змалюванні прикрас селянської ялинки):

В залі розкішній сяє ялинка

Сяє в намисті, сяє в цяцьках,

І задивилася в вікні дитинка

З слізьми в очах.

Так їй хотілося бігать багато,

Жабкою плигать, лазить жучком,

Дуже хотілось, та її тато

Був мужиком.

В хаті селянській сяє ялинка,

Капають роси в грі чарівній,

Хліба черствого чорна скоринка

Висить на ній. (Також варто звернути увагу на алітерацію глухого ч, що підкреслює не стільки радість, скільки сум, що панує навіть у святково прибраній селянській оселі).

Для дітей молодшого/середнього шкільного віку.

Символістськи заангажована (О.Олесь як письменник модерніст перш за все належав до символістів – через відповідні описи природи, нагнітання певних звуків, кольорів передати глибоко прихований психологічний стан людини) пейзажна лірика, що відтворює багатоманіття людських настроїв і станів.

Білі гуси летять над лугами

Білі гуси летять над лугами,

в синім небі біліють снігами,

в синім небі хмарками зникають,

довго-довго їх очі шукають.

 

Білі гуси на озеро впали,

тихі води кругом розгойдали...

Розцвіли, як купави великі...

Довго-довго їх чуються крики.

 

Навмивалися, накупалися,

нагойдалися, нагулялися.

Закричали, знялись і полинули,

тільки пір’я на спогад покинули.

Вірш пройнято світломінорним настроєм, легким, але не обтяжливим сумом, який властивий людині в передзимовий період: усі господарські турботи залишилися позаду, організм потребує і фізіологічного, і психологічного перепочинку. Тут можна вбачати і певний сум ліричного героя за якимись надіями, які не виповнилися (Закричали, знялись і полинули, тільки пір’я на спогад покинули). Це може бути і реакція людини на перший, завжди очікуваний, сніг, коли око і душа радіє білизні після надокучливої осінньої чорноти.

Конвалія

Очі розкрила конвалія біла

І в дивуванні застигла, зомліла...

Бо біля неї не трави всміхались,

Бо понад нею не віти гойдались, -

Мовчки кімната пустельна сіріла...

 

Де ж тії пестощі вітру летючого,

Де ж тії квітоньки гаю пахучого,

Де ж тії ночі сріблясто-блакитні,

Де ж тії ранки рожеві, блакитні,

Де ж тії усміхи сонця блискучого?!

 

О, не одна ти не в рідній оселі...

Квітко! Прокинувсь і я у пустелі!

Марив – мене оточатимуть люди.

Глянув – чорніють, сіріють усюди

Ворони, змії та з каменю скелі.

У вірші простежуються два плани зображення: зовнішній - конвалія (її ботанічна особливість у тому, що ця квітка надзвичайно швидко в’яне, будучи зірваною) і внутрішній – ліричний герой. Паралельність зображення підкреслює подібність станів цих двох образів, що дозволяє говорити про відтворення трагічного стану людини, яка прагнула чогось, жила сподіваннями, надіями, однак вони ні в чому не виповнилися. Психічний стан пригніченості посилюється різноманітними прийомами:

1 – риторичне питання - цілком уся друга строфа;

2 – анафора „Де ж тії...”;

3 – звуконаслідування ч – с , що нагадує зміїне сичання, коли ліричний герой бачить навколо себе не людей, а зміїв.

В степу

Розцвіли дзвіночки-квіти,

Ніжні дзвони із блакиті...

Сонце море сонця ллє!..

Хтось у дзвони тихо б’є...

 

Хтось у дзвони тихо дзвонить:

Бог чи коник степовий, –

Я не знаю; в травах тоне

Той дзвонарик світовий.

 

Я молюся небесам.

Віра в мене дужче криці, -

Степ – один суцільний храм!

Скрізь церкви, церкви, дзвіниці,

Співи, дзвони, фіміам.

 

Я молюсь. Душа моя

Скрізь в повітрі розлилася,

Степом, небом пройнялася.

Світ в мені, і в світі я!

Передається піднесено оптимістичний настрій ліричного героя, викликаний відчуттям повної гармонії між собою, природою, а найголовніше – Всесвітом. Не випадково герой зазначає, що „Світ в мені, і в світі я!”.

Для ліричного героя весь навколишній світ – це величний храм, в якому душа не може не почувати возвеличення і вознесіння:

1 – постійно присутній образ дзвонів;

2 – метафора „Степ – один суцільний храм!”;

3 – алітерація дз – ц, що передає звучання дзвонів;

4 – гіперболічне зростання ліричного героя: „Світ в мені, і в світі я!”.

 

До творів історичної тематики в О.Олеся належить цикл „Княжа Україна” (написано в 1920, надруковано в 1930 році).

О.Олесь у листі до редактора дитячого журналу „Малі друзі” Б.Даниловича (10.04.1941): „Княжу Україну” я написав випадково за якихось 17-20 днів, перебуваючи в 1920 р. в Марієнбаді на лікуванні: Кр.(?) прислав мені підручник Крип’якевича і страшно просив мене написати. Я вважив його волю і хоч часу було мало, постановив написати працю до від’їзду з Марієнбадена. Задумав я широко <...>, але бачив, що не встигну виконати свою постанову (закінчити до від’їзду), і писав уже як попало. Ну і вийшло зле, по-дитячому. Одначе я бачив, що і моя „історія” може бути корисною для декого, тому переписав і видав. Мене було вилаяно, але дуже чемно”.

Цикл складається з 43 розділів і охоплює період від язичеських часів („Заспів”, „Дажбог”, „Волос”, „Перун”) до зруйнування Києва монголо-татарами (1240 р.).

Україна в старовину” – незаймана дика природа, багаті звіром ліси, людина в змаганні з природою.

Згадуються київські князі: Аскольд, Дір, Олег, Ігор, Ольга, Святослав, Володимир, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, похід Ігоря на половців. Перші розділи – досить побіжне зображення великого за хронологією періоду („Наші предки – слов’яни” – родово-племенний устрій слов’ян, їхня боротьба проти зовнішніх нападників, святкування Купала).

Надалі – більш детальна розповідь, присвячена одній історичній постаті. Так, у розділі „Святослав” – фольклорні мотиви: княгиня Ольга співає над колискою:

Соне, соне, срібнокрилий,

Не жахай страхами ти,

А на віченьки дитячі

Тихим янголом злети...

Цей же принцип простежується і в інших розділах: „Дитинство Святослава”, „Юнацтво Святослава”, „Похід на хозар”, „Війна з болгарами”, „Війна з греками”, „Смерть Святослава”. Так, наприклад, у розділі „Печенізька облога Києва” використана фольклорна легенда про те, як хлопчик-пастушок пройшов через печенізьку облогу, щоб повідомити Святославовим воїнам про небезпеку для Києва:

Безліч літ уже минуло,

Вже давно в землі хлоп’я.

І давно вже в серці нашім

Вмерло лицаря ім’я.

О.Олесь при написанні того чи іншого розділу спирається не лише на фольклорні джерела, а використовує літописні, археологічні, етнографічні матеріали тощо. При цьому він послідовно для позначення територіально-державних реалій використовує слово Україна. Якщо і до цього часу дехто не лише із пересічних громадян, але і фахівців топонім „Україна” відносить до XIV сторіччя, намагаючись його етимологію виводити з іменника „окраїна”, то О.Олесь свідомий того, що Україна – Русь – це ідентичні поняття, а його витоки слід шукати в сивій давнині. Тож у всіх розділах, в яких йдеться про часи Київської Русі, знаходимо слово Україна:

Україна в старовину”: Спочивала Україна в золотих дитячих снах.

Початки Києва”:

І здавалось, Україна

Буде квітнути віки,

І здавалось, всі народи

Їй сплітатимуть вінки.

Поход на Царгород”:

На воротах Царгороду

Український щит висів!

Смерть Ігоря”:

Що тоді лише держава

Буде дужа і міцна,

Коли всі в одно зіллються

Українські імена.

Володимир Великий”:

Що збудує Україну

Вільну, дужу і міцну.

Сучасний літературознавець В. Радушевський, готуючи примітки до циклу, вважає неправомірним вживання слів „Україна”, „український” замість „Київська Русь”, „давньоруський”. Однак зазначає, що при написанні циклу О.Олесь спирався на „Повість временних літ”, „Галицько-Волинський літопис”, історичні праці М.Грушевського та І.Крип’якевича.

Вплив праць М.Грушевського позначився і на трактовці письменником стосунків Київської Русі та Московщини. Так, історик в одній зі своїх праць писав: „Київська держава, право, культура були утвором одної народности, українсько-руської; Володимиро-московська – другої, великоруської. Етнографічна й історична близькість народности української до великоруської не повинна служити причиною до їх перемішувань, - вони жили своїм життям поза своїми історичними стичностями і стрічами”.

В О.Олеся в розділах „Москалі”, „Суздальські князі” послідовно вживається „московсько-фінський народ”. Зміцнення й посилення Московсько-суздальського князівства автор пов’язує з діяльністю нащадків Володимира Мономаха, які:

Залишили рідну мову,

Прийняли чужу, нову,

Збудували місто Суздаль,

Володимир і Москву.

Самі ж стосунки між Україною та Московщиною зображуються як нерівноправні в силу агресивності останньої. Штурмом взято Київ:

Все забрали, обібрали:

І палати, і хати.

Кажуть: всі брати – слов’яни,

Кажуть: всі вони – брати.

Інколи О.Олесь досить вільно поводиться з першоосновою, що не завжди обертається на краще для твору. Це, зокрема, спостерігається в розділі „Бій над Каялою”, в якому явно простежуються ремінісценції зі „Слова о полку Ігоревім”. Так, у „Слові” початок вирішальної битви Ігоря з половцями передано через пейзажний опис, пронизаний трагічним передчуттям: „Другого дня вельми рано кривавії зорі світ провіщають; чорнії тучі з моря ідуть, хочуть прикрити чотири сонця, а в них трепечуть блискавки синії. Бути грому великому! Іти дощу стрілами з Дону великого!”

В О.Олеся цей же епізод виглядає у значно полегшено-споглядальному тоні:

Вранці небо червоніє,

Наче п’є червону кров,

Налітають з моря хмари,

Вдарив грім – дощ пішов.

Найтрагічніший момент поразки Ігоревого війська у „Слові” має такий вигляд: „Стяги говорять: половці ідуть від Дону, і від моря, і з усіх сторін руські полки обступили... Чорна земля під копитами кістьми була засіяна, а кров’ю полита: тугою зійшли вони по Руській землі!.. Бились день, билися другий і третього дня під полудень упали стяги Ігореві”.

В О.Олеся це виглядає так:

Бились наші, як не б’ються

На верхів’ях скель орли...

Ось, здавалось, залунає:

”Перемога! Ми взяли!”

Одна з особливостей циклу полягає в тому, що, говорячи про минуле, О.Олесь завжди має на увазі сучасні проблеми:

- бажання бачити Україну могутньою незалежною державою (розділ „Смерть Ігоря”, який загинув від древлян):

Так за дужу Україну,

За соборну Ігор вмер.

За соборність України

Умирають і тепер.

- звертання до сучасників брати приклад з предків („Війна з греками”):

О, коли б бажання тільки,

Віра, сміливість, любов!

Так, як лицарі колишні,

Били б ворога ми знов.

- надія на відродження України, упевненість у тому, що в цьому їй допоможуть усі її сини („Половці і Отрок”):

Скільки отроків вернулось

В дні останні і до нас:

Ще святий огонь сумління

В їхнім серці не погас.

 

ТВОРЧІСТЬ МИКОЛИ ТРУБЛАЇНІ

(1907 - 1941)

1. Життєвий шлях письменника.

2. Нариси про Північ.

3. Проблематика, образи оповідань про Північ.

4. Спрямованість пригодницьких повістей.

Література

1. Подолинний А.М. Урок-бесіда за повістю Миколи Трублаїні „Лахтак” // Українська мова і література в школі. – 1980. - № 1.

2. Сиротюк М.Й. Микола Трублаїні. – К.: Молодь, 1956.

3. У дорозі молодій і вічній. Спогади про Миколу Трублаїні / Упор. В.Борщевський та А.Подолинний. – К.: Радянський письменник, 1977.

Вивчаючи творчість М.Трублаїні, слід пам’ятати, що і життєва, і творча біографія цього письменника цілком відповідає поняттю „радянський письменник”. Це далеко не означає, що всі змістовно-художні особливості творів необхідно прямо переносити в наше сьогодення, а тому при розгляді спадщини митця необхідно більше зосереджуватися на її загальнолюдських моментах, осмисленні художньої вартості написаного.

Перше питання.

Микола Петрович Трублаїні(Трублаїнський – паспортне прізвище) народився 25 квітня 1907 рокув с. Вільшанці (нині Волинська область). Батько – лісоруб, мати – сільська вчителька. Родина жила бідно.

1915 р. вступив до Немирівської гімназії, але не скінчив.

У 1920 р. – вирушає на фронт (громадянська війна). Але через пошкодження ноги (зірвався з вагону) змушений повернутися додому.

Вдома залучається до громадсько-політичної діяльності. Стає першим комсомольцем у Скритському, створює комсомольський осередок, завідує Скритським сільбудинком.

24.04.1924 р. у вінницькій окружній газеті „Червоний край” друкує свою першу статтю, згодом статті з’являються в загальноукраїнській газеті „Вісті ВУЦВК”.

Як сількор бореться проти голови М’ястківського райвиконкому та інших місцевих начальників, які намагалися використовувати ідею радянської влади у своїх корисливих цілях (за хабаря готові були віддати в оренду приватній особі громадський млин). М.Трублаїні надіслав матеріали про це до „Вістей”, де з фейлетоном виступив Остап Вишня. Про подальше розгортання подій сам М.Трублаїні пізніше згадував:

До вечора про фейлетон уже знала вся Турчаївка (М’ястківка). Сількора викликав голова райвиконкому:

- Ви знаєте, що хтось подав брехливі відомості до „Вістей”? – спитав він мене.

- Які саме?

- Та про млин і про те, що його Чашка орендує.

- Ні, не знаю.

- Як то не знаєте?

- А отак, що не знаю про жодні брехливі відомості. Криж обурливо і зло дивився на мене.

- Слухайте, я хотів запропонувати вам, щоб ви, як свідомий сількор, відповіли на цю брехню, і ось тут приготував для вас матеріал, - показав він на аркуш списаного паперу на столі.

- Але я не знаю, про яку брехню ви говорите! Мені відомо, що у „Вістях” писав про Чашку Вишня… На мій погляд, правильно писав… Не знаю, чого це вас так дуже обходить… Думаю, що коли у вас у районі ще не так як слід, то ви мусите виправити.

Крижові очі розкидали іскри, міцно стиснуті кулаки дриготіли по столу. Я оглядався на двері, чи не ввійде хто, на телефонний апарат, що висів на стіні. В крайньому разі доведеться зірвати його відтіля, щоб боронитись од запального голови райвику.

- Так ви вважаєте, що в газеті написано правильно?

- Так.

- Геть відсіля! – заревів Криж, стукаючи кулаками по столу”.

Наступного дня М.Трублаїні звільнили з роботи, а незабаром було видано наказ про його арешт. Та молодий сількор втік з М’ястківки.

З 1925 р. починає навчатися на Всеукраїнських курсах журналістики при ЦК КП(б)У в Харкові.

Працює у газеті „Вісті”, розпочинає літературну діяльність (входив до складу юнацької письменницької організації „Молодняк”). Секретар журнала „Молодняк” С.Ковганюк згадував: „Коли ми познайомилися ближче, я зрозумів, що М.Трублаїні все життя бракувало часу. Справді, такої невичерпної енергії, допитливості, жадоби все знати, все самому побачити, дослідити і неодмінно про все це написати мені не доводилось бачити ні в кого. Але головне, що це була не просто допитливість, а допитливість, так би мовити, спрямована. Його цікавило й вабило все найпередовіше, найвизначніше, що відбувалося в нашій країні”.

На початку 30-х років захоплюється темою Півночі (про це окремо в наступному питанні).

Багато уваги надає розвиткові дитячої літератури. Так, у 1934 р. зазначає: „Моя мета – заполонити юних читачів бажанням стати дослідниками Арктики, моряками, що не бояться штормів, авіаторами, що зуміють повести літаки на шестикілометрові віддалі, інженерами і вченими, що дізнаються про всі таємниці природи і переможуть усі стихії”.

М.Трублаїні організував при харківському Палаці піонерів перший у СРСР клуб дослідників Арктики (1934 р.), у 1936 р. – клуб юних дослідників підводних глибин (кілька подорожей до Криму та Кавказу), знайомство з роботою матросів, водолазів, спускалися під воду.

З початком Великої Вітчизняної війни (24.09.1941) виїздить на фронт кореспондентом фронтової газети „Знамя Родины”. За цей час встиг опублікувати лише статтю „Войну с фашистами ведет весь советский народ”.

Останній лист до доньки: „Сьогодні у нас туман, туман. Наближається справжня осінь. Я зараз сиджу в машині і жду, коли поїдемо в друге село. Села тут великі, степові. Лісів немає, але є великі, хороші сади. От води хорошої дістати трудно. Але тобі тутешня вода, мабуть, сподобалася б, вона солонкувата… Ми зараз їдемо і розпитуємо, як наші червоноармійці та командири б’ють фашистів, а потім будемо про це писати в газеті”.

Під час бомбардування в районі Мелітополя 4 жовтня 1941 р. був тяжко поранений і помер у ніч з 5 на 6 жовтня 1941 р. Похований при залізничному полотні поблизу м. Ровеньки (Луганська область).

В радянські часи ЦК ВЛКСМ та редакція журнал „Піонерія” заснували щорічну премію ім. Миколи Трублаїні за кращий художній твір, надрукований у журналі „Піонерія”.

З нагоди 70-річчя з дня народження М. Трублаїні в його рідному селі Вільшани встановлено пам’ятник.

Друге питання.

Тема Півночі, її освоєння з різних причин у Радянському Союзі набула на початку 30-х років особливого значення. По-справжньому захопився нею і М.Трублаїні. Так, у 1929 р. як кореспондент газети „Вісті” на криголамі „Ф.Літке” їде з Севастополя до Владивостока. Далі криголам вирушав на північ, кореспондентів не брали, тому М.Трублаїні влаштовується паровичним днювальним. З приводу цього він писав: „Робота не така вже й легка. О 6й годині вставати, прибирати в їдальні, о 7й давати сніданок першій вахті, о 8й – другій вахті, о 9й годині, озброївшись помелом та віником, рушати по паровичних кубриках, об 11й – обід для двох вахт, о пів на першу – обід ще одній вахті, потім мити посуд, години півтори відпочинку, о 5й годині треба давати вечерю, що в нас нічим не відрізняється від обіду. Вечеряють усі вільні від вахти. Після цього знов мити посуд; о 8й годині знову вечеря кочегарам, що змінюються з вахти, знов мити посуд, і після того, приготувавши закуску на 12ту годину ночі та сніданок на 4ту год. ранку, що їх забирають без днювального, можна йти спати. Треба обслуговувати майже 40 чоловік, бо, крім 27 кочегарів, на обов’язку днювального – годування ще 10 машиністів. Треба щодня прибирати три паровичні мурні, тричі на день прибирати їдальню, та хоч раз на день – вестибюль та лазню. Як бачите, роботи чимало, і з незвички не кожний з нею впорається особливо, коли хочеш бути в курсі всіх справ, заглянути і до штурманської рубки і до машин, черкнути кілька сторінок до щоденника та надіслати радіограму до редакції газети”. Результатом цієї подорожі стала збірка нарисів „До Арктики через тропіки”.

У 1930 р. – нова подорож на Північ (Земля Франца Йосифа) – збірка нарисів „Людина поспішає на північ” (1931).

У 1932 р. на криголамі „Володимир Русанов” здійснює перехід з Архангельська в Біле море (збірка „Курсом норд-ост”, 1933).

Говорячи про нарисову спадщину М.Трублаїні, слід пам’ятати, що саме нарис як перехідний жанр між газетною публіцистикою та власне художньою літературою радянською критикою кінця 20-х – початку 30-х років (ЛЕФ, РАПП – Росія, „Нова генерація” - Україна) не визнавався. Представниками цих письменницько-критичних угрупувань від нарису вимагалася лише фактографічна точність, зовсім ігнорувалося право автора вдаватися до художнього викладу подій.

Подібна негативна реакція була наслідком того, що представниками даних угрупувань не враховувалася специфіка художнього світобачення. Адже нарис „переростав” власне газетні вимоги, він ставав фактором „художньої пропаганди”, коли не факт сам по собі, а його естетичне представлення набувало більш вагомого значення. Саме так оцінював значимість „нарисової творчості” М.Горький: „Потік … праці „нарисовців” немовби змиває з шкіри нашої дійсності бруд і пил минулого, оголюючи його найганебніші потворності. Разом з цим він показує, як на ґрунті, засміченому віками неуцтва і глупоти, отруєному пасивним ставленням до життя і зоологічним індивідуалізмом міщанства, як на цьому ґрунті виростає нова людина: комуніст, колективіст.

Широкий потік нарисів – явище, якого ще не було в нашій літературі. Ніколи і ніде найважливіша справа пізнання своєї країни не розв’язувалася так швидко і в такій вдалій формі, як це відбувається у нас. „Нарисовці” розповідають багатомільйонному читачеві про все, що створюється його енергією на всьому величезному просторі Союзу Рад… Нарис у нас - велика, важлива справа”[3].

Слід відзначити, що М.Трублаїні писав нариси не лише для дорослої аудиторії, але і для дітей. Так, нарис „Літке” – переможець криги” розраховано на читачів середнього шкільного віку, оскільки матеріал розбито на маленькі розділи, кожен з яких має образно зримий заголовок. При необхідності зміст нових лексем і понять розкривається через контекст, що значно полегшує їхнє сприйняття: „Арктика – це сувора і таємнича країна. Люди її ще не дослідили. Багато мандрівників загинули там серед суворих крижаних просторів під довгі полярні ночі.

Проте і перемоги людей над Арктикою великі – уже тричі були люди в серці цієї країни – на Північному полюсі.

На Північному полюсі з березня до жовтня сонце не сходить з обрію, а потім півроку не показується на нім.

Земля в Арктиці вкрита майже цілий рік снігом. На морі плавають величезні крижині гори – айсберги і величезні поля блискучої криги.

Ці крижані поля й гори загороджують шлях пароплавам. І багато сміливості і зусиль треба докласти відважним мореплавцям, щоб пробратися крізь них”.

Третє питання.

Безпосередньо художні твори про Північ (всього 13 оповідань та перша пригодницька повість „Лахтак”) писалися протягом 1933 – 1934 років („Володька Рибалка” – перше оповідання, написане в 1933 р.). Відповідно до порушених у творах проблем їх умовно можна поділити на дві групи:

- на фоні життя корінного населення народів Півночі (чукчі, якути, ескімоси) розглядається питання, що потрібно людині для того, щоб проживати в суворих умовах півночі, вистояти, витримати випробування північними реаліями („Погонич блакитного кита”, „Вовки гоняться за оленями”, „Малий посланець”, „Волохан”);

- змалювання нестримного прагнення людини утвердити себе в умовах суворої півночі, протиставляючи їй особисту витримку, сміливість, мужність, готовність подолати будь-які труднощі („Володька Рибалка”, „З півночі мчав ураган”, „Хатина на кризі”).

Вовки гоняться за оленями

(У тундрі збільшилася кількість вовків, вони знищують оленів, руйнують пастки, поставлені на меншого звіра. Виникає необхідність спорядити невеличку мисливську групу (троє мисливців) для відстрілу хижаків).

На зібранні чоловічої частини улусу було прийнято рішення відправити на відстріл (кожен мисливець повинен убити по 100 вовків) досвідчених Тюбеляя і Тоскана. Третім виголошується іти Оротук: „Коли мене приймете, то я буду третім, - сказав дзвінким голосом Тосканів небіж Оротук. Йому було тільки п’ятнадцять років, але в улусі його знали як доброго стрільця. І мисливці прийняли хлопця до своєї бригади”. У даній авторській характеристиці слід звернути увагу на те, що ділові, а отже, і людські якості Оротука, уже перевірені попередніми справами: ніхто з дорослих не заперечує проти включення Оротука до бригади мисливців, хоча перед нею і стоїть не просте завдання: полювання на хижих звірів, перебування один на один з суворими умовами півночі. Тобто, перше, що вважає М.Трублаїні важливим для людини в умовах Арктики, - особисті якості досвідченого стрільця, взагалі людини, яка уміє жити в арктичних умовах.

Цей авторський „аванс” підкріпиться змалюванням безпосередніх дій підлітка: „Вдалині, може, зо 500 кроків показався північний лис. Він був недосяжний для рушниці звичайного мисливця. Але тут рушниця була в руках Оротука. Він підніс рушницю, і в той же самий момент гримнув постріл. Лис залишився лежати на снігу”.

Тут слід підкреслити, що мисливський азарт ніколи не брав гору над розсудливістю Оротука. Дану якість характеру можна оцінювати по-різному. Нам видається, що, зважаючи на сьогоднішні екологічні негаразди, варто підкреслити те, що людина завжди повинна по-господарському будувати свої стосунки з довкіллям. І від цього вона одержуватиме не лише матеріальну користь, але й естетичне задоволення. Саме на цьому наголошує сам Оротук, заперечуючи дорікання свого дядька, коли не вбив оксамитового оленя: „Між кущами з’явилась гнучка шия, оксамитове хутро і невеликі віти рогів молодого оленя. Красивий, наче намальований або, швидше, вирізьблений, він стояв непорушно тільки одну секунду.

- Оротук, чому ти не стріляв, - спитав Тоскан.

- Мені було його шкода. Я вперше бачив такого красивого оленя. Це оксамитовий олень.

- Поганий з тебе мисливець.

- Ні, дядьку, не поганий. Але я хотів би краще бачити його живим у своєму табуні, ніж мертвим біля моїх ніг”.

Про інші моральні чинники, як неодмінну умову виживання на півночі, йдеться в оповіданні „Волохан”. Розповідаючи про життя і пригоди дев’ятилітнього хлопчика Тико, а також його старшого брата Умка, письменник завжди підкреслює, що їм на допомогу в найкритичніші моменти приходить собака Волохан: витягнув Тико з моря, знайшов хлопчика під перевернутою бочкою, розшукав у розщелині Умка, який потрапив туди під час пурги. Цим М.Трублаїні неоднозначно проголошує, що для людини, щоб вижити в умовах суворої півночі, потрібен надійний і вірний друг, і немає значення, до речі, скільки в цього друга ніг.

При цьому письменник вдається до дуже цікавого зображувально-виражального прийому: для підкреслення найтіснішого зв’язку між хлопчиком та собакою, їхнього цілковитого взаємопорозуміння, органічного злиття автор показує, що між обома персонажами спілкування відбувається тільки людською мовою, Тико адресує Волоханові репліки, які є природними для спілкування між людьми: „В його (Тико – В.С.) нартах лежали дві білі лисиці. Він гукнув на собак і наказав Волоханові повертати до Кам’яних горбів”.

Приступаючи до аналізу оповідань „другої” групи, варто звернутися перш за все до висловлювань самого М.Трублаїні: „Тематика цих оповідань – Далека Північ СРСР. Зараз я ставлю своїм завданням опрацювати ці оповідання так, щоб знищити з них усі елементи схематизму (що особливо помічається в перших оповіданнях), перебудувати ці оповідання так, аби кожне з них, бувши закінченою річчю, в той же час служило сюжетним продовженням попереднього”. Дійсно, оповідання „Володька Рибалка”, „З півночі мчав ураган”, „Хатина на кризі” становлять своєрідну трилогію, зовсім не випадково об’єднаних наскрізним образом Володьки, змальованим як у різному віці, так і в різних реальних ситуаціях.

Володька Рибалка



Последнее изменение этой страницы: 2016-06-19; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.207.132.116 (0.037 с.)