Тема природи у творчості олександра копиленка

(1900 - 1958)

1. Загальна характеристика життя і творчості письменника.

2. Ідейно-художні особливості збірки „Я вони поживають”.

Література

1. Килимник О. Олександр Копиленко. – К.: Веселка, 1984.

2. Чалий Б. Слово про старшого друга // Копиленко О. Оповідання. – К., 1971.

3. Забужко О. Олександр Копиленко // Українська мова та література в школі. – 1970. - № 8.

4. Зуб І. Неповторний світ Копиленкової прози // Копиленко О. Вибрані твори: В 2-х т. Т.1. – К.: Веселка, 1980.

5. Про Олександра Копиленка. Спогади. – К.: Радянський письменник, 1971.

6. Свідер П. Олександр Копиленко. Літературний портрет. – К.: Держлітвидав України, 1962.

7. Славинський М. Сонячний талант // Українська мова та література в школі. – 1980. - № 7.

8. Сиротенко В. Екологічна проблематика у творчості М.Пришвіна й О.Копиленка // Екологія і освіта: Проблеми теорії і практики. Тези доповідей і повідомлень на міжнародній науково-практичній конференції 20 – 21 квітня 1994 року. – Т. ІІ. – Умань, 1994. – С. 188 – 190.

Свого часу М.Горький дав досить містку і точну характеристику творчості О.Копиленка. Він писав: „ Мені подобається у нього те, що йому під силу (хай різною мірою, не з однаковим, може, успіхом) проникнути в світ малих та юних – і зрілих, літніх; у світ солдатів-фронтовиків, які боролися за владу Рад, і трударів років п’ятирічки, перших колективістів на селі, перших комсомольців, інтелігенції… А широке охоплення, коли придивитися до літератури, дано не кожному… ”

Народився Олександр Іванович Копиленко 1 серпня 1900 року в м. Краснограді Харківської області в родині відставного військового, чорнороба на залізниці.

1920 року вступає на біологічний факультет Харківського інституту народної освіти, який закінчив у 1925 році. Однак за фахом не працював, а одразу залучився до літературної діяльності.

Перша збірка оповідань „Кара-круча” вийшла в 1923 році.

Манера письма 20-х років поєднувала натуралістичне і романтичне світовідчуття, але на початку 30-х років утверджується принцип соціалістичного реалізму, що в основному відповідало загальним тенденціям тогочасного розвитку радянської літератури.

О.Копиленко був одним із зачинателів радянської української дитячої літератури. Перші твори з’явилися в періодичних виданнях (1924 р.), а потім вийшли збірки оповідань „Сеньчині пригоди”, „Друзі”. Своє завдання як дитячого письменника визначив так: „ Мені хотілося дати дітям щось таке, щоб вони читали, щоб було правдою про дітей, доля яких склалася інакше, як Миколки з відомого оповідання Архипа Тесленка ”. Треба сказати, що письменник не лише щось хотів зробити для дітей, а щоденно реалізовував свої наміри. Про цю любов до дітей Б.Чалий згадував: „ У дворі він водив дружбу з численними хлопчаками: дарував їм книжки, водив на пташиний базар, прагнув чимось добрим зацікавити. Підгодовував дітей, яким це було вкрай необхідно. Кілька разів я був свідком сердечних бесід письменника з дуже складними дітьми, які вже по-справжньому крали, кинуті батьками напризволяще. Багатьох він врятував від падіння. І зараз декого з них зустрічаю на вулиці ”.

У роки Великої Вітчизняної війни перебував на редакційно-видавничій роботі, співробітничав з різними газетами та журналами, а також багато писав. Лише за воєнні роки вийшли збірки „Допит”, „Батько” (1942 р.), „Мовчання”, „Брати” (1943 р.), „Невтомне життя” (1945 р.). Як учасник штурму Берліна написав ряд статей, присвячених цій історичній події: „Берлін, 30 квітня”, „Берлінські зустрічі”, „Слава”.

Після війни пише переважно для дітей (молодший і середній шкільний вік): збірки оповідань „Хата хлопчика-мізинчика” (1947 р.), „Сонячний ранок” (1949 р.), „Адмірал” (1950 р.), „Сусіди” (1955 р.). Останній роман „Земля велика” (1957 р.) присвячено благородній і нелегкій праці вчителя, проблемам удосконалення роботи школи. Про цей твір М.Рильський говорив: „ Це – книга про незламну волю нашої радянської людини, тих людей, яких так несправедливо звуть „маленькими”, книга про боротьбу сміливості з косністю, про наші радощі і про наші труднощі… Так, і про труднощі. Письменник не приховував їх ні від себе, ні від читачів ”.

Помер письменник 1 грудня 1958 року.

Як біолог за фахом О.Копиленко не міг оминути тему природи, яка для нього була завжди чимось святим. Так, Б.Чалий згадував: „ Пригадую, для зустрічі з природою Копиленко завжди вдягав чисту сорочку. Як на свято. Любив походити бережком ”.

Першу збірку оповідань про природу „ У лісі ” (10 творів) О.Копиленко видав ще в 1934 році. Згодом він доповнив її і під назвою „ Як вони поживають ” видав у 1948 році. Основне її спрямування – формування дбайливого ставлення до природи, утвердження думки, що любов до природи – це уміння спілкуватися з нею, піклуватися про тварин, поважати їх, бути обережними у спілкуванні з ними.

Так, в оповіданні „ Покинуте гніздо ” маленький Василько знайшов гніздо кропив’янки. В силу дитячого віку він поділився своєю таємницею з товаришами. Майже щодня діти приходили до гнізда, а коли там з’явилися яйця, то брали їх до рук, з цікавістю розглядали, а потім клали на місце. Тобто, вони не зруйнували гнізда, не кривдили пташок, але своєю настирливістю постійно турбували їх: „ Боялися пташки, що виведуться пташенята, а Василеві друзі заберуть їх. Отже, кропив’янки посумували і покинули своє гніздо, хоч як важко було робити їм цю хатку: всю весну будували, а доводиться покидати. Покинули своє гніздо пташки і полетіли в інше місце, в густий ліс, де їх не знайдуть діти ”. В цьому описі слід звернути увагу на те, що письменник персоніфікує пташок, наділяє їх здатністю мислити, почувати, аналізувати, що притаманно людині. В даному разі це не елемент казковості, а глибоке переконання, що тваринний і людський світи живуть за одними законами, вони постійно дотичні, і завдання людини полягає в тому, щоб привчити себе слухати і чути сказане природою, сприймати її як рівну собі, а не зверхньо дивитися на неї.

Саме ці проблеми визначають змістовні особливості оповідання „ Розбишака Чив ”. Героєм свого твору О.Копиленко обирає звичайного міського горобця, нібито підкреслюючи, що вся природа приваблива, треба тільки уміти уважно спостерігати за нею. Найповніше це реалізується, якщо зіставити кілька портретних характеристик Чива. Ось таким він постає при першому знайомстві: „ Чив сильний, молодий і великий горобець. Спина в нього темніша, ніж в інших його братів, а чорні широкі окуляри, що переходять в навушники, дуже красиві та ще й з фіолетовим відблиском. На голові Чива, над дзьобом, на тім’ї, кілька пір’їнок стирчали чубчиком ”.

Зовсім інший вигляд у горобця, коли він опиняється в неволі. Але цей портрет динамічний. Оповідач, від імені якого ведеться повіствування, бачить його і в клітці, а потім і на волі, фіксуючи самі ті зовнішні зміни, що відбуваються з птахом, завдяки яким утверджується думка, що свобода – це такий же необхідний для природи стан, як і для людини: „ Я відразу впізнав Чива. Він сидів за дротяними прутами клітки. Вже знесилений, Чив найоршився весь, заплющив очі і більше не звертав на нас ніякої уваги ”. Коли ж птах знову опиняється на волі, то „ Чив важко полетів і сів на невисоку гілку голої осики… Щось дорогою дзьобнув на корі дерева, ще раз дзьобнув, підживився сніжком, труснув пір’ям і відразу став схожий на себе. Це вже той самісінький Чив – зухвалець і розбишака ”.

Отже, любити природу – це не оточити себе ув’язненими тваринами, не милуватися ними у клітках, а перше за все спостерігати за ними, що дозволить відкрити в них багато незвичайного і цікавого. Щоб донести цю думку, письменник вдається до безпосереднього звернення до читача, прагнучи, щоб його обов’язково почули: „ У нього (Чива – В.С.) своя пісенька, проста, нескладна. Прислухайтесь лишень уважно, ви полюбите її. В місті перший починає день горобець своїм співом. Він співає голосно й весело. На світанку найкраще чути його пісню, доки не приглушить її денний міський шум ”.

Однак таких безпосередніх звернень у творах не багато. Автор навпаки утримується від повчань, ніби стверджуючи, що любов до природи не повинна бути обов’язком, а органічною потребою, за що не повинно бути жодної винагороди.

Уже говорилося, що О.Копиленко знаходить свій підхід до змалювання природного світу, стану його мешканців. До сказаного додамо, що письменник досягає органічного злиття в баченні своїх персонажів, коли вони подаються нібито і з боку, і водночас читач постійно чує внутрішні монологи, які могли б промовлятися тваринами. Для прикладу розглянемо два епізоди. 1. „ Коли б організувати гороб’ячий хор, Чив був би там першим співаком, і горобці-слухачі вітали б його оплесками і влаштовували б йому овації ”. У даному разі наявність умовних конструкцій підкреслює, що це погляд з боку, так може міркувати людина, переносячи свої уявлення на світ тварин. 2. „ Кіт був сильний і досвідчений мисливець, але він не знав, що Чив теж дуже спритний горобець. Чив не розгубився… Він низом кинувся над калюжею, полетів під котом, щоб сісти на купу цегли і зайняти місце кота. Кіт збагнув це тоді, коли вже був у повітрі ”. Тут уже спостерігаємо синтез двох планів зображення і почування, що, як зазначалося раніше, підкреслює прагнення письменника утверджувати нерозривність, монолітність як єдино можливу норму буття на Землі.

У цьому, беззаперечно, полягає найбільше досягнення О.Копиленка як письменника-анімаліста. Не випадково Ю.Смолич, даючи загальну оцінку збірці „Як вони поживають”, наголошував: „ Якщо невблаганний час – через незмінно закономірну зміну укладу життя, людської психіки та інтересів читача – і притупить колись у майбутніх поколінь читачів гостроту інтересу до сюжетів романів Копиленка, які завжди були гостро сучасні, теперішні, навіть злободенні, - я певний, що станеться це дуже не скоро, бо талант невмирущий, - то мистецькі шедеври Копиленка про людей і природу не збліднуть ніколи, навічно залишаться діамантами у скарбниці літератури ”.

 

 

 

 

ПЛАНИ ПРАКТИЧНИХ ЗАНЯТЬ