Деякі особливості розгляду фольклорних жанрів



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Деякі особливості розгляду фольклорних жанрів



у межах курсу „Дитяча література”

Гуманізація процесу навчання – поняття надзвичайно об’ємне та багатоаспектне, а тому ґрунтовна літературознавча підготовка педагогів є неодмінною його складовою. Однак за відсутності єдиного державного стандарту ця проблема на нефілологічних факультетах ВНЗ вирішується по-різному. Так, навчальний план Слов’янського державного педагогічного університету з підготовки бакалаврів за напрямком „Початкова освіта” (2007 р.) включає три літературознавчі дисципліни: „Фольклор”, „Дитяча література”, спецкурс „Українська література”, подібний навчальний план Краматорського економіко-гуманітарного інституту (2008 р.) містить лише такий предмет, як дитяча література. Уже це примушує нас уважніше поглянути на фахові потенції, що об’єктивно наявні в даному курсі.

Інша проблема полягає в тому, що на сьогодні не існує сучасного підручника з дитячої літератури, а найбільш масові вузівські підручники [Білецький 1967], [Кіліченко 1979], по-перше, застарілі за часом видання, а по-друге, різноманітні твори дитячого фольклору розглядають не стільки у жанрово-естетичній, скільки змістовно-пізнавальній, змістовно-виховній площині. Зважаючи на це, актуальність нашої розвідки вбачаємо в тому, щоб на ґрунті фольклорних жанрів, які традиційно зараховуються до дитячого фольклору, сформувати у студентів – майбутніх учителів початкових класів - розуміння фольклору як самобутньої словесно-художньої системи, що охоплює всю матеріально-духовну сферу побутування етносу, утвердити усвідомлення того, що фольклор – один з найглибинніших пластів національної культури, пізнання якої невичерпне.

Хоча сучасна фольклористика оперує доволі чіткими жанровими дефініціями, у царині дитячого фольклору такої стрункості й однозначності не існує. Це, напевне, пояснюється тим, що „дитячий фольклор поліфункціональний. У ньому сполучаються різні функції: утилітарно-практична, пізнавальна, виховна, мнемонічна, естетична. Він сприяє прищепленню дитині навичок поведінки у дитячому колективі, а також природно залучає кожне нове покоління до національної традиції. Відомі різноманітні способи і шляхи передачі традиційного дитячого фольклору: свідома передача дорослими дітям; стихійне запозичення від дорослих, однолітків або старших дітей” [Зуева 2003: 339]. Так, багатьма дослідниками (М.Мельников, Ф.Капіца і Т.Колядич) зазначається, що не вироблено загально визнаного критерію класифікації дитячих фольклорних жанрів. Зокрема, називаються класифікація В.Василенка, в основу якої покладено функціональний принцип (колискові пісні; твори з ігровими діями; твори, які привертають увагу своїм словесним змістом), генезисна класифікація В.Анікіна (поезії пестування; докучні казки, створені власне дорослими; власне дитяча творчість), класифікація Г.Виноградова за побутовим призначенням (ігровий фольклор, потішний фольклор, сатирична лірика, побутовий та календарний фольклор) тощо.

По-різному сприймається й естетична специфіка окремих жанрів. Наприклад, якщо автори підручника „Дитяча література” до жанрової групи „Пісні” включають колискові, пестушки, утішки, календарні пісні, пісні-ігри, жартівливі пісні і небилиці, лічилки [Білецький 1967: 46-55], то дослідниця Г.Довженок розрізненню пісенних і непісенних жанрів не надає уваги. Так, вона розглядає колискові пісні, забавлянки, заклички, примовки, колядки, щедрівки, прозивалки, скоромовки, лічилки, але при цьому не диференціює їх за пісенними чи непісенними ознаками: „Деякі пісенні та віршовані твори за елементами драматизації, які вносяться у їх виконання, наближаються до гри і є своєрідним містком, перекинутим до ігрового фольклору” [Довженок 1986: 15]. Однак у посібнику „Українська народна словесність” зазначається: „Окрім пісенної лірики, дорослі у спілкуванні з дітьми створили цілий ряд непісенних жанрів. Г.С.Виноградов, один з перших дослідників дитячого фольклору, об’єднав ці твори спільною назвою «поезія пестування». Переважна більшість — це невеликі поетичні твори, які примовляють дорослі, пестячи немовля. Але не тільки. Є й інші піджанри, які мають своє призначення і конкретні функції.

Найближче до колискових пісень за змістом і характером стоять потішки або утішки — невеликі віршики, які промовляють дитині перед тим, як кладуть спати, їхнє призначення — заспокоїти дитину, вплинути на її психічний стан, щоб вона швидше заснула. Тексти утішок дуже подібні до колисанок, в них фігурують ті ж дійові особи, що в пісенній ліриці, найчастіше — кіт, який допомагає приспати дитину” [Лановик 2000: 596]. Як бачимо, критерій пісенний/непісенний тут набуває вагомого значення.

Нез’ясованим видається і питання щодо жанрових особливостей окремих творів. Маємо на увазі загадку, оскільки в одному випадку їй дається таке визначення: „3агадки — це короткі твори, в основі яких лежить дотепне метафоричне запитання (виділено нами – В.С.), що передбачає відповідь на нього” [Лановик 2000: 580]. Але зустрічаємо і таке: „Загадка – це поетичний заплутаний опис якогось предмета або явища, зроблений з метою випробувати кмітливість людини, рівно як і з метою прищепити їй поетичний погляд на дійсність” [Капица 2002: 156]. Незначна, але суттєва відмінність полягає в тому, що в першому випадку наявність прямого питання в тексті визнається обов’язковою, а в іншому йдеться лише про „зашифрованість” опису.

Широкий спектр відмінностей у дослідників (В.Анікін, Л.Дунаєвська, М.Новиков, В.Пропп) виникає стосовно казки: від розуміння суті казки як феномену, природи її фантастичного елемента до класифікації казок та генезису певних образів.

Ми спробували виділити напрямки окремих наукових підходів, властивих сучасній дитячій фольклористиці, визначити в них дискусійні моменти, що дозволяє назвати ряд завдань власного наукового пошуку:

- визначати власну позицію в розумінні дискусійних питань, що дозволить окреслити ті критерії розгляду фольклорних явищ як при вузівському опрацюванні, так і на подальшу шкільну перспективу;

- опрацьовуючи твори різних жанрових груп, акцентувати увагу на їхній естетичній природі, встановити буттєвосмислове підґрунтя образно-виражальної системи творів;

- виявити прояви фольклорних мотивів, образів, жанрово-виражальних засобів у ряді літературних творів для дітей.

Повертаючись до питання щодо класифікації дитячого фольклору, звернімося до міркувань М.Мельникова. Цілком слушно й аргументовано заперечуючи існуючі принципи класифікації, дослідник в якості робочої гіпотези пропонує власну: „Одні жанри можна визначити як словесно-мовленнєві, інші – як повіствувальні, треті – як пісенні. І, ймовірно, за відсутності кращої термінології, їх доцільно об’єднати в групу побутового фольклору” [Мельников 1987: 14]. Зауважимо, що сам автор відчуває недосконалість запропонованої термінології. Тож спробуємо з’ясувати змістовне наповнення даних термінів, зокрема, словесно-мовленнєва і повіствувальна група жанрів. Як нам видається, тут спостерігається дещо метафізична гра слів. Адже фольклор як митецьке явище не може існувати поза словом. Тому дещо алогічно виглядає твердження, що одні твори належать до словесно-мовленнєвих жанрів, а інші, матеріалом для яких також служить слово, до словесно-мовленнєвих жанрів не належать. Не бездоганним видається і термін „повіствувальний” жанр. Повіствування – це спосіб оформлення все того ж словесного матеріалу, тож по суті твори, віднесені до цієї жанрової групи, також є словесно-мовленнєвими.

Однак спробуємо поглянути на проблему через призму власне жанрової природи. Багатьма дослідниками (С.Крижанівський, М.Утєхін, В.Фащенко) жанр розглядається як змістовна категорія. Спираючись на це, літературознавець Г.Поспєлов зауважує, що специфіка кожного жанру визначається типологічними властивостями, обумовленими історично повторюваними аспектами проблематики, яка і становить його зміст [Поспелов 1983: 204]. Якщо розвинути цю думку дослідника, то твори дитячого фольклору можна об’єднати у три великі жанрові групи.

Так, серед них є твори, повторювальна проблематика яких полягає у вираженні сконцентрованої народної мудрості, досвіду, лаконічно-образного представлення світу. Традиційно ці твори об’єднуються у групу малих фольклорних жанрів. Ми пропонуємо залишити цю назву, але під „малий” розуміти не формальний показник (обсяг тексту, кількість образів), а принцип художнього узагальнення, коли проголошувана думка свідомо зведена до словесного мінімуму.

Інша жанрова група виділяється нами на підставі родових дефініцій. Якщо взяти до уваги, що основу лірики становить внутрішній світ людини, який проявляється у багатоманітній і складній взаємодії вражень, емоцій, прагнень, настроїв, то цілком логічно означити групу ліричних жанрів, до якої включити найрізноманітніші музично-словесні та словесно-ігрові твори на зразок колискових пісень, пестушок, лічилок, прозиванок тощо, бо в них перш за все розкривається ціла гама почуттів як дорослих, так і дитини: любов, турбота, радість, задоволення, образа, роздратування, жарт. І навіть те, що в багатьох із них емоційність як основа жанрової проблематики доповнюється динамічністю, моторовістю, рухливістю, не суперечить самій суті фольклору, оскільки він по природі синкретичний.

Останню жанрову групу ми пропонуємо назвати казково-етологічною. При цьому під казковим розуміємо не стільки традиційно вкорінене визначення типу: „Казки — це епічні оповідання чарівно-фантастичного, алегоричного і соціально-побутового характеру із своєрідною системою художніх засобів, підпорядкованих героїзації позитивних, сатиричному викриттю негативних образів, часто гротескному зображенню їх взаємодії” [Дунаєвська 1987: 6], а сам принцип реалізації жанрово-змістової проблематики. Тут варто звернутися до праць американського фольклориста А.Дандеса. Вивчаючи семіотичні процеси, властиві казці, він доходить висновку, що вона „має справу в основному з конфліктом між протагоністом та антагоністом, але послідовність сюжетних дій одномірна: або дії героя, або дії шкідника обговорюються кожен певний момент часу в кожен даний момент казки” [Дандес 2003: 31]. Про щось подібне говорить і В.Пропп, коли наголошує, що „ми будемо вивчати чарівну казку перш за все не за сюжетами і не за мотивами, а за функціями дійових осіб і подивимося, що з цього вийде і як одержані результати можна буде застосувати до вивчення сюжетів” [Пропп 1984: 175].

На підставі цих спостережень казкознавці намагаються виділяти характерні казкові образи, як, наприклад, злотворці, знедолені та добротворці [Дунаєвська 1987: 19]. Порівняймо, А.Дандес говорить про антагоністів і протагоністів, Л.Дунаєвська називає їх злотворцями і добротворцями. Отже, по суті, маємо морально-етичний конфлікт, відчуваємо віковічне прагнення людства осягнути міру і вияв Добра і Зла. Згідно до визначення Г.Поспєлова, це і є етологічна проблематика, оскільки центром її уваги є персонажі з певними статичними характерами, рисами, які нерідко успадковуються на генетичному рівні, герої являють собою „добре знайомі, відшліфовані у життєвій практиці соціально-психологічні стереотипи поведінки” [Чернец 1982: 119].

Отже, є вагомі підстави всі казки, незалежно від їхніх жанрових різновидів, тематичних відмінностей, „образних персоналій” включати до даної групи.

Спираючись на запропоновану класифікацію, перейдемо до розгляду окремих жанрів, зарахованих нами до групи малих фольклорних жанрів. Їх ще визначають як пареміографія, вважаючи частиною фольклору, яка „об’єднує найкоротші жанри, що в образній формі відтворюють найістотніші явища і реалії дійсності: прислів’я, приказки (приповідки) та їх жанрові різновиди — вітання, побажання, прокльони, порівняння, прикмети, каламбури, тости” [Лановик 2000: 557]. Серед названих жанрів та їх різновидів не знаходимо загадки, але, швидше, спостерігаємо технічний огріх, бо при визначенні її жанрових ознак вказується, що це короткий твір [Лановик 2000: 580].

Нашу ж увагу загадка привертає з дещо інших причин. В силу того, що серед фольклористів немає єдності в розумінні її визначальних жанрових ознак (метафоричність опису відомого предмета чи формулювання питання про нього), схиляємося до першої думки. Аргументом слугуватиме те, що багато загадок, з погляду організації речення за метою висловлювання, будуються як розповідні речення: „Махнула птиця крилом – накрила півсвіту чорним рядном”, „Звечора вмирає, вдень оживає”, „Під одним ковпаком сімсот козаків” [Рідне слово 1999: 41]. Якщо ж загадку визначати за наявністю в ній „метафоричного запитання”, то наведеним і багатьом подібним висловлюванням слід відмовити у праві приналежати до загадки як жанру.

Не з усім ми погоджуємося щодо визначення ролі і місця загадки в житті дитини: „Вони використовуються при вихованні дітей для формування їх мислительних навиків, вміння аналізувати, зіставляти явища і факти” [Лановик 2000: 612]. Безумовно, і пізнавальний, і дидактичний, і загалом інтелектуальний ефект від спілкуванням дитини із загадками присутній. Але не цього прагне дитина, загадуючи чи слухаючи загадку. На першому місці знаходиться емоційний ефект – задоволення від власноручно підібраної „нерозгадної” загадки і радість від правильної відповіді. А на ґрунті цих позитивних емоцій формується естетичне відчуття насолоди.

Отже, виділимо декілька груп загадок, змістовно-художні особливості яких неодмінно гарантуватимуть естетичний вплив на дитину переважно молодшого шкільного віку.

Першою, безумовно, слід назвати загадки-жарти. Їхня вагомість у дитячому читанні визначається тим, що на психолого-фізіологічному рівні діти 6 – 10 років особливо чутливі до позитивних переживань, вони природно потребують розважального, ігрового збудження. Тому загадка „Під яким кущем сидів заєць у лісі після дощу” приваблює їх не стільки пізнавальними можливостями (від дощу все буде мокрим), скільки перспективою блискавичного знаходження відповіді, що неодмінно обернеться піднесеним настроєм.

Подібні переживання охоплюють дитину і при спілкуванні із загадками, які ми зараховуємо до другої групи. Її умовно називаємо загадки-графіті, загадки-малюнки. Відгадати їх можна лише за допомогою малюнка, який саме і стимулює творчу уяву, допомагає пережити радість зробленого відкриття. Доповнюється цей стан і тим, що процес загадування можна вести в казковій формі, до чого також діти ніколи не бувають байдужими. Так, одній з російськомовних загадок варто надати казково-романтичної історії про принца, який жив в одному замкові, і принцесу, що проживала в іншому. Йдучи до коханої, юнак загубив обручку. У розв’язці звучить питання: „Хто ж знайшов цю обручку?” А вся ця історія супроводжується елементарними ілюстраціями: П– палац, в якому мешкав юнак; П– палац дівчини; між ними О – загублена обручка. У цілому це матиме такий вигляд: П О П.

Третю дуже специфічну групу становлять загадки з подвійним смислом або загадки, в яких присутній елемент ініціації. Сам обряд ініціації в тій чи іншій формі властивий культурі усіх народів і фактично знаменує перехід підлітка чи дівчинки з одного соціального стану в інший. Загадки ж з подвійним смислом вказують лише на анатомо-сексуальні подробиці в житті людини. Але прояв інтересу до них – це і є момент відкриття для дитини нового в собі, усвідомлення своєї статевої індивідуальності, а відтак тривожно-бентежливе, боязко-радісне очікування раніше невідомих відчуттів і переживань. І коли дитина зрозуміє, що герой загадки ніяковіє не лише через відсутність на ньому сорочки („Тьху на тебе – лізь на мене. Прийдуть люди – стидно буде!”), то її обов’язково охоплять почуття гордості за причетність до втаємниченого дорослого світу.

Певного уточнення потребують і твори, включені нами до ліричних жанрів. Це мовчанки і прозивалки. Зокрема, перші не згадуються в підручниках „Дитяча література” та „Українська дитяча література”, однак у посібнику М.Мельникова („Русский детский фольклор”) і підручнику „Русский детский фольклор” їм приділена увага. Назва цих виразно ритмізованих текстів мотивується власне функцією, яку вони виконують: „Назва пояснюється порядком дій під час гри: один із дітей починає читати текст, частіше за все комічного змісту...” [Капица 2002: 118]. Про особливості тексту мовчанок говорить М.Мельников: „У тексті викладаються й умови гри – це своєрідна домовленість-заклинання. У ній уже визначена і міра покарання для того, хто програв, яка майже точно виконувалася” [Мельников 1987: 86-87]. Саме це твердження нам і видається дещо суперечливим. Вважаємо, що за функціональним призначенням мовчанки варто поділити на дві групи, що дозволить виявити цілком відмінні художні особливості кожної з них. Першу можна позначити як визначення моменту початку гри, як своєрідний старт. Така мовчанка коротка, ритмічно виразна, чим наближується до лічилок. Подібність увиразнюється і тим, що відбувається нагромадження числівників: „Раз, два, три, четыре, пять. С этих пор молчать!”

Призначення іншої групи мовчанок зовсім інше. Вони також виконуються перед початком гри, але зосереджуються на покаранні ймовірного порушника, акцентуючи на його жорстокості. За своєю художньою суттю це переважно гротескові описи, які своєю незвичністю, неправдоподібністю і повинні настрахати учасників гри:

Сорок амбаров

Сухих тараканов,

Сорок кадушек

Мокрых лягушек,

Кошку драну,

Мышь погану, -

Кто промолвит,

Тот и съест.

Вважаємо, що підкреслення гротесковості певної частини мовчанок допоможе збагнути їхню жанрово-естетичну оригінальність.

На зображувально-виражальних особливостях слід зосередитися і при розгляді прозивалок. Фольклористами визначаються такі їхні художні ознаки: оснований на абсурдності комізм, гіперболи, літоти, розгорнуті порівняння, прикладки [Капица 2002: 100, 109]. До цього можна додати і вживання імені адресата прозивалки у сукупності зі словом-заумом („Федя-медя”), однак усі ці фактори, як нам видається, не є першорядними. Сучасна дитяча прозивалка спрямована перш за все на досягнення сатиричного ефекту, має на меті жорстоке висміювання, таврування різноманітних моральних недоліків у характері та поведінці дитини. При цьому творці прозивалок підсвідомо відштовхуються від тези М.Гоголя, що сміху боїться навіть той, хто вже нічого не боїться. Це прагнення природно знаходить свою художню реалізацію в сарказмові як сатиричному прийомі, зображувально-виражальний ефект якого досягається завдяки нарочитого звертання до лайливої, грубої, навіть брутальної лексики, творенні ситуацій, заснованих на бридкому. Ось у прозивалці „Настя-хвастя // По саду ходила, // Ротом мух ловила, // Сопельки губила” [ДФ 1986: 171] сатиричний ефект ґрунтується на відтворенні потворності зовнішності дівчинки, доповнений сполученням імені з прізвиськом, що й розкриває причину появи прозивалки – хвалькуватість, чванливість дівчинки. Тож, зважаючи на змістовно-виражальні особливості прозивалок, необхідно визнати слушність побоювань авторів підручника „Українська дитяча література”, що через притаманну дітям молодшого і середнього шкільного віку жорстокість у творах можуть висміюватися фізичні недоліки однолітків. Але зауваження, що твори цього жанру не сприяють естетичному вихованню дитини (у них багато вульгаризмів) [Кіліченко 1979: 37], нами не визнається, оскільки наявність вульгарної, з точки зору семантики, лексики виправдана з погляду виражальної доцільності, а отже, не є антиестетичною.

Маючи справу з дитячою літературою, слід враховувати, що кожна вікова група слухачів/читачів має цілий ряд фізіо-психологічних особливостей. Діти дошкільного і молодшого шкільного віку особливо чутливі до фольклору. В силу цього письменники, що орієнтуються на реципієнтів даних вікових груп, цілком виправдано входять у змістовно-виражальну фольклорну сферу, реалізуючи свої творчі задуми на формальному фольклорному рівні. Яскраво це проявляється у Л.Глібова, який свої дитячі поезії друкував у львівському журналі „Дзвінок” під псевдонімом дідусь Кенор, свідомо орієнтуючись на зображувально-виражальні можливості фольклорних жанрів. Для прикладу звернемося до поезії „Хто розмовляє?”:

Ой я бідна удовиця, -

Стала хникать жалібниця, -

Он калина, - їй не так!

Кажуть, пісні їй складають,

А про мене забувають,

І ніхто ніде ніяк!..”

Стій лиш! Слава не брехуха, -

Обізвалась джеркотуха, -

Розбирає, що і як!

От я славі догодила,

Кашку діточкам варила,

А тобі не вдасться так” [Глібов 1955: 324].

Не важко помітити, що літературний жанр акровірша набуває ознак загадки (відповідь на питання, сформульоване у заголовку твору, знаходиться завдяки акровіршевої форми), а образ сороки генетично витікає з утішки „Сорока-ворона”. Змістовно-естетична вагомість поезії виявляється у тому, що вона торкається глибинних духовно-світоглядних цінностей українців, оскільки центральним образом виступає калина („Он калина ... пісні їй складають”).

Завершуючи розвідку, визначимо аспекти, які потребують подальшого поглиблення та уточнення. По-перше, це стосується окреслення типологічних рис дитячих фольклорних творів різних жанрових утворень, коли за основу братимуться естетичні, а не пізнавально-виховні якості. По-друге, до розділу „Дитячий фольклор” вузівських навчальних програм необхідно ввести матеріал з української міфології, а відтак дослідити особливості прояву міфологічного світовідчуття у фольклорних творах різних жанрів.

БІБЛІОГРАФІЯ

1. Білецький 1967 – Білецький Д, Гуревич Ф., Проценко І. та ін. Дитяча література. – К., 1967. – 543 с.

2. Глібов 1955 – Глібов Л. Вибрані твори. – К., 1955. – 470 с.

3. Дандес 2003 – Дандес А. Фольклор: семиотика и/или психоанализ. – М., 2003. – 279 с.

4. Довженок 1986 – Довженко Г. Вступ // Дитячий фольклор. – К., 1986. – С. 5-18.

5. Дунаєвська 1987 – Дунаєвська Л. Українська народна казка. – К., 1987. – 127 с.

6. ДФ - Дитячий фольклор. – К., 1986. – 304 с.

7. Зуева 2003 – Зуева Т., Кирдан Б. Русский фольклор. – М., 2003. – 400 с.

8. Капица 2002 – Капица Ф., Колядич Т. Русский детский фольклор. – М., 2002. – 320 с.

9. Кіліченко 1979 – Кіліченко Л., Лещенко П., Проценко І. Українська дитяча література. – К., 1979. – 334 с.

10. Лановик 2000 – Лановик М., Лановик З. Українська народна словесність. – Львів, 2000. – 614 с.

11. Мельников 1987 – Мельников М. Русский детский фольклор. – М., 1987. – 240 с.

12. Поспелов 1983 – Поспелов Г. Типология литературных жанров // Поспелов Г. Вопросы методологии и поэтики. - М., 1983. – С. 202-212.

13. Пропп 1984 – Пропп В. Русская сказка. – Л., 1984. – 335 с.

14. Рідне слово 1999 – Рідне слово. Українська дитяча література: Хрестоматія: У 2 кн. Кн. 1. – К., 1999. – 400 с.

15. Чернец 1982 - Черенец Л. Литературные жанры: Проблемы типологии и поэтики. – М., 1982. – 191 с.

(Стаття опублікована: Література. Фольклор. Проблеми поетики. зб. наук. праць. Вип. 34. – Ч.2 / редкол.: Г.Ф.Семенюк (гол. ред.), А.В.Козлов (відп. ред.) та ін. Ч. 2. – К.: Твім інтер, 2009. – С. 218-229.)



Последнее изменение этой страницы: 2016-06-19; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.214.224.207 (0.016 с.)