Імпресіоністичні засади змалювання образу дитини у творах С. Васильченка

Із Бахмутчиною (нинішня Артемівшина Донецької області) пов’язані життєві й творчі шляхи багатьох українських та російських письменників: В.Гаршин, М.Чернявський, Дніпрова Чайка, М.Ільїн. Серед них необхідно згадати і Степана Васильченка, про вчителювання якого в с. Щербинівці та ув’язненні в Бахмутській тюрмі докладно розповіли у своїх розвідках В.Замковий [1] та В.Оліфіренко [2]. Щоправда, на час перебування на Донбасі Степан Панасенко (справжнє прізвище прозаїка) ще не розпочав свою літературну діяльність, однак тут закладався фундамент багатьох його майбутніх новел („Петруня”, „Пацанок”, „Мужицька арихметика”, „Осетинські казки”). Праця педагога збагачувала знанням дитячої психології, умовами праці сільського учителя, завдяки чому народилися твори „Роман”, „Циганка”, „Свекор”, „Приблуда” тощо, які стали справжньою класикою в так званій дитячо-шкільній тематиці. Нас же у постаті С.Васильченка приваблює не стільки його приналежність до літератури Слобожанщини і не лише тематичні уподобання. Адже на сьогодні ще дуже мало сказано про стильові особливості його прози, оскільки в радянські часи творчість усіх „прогресивно-демократичних письменників” кінця ХІХ – початку ХХ ст. штучно прив’язувалася до реалістичного методу, а імпресіоністична манера письма прозаїка, про яку зараз починають говорити дослідники, часто постає в дещо узагальнено декларативному вигляді. Слід також зазначити і те, що останнє ґрунтовне дослідження про письменника „Степан Васильченко. Життя і творчість”, автором якого є О.Турган, з’явилося ще у 2000 році [3]. Тож саме зосередженістю на імпресіоністичних прийомах змалювання образів дитини й визначатиметься актуальність нашої розвідки.

Обрана проблематика потребує розгляду деяких визначальних рис імпресіоністичної естетики, основаної передусім на витонченому відтворенні суб’єктивних вражень, спостережень, фіксації динамічного характеру відчуттів та переживань індивіда. По-перше, нові естетичні критерії, спрямовані не на описування, а вираження, позначилися на виробленні нових оціночних підходів стосовно змістовно-формальних ознак твору. Зокрема, змінилися уявлення про вимоги до композиції, яка, залишаючись „центром бачення художника” (Л.Толстой), повинна підкреслити сумбурність, спонтанність, хаотичність психічного стану людини, через „зовнішню” алогічність асоціативних зв’язків передати багатомірність і багатомісткість мікро- і макросвіту особистості: „Письменник одержував можливість вести повіствування через такі деталі, які, будучи схопленими навмання, були, можливо, не зовсім зрозумілі йому самому, але зате внутрішньо співпадали з його думкою. Те, що при строго реалістичному підході було б визнано неточним, неохайним і незгодним з попереднім і могло бути відкинене як словесне сміття, тут, навпаки, підбиралося, потрапляло до центру уваги і починало „працювати” на художню ідею” [4, с. 112].

По-друге, сама манера імпресіоністичної оповіді вплинула на жанрову систему прози – „вона певною мірою ліризувалася, що спричинило піднесення ролі й розширення функції внутрішнього монологу” [5, с. 309].

Відзначені нами типологічні риси імпресіонізму знайшли свою відповідну реалізацію і у творах С.Васильченка.

Існуючу ж критичну літературу про творчість С.Васильченка за методологічними основами можна поділити на радянську та пострадянську. Для перших властиві кілька, часом взаємо заперечних, положень, зроблених цілком у дусі радянської ідеології. Так, неодноразово підкреслюється, що творчість прозаїка репрезентує реалістичне мистецтво [6, с. 5]. Це твердження, безумовно, обумовлене ідеологічними настановами, але, зважаючи на сучасний стан бачення історії розвитку модернізму, в ній можна виділити і раціональне зерно. Адже, як зазначає В.Яременко, певна частина літературознавців розглядає імпресіонізм, екзистенціоналізм як течії пізнього реалізму, хоча „імпресіонізм творить образ не детальним описом, а кількома характерними рисами, акцентуючи на суб’єктивних враженнях, переживаннях, на сприйнятті подій персонажем” [7, с. 28].

Традиційно до реалістів зараховує С.Васильченка і В.Курашова, хоча, можливо, навіть підсвідомо заперечує сама себе: „Реалістичний в своїй основі стиль Степана Васильченка має цілком виразну індивідуальну окресленість. В українську літературу він ввійшов як майстер короткого оповідального жанру – новели. Уміння в небагатьох словах багато сказати – характерне для художньої манери письменника. Він уникає докладного опису побутових та етнографічних подробиць, складних сюжетних композицій, замість цього фіксуючи увагу читача на явищах і рисах, в яких проявляється духовне життя людини” [8, с. 44]. Якщо відкинути обов’язкове згадування про реалізм, то дана характеристика цілком відбиває основні засади імпресіоністичної естетики.

Виділили дослідники, хоча і не назвали своїм іменем, таку прикметну жанрово-стильову ознаку імпресіоністичної прози С.Васильченка, як ліризм: „С.Васильченко – тонкий лірик, тому деякі його новели нагадують поезію в прозі. Багато ліричних новел письменника не мають чітко окресленого сюжету, він називав їх етюдами, ескізами” [9, с. 95].

І навпаки в публікаціях пострадянського часу дослідники здебільшого зосереджуються на виявленні своєрідного, новаторського, що привносив С.Васильченко в українську літературу межі сторіч. Зокрема, у підручнику „Історія української літератури. Кінець ХІХ – поч. ХХ ст.” значення прозових творів письменника вбачається саме у подоланні на той час уже дещо анахронічної народницько-побутової манери письма: „Оповідання Васильченка якісно відрізняються від традиційно-народницьких: об’єктивно-епічною розповіддю, що впливає на зміну сюжетно-композиційних принципів оповідання; жанровим розмаїттям (новела настрою, дорожні зарисовки, етюди й ескізи тощо). Строгі повіствувальні межі втрачали свою обов’язковість, а „форма душі” оповідача зі всім комплексом його роздумів, спостережень, багатством емоційного світу ставали правилом; переживання героїв висвітлюються крізь призму соціальних причин” [10, с. 21]. У даному разі не уточнюються стильові особливості прози, однак з антитези народницька – нова література стає цілком зрозуміло, що доробок С.Васильченка зараховується до модерністського мистецтва. Підтвердження цьому знаходимо в посиланні авторів підручника на думку І.Денисюка, де той однозначно проголошує: „Висока майстерність, чудова мова, імпресіонізм, символізм, модерний стиль оповідань Васильченка не уступають новелам „найновіших першорядних європейських письменників, навіть мають щось оригінальне” [10, с. 17].

Якщо ж поглянути на те, як оцінювалися твори С.Васильченка, де змальовано дитячі образи, то тут позиції дослідників більш-менш ідентичні. Так, В.Курашова ще у 1950 р. зазначила: „Дитячі твори письменника – це здебільшого психологічно-побутові новели, інколи забарвлені м’яким гумором” [8, с. 40]. Щось подібне знаходимо і в уже згадуваному підручнику з історії української літератури: „Теплота в окресленні образу дитини, увага до її внутрішнього світу, наснаження розповіді й описів світлими гумористичними інтонаціями – такі характерні прикмети цих творів” [10, с. 35-36]. Як бачимо, кожного разу звертається увага на дві прикметні стильові ознаки, властиві творам про дітей: тонке відчуття своєрідностей дитячого світу, підкресленого гумористичними інтонаціями.

Завершуючи огляд критичної літератури про творчість С.Васильченка, назвемо ще одну прикметну ознаку – органічне сполучення реального та вигаданого світів. Наприклад, здобуток письменника у новелах „Свекор” і „Басурмен” убачається в тому, що йому „вдалося переконливо розкрити ту сторону дитячої психіки, яка характеризується органічним поєднанням реальних вражень, спостережень із дивовижним світом вигадки. Тонко переплітаючи авторську мову з роздумами хлопчика, письменник уводить читача в розмаїтий світ дитячих мрій, тонко передає блискавичні зміни в настроях дитини” [10, с. 38]. В усьому погоджуючись із висловленою думкою, все ж таки зауважимо, що авторами підручника точно визначаються змістовно-художні особливості новел, але не з’ясовуються причини та стильова природа, що їх породила.

Отже, на підставі проведеного аналізу ряду літературознавчих праць про доробок С.Васильченка сформулюємо мету і завдання нашого дослідження. Перша полягає в тому, щоб визначити конкретні стильотворчі чинники, які обумовлюють імпресіоністичний характер творів письменника про дітей. Для цього слід:

- згрупувати твори на підставі проблемно-конфліктних ситуацій, властивих їм, та виражальних засобів, якими вони реалізуються;

- виявити найхарактерніші художні прийоми, до яких вдається автор, змальовуючи образ дитини;

- осмислити їхню стильову вмотивованість, що дозволить ґрунтовніше розкрити імпресіоністичну природу відзначених художніх особливостей творів.

Для свого аналізу обираємо декілька новел та повістей, написаних у різні часи. Об’єднуючи їх в окремі групи, розуміємо певну умовність обраних принципів групування, однак вважаємо, що запропоновані критерії відбивають як змістові, так і стильові особливості, що дозволить виразніше підкреслити ту чи іншу ознаку, завдяки якій і реалізується імпресіоністичний принцип зображення.

1. Мініатюра „Дощ” та новела „Приблуда” – невлаштованість дітей через соціальні негаразди, намагання виразити почування дитини у скрутному становищі.

2. Новела „Роман” та повість „Авіаційний гурток” – природний потяг дитини до знань, прагнення реалізувати себе, реакція дитини на зовнішні труднощі.

3. Новела „Свекор” і повість „Циганка” – динаміка зростання дитячої особистості, мінливість настроїв і почувань як реакція на зовнішні фактори, в колі яких перебуває дитина чи підліток.

4. Новела „Басурмен” – своєрідність стосунків дитини з навколишнім світом, намагання довести свою значимість у ньому.

Мініатюрі „Дощ” критики [5; 9; 10] надали належної уваги, зосередившись передусім на прийомі контрасту між напівосиротілими, зголоднілими дітьми та довгоочікуваним літнім грозовим дощем, а також лаконізмі оповіді. Відзначена і настроєва близькість твору до поезії Т.Шевченка „На Великдень, на соломі” [8]. Тому спробуємо уточнити, поглибити вже зроблені спостереження, доповнивши їх власними.

Відразу зазначимо, що, як нам видається, значно більша подібність, і не лише на настроєвому рівні, простежується між мініатюрою та поезією Т.Шевченка „Мені тринадцятий минало”. В останній виділяються три настроєві частини, що підкреслює змінність психологічного стану дитини-сироти:

1). Мрійлива споглядальність, зачудованість, до певної міри безтурботність, викликані чудовим літнім днем. Не випадково дитина проголошує:

Мені так любо, любо стало,

Неначе в бога...

2). Стан крайнього відчаю, коли дитина починає задумуватися над тим, що вона одна, сама-саміська у цьому великому, власне чужому і ворожому для неї світі. Від усвідомлення цього:

І хлинули сльози,

Тяжкі сльози...

3). Повернення до радісного стану, незважаючи на те, що нічого не змінилося в соціальному стані, однак дитина відчула хоча б трішечки уваги до себе, почула на свою адресу привітне слово. Радісно переживаючи одержаний поцілунок, хлопчик з дівчинкою, „жартуючи, погнали Чужі ягнята до води” [11, с. 368-369]

Подібну змінність настрою дівчинки відтворює і С.Васильченко. Однак, на відміну від героя Т.Шевченка, стан якого переважно називається, а не виражається, прозаїк миттєвими змінами в портреті персонажа („розумні й смутні очі”, „бліде лице” – „лице спалахнуло, як рожевий ліхтар, а очі засяяли радісним промінням” [12, с. 157]) фіксує саме глибинні душевні порухи, викликані переживанням радості від одержаної уваги.

З наведеної цитати бачимо, що утримати мить переходу від смутку до радості письменнику вдається завдяки контрасту, який при цьому набуває імпресіоністично забарвленої стильотворчої функції. Увиразнюється вона контрастним сполученням стану природи, яка радіє від одержаної уваги з боку дощу-батька, і пригніченими зів’ялими дітьми-квіточками, які так і не відчули родинного затишку, турботи. С.Васильченко не випадково персоніфікує дощ, щоб підкреслити брак людського, власне сімейного спілкування, оточення в житті дітей.

І ще на один стильотворчий чинник варто звернути увагу, оскільки він зустрічається в багатьох творах. Ідеться про трикрапки, роль яких, на думку В.Яременка, у розвитку імпресіоністичного письма полягає в тому, що вони звільняють фразу „від усього, що заважає акцентуації головного...” [7, с. 28]. Саме трикрапками завершується перше речення мініатюри („Тихо, й нудно, і спека пекельна...” [12, с. 155]), примушуючи одразу пройнятися домінуючим настроєм твору – стривоженість і дітей, і природи від браку належної уваги, невпевненість у своєму майбутньому.

Розгляд новели „Приблуда” доречно розпочати з посилання на думку В.Курашової, яка відзначила вагому рису в громадянсько-естетичному кредо С.Васильченка: „Змалювавши в ряді новел картини страждань і горя, що їх терплять діти сільської бідноти, Степан Васильченко ніде не вдається до сентиментальних вболівань над їх долею. Він наголошує на тих рисах своїх персонажів, які свідчать про пробуджену енергію шукання виходу, їх достойну майбутність” [8, с. 42-43]. Як нам видається, висловлене судження найповніше передає світовідчуття, властиве кожному з персонажів твору. Тож ми і спробуємо з’ясувати, якими виражально-стильовими засобами реалізується відзначена змістовна наснаженість новели.

Як і в мініатюрі „Дощ” відзначаємо ряд характерних для імпресіоністичного стилю письменника прийомів: три крапка, контрастність, персоніфікація, які, зважаючи на обрану тематику – розруха, голод, безпритульність, породжені громадянською війною, - набувають дещо інших функціональних можливостей.

Так, у творі можна виділити дві контрастні лінії, які врешті-решт взаємодоповнюють одна одну. Спочатку це підкреслення невідповідності між убогістю, занедбаністю тощо приміщення дитячого будинку і морально-психологічним настроєм, який панує в дитячому колективі: незважаючи на всі побутові негаразди, вихованці перебувають у піднесено веселому стані: „Дівчата сміються, ляскають у долоні і дражнять хлопців...” [12, с. 261]. У цьому ж ключі розкриваються стосунки між старожилами дитбудинку та приблудою Мишком, а також між дітьми та завідувачкою Параскою Калістратівною. Слід відзначити, що С.Васильченко як майстер психологічної деталі підкреслює надзвичайно промовисту рису в поведінці виховательки – її плач, а точніше рев, як уточнює автор, що є відповідною реакцією завідувачки на її підсвідомо приховане жіноче, материнське начало, коли вона в черговий раз стикається зі стражданням ще однієї дитини-сироти і відчуває нездатність чимось допомогти їй. Однак ревіння завідувачки завжди обертається нестримною радістю з боку дітей: „Пострибають, знову заніміють, слухають: чути за дверима ридання, виразне, безсумнівне.

І знову – вихор радощів – ще дужчий, ще бурніший” [12, с. 267]. Зовні це контрастне протиставлення, а по суті підкреслення єдності тих високих морально-гуманістичних принципів, які сповідують і вихователька, і її учні. Тому не випадково образ Параски Калістратівни подається не стільки в авторському зображенні, скільки через дитяче сприйняття, передане характерним для імпресіоністичного письма прийомом невласне-прямої мови. Своєрідність цього зображувально-виражального засобу полягає в тому, що „створюється двоплановість висловлювання: передається „внутрішнє мовлення” персонажа, його думки, настрої, але виступає за нього автор; об’єктивна оцінка подій поєднується з переломленням їх через призму сприйняття персонажа” [5, с. 501]. С.Васильченко вводить його в твір у найвідповідальніший момент, коли від рішення Параски Калістратівни залежатиме подальша доля Мишка. Діти переймаються проблемами сироти і небезпідставно переконані, що і завідувачка вчинить так само: „.. улучити нагідний момент і всією бурсою прохати Параску Калістратівну прийняти хлопця до гурту. Сподівалися, що буде, як і раніш бувало, - покричить, посердиться, а далі заплаче й прийме. Вони вже добре знають її, реву” [12, с. 264].

Оптимістичний настрій персонажів підкреслюється письменником і за допомогою гумористичних інтонацій: „Усе оповідання насичене щирим гумором, з теплою усмішкою зображено епізоди буття вихованців, авторська розповідь забарвлена іронічними ситуаціями” [10, с. 42]. Показовим у цьому плані є епізод, коли мешканці дитбудинку вихваляються перед Мишком обіднім меню: „У нас сьогодні на обід дер зуп (виділено автором – О.Б., В.С.) – без хліба, без солі й без круп, а зате з кістками” [12, с. 263]. З наведених слів не важко переконатися, що тут не стільки констатуються тимчасові бідність, убогість, скільки виражається готовність подолати ці незгоди, протиставити зовнішнім несприятливим обставинам суб’єктивно виважені моральні переконання і принципи.

У новелі „Роман”, яка, до речі, є першим твором С.Васильченка, де змальовано образ дитини, письменник як істинний педагог утверджує думку, що дитині від природи властивий потяг до навчання, вона має меткий, жвавий розум, готовий всотувати в себе накопичені людством знання, примножуючи й увиразнюючи їх власною індивідуальністю. Цим, напевне, можна пояснити концепцію образу хлопця, для якого неприпустима будь-яка статичність: „Роман показаний у динаміці, всі його вчинки психологічно мотивовані, мова його мальовнича, колоритна. Вже тут виразно окреслилися найголовніші риси таланту письменника – чарівна прозорість розповіді, в глибині якої пульсує щира схвильованість автора, вміння обіграти найхарактернішу деталь, надати художньому малюнкові виняткової чистоти” [10, с. 36]. Рух, динамічність – ось стихія Романа, що доречно передається не лише постійно змінним вибірково деталізованим портретом героя („дрібний він на зріст. На голові у його кучерявиться коротке русяве волосся; руки – малі, цупкі, очі сірі, жваві” [12, с. 30]), але й дієслівним нанизуванням у момент, коли Роман виконує незвичну для себе справу – пише елементи літер: „Пише Роман з великою охотою; іноді на хвилину одірветься од роботи, скоренько огляне очима клас, штовхне свого сусіда, що розіклався з ліктями, підтягне штани, шморгне носом – і знову до роботи” [12, с. 32].

Однак змалювання персонажа в постійній зміні не самоціль для письменника. Йому важливо донести інше: Роман – це самобутня натура з власним світовідчуттям, уже виробленими особистісними симпатіями. Однак дитині цього замало, бо її допитливий розум („Він хоче знати, що там діється в класі”) конче прагне поповнення ґрунтовними знаннями, що для Романа означатиме неодмінне підвищення в особистісному і суспільному статусі. Хлопчина свято вірить у те, що школа, в особі вчительки, розкриє перед ним нові горизонти, тому він так довірливо ставиться до педагога: „Тітко, чи як вас!.. – гукає він до вчительки” [12, с. 32]. Просторічне „тітко” в мовленні персонажа не ознака його невихованості, примітивізму мислення, а вияв особливої довіри, майже родинної близькості до людини, в якій бачить гідного для себе наставника. Тому як свідчення гіркого розчарування у потаємних прагненнях дитини сприймається мертво офіційне звертання „баришня”, а особливо заключна репліка Романа, в якій він, завдяки авторським уточненням, зумів через зміну голосових інтонацій виразити всю зневагу і навіть ненависть до школи, в якій так ганебно зруйнувалися всі його надії на значно краще майбутнє: „тоненьким голосом, передражнюючи вчительку, пропищав:

- Какой ті балван!.. Ні скажеш – пі-рі-пі-лі-ня-та... Га, щоб вони були видохли тобі! – додав він баском, як чабан” [12, с. 35].

Нових знань прагнуть і герої повісті „Авіаційний гурток”. Але вони живуть в інших соціально-ідеологічних умовах, що позначилося і на підходах автора до творення того чи іншого образу. Як нам видається, письменник значно менше приділяє уваги виявленню індивідуальних рис гуртківців, у зв’язку з чим цілком точною є оцінка повісті авторами підручника з історії української літератури: агітація за розвиток повітряного флоту обертається певною публіцистичною декларативністю [10, с. 42]. Тож зосередимося на тому, як прозаїк відтворює колективну свідомість представників різних ідеологічних таборів.

Сутність крамаря Латки, який в авторському баченні є прихованим ворогом соціалістичного будівництва, переважно розкривається через портретну характеристику. Персонаж не може відкрито виявити незгоду з новими порядками, однак неспроможний і приховати ненависть до захоплення школярів. Усю цю суміш почувань письменник майстерно відтворює описом нарочито улесливої, підкреслено спокійної постаті Латки, за якою явно приховується кардинально протилежні бажання: „ручки заклав за спину, стулив губки, дивиться такий добрий, улесливий, хоч до болячки клади його” [12, с. 391].

Зовсім по-іншому змальовується настрій школярів і селян, об’єднаних радістю від першого успішного польоту моделі літака. Як відомо, імпресіоністи були надзвичайно чутливими до кольорів. Це і виявляє С.Васильченко, коли описує вигляд стихійної демонстрації. Переважають білі, яскраві, живі кольори, передаючи збудженість від досягнутого. І цей стан усвідомлення власних сил і можливостей знаходить логічне завершення в заключному акорді повісті, коли хлопці милуються зоряним небом: „Все небо, здається, двигтить і тремтить такою незміримою силою енергії, такими могучими невідомими законами-таємницями, що з давніх-давен хвилюють людину, будять думку; зорі тягнуть до себе, надихають бажанням піднятись до них...” [12, с. 404].

Динамічність як принцип бачення і змалювання дійсності та внутрішнього світу людини є визначальною для новели „Свекор” та повісті „Циганка”. Для даних творів вона є надзвичайно органічною, оскільки у них простежується процес становлення особистості. Твори відзначаються багатоманіттям характерних для стилю С.Васильченка прийомів занурення у психологію героя, однак ми зосередимося на тих, про які ще не йшлося.

Свого часу В.Олійник як одну з визначальних рис Васильченкового стилю назвав постійне чергування та поєднання дійсного та уявлюваного, прози життя з казковою мрією тощо [13, с. 50]. Тут варто додати, що герої ніколи не залишаються у вигаданому ними світі, і саме момент повернення або усвідомлювання нової реальності є своєрідним лакмусовим папірцем, який засвідчує мить прояву в характері персонажа чогось нового, пізнання себе в новій, ще невідомій якості.

Так, Василько („Свекор”) спочатку в реальному, а потім і у віртуальному світі почуває себе досить комфортно, незважаючи на те, що своїм світовідчуттям він схожий більше на дорослу людину. Підтвердженням може слугувати уявлення хлопчика про одруження, передане прийомом невласне-прямої мови, коли, поглянувши на себе збоку, Василько залишається цілком задоволеним: „Чому б і справді мені не женитись?” – подумав він собі. Було б добре, коли б у його була жінка: обід варила б йому, сорочки прала, а він лежав би собі на печі та погукував би до неї: „Стара, а принеси огню, я люльку запалю!..” [12, с. 127].

Прозріння ж наступає в момент, коли батько доводить синові, що в чоловіка з’являється маса обов’язків перед дружиною, родиною, постарілими батьками. Хлопець рішуче відмовляється від одруження, мотивуючи тим, що ще малий, але в цьому і бачиться зросління Василька: він позбавляється дитячого максималізму й неадекватності в оцінці власних можливостей, починає критичніше і відповідальніше ставитися до своїх дій і бажань.

У романтично-козацькому світі перебувають і друзі Грицько, Андрій, Піхтір („Циганка”). У їхній підлітковій свідомості міцно вкорінилися дещо деформовані ідеали, сформовані повістю М.Гоголя „Тарас Бульба” (усі дівчата „баби”, з якими негоже спілкуватися справжньому „козакові”). Та поступово вік починає брати своє. Кожен з хлопців відчуває, що нова учениця Галя-„циганка” стає небайдужою йому.

Найбільше ж авторська увага зосереджена на образі Грицька (Тарас Бульба), що дозволяє простежити, як підліток вступає в пору першої закоханості. Хлопець, хоча і зберігає зовні вигляд статечного відчайдухи козака, потайки зізнається собі у прояві слабкості – симпатії до Галі. Але письменникові замало цього. Йому важливо не констатувати факт, а вловити мить, коли підліток дійсно відчує чарівність першої закоханості. Треба відзначити, що автор проявляє надзвичайну тактовність, цнотливість, проникливість, щоб виразити складну гаму почуттів хлопця і дівчини в момент першого прояву інтимних почуттів. Тут і динаміка портретних деталей (Галя), і раптовість її дій, й іронічне авторське коментування дещо запізнілої реакції-відповіді Грицька: „Ні, мабуть, не вміємо ще ми кохатися!” – думав Грицько.

Аж тут сталося щось таке, чого він ніяк уже не дожидав: очі в Галі засвітилися якоюсь рішучістю, лице до ушей почервоніло; заплющивши очі, вона раптом нахилилася до Грицька і ткнула чимсь м’якеньким і ніжним чи в ніс, чи в губи. Од несподіванки Грицько навіть одкинувся назад.

Потім, зрозумівши, до чого це воно йде, він і собі простяг губи, щоб одповісти тим же, та було пізно: Галя вже одхилила голову, і його губи цмокнули в пустому повітрі” [12, с. 100].

Повість привертає увагу не лише майстерно відтвореним психологічним станом підлітків, а й імпресіоністично виписаними картинами природи. Імпресіонізм, як відомо, бере свій початок від картини французького художника Клода Моне „Враження. Схід сонця”. Уявивши кольори цього полотна, не важко віднайти асоціативний зв’язок з пейзажами С.Васильченка („Сонце заходило й червоним промінням красило гребні снігу”, „На заході червоніло небо...”), а далі відповідним збудженим станом душі юних героїв повісті: „Письменник тяжіє до зображення високого, поетичного в людині, до відтворення тих моральних порухів, які облагороджують людину, розкривають красу її душі і серця” [10, с. 23].

Про новелу „Басурмен” замало сказати, що С.Васильченко виявив у ній прекрасне знання дитячої психології. Письменнику важливо було довести, що Семен не лише достеменно знає, що для матері він найулюбленіший, чому і вирішує помститися в такий жорстокий спосіб – померти, а що сама думка про смерть антиприродна для дитини. Саме цьому, напевне, твір просто залитий сонцем, а світовідчуття героя вражає своєю гармонійністю. Уже в експозиції маємо контраст між темною хатою і ясним днем, який зазирає у вікно. І відразу стає зрозумілим небажання Семена марнувати час на молитву, коли можна насолоджуватися безпосереднім спілкуванням з природою.

Саме сонце допомогло хлопцеві рішуче обірвати картину удаваного власного похорону, покликавши його не просто до природи, а давши можливість почуватися її всевладним господарем і перетворювачем: „Лежить Семен горілиць у високій траві, виставив уверх коліно, дивиться у синє небо, голова – низько на землі.

Перед очима летить маленький комар...

Здається, десь високо в небі журавель лине. Над головою недалеко манячить стеблина звіробою, і здається вона Семенові високим-високим, аж до неба, гіллястим та рясним деревом... І друге вже таке, і третє...” [12, с. 210].

Тож не випадково у цю мить приходить до хлопця відчуття істинної, а не штучно нав’язаної божественної благодаті. У невидимих кониках-стрибунцях він побачив золотистих коваликів, що „і роботу роблять, і службу божу правлять”. Усвідомлення цієї гармонії передається дитині: „Семен піднімає вгору руки, ніби підбираючи мотузки од небесних дзвонів, і починає працювати руками й ногами, і голос його, як грім, розноситься далеко по всьому зеленому світу...” [12, с. 211]. Цей стан також можна охарактеризувати як традиційний для імпресіоністичного стилю прозаїка прийом взаємодії реального і фантастичного світу, але в даному разі вони настільки органічно переплелися, що важко категорично стверджувати, де ж там реальна святість чи божа реальність. Відбулося утвердження нового світовідчуття, з яким, безперечно, герой уже не буде розлучатися.

Здійснений нами аналіз дозволив виявити ряд стильотворчих чинників, які обумовлюють імпресіоністичне начало творів, а також накреслити перспективні аспекти подальших літературознавчих досліджень:

- детальніше проаналізувати кольорово-звукову палітру творів, що дасть змогу уточнити їхню функціональність при передачі різноманітних станів людини;

- залучити до аналізу твори інших проблемно-тематичних груп, що посприяє формуванню цілісного сприйняття письменницької особистості;

- встановити типологічну близькість доробку С.Васильченка з творами інших письменників-імпресіоністів і перш за все М.Коцюбинським, з яким часто порівнюють С.Васильченка, що допоможе у більшій мірі відчути й індивідуальну своєрідність прозаїка.

Література

1. Замковой В.П. Артемовский литературный цех. Методическое пособие для учителей и культработников. – Артемовск, 1993. 2. Оліфіренко В.В. Дума і пісня. Джерела літературного краєзнавства // Донбас. – 1993. - № 5. 3. Турган О.Д. Степан Васильченко. Життя і творчість. – Запоріжжя, 2000. 4. Краткая литературная энциклопедия: В9-ти т. / Гл. ред. А.А.Сурков. – М.: Сов. энциклопедия, 1972. – Т. 3. 5. Літературний словник-довідник / Р.Т.Гром’як, Ю.І.Ковалів та ін. – К.: ВЦ „Академія”, 1997. 6. Деркач Б.А. Степан Васильченко // Васильченко С.В. Оповідання. Повісті. Драматичні твори / Упоряд. і приміт. Н.М.Шумило; Вступ. стаття Б.А.Деркача; Ред. тому Деркач Б.А. – К.: Наукова думка, 1988. – С. 5-28. 7. Яременко В. Панорама української літератури ХХ століття // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ століття: В 4 кн. – К.: Аконіт, 2001. – Кн. 1. – С. 15-44. 8. Курашова В. Степан Васильченко // Грудницька М., Курашова В. Степан Васильченко. Статті та матеріали. – К.: Вид-во Академія наук Укр. РСР, 1950. – С. 9-47. 9. Дуб Р.Й., Поліщук В.М. Вивчення творчості Степана Васильченка: Посібник для вчителів. – К.: Рад. школа, 1984. 10. Історія української літератури. Кінець ХІХ – початок ХХ ст.: У 2 кн.: Підручник / За ред. проф. О.Д.Гнідан. – К.: Либідь, 2006. – Кн. 2. 11. Шевченко Т. Твори: В 3-х т. Т. 1. – К.: Вид-во худ. література, 1963. 12. Васильченко С.В. Оповідання. Повісті. Драматичні твори / Упоряд. і приміт. Н.М.Шумило; Вступ. стаття Б.А.Деркача; Ред. тому Деркач Б.А. – К.: Наукова думка, 1988. 13. Олійник В.П. Творчість Степана Васильченка. – К.: Дніпро, 1979.

(Стаття опублікована: Вісник Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. Філологічні науки. Частина І. – 2009. - № 3 (166). – С. 56-67.)