Тема 3. Походження та етапи розвитку держави.

Відповідно до програми навчання студент повинен знати: умови та причини виникнення держави. Ознаки, що відрізняють державу від соціальної організації первісного суспільства. Закономірності і етапи розвитку держави. Основні теорії походження держави: теологічна, патріархальна, природно-правова або договірна, теорія походження держави Г.В.Ф. Гегеля, органічна теорія, теорія насильства, психологічна теорія, марксистська.

Методичні рекомендації.

Для успішного самостійного вивчення теми слід звернути увагу на такі аспекти проблем, що вивчаються: 1. Передумови виникнення держави: ускладнення суспільного життя, неспроможність суспільної влади первісного суспільства врегулювати суперечності та конфлікти між великими суспільними групами з протилежними інтересами (класами) та різним ставленням до засобів виробництва; виникнення та розвиток приватної власності, великі розподіли праці (виокремлення землеробства, ремісництва, скотарства, торгівлі), поява надлишкового продукту; зміна форми та характеру зв’язків між родами, формування патріархальної сім’ї, поява майнової нерівності; розвиток мови, культури, релігії, поява писемності; зміни у свідомості людей; виокремлення прошарку людей, що є носіями публічної влади і професійно здійснюють керівництво суспільством; інші фактори природно – географічного, військового (завоювання) та соціального характеру (приріст населення тощо). 2. Чинники, що формують умови виникнення держави: соціальні, культурні, демографічні, антропологічні, психологічні, етнічні, географічні, природно – кліматичні, геополітичні, релігійні (ідеологічні), геополітичні. Розумінню типових та особливих причин виникнення держави сприяє вивчення основних теорій виникнення держави - класової, теологічної, патріархальної, договірної, органічної, психологічної, насильницької та інших. 3. Ознаки, що відрізняють державу від соціальної організації первісного суспільства. Державна влада відрізняється від влади первісного соціально однорідного суспільства такими ознаками: у первісному суспільстві соціальна влада виражає і захищає інтереси всіх членів суспільства; у соціальне неоднорідному суспільстві - інтереси домінуючої його частини або соціальної групи;у первісному суспільстві носії влади не відокремлюються за соціальним статусом чи професійно від інших членів суспільства, а у соціальне неоднорідному суспільстві носії влади в організаційному відношенні відокремлені у певні структури, «загони»; у первісному суспільстві населення не оподатковується; у соціальне неоднорідному для утримання державної влади встановлюються податки; у первісному суспільстві органи влади не поділяються за окремими функціями на певні види, а у соціальне неоднорідному суспільстві функції влади розподіляються між окремими органами, виникає специфічна структура влади; у первісному суспільстві влада поширюється на всіх членів роду, племені, на якій території вони б не перебували; а в державі влада поширюється на всіх людей, що перебувають на певній, належній їй території; у державі складається система особливих загальнообов’язкових правил поведінки - юридичних норм, яких не знало первісне суспільство. Поняття про такі норми стало позначатися з певних причин терміном право. Шляхи виникнення держави: Східний – виникнення держав Давнього Єгипту, Вавилону, Китаю та ін. внаслідок необхідності здійснення важких іригаційних робіт, що спричинило до розподілу ролей між членами суспільства і виокремлення управлінської структури. Західний – виникнення держав внаслідок появи приватної власності, майнової нерівності та розколу суспільства на класи (Держави Давньої Греції, Римська імперія, Франкська держава та ін.). Змішаний – створення держав народами, у яких рабовласницький уклад не набув розвитку та тривалий час зберігалась общинна організація і органи племінної демократії (народні збори). Зокрема, це держави створені германськими, кельтськими та слов’янськими племенами. Нетиповий – утворення нової держави на території іншої держави (держав) через політичні причини (СРСР, Ізраїль, Україна та інші пострадянські республіки).

Тема 7. Функції держави.

 

Відповідно до програми навчання студент повинен знати: поняття функцій держави, їх взаємозв'язок і взаємозалежність. Розвиток функцій та їх залежність від сутності і форми держави. Класифікація функцій держави та їх еволюція. Зовнішні і внутрішні функції. Основні і неосновні функції. Постійні і тимчасові функції держави. Економічні функції і особливості їх здійснення в умовах ринкової економіки.

Форми здійснення функцій держави: правова і неправова. Методи реалізації функцій держави. Класифікація та еволюція функцій української держави.

Для успішного самостійного вивчення теми слід звернути увагу на такі аспекти проблем, що вивчаються: 1. У філософській і юридичній літературі можна нарахувати до двох десятків таких визначень. За термінологічними розбіжностями нерідко криються розходження в підході до вивчення цього складного питання. Найбільш адекватним представляється наступне визначення: функція держави - це необхідний, однорідний, відносно постійний, доцільний напрямок (сторона) її діяльності, обумовлена об'єктивними потребами суспільного розвитку з погляду її внутрішніх і зовнішніх задач. 2. Слід розрізняти поняття “завдання” і “функції” держави, маючи на увазі, що те чи інше завдання може вирішуватись шляхом реалізації декількох функцій держави і, навпаки, одна функція може бути розрахована на виконання ряду завдань.3. Класифікаційні критерії, тобто ознаки (їхня сума), що дозволяють віднести ті чи інші функції до конкретного класу, групи, мають різний характер. Виділяють, наприклад, об'єкти і сфери державної діяльності, тривалість діяльності, територіальний масштаб, спосіб державного впливу на суспільні відносини, взаємини держав, зміст функцій. Відповідно до названих критеріїв функції держави можуть бути класифіковані: За часом дії – на постійні, здійснювані державою на всіх етапах її існування, і тимчасові, поява яких викликано специфічними умовами суспільного розвитку, а припинення - їхнім зникненням. За критерієм відповідності конкретної діяльності держави її стратегічним настановам – на відкриті, тобто здійснювані публічно і визнані суспільством та латентні, які виникають в протиріччі до офіційно проголошених настанов державної влади або ж навмисно приховані для приховання реальної сутності влади або держави. По сферах політичної спрямованості (внутрішня і зовнішня політика) – на внутрішні, що представляють діяльність держави усередині країни, що визначають її роль у житті даного суспільства, і зовнішні - діяльність за її межами, у якій виявляється роль держави у взаєминах з іншими державами. Внутрішні і зовнішні функції будь-якого державі тісно зв'язані, оскільки зовнішня політика, що визначає лінію поводження з іншими державами, багато в чому залежить від внутрішніх умов існування даної держави. Внутрішні: законодавча; організаторська (налагодження господарських, транспортних зв’язків, боротьба зі стихійним лихом, тощо); політична; економічна; соціальна; культурно – освітня; захисту територіальної цілісності, суверенітету держави і безпеки суспільства, прав і свобод громадян, конституційного ладу і правопорядку; фіскальна; екологічна тощо. Зовнішні: оборонна, політична, економічна, культурна, соціальна, інтеграції (інтеграція у світову економіку, союзи держав тощо), співробітництва, екологічна, а також специфічні функції (розробка загальної зовнішньополітичної концепції, дослідження стану міжнародного середовища, виявлення тенденцій розвитку світового співтовариства та визначення наявного і можливого місця і ролі власної країни в цьому процесі, розробка на цій основі конкретних програм міжнародної діяльності, практична реалізація зовнішньополітичних програм (стимулювання бажаних для себе і міжнародного співтовариства процесів і гальмування або блокування небажаних), ідеологічна і організаційна робота по забезпеченню дієвості функціонування механізму підтримки міжнародних зв’язків. Зовнішні функції можуть мати легальну і нелегальну форму здійснення. Подібна класифікація в теорії держави найбільш поширена, вона ґрунтується на визначенні спрямованості діяльності держави стосовно суспільства, особливою організацією якого і є держава (внутрішня функція), і стосовно іншого державно організованого суспільства, іншої держави (зовнішня функція).Внутрішні функції держави виявляють себе в економічній, політичній, соціальній, ідеологічній сферах життя суспільства. Наприклад, в економічній області на різних етапах державності функції можуть бути зведені до мінімуму (концепція держави - «нічного сторожа» - невтручання в економічне життя), виконувати регулятивну соціальну роль і т.п. Зрозуміло, що та чи інша функція більш-менш яскраво виявляється на відповідному етапі державності, наприклад, облік міри праці і міри споживання («не трудящий да не їсть») у соціалістичних державах. Зовнішні функції - захист суспільства від нападів ззовні, мирне співробітництво з іншими державами, забезпечення геополітичних інтересів і т.п. - також характеризують діяльність держави як цілісну організацію суспільства, але вже звернену не усередину, а зовні його життєдіяльності. 4. Розподіл функцій на внутрішні і зовнішні - це спадщина, що дісталася сучасній вітчизняній теорії держави від її попереднього марксистсько-ленінського методологічного підходу. На попередньому етапі в теорії держави класифікація функцій жорстко прив'язувалася до класової сутності держави. Внутрішні функції виводилися з класової сутності держави, наприклад господарсько-організаторська функція найбільше яскраво характеризувала соціалістичну державу, адже його призначення, як декларувалося, зводилося до побудови соціалістичної економіки. В усіх колишніх підручниках незмінно підкреслювалося, що «у міру просування до комунізму економічна роль держави буде підсилюватися, у зв'язку з чим незмінно зростає роль, обсяг і складність змісту його господарсько-організаторської функції, оскільки вона має на меті створення матеріально-технічної бази комунізму». Історичний досвід показав, що це не так. І на сучасному етапі саме потрібно відмовлятись від державного патерналізму, відходити від зрівняльної психології і соціального утриманства, що випливали з організаторско-господарської функції держави. Зовнішнім функціям, як правило, надавалася роль загальносоціальних функцій: боротьба за мир, забезпечення міжнародного співробітництва і т.п., хоча найчастіше все це мало демагогічний характер. Зараз членування функцій на внутрішні і зовнішні втратило певною мірою своє значення, тому що багато внутрішніх функцій здобувають зовнішній характер (наприклад, екологічний напрямок діяльності держави), і навпаки. Більш важливим стає виділення глобальних функцій держави, що характеризують діяльність сучасної держави в екологічній, демографічній, сировинній, космічній сферах, в області створення і використання ядерної, інформаційний технологій, в області захисту прав і воль людини й в інших сучасних глобальних державних сферах діяльності, що торкаються всієї цивілізації. 5. Найважливішими формами здійснення функцій держави є: Правові – нормативно закріплені: правотворча – державна діяльність, що полягає у розробці і прийнятті юридичних норм; правовиконавча – полягає у застосуванні заходів, які забезпечують виконання норм права; правоохоронна – полягає у контролі і нагляді за дотриманням і виконанням норм, а також у застосуванні примусових заходів до їх порушників. Неправові – нормативно не закріплені: безпосередні вольові акти держави юридично не закріплені. Організаційні – засоби і умови, завдяки яким реалізуються функції держави: організаційно – регламентуюча – організаційна робота по вирішенню тих чи інших завдань держави, яка полягає в створенні відповідних цим завданням організаційних форм (державних організацій, підприємств, установ, фондів тощо); організаційно – господарська – матеріальне забезпечення виконання функцій держави; організаційно – ідеологічна – пояснювальна, виховна, освітня робота, що забезпечує виконання державний функцій. Перш ніж перейти до розгляду того, що відбувається з деякими з перерахованих функцій, зупинимося на не менш важливому питанні - про їхню організаційну і правову форми. 6. Основними методами здійснення функцій держави є: примус, переконання, заохочення (стимулювання).

 

 

Тема 11. Походження права.

Відповідно до програми навчання студент повинен знати: регулювання суспільних відносин в період первіснообщинного ладу. Причини, умови та закономірності виникнення права. Основні шляхи формування правових норм: санкціонування звичаїв, правовий прецедент, законотворчість тощо. Основні теорії походження права: теологічна, природно-правова, історичної школи права, нормативістська, теорія походження права Гегеля, марксистська (класова), психологічна.

Для успішного самостійного вивчення теми слід звернути увагу на такі аспекти проблем, що вивчаються: 1. Виникнення права значною мірою обумовлене тими ж причи­нами, що й виникнення держави. В умовах розвитку економічних та інших суспільних відносин соціальні норми первісного суспіль­ства стали неспроможними встановити гарантовані зв'язки, обо­в'язкові для всієї суспільної діяльності. Формування і ускладнення політичного життя суспільства, розшарування його на проти­лежні соціальні верстви (касти, стани, класи) з нерівним майно­вим і соціальним положенням посилювали численні суперечності і конфлікти. Розвиток особистості приводить до перетворення людини на самостійного індивіда зі своїми автономними потреба­ми та інтересами. У той же час для максимального задоволення своїх потреб та інтересів людина змушена була свідомо обмежу­вати свою поведінку, жертвуючи на користь суспільства части­ною своєї свободи. Внаслідок цього всі члени суспільних відносин наділялися новими за змістом взаємними правами і обов'язками, які спочатку мали казуально-особистий характер. З часом у міру повторюваності типових життєвих ситуацій, і конт­роля за їх розвитком з боку владних структур вони набували нор­мативного значення і визнавалися загальнообов'язковими. Право стає необхідним і для обмеження (пом'якшення) в період розкладу родового ладу військового протистояння окремих племен. 2. Виникнення права — тривалий історичний процес. Основни­ми шляхами його формування були такі: визнання індиві­дуальних, фактичних, повторювальних стосунків як права, санкціонування державою звичаїв; утворення правових норм судовими органами; встановлення правових норм державною владою у вигляді нормативних актів. Визнання індивідуальних, фактичних, повторювальних від­носин правом. Історія розвитку правових систем свідчить про те, що в умовах переходу від первісного до державно-організовано­го суспільства значення права надавалося індивідуальним, фак­тичним, повторювальним стосункам. Держава визнає правила, що склалися на основі багаторазового повторення, починає ними користуватися і захищати від порушень, на підставі чого відбу­вається виокремлення юридичного регулювання. Санкціонування державою звичаїв (звичаєве право). Важли­вим етапом у формуванні права стало перетворення звичаїв первісного суспільства на правові звичаї. Правовим звичай стає тоді, коли він набуває мовчазного або офіційного схвалення дер­жави і захищається нею, в тому числі з допомогою примусу. Дер­жава неоднаково ставиться до різних звичаїв: вона санкціонує тільки ті з них, які узгоджуються з її політикою, загальними заса­дами життєдіяльності суспільства. Водночас з'являються такі, які закріплювали кастові привілеї вищих станів, обов'язки нижчих, правила купівлі-продажу землі, спадкове сімейне володіння зем­лею і т. ін. Більшість правових звичаїв втілюються в писані тексти, на які можна було посилатися в обґрунтуванні своїх прав. Якщо раніше збереження звичаїв було привілеєм жерців, то тепер вони отримують підтримку державної влади. Таким чином на основі правових звичаїв складається так зване звичаєве право. За змістом багато правових звичаїв у деяких країнах ще й зараз зберігають рештки звичаїв родового ладу. Утворення правових норм судовими органами (правові преце­денти). Значну роль у становленні правових норм відіграли суди, які були першими державними органами. Судові органи форму­лювали правові прецеденти — рішення з конкретних справ, які в майбутньому набували нормативного характеру, ставали загаль­нообов'язковими при вирішенні аналогічних справ. Так, рішення преторів та інших магістратів у Стародавньому Римі вважалися обов'язковими зразками для вирішення аналогічних справ, вна­слідок чого склалася ціла система преторського права. Пряме встановлення правових норм державною владою у ви­гляді законів, постанов, кодексів та інших нормативних актів. З ча­сом основною формою права стають державні нормативні правові акти. Це відбувається внаслідок динаміки суспільних відносин. По­треби правового регулювання вимагали вироблення і знання спеціальних понять, появи особливих механізмів, інститутів, таких як власність, позов, злочин, юридична відповідальність і т. ін., які були невідомі родовим звичаям. Поступово ці акти в деяких країнах витісняють звичаєве право, посідають домінуюче місце се­ред форм права. Класова диференціація суспільства, боротьба різних соціальних груп за панівне становище сприяє політизації нормативних актів, на цій основі право стає способом управління суспільством. Нормативні акти збігаються з уявленнями влади про належну поведінку. Єдині правила, які б однаковою мірою вислов­лювали інтереси всіх членів суспільства, зникають. Норми права, захищені на випадок порушення силою державного апарату, закріплюють можливість майнової нерівності, привілеїв для окре­мих груп населення, поділ на касти. Але водночас вони необхідні і для встановлення певного порядку суспільних відносин. Норма­тивні правові акти держави урізноманітнюються, поділяються на окремі види, оперативно реагують на потреби соціальної практи­ки, чітко формулюють зміст прав і обов'язків. 3. Основними закономірностями виникнення права є: поява норм-звичаїв (мононорм); структуризація мононорм на заборони, дозволи та зобов’язання; підвищення ролі позитивних зобов’язань; надання самостійного значення дозволам; втілення дозволів і зобов’язань у самостійних відносинах; набуття нормативними регуляторами суспільних відносин характеру писаного права.

 

Тема 13. Норми права.

Відповідно до програми навчання студент повинен знати: поняття правової норми, її ознаки. Види правових норм. Звернути увагу на зміст понять: установчі норми (норми-принципи), охоронні норми (норми-заборони), забезпечувальні норми (норми-гарантії), регулятивні норми (норми-правила поведінки), декларативні норми (норми-оголошення), дефінітивні норми (норми-визначення), колізійні норми (норми-арбітри), оперативні норми (норми-інструменти), норми-фікції. Структуру правової норми: диспозицію, гіпотезу, санкцію та їх види. Співвідношення і взаємодія: норм права та інших соціальних норми.

Для успішного самостійного вивчення теми слід звернути увагу на такі аспекти проблем, що вивчаються: норма права — загальне правило, еталон поведінки людей та їх колективів. Норма права — елементарна частка права, співвідносна з ним як частина з цілим (як одиничне із загальним). Норма права — не форма і не зміст права, а його частка, «молекула», що володіє і змістом, і формою та в системотворчих процесах разом з іншими нормами становить зміст права в цілому. Завдання норми права: встановлювати певне правило поведінки шляхом за­кріплення прав і обов'язків суб'єктів; визначати умови, за яких суб'єкти можуть реалізовува­ти ці права та обов'язки; закріплювати певні засоби забезпечення приписів, що в ній містяться. Ознаки норм права: правила поведінки, що формулюються або санкці­онується державою або народом в порядку референдуму і мають загальнообов'язковий ха­рактер; формально визначені в нормативно-правовому акті (за­коні, постанові, інструкції тощо) однозначні правила поведінки, за порушення яких передбачаються відпо­відні санкції; мають загальний характер (адресовані не конкретному суб'єктові, а поширюється на всіх, хто стає учасником відносин, які регламентуються певною нормою права). Види суб'єктів, на яких поширюються норми права: населення держави загалом; групи населення (професійні, вікові тощо); набувають нормативності та загальнообов'язковості у чітко встановленому порядку (норма права стає такою лише тоді, коли вона видається уповноваженим орга­ном у межах його компетенції і в рамках встановленої процедури, тобто з дотриманням порядку розроблення, обговорення, прийняття, набуття чинності, зміни та скасування її дії і змісту); їх межі дії завжди точно визначені. Дія норм права відбувається: у просторі (на території всієї держави чи на окремих її частинах); у часі (визначаються дати набуття і втрати чинності правової норми); за колом осіб (визначається її обов'язковість для всього населення країни чи лише для окремих категорій — військовослужбовців, пенсіонерів тощо). Галузеве домінування норм права: в адміністративному праві домінують зобов'язувальні норми; у цивільному, сімей­ному, трудовому, земельному праві — уповноважувальні норми; у кримінальному праві — заборонні норми; у виправно-трудовому праві — зобов'язувальні та заборонні норми. Суттєві специфічні ознаки норм права, що відрізняють їх від інших соціальних норм. 1. У первіснообщинному суспільстві не існували. 2. Регуюють найважливіші суспільні відносини. 3. Встановлюються або санкціонуються відповідними дер­жавними органами або народом в порядку референдуму. 4. Є загальнообов'язковими. 5. Мають офіційний характер. Тобто закріплюються у спеціально визначених формах (за­кон, указ, постанова тощо). 6. Набувають чинності, змінюються і відміняються офіцій­но, в точно визначеному спеціальному порядку й часі. 7. Утворюють єдину погоджену систему велінь. (Мають системний характер). 8. Забезпечуються заходами державного примусу. 9. Формально визначені. (Містять детальну регламентацію поведінки суб'єктів, формулюють їх конкретні права й обов'язки). 10. Забезпечуються державним примусом, можливістю за­стосування багатьох санкцій аж до позбавлення волі, а в дея­ких країнах — до застосування смертної кари. 11. Не залежать від змісту корпоративних норм.

 

Тема 14. Право і закон.

Відповідно до програми навчання студент повинен знати: поняття закону та його роль в демократичній правовій державі. Ознаки закону. Види законів (конституційні, органічні, звичайні та надзвичайні закони. Федеральні закони та закони суб'єктів федерації. Писані і неписані закони. Правові і неправові закони.) Закон як зовнішня форма права. Законодавчий текст. Реквізити і структура законів. Види статей законів. Процедура прийняття законів. Особливості законодавчого процесу в Україні. Розбіжності між поняттями "право" і "закон".

Для успішного самостійного вивчення теми слід звернути увагу на такі аспекти проблем, що вивчаються: 1. Закон — нормативний юридичний акт вищого державного (представницького) органа або безпосередньо народу, що має вищу юридичну силу і містить первинні (такі, що регулюють найважливіші питання) правові норми і приймається з дотриманням особливої законодавчої процедури. 2. Ознаки закону: закон — юридичний акт, письмовий документ, у якому закріплюються юридичні норми, що вводяться до правової системи або їх скасування чи зміни; закон є джерелом права; закон — акт вищих органів влади в державі, як правило, вищого представницького органа країни або всенародного референдуму. В Україні єдиним законодавчим органом є Верховна Рада України. У федераціях закони – це також акти вищих представницьких органів суб'єктів федерації або безпосередньо населення федеративних одиниць (суб’єктів федерації); закон - нормативний акт, наділений вищою юридичною силою, тобто акт найвищого юридичного «рангу», всі інші акти «нижче» закону, знаходяться «під» законом, повинні відповідати закону, ні в чому йому не суперечити; закон має загальний характер, тобто обов’язковий для всього населення на всій території держави; закон - нормативний акт, що містить первинні, споконвічні юридичні норми, тобто норми, яких раніш у правовій системі не було, а також норми по основним, ключовим питанням життя країни, іншим принциповим економічним, політичним, соціальним питанням. На жаль, ця якість законів у даний час не завжди втілюється на практиці: деякі юридичні документи (особливо на рівні обласного законодавства), названі «законами», не містять основних (первинних) юридичних норм, присвячені регулюванню окремих адміністративних питань, що вимагають по своїй суті підзаконної юридичної регламентації; закон - може бути змінений або замінений, як правило, тільки законом і перевірений на відповідність Конституції тільки Конституційним судом; закон – приймається, змінюється, скасовується з дотриманням особливої законодавчої процедури, що називається законодавчий процес. Характеристика закону як правового документа вищої юридичної сили означає, що: закон є незаперечним, тобто ніякий інший орган, крім законодавчого, не може його скасувати або змінити; всі інші нормативні акти (державних органів, громадських організацій, комерційних корпорацій і т.п.) знаходяться «під» законом, є підзаконними. Вони засновані на законах і не суперечать їм. 2. З метою ефективного використання безлічі законів необхідно однозначне розуміння їхніх видів, загальних і специфічних ознак, співвідношення між собою. Найбільш поширеною сьогодні є така класифікація законів: 1. Конституції — основні закони, що регламентують основи суспільного, політичного, економічного життя суспільства, права і волі громадян. Вони бувають двох видів: Кодифіковані — являють собою єдиний писаний основний закон (Конституція України, Конституція РФ, Конституція США та ін.), їх ще називають моноконституційними актами. Некодифіковані — складаються з групи законів (Великобританія, Швеція, Канада), предметом регулювання яких є особливий рід суспільних відносин, віднесений до конституційного права, — основи суспільного і державного ладу, права і волі громадян і ін. 2. Конституційні закони. Інколи в конституціях закріплюється їх перелік, як основних нормативно-правових актів. Конституційні закони — закони, на які посилається конституція або необхідність прийняття яких прямо передбачена діючою конституцією. Як правило, ці закони конкретизують окремі положення конституції або містять відсилання до конституції (виборча система, організація і проведення референдуму, організація і діяльність парламенту, президента, конституційного суду і т.д.); закони, якими вносяться зміни, доповнення в діючу конституцію. Конституційний закон відрізняється від інших законів наступними ознаками: а) юридичною чинністю; б) предметом регулювання — особлива сфера; в) порядком прийняття — особлива процедура. Як правило, конституційний закон приймається кваліфікованою більшістю голосів (в Україні — дві третини від конституційного складу Верховної Ради). Спеціальні закони – закони про правові акти, які визначають їх зміст та нормативні характеристики, містять указівки щодо способів їх забезпечення з метою правильного співвідношення між собою.