Тема 8. Громадянське суспільство і держава. Правова, соціальна і національна держава.

Методичні рекомендації

Розглядаючи поняття громадянського суспільства слід зупинитись на різних підходах до розуміння громадянського суспільства. Аналізуючи проблеми взаємозв'язку держави і громадянського суспільства, необхідно звернути увагу на механізми саморегулювання громадянського суспільства та роль демократичної держави в відновленні і гарантуванні функціонування цих механізмів. Слід докладно зупинитись на ознаках правової і соціальної держави. Аналізуючи, сучасні концепції соціальної держави, слід звернути увагу та умови її існування та особливості форм і методів реалізації функцій цієї держави. Розглянути проблему співвідношення принципів правової і соціальної держави. Слід зупинитись на моноетнічному та поліетнічному підходах до розуміння національної держави та на основних функціях сучасної цивілізованої національної держави.

Під час вивчення даної теми важливо засвоїти наступні поняття і терміни:

Громадянське суспільство - сус­пільство з розвиненими економічними, соціальними, політичними, культурними, мораль­ними, духов­ними та ін. відносинами і зв'язками, яке взаємодіє з державою та функціонує на засадах демократії і права. Побудова громадянського суспільства є метою суспільного розвитку, засобом всебічного забезпечення інтересів, прав та свобод людини і громадянина. Незадежно від форми прав­ління Г. с існує виключно за умов демократії. Високий рівень розвитку Г. с в свою чергу забезпечує демократичність д-ви. Нерозвиненість Г. с є однією з умов існування тоталітар­ного й авторитарного режимів. Сутність Г. с полягає в забезпеченні законних прав людини. Особа має гарантію вільного ви­бору тих чи інших форм екон. і політ, бут­тя, ідеології, світогляду, можливість віль­но висловлювати і відстоювати свої по­гляди та інтереси.

Структурою, елементами громадянського суспільства є різноманітні об'єднання гр-н, сім’я, політ, партії, рухи тощо, які виникають і діють поза встручанням держави. Коли говорять про побудову соціальної правової держави, мають на увазі, насамперед, втілення: принципу верховенства права (панування правового закону) як ведучого в правовій державі; принципу соціальної справедливості (забезпечення державою соціальної безпеки особистості) як провідного в соціальній державі.

Соціальна і правова держави сумісні між собою доти, поки функціонування державної влади буде обмежуватися, врівноважуватися, контролюватися і поширюватися в рамках дотримання основних прав людини. І, навпаки, соціальна держава буде в суперечності з правовою державою завжди, коли «людський добробут», «соціальна безпека», «соціальна справедливість» стануть вважатися більш високими цінностями в порівнянні з правом. Розвиток соціальної держави повинний базуватися на такому фундаменті як «правова» держава.

 

Семінар. Поняття, сутність і соціальна цінність права

Методичні поради

Підготовку до заняття треба розпочати із розкриття поняття праворозуміння в його історичному розвитку. Розкрити зміст двох основних типів праворозуміння. Зупинитись на сучасних підходах до праворозуміння. Розкрити поняття соціальна природа права та його сутність. Розкрити властивості і головні ознаки права, дати визначення і класифікувати функції права. Особливу увагу приділити регулятивній та охоронній функціям. Розкриваючи цінність права, зупинитись на його ролі у житті суспільства і особи.

Під час вивчення даної теми важливо засвоїти наступні поняття і терміни:

Право є складним багатогранним соціальним явищем, впродовж всього періоду його існування і дії об’єктивне розуміння права було неоднозначним. В сучасній правовій науці проблема праворозуміння також залишається визначальною. Праворозуміння – усвідомлення правової дійсності через призму правових теорій, доктрин, концепцій. Воно є формою пізнання сутності і ролі права у регулюванні суспільних відносин. Праворозуміння засноване на науковій обгрунтованості правових явищ, належній правовій культурі і правосвідомості громадян. Формуванню праворозуміння сприяють також різні види тлумачення права. Провідне місце серед підходів до розуміння права посідає гуманістичне розуміння права як соціальної цінності й одного з найважливіших надбань цивілізації.

Сьогодні праворозуміння характеризується різноманітніс­тю підходів у визначенні сутності, змісту, форм існування права, коли поряд із нормативним розвиваються й інші підходи до праворозуміння — нормативний, генетичний, соціологічний, системний, аксіологічний, функціональний, психологічний тощо.

Наявність плюралістичного підходу до праворозуміння об’єктивно зумовлена тим, що право тісно пов’язане з іншими соціальними явищами, як-от: державою, політи­кою, економікою, культурою суспільства. При нормативому підході до праворозуміння право відносять до нормативних систем суспільства. При цьому виявляються ознаки, властиві соціальним нормам взагалі (моралі, релігії, звичаям, праву), та специфічні властивості права, що відрізняють його від інших соціальних норм. У цьому випадку право переважно розглядається як система загальнообов’язкових, формально визначених норм, що відображують по-державному організовану волю народу, гарантуються і охороняються державою, виступають регу­лятором суспільних відносин. При генетичному підході до праворозуміння основна увага зосереджується на процесах виникнення і формуван­ня права, його соціальної детермінованості об’єктивними і суб’єктивними умовами життя суспільства. Інструментальному підходу властиве дослідження права як специфічного регулятора соціальних відносин, за допомогою якого здійснюється і забезпечується державне управління суспільством. Дослідження права як феномена культури, соціальної цінності складає основу аксіологічного підходу. Правова дійсність вивчається у цьому випадку крізь призму її відповідності досягнутому суспільством рівню соціального прогресу, що дає можливість виділити питому вагу „права в праві”, тобто дати оцінку прогресивності правових явищ, виявити в них те, що відображує регресивні тенденції, гальмує суспільний розвиток. Системному підходу відповідає відображення правової дійсності як системи (сукупності) правових явищ, що пев­ним чином пов’язані між собою і утворюють єдине ціле. Соціологічне праворозуміння, на відміну від норматив­ного, як право визнає не сукупність (систему) абстрактних і формальних соціальних норм, а безпосередньо суспільне життя, певним чином упорядковану взаємодію соціальних суб’єктів, „живе” право як конкретне, динамічне, фактич­но існуюче явище, що лежить в основі створення законів та прийняття інших юридичних рішень. Право як „нормаль­на” соціальна поведінка і право як правила цієї поведінки, що узагальнені і сформульовані в законі, співвідносяться як форма і зміст. Поряд із зазначеними, в правознавстві мають місце й інші підходи до праворозуміння — аналітичний, вольовий, класовий тощо.

Тип праворозуміння визначає парадигму, принцип, зразок (модель) юридичного пізнання, науково – правовий зміст, предмет і метод певної концепції юриспруденції. Розрізняють два основні типи праворозуміння: юридичний (від jus – право) і легістський (від lex – закон). Згідно з легістським підходом під правом розуміється продукт держави (її волі, розсуду, сваволі): прово – наказ (примусова настанова, правило, норма, акт) офіційної (державної) влади. Тут право зводиться до формальних джерел, ототожнюються поняття право і закон. Легістський тип характерний для етатисьських, тоталітарних, авторитарних, диктаторських режимів.

Для юридичного типу характерне розрізнення права і закону. При чому під правом розуміється щось об’єктивне, що не залежить від волі чи свавілля державної влади, тобто соціальне явище зі своєю об’єктивною природою і спецтфікою, своєю сутністю, принципами і т.д. У рамках юридичного типу розрізняють два підходи: природно – правовий і лібертарно – юридичний (розрізнення права і закону, де під правом розуміють не природне право, а буття і нормативне вираження (конуретизацію) принципу формальної рівності (як сутності і характерного принципу права), складовими якого є рівна міра, свобода і справедливість.

Ознаки права можна поділити на дві групи: соціальні і юри­дичні. Соціальні ознаки сучасного права — це передусім ті озна­ки, що забезпечують втілення у праві ідеалів справедливості, де­мократії, гуманізму. Ці ідеали мають як загальнолюдський, так і конкретно-історичний характер, визначають обов'язкову спря­мованість права в бік соціального прогресу і знаходять свій вияв у специфічних властивостях права як засобу забезпечення свободи і рівності людей у суспільстві. Юридичні ознаки права: 1) Нормативність. Нормативна основа права скла­дається з трьох головних елементів — дозволів, велінь і заборон. ПІД дозволом розуміють надання суб'єктові права можливості діяти на свій розсуд заради задоволення певного інтересу. Веління втілюються в правило, яке має категоричний характер і змістом якого є безальтернативне спрямування поведінки суб'єк­та права. Заборона вимагає безумовного утримання суб'єкта пра­ва від тієї чи іншої поведінки. 2) Загальна обов'язковість. Головним проявом загально­обов'язковості права є його захищеність з боку держави, яка га­рантує право не тільки на звернення в разі правопорушень до державних органів, і передусім до суду, а й застосовування до правопорушників державного примусу. 3) Примусовість. Державний примус виступає як гарантія, передбачена правовими нормами на випадок можливого порушення права. Саме так слід трактувати вказівку на примусовість як конститутивну ознаку права. 4) Здат­ність виступати в ролі регулятора суспільних відносин. Саме в цьому полягає соціальне призначення права. 6) Формальна визначеність (позитивність) права означає сформульованість, відображення його норм у статтях норматив­них актів — письмових юридичних документах. Розрізняють завнішню визначеність – норми права втілені (записані) в конкретних правових актах. Внутрішню визначеність - притаманну йому властивість точного і повного формулювання правил поведінки, в тому числі: умов, за наявності яких починає діяти норма права (гіпотеза); ознак діяння, що повинно бути здійсненим за даних умов (диспозиція); можливих заходів державного впливу у випадках невиконання вимог норм права (санкція). Норми права — це модель юридичного взаємозв’язку суб’єктів, особливістю якого є забезпечення певних можливих діянь одних суб’єктів відповідними діяннями інших. 7) Вольовий характер. Право виражає волю держави або волю народу. Народ (шляхом референдуму) або держава, її органи, посадові особи встановлюють нові правила поведінки, санкціонують вже існуючі соціаль­ні норми, надаючи їм усіх властивостей норм права, гаран­тують використання, виконання чи додержання вимог норм права, створюють для цього необхідні умови, в тому числі забезпечують відновлення порушених прав суб’єктів, при­мусове виконання обов’язків чи покарання правопоруш­ників. 8) Системність права означає, що норми права не відокремлені одна від одної, а взаємопов’язані, і у своїй сукупності становлять ієрархічну структуру.

Виходячи з названих основних ознак права, на думку автора, можна дати наступне визначення права: право – це система формальновизначених правил поведінки встановлених(санкціонованих) народом в порядку референдуму або державою, які мають загальнообов’язковий характер, забезпечуються державним примусом і регулюють найважливіші суспільні відносини.

Зміст права — всі нормативні приписи про можливу та обов’язкову поведінку суб’єктів (матеріальний аспект), а та­кож нормативні приписи про способи виконання та юридичні наслідки негідної поведінки або невиконання встановленої можливої чи обов’язкової поведінки суб’єктів (функціональ­ний аспект). Зміст права — вся сукупність правових приписів, за допо­могою яких здійснюється регулювання суспільних відносин.

Під функцією права слід розуміти головні напрямки його впливу на суспільні відносини. Ці напрямки обумовлені соціаль­ним призначенням права. Функції права безпосередньо спрямовані на виконання зав­дань, що стоять перед суспільством. Слід розрізняти загальносоціальні функції права: економічну, політичну, культурну, виховну, інформаційну, екологічну, соціальну, ідеологічну, гуманістичну, гносеологічну, організаційну, управлінську та інші функції права.

Щодо власне юридичних функцій (спецально – правових) права, то вони поділяються на регулятивну і охоронну. Регулятивна функція спрямована на закріплення суспільних відносин (статичний аспект) або забезпечення їх розвитку (динамічний аспект).

Поняття сутності права також немає сьогодні єдиного трактування. Найбільш поширені такі визначення цього поняття. Сутність права – відповідає на питання чиї інтереси виражає та захищає право. Сутність права — його соціальне призначення, що полягає в особливому регулюванні відносин у суспільстві між людьми. Сутність права — право є соціальним регулятором, поло­ження якого ґрунтуються на надбаннях розвитку людської цивілізації і культури, який є критерієм визначення правомір­ності або неправомірності поведінки людей та їх об’єднань. Сутність права матеріалізується в його змісті. Сутність права — головна ідея права, що висловлює його соціальне призначення та цілеспрямованість, яка формулю­ється об’єктивними умовами життя суспільства і втілюється в змісті права.

Право має власну, незалежну від прита­манних йому корисних властивостей загальнолюдську цінність. Основною характеристикою права є погляд на нього як на втілен­ня основоположного принципу справедливості. Соціальна цінність права: право сприяє збереженню цілісності суспільства; запобігає виникненню соціальних конфліктів; створює умови для існування суспільства взагалі. Право як соціальна цінність — є благом для суспільства взагалі, а також охороняє і забезпечує благополуччя кожного члена суспільства зокрема; право є продуктом і гарантом ци­вілізації, визнає людину розумною та вільною, закріплює у вигляді невід’ємних і непорушних прав найвищі загальнолюдські цінності, а тому власне само є загальнолюдською цінністю.