Основні теорії виникнення держави



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Основні теорії виникнення держави



Держава і право

 

Глава 1

Держава

 

Основні теорії виникнення держави

Тисячоліття люди живуть в умовах державно-правової дійсності: вони є громадянами (чи підданими) певної держави, підкоряються дер­жавній владі, погоджують свої дії з правовими приписами. Природно, що з давніх часів люди почали замислюватися над причинами і шляха­ми виникнення держави. Цей інтерес спричинив утворення різних те­орій і доктрин. Висловлено десятки, якщо не сотні суперечливих при­пущень. Разом із тим суперечки про природу держави і права, причини, джерела й умови їх виникнення продовжуються і донині.

Причини цього, по-перше, - у складності й багатосторонності само­го процесу виникнення держави і права, труднощах, що об'єктивно існують у його сприйнятті. По-друге, у неминучості суб'єктивного сприйняття цього процесу з боку дослідників. По-третє, множинність цих теорій пояснюється розходженнями історичних і соціальних умов, у яких жили їхні автори, розмаїтістю ідеологічних і філософсь­ких позицій, які вони займали.

Розглянемо основні теорії, що виділяють походження держави і права як специфічну проблему.

Теологічна теорія.Однією з перших теорій походження держави і права була теологічна, яка пояснювала їх виникнення божествен­ною волею. Теологічна теорія відстоює ідеї непорушності, вічності держави, необхідності загального підпорядкування державній волі як влади від Бога, але разом із тим і залежності самої держави від бо­жественної волі, що виявляється через церкву й інші релігійні ор­ганізації. Найбільш яскравий представник — Фома Аквінський.

Патріархальна теорія. Її зміст полягає в тому, що держава виникає з патріархальної роди­ни. Голова цієї родини стає главою

держави — монархом. Його вла­да, таким чином, — це продовження влади батька, монарх же дово­диться батьком усім своїм підданим. Основні положення патріар­хальної теорії переконливо спростовуються сучасною наукою. Теорія враховує лише окремі зв'язки, окремі сторони процесу держа­вотворення.

Історико-матеріалістична теорія.Суть цієї теорії в тому, що держава виникає як результат природного розвитку первісного суспільства, розвитку насамперед економічного.

Історико-матеріалістична концепція містить два підходи. Один з них, що панував у радянській науці, вирішальну роль відводив кла­совій боротьбі. Другий підхід виходить з того, що в результаті еконо­мічного розвитку ускладнюється саме суспільство, його продуктивна і розподільча сфери. Це вимагало удосконалення управління, що й приводить до виникнення держави.

Саме історико-матеріалістична (соціально-економічна) теорія має під собою суто науковий ґрунт. При цьому, як буде зазначено далі, обидва її напрями правомірні, оскільки в різних історичних умовах вирішального значення як причини появи держави можуть набувати як класові антагонізми, так і необхідність вирішення загальних справ, удосконалення управління суспільством, спеціалізації цього управління як форми поділу праці.

 

Передумови та умови виникнення держави

Держава як нова організаційна форма життя суспільства виникає внаслідок неолітичної революції, переходу людства до відтворювальної економіки, тобто у процесі зміни матеріальних умов життя суспіль­ства, становлення його нових організаційних форм. Первісна держа­ва виникає, щоб організаційно забезпечити функціонування відтво­рюючої економіки, нових форм трудової діяльності.

Як правило, найдавніші держави виникають як міста-держави. Селище, у якому живуть вільні общинники-землероби, являє собою тепер вже не родову (сімейну), а сусідську общину. Воно поступово стає адміністративним, господарським і релігійним центром. Це міс­то разом з прилеглою до нього невеликою сільськогосподарською місцевістю і стає містом-державою. У такому місті постійно прожи­вають вожді і жерці, воно стає місцем, де проходять засідання рад і зборів. Місто-держава знає чітку соціальну диференціацію, майно­ве розмежування, поділ праці.

З розвитком суспільства поступово усвідомлювалася важливість успішного управління, керівництва, відбувалася його спеціалізація, а та обставина, що особи, які здійснюють управління, накопичують відповідний досвід, приводила до довічного виконання громадських обов'язків. Чимале значення в закріпленні таких порядків мала і ре­лігія. У ранньокласовій державі відбувається подальше виокремлен­ня знаті, присвоєння громадських посад через передачу цих посад від батьків до дітей і головним чином на цій основі збагачення певних суспільних груп.

Класова природа первісних держав чітко визначилася лише з ча­сом, коли розмежування суспільства, класоутворення призвели до за­хоплення держави тим чи іншим класом і пристосування її до своїх інтересів і потреб. Процеси утворення класів і держави не можна ро­зуміти спрощено, нібито спершу виникли класи, потім їхній антаго­нізм привів до появи держави. Ці процеси йдуть паралельно, взаємо­діючи один з одним. Ранньокласова держава не є результатом діяль­ності тільки панівного класу. Вона— результат розвитку всього суспільства в цілому на етапі становлення відтворюючої економіки. Але, зрозуміло, той чи інший клас, захопивши державу, міг стати за допомогою держави і панівним класом.

При цьому поступово зникає практика виборності, змінюваності вождів, воєначальників, членів міських магістратів, рад. їм на зміну прийшла інша практика — присвоєння посад і передача їх своїм на­щадкам. У ранньокласовій державі особлива роль належить жерцям, що забезпечують знання і дотримання релігійних норм. Крім того, правитель у ранньокласовому суспільстві, як правило, поєднує світ­ську і релігійну владу, вважається посередником між божествами і на­родом. Теократична державність була первинною в багатьох регіонах.

Таким чином, на відміну від соціальної організації первіснооб­щинного ладу, держава являла собою нове політичне, структуроване і територіальне утворення. Політичне тому, що, на відміну від родо­вої общини (яка захищала загальні інтереси її членів), держава стала виражати і захищати класові інтереси. Держава виділилася із суспіль­ства як особлива група людей, основним заняттям яких стали дер­жавне управління, організаційна діяльність. У ній з'явилися нові ін­струменти управління: суди, в'язниці, поліція, армія, інші органи, що можуть застосовувати примус.

На відміну від первісного суспільства держава стала територіаль­ним утворенням. Якщо первісна община мала у своїй основі засновану на спорідненні організацію, то держава поступово шляхом перерос­тання цих общин у сусідські переходить до осілого способу життя, якого об'єктивно вимагало землеробство. Першим етапом територі­альної організації стало місто, що поєднувало вже не стільки роди­чів, скільки населення, що проживало на певній території. Відтепер і апарат держави орієнтувався на управління тими чи іншими група­ми, що проживало на певній території в межах державних кордонів.

Таким чином, з аналізу нової державної форми організації сус­пільства можна зробити висновок, що ознаками держави є єдиний те­риторіальний простір, на якому здійснюється господарська діяль­ність; наявність особливої верстви людей — апарату управління і примусу, єдина система податків і фінансів. До цих ознак варто додати і мову, єдину для спілкування на території тієї чи іншої держави, єдину оборонну і зовнішню політику, транспортну, інформаційну, енергетичну системи.

Поняття функцій держави

Перед будь-якою державою постає коло завдань, на вирішення яких вона спрямовує свої матеріальні ресурси, ідеологічні та полі­тичні зусилля. З усієї сукупності цих завдань можна виділити такі, що виражають сутність держави. Ці основні напрями діяльності держа­ви називаються її функціями.

Функціональний підхід, по-перше, допомагає глибше засвоїти са­ме поняття держави, побачити її історичне призначення і роль у жит­ті суспільства; по-друге, дає можливість науково окреслити зміст ді­яльності держави в конкретних історичних умовах; по-третє, служить цілям удосконалювання організаційної структури держави й якісно­го здійснення державного управління.

Функції держави —це взяті в комплексі головні напрями її вну­трішньої і зовнішньої діяльності, що виражають і конкретизують кла­сову і загальнолюдську сутність і призначення держави в суспільстві, цілі й завдання держави з управління суспільством у властивих їй формах і властивими їй методами.

Головні завдання і цілі держави на тій чи іншій стадії розвитку обумовлюються економічними, політичними та соціальними умова­ми в суспільстві. Здійснення функцій держави має постійний, систе­матичний характер і відбувається протягом всього часу існування умов, що спричинили появу тих чи інших функцій.

Усебічне пізнання держави припускає вивчення того, як цей соці­альний інститут діє, змінюється, розвивається, як реалізує своє соці­альне призначення. Держава тільки тоді функціонує продуктивно, коли її функції повною мірою відповідають об'єктивним потребам суспільства.

Функції держави відносно суспільства — це основні напрями її ді­яльності, спрямовані на вирішення загальних справ суспільства. Необ­хідність їх вирішення ставить перед державою певні завдання. Пояс­нити функції держави — це пояснити завдання, що постають перед нею, і способи їх здійснення. Слід мати на увазі, що і внутрішні, і зовнішні функції здійснюються відносно суспільства, в якому існує держава.

Все це допомагає виділити наступні найбільш істотні ознаки функцій держави.

• Функція держави не будь-який, а саме основний, головний на­прям її діяльності.

• У функціях предметне виявляються її класова і загальнолюдська сутність, її соціальне призначення. Функції держави як виражен­ня її соціального призначення показують, у чому знаходить своє виявлення вплив держави на суспільство, її регулююча роль.

• Виконуючи свої функції, держава тим самим вирішує завдання, що постають перед нею.

• Функції держави конкретизують цілі державного управління. Ви­конуючи свої функції, держава вирішує завдання з управління суспільством.

• Реалізуються функції у певних формах і особливими, характерни­ми для державної влади методами.

• Функції держави мають об'єктивний, конкретно-історичний ха­рактер.

 

Поняття форми держави

Поняття форми держави є однією з найважливіших характерис­тик державознавства. Форма держави є безпосереднім виразником її сутності і змісту. Якщо сутність держави дозволяє установити на­лежність державної влади, відповісти на запитання, хто її здійснює та в чиїх інтересах, то поняття форми держави відповідає на запитання, як організована державна влада, якими органами представлена, який порядок утворення цих органів і порядок здійснення повноважень, якими методами при цьому здійснюється державна влада. Від того, як організована і як реалізується державна влада, залежать ефектив­ність державного управління, стан законності та правопорядку. Ось чому проблема форми держави має дуже істотне практичне значення.

Форми держави так само, як її сутність і зміст, ніколи не залиша­лися і не залишаються раз і назавжди встановленими, незмінними. Під впливом економічних, політичних, ідеологічних й інших факто­рів вони змінювалися і розвивалися. За всю історію розвитку держа­ви і права були висловлені десятки і сотні різних думок про форми держави. Пропонувалися різні підходи і варіанти вирішення цієї про­блеми. Ще в Давній Греції і Римі філософи і юристи висловлювали різноманітні, часом дуже суперечливі думки з цього приводу.

Один з найвидатніших мислителів античності Платон вважав, що ідеальною формою держави є законна влада небагатьох — аристо­кратія. Крім того, ним розглядалася "законна монархія" — царська влада і "незаконна" — олігархія.

Платон створив цілісне вчення про динаміку державного життя і зміну його форм. Ідеальна держава і її аристократична форма, відпо­відно до цього вчення, не вічні. Держава може деградувати і зміню­вати свої форми. Аристократія, що призводить до появи приватної власності на землю і перетворення вільних людей на рабів, може ви­роджуватися в так звану тимократію, панування найсильніших вої­нів, може поступово перетворюватися на олігархію. Олігархія ж як лад, заснований на майновому цензі і владі багатих, — на демокра­тію. Нарешті, демократія може переродитися у свою протилеж­ність — тиранію. Це — найгірша форма держави, при якій безроз­дільно панує сваволя, насильство, безправ'я широких мас населення. Глава держави — тиран, захоплює владу.

Це вчення про різноманітність форм держави розвивав Арістотель. Він визначав форму держави залежно від кількості тих, що волода­рюють (один, кілька чи більшість), як монархію, аристократію або демократію. Ці форми держави вважалися ним "правильними". Кож­на з цих "правильних" форм могла легко спотворюватися і перетво­рюватися на відповідні "неправильні" форми — тиранію, олігархію чи охлократію. "Неправильні" форми використовувалися правителя­ми лише в особистих цілях. Традиції давньогрецької думки в дослі­дженні форм держави розвивалися й у Давньому Римі Цицероном. Він виділяв, залежно від кількості правителів монархію, аристократію, демократію.

Вчення й окремі ідеї, що стосуються форм держави, розвивалися й у наступні сторіччя. Значна увага дослідженню форм держави при­діляється в сучасній вітчизняній і зарубіжній науці.

У сучасній науці під формою державирозуміють сукупність її ос­новних характеристик, що розкривають організацію державної влади, її устрій і методи здійснення.

Форма держави розглядається у трьох аспектах. По-перше, це певний порядок утворення й організації вищих органів державної влади. По-друге, це спосіб територіального устрою держави, певний порядок відносин центральної, регіональної і місцевої влади. По-тре­тє, це прийоми і методи здійснення державної (політичної) влади. Та­ким чином, форма держави синтезується з трьох основних елементів, а саме: форми державного правління, форми державного устрою і типу державного режиму.

Форма державного правління

 

Дана характеристика форми держави пояснює, з яких основних інститутів складається організація державної влади, як вони форму­ються і як взаємодіють один з одним. Під формою правліннярозумі­ють організацію верховної державної влади, особливо вищих і цент­ральних її органів, структуру, компетенцію, порядок утворення, тривалість їхніх повноважень, взаємовідносини з населенням, ступінь участі останнього в їх формуванні та функціонуванні. Форми правління розрізняються залежно від того, здійснюєть­ся верховна влада однією особою чи колегіально від імені народу. У зв'язку з цим і виділяють монархічні та республіканські форми правління.

У монархії(термін "монархія" - грецького походження, означає "єдиновладдя") вищі повноваження державної влади здійснюються одноособовим правителем, який отримує владу у спадщину і, як пра­вило, довічно.

Які ж юридичні ознаки монархічної форми правління? Державу очолює монарх, який отримує владу за принципом крові, успадкову­ючи її. Він не несе ніякої юридичної відповідальності за свої полі­тичні дії. У його руках зосереджена вся повнота верховної державної влади. На міжнародній арені монарх одноосібно представляє свою державу.

У теорії розрізняються монархії необмежені, або абсолютні, й об­межені (конституційні), що, у свою чергу, поділяють на дуалістичні і парламентські.

Абсолютна монархіяявляє собою різновид монархічної форми правління, що характеризується юридичним і фактичним зосеред­женням усієї повноти державної влади (законодавчої, виконавчої, су­дової), а також духовної (релігійної) влади в руках монарха.

Донині збереглося вісім абсолютних монархій: Бахрейн, Бруней, Ватикан, Катар, Кувейт, ОАЕ, Оман, Саудівська Аравія. В абсолют­них монархіях монарх здійснює усю повноту законодавчої та вико­навчої влади.

Особливий різновид абсолютної монархії — абсолютна теокра­тична монархія — форма організації державної влади, при якій ос­тання належить церковній ієрархії. Сьогодні найяскравішим прикла­дом такої монархії є держава-місто Ватикан. Законодавча, виконав­ча і судова влада у Ватикані належать папі, який обирається довічно колегією кардиналів.

Конституційна (обмежена) монархія— різновид монархічної форми правління, при якій влада монарха обмежена конституцією, існує виборний законодавчий орган — парламент і незалежні суди. Конституційна (обмежена) монархія вперше виникла у Великобри­танії наприкінці XVII ст. у результаті буржуазної революції. Консти­туційна монархія буває дуалістична і парламентська.

Дуалістична монархіяє історично перехідною формою від абсо­лютної монархії до парламентської. При дуалістичній монархії влада монарха обмежена конституцією, але монарх фактично зберігає значні владні повноваження у сфері виконавчої влади, що ставить його в центр усієї політичної системи цієї держави. Так, в дуалістич­ній монархії уряд несе відповідальність безпосередньо перед монар­хом. Саме як дуалістичну монархію можна охарактеризувати форму правління, що існувала в Російській імперії з 17 жовтня 1905 р. до лютневої революції 1917 р., а також у кайзерівській Німеччині (1871-1918). Дуалістична монархія існує в Марокко, Йорданії, Таїланді, Непалі, Малайзії.

Парламентська монархіяявляє собою форму монархічного правління, при якій монарх — це номінальний глава держави, у яко­го немає реальних владних повноважень. Фактичні повноваження державної влади здійснюють парламент і утворюваний ним уряд. Конституція формально відносить до компетенції монарха широке коло питань, але він не має права вирішувати їх самостійно. У парла­ментських монархіях правове положення монарха істотно обмежене, тобто як у відомому крилатому вислові: "Король царює, але не уп­равляє".

Така форма правління існує в Японії, Великобританії, Іспанії, Швеції, Норвегії, Данії, Голландії, Бельгії та ін.

Республіка(від лат.— суспільна справа) — це форма правління, що характеризується виборністю глави держави, іменова­ного, як правило, президентом, поряд з яким функції державного уп­равління виконують й інші органи влади, їй притаманні такі ознаки, як колегіальність, розподіл державно-владних повноважень, вибор­ність, відповідальність, відносна короткостроковість виконання по­вноважень.

Це колективне правління. Усі вищі представницькі органи дер­жавної влади — різного роду збори, ради, комітети тощо — мають складну структуру, наділяються чітко визначеними, тільки їм власти­вими повноваженнями у сфері законотворчості. Рішення, прийняті вищими представницькими органами законодавчої влади, прийма­ються відповідно до встановленої законом процедури, шляхом голо­сування і вважаються прийнятими, якщо за них проголосувала квалі­фікована чи проста більшість.

Республіканське правління засноване на принципі поділу єдиної державної влади на законодавчу, виконавчу і судову. Парламенту доручається приймати закони. Уряду та іншим виконавчо-розпорядчим органам — виконувати закони, організовувати їх виконання. Судовим органам — здійснювати правосуддя.

Великі відмінності від монархії має республіка й у сфері форму­вання органів влади: вищі представницькі органи формуються де­мократичним шляхом, через вибори. У різних країнах існують різні виборчі системи. Але непорушним залишається той факт, що в рес­публіці народ так чи інакше, але обов'язково бере участь у форму­ванні органів державної влади.

Посадові особи в республіці несуть відповідальність за свої дії або бездіяльність.

У республіці органи влади обираються на певний строк. Виняток становлять тільки судові органи у деяких країнах, де судді, щоб забезпечити фактичну незалежність, обираються чи призначаються довічно. У більшості країн установлюється додаткове обмеження щодо того, скільки разів можна бути обраним на ту чи іншу посаду. Інакше кажучи, у республіці реалізується принцип змінюваності.

Сучасна практика державного республіканського будівництва знає два основних види республіки — президентську і парламентсь­ку, а також змішану (напівпрезидентську) республіку.

У президентській республіці, зразком якої є США, існує чітке роз­межування повноважень між законодавчою і виконавчою гілками влади. Тут найбільш послідовно проведений в життя принцип поділу влади, а відносини між гілками влади будуються на основі механізму стримувань і противаг.

І законодавча, і виконавча влада у президентській республіці фор­муються безпосередньо народом. Главою виконавчої влади є прези­дент, який поєднує виконавчі повноваження з функціями глави дер­жави, не несе політичної відповідальності перед парламентом. В уря­ді міністри кожний окремо підпорядковані президенту.

Парламент займається винятково законотворчістю, не втручаєть­ся у формування уряду і здійснення виконавчої влади. Парламент не­се відповідальність тільки перед виборцями, тому тут неможливий достроковий розпуск парламенту. Президент не має права законо­давчої ініціативи і не втручається в законодавчий процес.

Президент позбавлений права розпуску парламенту, і, навпаки, парламент може порушити проти президента процес його відсторо­нення від влади (імпічмент). Це відбувається тоді, коли президент до­пускає зловживання владою, скоює злочин, грубо порушує Консти­туцію.

Уряд формується президентом і відповідальний перед ним. Голов­на ознака цієї форми правління — відсутність відповідальності вико­навчої влади перед парламентом за проведену політику.

Судді призначаються президентом за згодою верхньої палати парламенту не з політичної належності кандидатів, а з їх компе­тентності й моральних якостей. У США судді призначаються довіч­но. Верховний Суд дає тлумачення Конституції, обов'язкове для всіх.

Президентська республіка досить поширена в багатьох країнах, насамперед в Латинській Америці, де вона іноді має характер "супер-президентської", в якій президент концентрує в своїх руках надмірні повноваження.

Парламентська республікахарактеризується проголошенням принципу верховенства парламенту в системі органів державної вла­ди, перед яким уряд несе політичну відповідальність. У парламентсь­ких республіках парламент не тільки здійснює законодавчу діяль­ність, але й формує уряд, який відповідальний перед парламентом, тобто парламент має право висловити уряду недовіру чи відмовити в довірі.

Головна ознака парламентської республіки — політична відпові­дальність уряду перед парламентом. Відповідальність ця має со­лідарний характер: недовіра одному члену уряду, особливо його гла­ві, спричиняє відставку всього уряду в цілому. Тут уряд формується тільки парламентським шляхом з лідерів партії, що одержали більшість у парламенті, і залишається при владі доти, доки він має у своєму роз­порядженні підтримку парламентської більшості. Особливістю цього виду республіки є наявність посади прем'єр-міністра, якого обирає (призначає) парламент.

У парламентській республіці президент, якого обирає парламент, є лише номінальним главою держави, в основному виконує представ­ницькі функції.

До парламентських республік можна віднести Австрію, Італію, Індію, Молдову, Німеччину, Фінляндію, Туреччину, Угорщину, Че­хію, Словаччину, Естонію і деякі інші країни.

Змішана республікаяк форма правління поєднує в собі ознаки і президентської, і парламентської республік. Але таке співвідношен­ня буває різним, залежно від цього виділяють парламентсько-прези­дентську і президентсько-парламентську республіки.

Від президентської республіки запозичується посада президента, який обирається народом, має певні виконавчі повноваження. Від парламентської республіки береться парламентська відповідальність виконавчої влади. Для змішаної республіки ха­рактерним є те, що президент і парламентська більшість можуть кон­курувати між собою при формуванні уряду. Президент бере безпосе­редню участь у призначенні глави уряду, має ряд повноважень, що дають йому можливість активно втручатися в політичний процес. До цих країн належать Ірландія, Ісландія, Португалія, Фінляндія, біль­шість посттоталітарних країн Європи.

Форма державного устрою

Форма держави як сукупність найбільш значущих її характерис­тик тісно пов'язана не тільки з публічною владою, а й ще з однією іс­тотною властивістю держави — територіальною організацією насе­лення.

Форма державного устроюявляє собою внутрішню будову держа­ви, її розподіл на складові — адміністративно-територіальні одиниці, автономні чи політичні утворення та їх співвідношення з централь­ною владою.

Теорія держави і права виділяє кілька видів територіального (національно-державного й адміністративно-територіального) устрою держави. Основним є унітарний і федеративний державний устрій.

Крім того, розрізняють також міждержавні об'єднання(союзи держав, у рамках яких існують державні і наддержавні органи, але держави, що поєднуються, зберігають свій суверенітет у повному об­сязі). До них належать особиста і реальна унія, протекторат і асоці­йовані держави, конфедерація, співдружність, співтовариство.

Унітарна формадержавного устрою має місце в багатьох країнах (Англія, Франція, Італія, Угорщина, Монголія та ін.). Унітарна (від лат. ипіаs — єдність) держава відрізняється політичною єдністю, не­подільністю. Окремі адміністративно-територіальні одиниці та об­ласті не мають власного законодавства, свого особливого судоуст­рою вищих органів державної влади. Кожна із складових єдиної дер­жави має однакові права і представництво в органах держави. Парламент, глава держави, уряд поширюють свою владу на терито­рію всієї країни, їх компетенція не обмежується повноваженнями будь-яких місцевих органів.

Всі адміністративно-територіальні одиниці мають однаковий юридичний статус, не володіють політичною самостійністю. В уні­тарній державі єдине громадянство.

Для унітарної держави характерна єдина система законодавства. Найвищою за юридичного силою є Конституція — Основний Закон, норми якого застосовуються на всій території країни без будь-яких винятків і обмежень. Місцеві органи влади зобов'язані застосовува­ти й усі інші нормативні акти, прийняті центральними органами вла­ди, їх власна нормотворча діяльність має суто підлеглий характер, поширюється на відповідну локальну територію. В унітарній державі діє єдина судова система. Судові органи, як і всі інші правоохоронні органи, являють собою ланки єдиної централізованої системи.

Таким чином, форма державного устрою в унітарній державі ха­рактеризується централізацією.

Розрізняють централізовані й децентралізовані унітарні держави. В централізованих унітарних державахне існує автономних утворень. У деяких унітарних державах використовується надання особливого правового статусу одній чи кільком адміністративно-територіальним одиницям, що утворює децентралізовану унітарну державу. Така уні­тарна держава характеризується наявністю адміністративної автоно­мії для деяких структурних територіальних підрозділів. Зазначена форма державного устрою знаходить застосування там, де потрібне врахування специфічних інтересів територіальних одиниць (націо­нальних, етнічних, географічних, історичних та ін.). Права самовря­дування в автономних утворень ширші, ніж у звичайних адміністра­тивно-територіальних одиниць. Однак самостійність автономій до­пускається тільки в межах, установлених законом. Найяскравішим прикладом є Автономна Республіка Крим у складі унітарної держа­ви Україна.

Федеративна форма державного устроює значно складнішою, ніж унітарна. Кожна федерація має унікальні, специфічні особливос­ті. І все-таки можна при цьому виділити риси, що характеризують усі федеративні держави. Федерація— це форма державного устрою, яка характеризується наявністю у складі держави утворень, що мають певні ознаки державного суверенітету. На відміну від унітарної дер­жави федеративна держава ґрунтується на принципі децентралізації. Але державні утворення, що входять до складу федеративної держа­ви, не мають повного суверенітету, не відрізняються самостійністю і незалежністю з усіх питань внутрішнього і зовнішнього політичного життя. Ступінь їх суверенності може бути різним. Існує коло питань, що не можуть бути вирішені без участі центральної влади. Але в уся­кому разі суб'єкти федерації поряд з господарською і соціально - культурною самостійністю здобувають і певну політичну самостій­ність, і це відрізняє їх від адміністративно-територіальних утворень унітарної держави.

У федерації існує два рівні державного апарату: федеральний (со­юзний) і республіканський (рівень штату, республіки, землі та ін.). На вищому рівні федеративний характер держави виявляється у ство­ренні двопалатного союзного парламенту, одна з палат якого (верх­ня) відбиває інтереси суб'єктів федерації. Інша палата парламенту виражає інтереси всього населення федеративної держави, усіх її регі­онів.

Однією з формальних ознак федерації є подвійне громадянство. Кожен громадянин вважається громадянином федерації і громадяни­ном відповідного державного утворення, і це закріплюється консти­туціями держав.

У федеративній державі функціонує система законодавства, побу­дована за принципом централізації, єдності. Але суб'єкти федерації можуть створювати і свою систему законодавства. Як правило, їм на­дається право прийняття власної конституції, законів. Однак завжди при цьому встановлюється принцип субординації, ієрархії законів, відповідно до якого конституції суб'єктів федерації повинні відпові­дати союзній конституції і їй не суперечити, а республіканські зако­ни не повинні суперечити федеральним законам. Суб'єкти федерації можуть мати власну судову систему.

Одним із найскладніших питань федерації є питання про право націй на самовизначення і вихід зі складу федерації. Зрозуміло, вступ до федерації має бути добровільним. Але чи може на основі цього принципу здійснюватися вихід з її складу? Аналіз конституцій існую­чих федерацій показує, що вихід зі складу федерації, як правило, не закріплюється в конституції. Винятком був колишній СРСР, у кон­ституції якого республікам таке право було надано, однак воно було суто декларативним. Право виходу за суб'єктами федерацій не ви­знається в жодній з буржуазних конституцій, так само, як і право брати участь в міжнародних відносинах.

Федерації поділяються на два види: національно-державні і адмі­ністративно-територіальні. В основу національно-державної федера­ції покладені національні фактори, і тому вони мають місце в багатона­ціональній державі. В основу адміністративно-територіальної феде­рації, як правило, покладені економічні, географічні, транспортні й інші територіальні фактори. Велику роль відіграють історичні тра­диції, мовні, культурні та інші.

 

 

Державний режим

Вивчення не лише форм державного правління або устрою, але й методів і способів, за допомогою яких держава здійснює свою владу, сукупність яких утворює політичний режим, стає об'єктивно необхід­ним для комплексного розуміння форми держави.

Державний режим— це характеристика форми держави, що вка­зує на сукупність методів, прийомів, способів і засобів, якими здій­снюється влада в державі.

Основні режими виділяють на основі таких критеріїв: ступінь вра­хування інтересів народу при здійсненні державної влади; ступінь участі народу в державному управлінні; ступінь колегіальності у прийнятті офіційних рішень; ступінь політичного та ідеологічного плюралізму та існування опозиції владі; ступінь обмеження проявів протиправного насильства з боку держави щодо громадян; ступінь забезпеченості прав і свобод людини і громадянина, переважні методи здійснення державної влади та ін.

Державний режим є історично обумовленим. Протягом усієї іс­торії людства з моменту виникнення держави існувало чимало різних режимів. При вирішенні питання про класифікацію державних ре­жимів на різних етапах розвитку суспільства доцільно підходити до розв'язання цієї проблеми з погляду необхідності найбільш загальної класифікації державних режимів, а саме їх поділу на два види — де­мократичні і недемократичні. Кожен з них може поділятися на окремі різновиди.

Так, сучасні недемократичні режими поділяються на тоталітарні, авторитарні, військово-диктаторські тощо.

Тоталітарний режим характеризується всебічним і всеохоплюючим контролем держави над суспільством, підкоренням останнього державою, наявністю загальнообов'язкової державної ідеології та репресивних методів управління. Тоталітарна держава є всеохоплюючою владою. Тоталітарний режим відрізняється, як правило, наявністю однієї офіційної ідеології, що формується і задається по­літичною партією, політичним лідером, вождем народу. Тоталітар­ний режим допускає тільки одну правлячу партію. Відбувається зро­щування партійного і державного апаратів.

Центром тоталітарної системи є вождь. Його особистість обо­жнюється, будь-яке критичне ставлення до нього забороняється. На тлі цього відбувається посилення виконавчих органів, виникає все­владдя номенклатури. Тоталітарний режим постійно застосовує терор, репресії, що мають масовий характер, щодо населення як головний засіб для зміцнення і здійснення влади.

За тоталітаризму встановлюється абсолютний контроль над усіма сферами життя суспільства. Держава прагне повністю підпорядкува­ти суспільство, цілком його одержавити. Контроль пронизує навіть сферу особистого життя людей. Поширюються ідеї необхідності бо­ротьби з ворогами народу. Мілітаризація — також одна з основних рис тоталітарного режиму. Агресія за тоталітарного режиму може поєднуватися з ідеєю світового панування, світової революції. Цей режим спирається на військово-промисловий комплекс, армію.

Фашистський режимпредставляє одну з крайніх форм тоталіта­ризму, що характеризується насамперед націоналістичною ідеоло­гією, уявленнями про перевагу одних націй над іншими (панівної на­ції), крайньою агресивністю.

Авторитарний режимпроявляється в дещо інших формах. Цей ре­жим відрізняє концентрація влади в руках одного чи кількох органів державної влади, можливість застосування насильства, непідконтрольність влади, відсутність рівних, таємних та демократичних ви­борів державних органів.

Порівняно з тоталітарним цей режим відрізняється певними оз­наками пом'якшення: політичні репресії не мають масового харак­теру, існують представницькі органи, хоча насправді вони значної ролі в житті суспільства не відіграють. В авторитарній державі уп­равління здійснюється, як правило, жорстко централізовано, життя у країні спрямовується політичною елітою (представниками прав­лячої партії).

Переважне використання методів примусу, придушення опозиції та боротьба з інакодумцями є характерним для авторитарного ре­жиму. Така держава не може існувати без опори на поліцейський і військовий апарат. Опозиція при авторитаризмі не допускається. У політичному житті можуть брати участь і кілька партій, однак усі вони повинні орієнтуватися на лінію правлячої партії, інакше їх за­боронять.

Особистість в авторитарній державі фактично не може повною мірою користуватися правами і свободами, навіть якщо вони і про­голошуються формально, оскільки відсутні їхні гарантії. Найчастіше проголошується пріоритет інтересів держави над особистими.

Але дуже часто авторитарні режими у відн



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.11.178 (0.021 с.)