Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Основні етапи розвитку української державностіСодержание книги
Поиск на нашем сайте
Щодо кількості етапів розвитку української державності висловлені різні міркування, і тут останнє слово - за істориками, але якщо йдеться про основні з них, то традиційно виділяють: етап Київської Русі - княжа доба; козацьку державність ХУІ-ХУШ ст.; державність Української Народної Республіки; державність Радянської України; сучасну відроджену українську державу. У результаті об'єднання слов'янських племен у УІІ-УШ ст. виникла країна Руська земля. Оскільки найінтенсивніше у цей період розвивалося об'єднання полян з центром у Києві, то й держава, яка тут виникла, стала називатися Київська Русь. Її територія у IX ст. об'єднувала землі Київського, Чернігівського і Переяславського князівств. Найбільшого розвитку Київська Русь досягла за часів князювання Ярослава Мудрого (1019-1054). Саме у цей час з'явилась і найдавніша частина законодавства Київської Русі - «Руська правда». Але після смерті Ярослава почався період князівських міжусобиць і феодальної роздробленості Русі. Цим скористалися татаро-монголи, які захопили східну і центральну її частини, а згодом і польсько-литовські князі приєднали західну частину її території, що й призвело до розпаду Київської Русі. Втікаючи від своїх панів, українські селяни поселялися у безлюдному тоді Середньому Подніпров'ї. Вони називали себе козаками, а їхнім організаційним центром стала Запорізька Січ, яка була військово - політичним утворенням і мала військовий та територіальний поділ. У військовому відношенні Січ поділялася на 38 куренів, а територіально - на п'ять - вісім паланок. Найвищим органом влади у Запорізькій Січі була Військова рада, яка, як правило, скликалась двічі на рік - 1 січня та 1 жовтня, а на вимогу війська і в інший час. Свої ради були також у куренях і паланках. Очолював Січ кошовий отаман, який обирався Військовою радою і був наділений найвищою військовою, адміністративною та судовою владою. Йому допомагали військовий суддя, військовий писар і військовий осавул, які також обиралися радою на один рік. Курені очолювали курінні отамани, паланки - полковники, їм допомагали осавул, писар, підосавул і підписарій. Вся військова старшина також обиралася відповідними радами. Посилення гніту з боку польської шляхти спричинило вибух народно-визвольної війни українського народу 1648-1654 рр., у результаті якої Б. Хмельницький утілив у життя ідею незалежної української держави на всій її території. Але під тиском політичних обставин у січні 1654 р. на Переяславській раді Україна прийняла протекторат московського царя, залишаючись при цьому суверенною державою. Однак царизм, послідовно втілюючи в життя свою експансіоністську політику, пішов у наступ на суверенітет України. Характерним прикладом з цього приводу є настанова Катерини II князю О. В’яземському при вступі його на посаду генерал-прокурора (квітень, 1764 р.), в якій зазначалось, що «...треба викоренити звихнену думку (українців), за якою вони вважають себе окремим народом, іншим від тутешнього (московського). Мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія є провінціями, якими управляють на основі конфірмованих їм привілеїв, порушити ж їх, раптом відмовившись від них, було б дуже непристойно. Але й називати їх чужоземними і поводитись з ними на такій самій основі було б більше, ніж помилкою, можна сказати певно, безглуздям. Ці провінції, а також Смоленську треба найлегшим способом привести до того, щоб вони обрусіли і перестали дивитись, неначе вовки на ліс. Приступити до цього буде дуже легко, якщо розумні люди будуть обрані начальниками цих провінцій. Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба змагатися, щоб час і назва гетьманів зникли». Як наслідок, у 1764 р. гетьманство в Україні було ліквідоване. 5 червня 1775 р. за наказом Катерини II російська армія під проводом генерала Текелія зруйнувала Запорізьку Січ. Таким чином, Україна опинилася у складі Російської імперії. У лютому 1917 р. у результаті буржуазно-демократичної революції, яка відбулась у Росії, Російська імперія розпалася, що сприяло процесам відродження України як суверенної держави. У березні 1917 р. у Києві була створена Центральна Рада. Її главою став М. Грушевський. Своїм I Універсалом Центральна Рада проголосила, що «народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям». III Універсалом Центральної Ради 7 листопада 1917 р. була проголошена Українська Народна Республіка (УНР), але, як і раніше, у федеративних зв'язках з Росією. І лише IV Універсалом 9 січня 1918 р. Україна була проголошена незалежною суверенною державою. 29 квітня 1918 р. Центральна Рада прийняла Конституцію УНР. У жовтні 1918 р. розпалася Австро-Угорська імперія, і 13 листопада у Львові було проголошено утворення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). 22 січня 1919р. у Києві відбулася урочиста церемонія злуки УНР і ЗУНР. 30 грудня 1922 р. був утворений СРСР, до складу якого увійшла й Україна. З цього часу вона хоча і проголошувалася суверенною державою, але фактично втратила свою незалежність і перебувала у складі СРСР до 1990 р. Процес перебудови СРСР призвів до його розпаду, що сприяло відродженню сучасної незалежної держави Україна. «Зокрема, політико-правове закріплення суверенітету України здійснювалось шляхом прийняття таких політико - правових актів: - 16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України, в якій було проголошено державний суверенітет України як верховенство, самостійність,повноту і неподільність влади республіки у межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах; - 24 серпня 1991 р. був прийнятий Акт проголошення незалежності України, в якому була проголошена незалежність України і створення самостійної держави - України та зазначалось, що її територія є неподільною і недоторканною, віднині тут мають чинність виключно Конституція і закони України; - 1 грудня 1991 р. Акт проголошення незалежності України був одностайно схвалений її народом на всеукраїнському референдумі. Його підтримали 28,8 мільйона громадян, або близько 90 відсотків тих, хто взяв участь у референдумі. З урахуванням факту припинення існування СРСР як суб'єкта міжнародного права та геополітичної реальності, що констатувалось главами держав Росії, України і Білорусії, які були засновниками Союзу РСР та підписали Союзний договір 1922 р., 8 грудня 1991 р. було створено Співдружність Незалежних Держав (СНД). Угоду про створення СНД було ратифіковано Постановою Верховної Ради України 10 грудня 1991 р. Крім того, з метою юридичного закріплення суверенітету Україною були прийняті такі закони, як: «Про економічну самостійність» від 3 серпня 1990 р., «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 р., «Промови в Україні» від 28 жовтня 1989 р., «Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 р., «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р.зі змінами і доповненнями, «Про громадянство України» вредакції від 16 квітня 1997 р., «Про загальний військовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992 р. зі змінами і доповненнями тощо.
Глава 2 Право
Виникнення права В юридичній науці питання виникнення права відносять до найбільш дискусійних. Вивчення права та його сутності неможливе без виявлення комплексу причин та передумов, що викликали його появу. Вирішення цієї проблеми передбачає використання сучасних даних багатьох інших наук — історії, археології, антропології, етнографії тощо. Причини й обставини, що обумовили появу держави, багато в чому аналогічні до причин, що привели до появи права. Якщо при вивченні процесів виникнення держави основна увага приділялася узагальненню історії організаційних форм, що існували в первісному суспільстві, то при вивченні походження права основна увага повинна приділятися його регулятивним началам. Чим відрізняються регулятивні системи додержавного і державно оформленого суспільства? Ці питання доводиться вирішувати теорії держави і права, щоб виявити причини виникнення і сутність права. Правила поведінки первісного суспільства ґрунтувалися на колективістських принципах. Вони мали характер мононорм, єдиних, нерозділених правил поведінки. У них поєднувалися звичаї, традиції, обряди, норми первісної релігії, міфологія, первісна мораль. Це пояснюється тим, що свідомість первісної людини, її життєдіяльність не були достатньо структурованими. Ці мононорми відрізнялися змістом (спрямованим на виживання людей як біологічного виду і їхню подальшу соціалізацію), способами регулювання (табу, зобов'язання, дозволи), формами вираження (міфологія, традиції, звичаї, ритуали, обряди), процедурами (наприклад, розгляд спорів) і санкціями (як реальними, так і "надприродними"). Звичаї як основна форма вираження мононорм становили найраціональніші варіанти поводження людей у соціально значущих ситуаціях, які склались стихійно і в результаті багаторазового повторення увійшли у звичку. Звичаї підтримувалися не тільки суспільною думкою, але й авторитетом предків, усілякими табу. Велике значення мали також численні міфи і сказання, що відбивають зразки належного і забороненого поводження. Усі ці норми виражали колективістські начала в первісному суспільстві, в якому окрема особистість узагалі не мислилася у відриві від роду. З поступовим переходом від економіки, що привласнює, до відтворювальної підвищується ефективність індивідуальної праці, поступово змінюються вся система суспільних відносин, становище людини в суспільстві. Безроздільна залежність особистості від суспільства втрачає колишнє значення, їй на зміну приходять відносини взаємної залежності членів суспільства, в яких дуже важливий компроміс. Розвиваються товарообмінні відносини, в яких має бути забезпечений еквівалентний обмін. Зіткнення при цьому різних (іноді протилежних) інтересів викликає необхідність їхнього узгодження. Забезпечення компромісу інтересів можливе через наділення сторін взаємопов'язаними правами й обов'язками, що набувають загальнообов'язкового характеру. Виникнення юридичного права, тобто такого, що забезпечується державою і походить від неї, — це закономірний наслідок ускладнення суспільних зв'язків, поглиблення соціальних протиріч і конфліктів. У класовому суспільстві звичаї вже не можуть забезпечити порядок і стабільність у суспільстві й регулювати економіку через те, що вони були недостатньо забезпечені. Спочатку правителі ранніх держав продовжували забезпечення їх звичаїв, формально закріплюючи їх в письмових джерелах звичаєвого права, але поступово їх зміст переорієнтувався на інтереси панівного класу. У міру посилення публічної влади і відокремлення державного апарату від суспільства основна маса населення усувається від формування змісту правових розпоряджень. Це стає прерогативою осіб, що здійснюють управління суспільством. На відміну від звичаїв правові норми фіксуються в письмовій формі, закріплюють чітко визначені дозволи, зобов'язання, обмеження і заборони. Змінюється порядок забезпечення їхньої дії: якщо раніше контроль за їх виконанням покладався на суспільство в цілому, то зараз це покладається на відповідні органи держави. Суперечки вирішує спеціалізований орган — суд. У цілому ж виникнення права — явище позитивне, адже саме право було і є найбільш ефективним регулятором суспільних відносин, засобом вирішення соціальних конфліктів і протиріч. Отже, виникнення права об'єктивно обумовлене становленням класового суспільства, необхідністю регулювання відтворювального господарства через наділення суб'єктів правами та обов'язками. При вивченні різних теорій і поглядів на право потрібно враховувати такі обставини: по-перше, історичні умови існування права, у яких жив дослідник; по-друге, те, що результат праворозуміння завжди залежить від його релігійної, ідеологічної, моральної позиції; по-третє, яка сторона права береться в основу тієї чи іншої концепції.
Поняття і ознаки права Питання про те, що є право, в чому його сутність, традиційно розглядається в теоретичній юриспруденції як основне. Але, як було відзначено, з часом розуміння права змінювалося. Так, для Аристотеля право — це політична справедливість, для учених середньовіччя — божественне встановлення, для Ж.-Ж. Руссо — загальна воля, Р. Ієринга — захищений інтерес, Л.Петражицького — імперативно-атрибутивні емоції, для представників юридичного позитивізму право — це встановлення, наказ держави тощо. У книзі "Критика чистого розуму" І. Кант відзначив, що сутність права може бути збагненна тільки філософським розумом. Він відзначив ряд істотних якостей права: воно стосується лише зовнішніх, і до того ж практичних відносин між людьми (а не помислів, бажань); за допомогою права дії однієї особи сполучаються з діями інших осіб; право — взаємний примус, що охороняє загальну волю. Отже, яка ж сутність права? Сутністю будь-якого предмета, явища філософія вважає сукупність найбільш важливих, вирішальних, стійких властивостей і відносин, що складають їхню основу, виявляють природу і виражають найнеобхідніші, найглибинніші властивості предмета, явища, якими визначаються всі їхні інші властивості й ознаки. Сутність права — це головна, внутрішня, стійка основа права, що відображає його природу і призначення в суспільстві. Право має регулятивну природу, його суспільне призначення — регулювати (тобто впорядковувати) суспільні відносини. Право має загальносоціальну сутність, служить інтересам всього суспільства, забезпечує організованість, впорядкованість, стабільність і розвиток соціальних зв'язків. Право — це спосіб стабілізації і відтворення суспільних відносин. Таким чином, право має регулятивну загальносоціальну сутність, що виражає стабілізацію й упорядкування суспільних відносин шляхом узгодження поведінки їхніх учасників. Універсальне визначення поняття права є дуже важливим у теоретичному і практичному плані, адже в юридичній науці вироблено багато визначень права, які відрізняються залежно від того, що саме в правових явищах визначається як найсуттєвіше. Найприйнятнішим у теоретичному і практичному плані є такі визначення права: Право — це загальнообов'язкова формально виражена система регулювання суспільних відносин, встановлена і забезпечена державою, обумовлена рівнем розвитку суспільства. Визначення права як системи регулювання суспільних відносин (а не лише як системи правових норм) підкреслює загальнорегулятивну природу не лише норм, а й правових принципів, природних прав людини, не обмежується виключно самими нормами. Праву притаманні ознаки, що характеризують його як специфічну систему регулювання суспільних відносин. Розглянемо їх. 1 Нормативність. Право має нормативний характер: права й обов'язки, якими володіє кожна людина чи юридична особа, не довільні, а чітко визначені правовими нормами. Нормативність означає, що право представлене нормами — правилами поведінки, що визначають права й обов'язки учасників регульованих відносин, їхню відповідальність. Правила поведінки, закріплені у правових нормах, спрямовані на майбутню поведінку. Право за допомогою юридичних норм кожному громадянину й організації несе інформацію про те, які дії можливі, які заборонені, а які необхідні. 2 Формальна визначеність. Норми права офіційно закріплюються в нормативних актах та інших письмових джерелах, що підлягають однаковому тлумаченню і виконанню. Держава надає форми правовому змісту. Варто помітити, що формальна визначеність певною мірою властива й іншим нормативним системам. Так, корпоративні норми закріплюються у статутах, релігійні норми-заповіді формулюються у священних книгах. Однак у наведених випадках форма відповідних правил надається не державою, а іншими організаціями (суспільними, релігійними). Держава на відміну від них надає праву загальнообов'язкового офіційного значення, зводячи право в закон. 3 Загальнообов'язковість права виявляється в тому, що всі члени суспільства повинні обов'язково виконувати вимоги, які містяться в нормах права. Загальнообов'язковість повинна поширюватись не лише на громадян, їх об'єднання, посадових і службових осій, але й на державу в цілому: у правовій державі сама держава додержується принципу загальнообов'язковості права. Правові настанови обов'язкові для усіх, кому вони адресовані. 4 Забезпеченість можливістю державного примусу. Це специфічна ознака права, що відрізняє його від інших засобів соціального регулювання: моралі, звичаїв, корпоративних норм та ін. Держава, що має монополію на здійснення примусу, являє собою необхідний зовнішній фактор існування і функціонування права. Історично право виникло і розвивалося у взаємодії з державою, спочатку виконуючи головним чином охоронну функцію. Саме держава надає праву його властивостей: стабільності, формальної визначеності, загальнообов'язковості. 5 Свідомо-вольовий характер права. Право — прояв волі та свідомості людей. Інтелектуальна сторона права полягає в тому, що воно є формою відображення соціальних закономірностей і суспільних відносин — предмета правового регулювання. У праві виражаються потреби, інтереси, цілі суспільства, окремих осіб і організацій. Право виражає соціальний компроміс на засадах справедливості й розуму.Право є проявом не тільки інтелекту, але й волі людей, бо в ньому визначається їхня майбутня поведінка, за його допомогою реалізуються інтереси і потреби, досягаються намічені цілі. Право регулює лише ту поведінку людей, яка має усвідомлений характер і пов'язана з волевиявленням людини. 6 Системність. Право являє собою складне системне утворення. Норми права являють собою не просту сукупність, суму, а систему, якій притаманні внутрішня погодженість, упорядкованість, взаємозв'язки складових елементів. Первинним елементом системи права єправові норми, що поєднуються у більші утворення — інститути права і правові галузі. Це — традиційний погляд на систему права. Але, крім цього, систему права можна розглядати і як розподіл права на публічне і приватне, міжнародне і національне, об'єктивне і суб'єктивне. Крім того, системність притаманна і окремій нормі права. 7 Універсальність — право, здатне регулювати різні за природою суспільні відносини, є універсальним суспільним регулятором.
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; просмотров: 513; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 52.14.6.41 (0.01 с.) |