Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод



(Рим. 21.11.50)[3]

(витяг)

Стаття 10. Свобода вираження поглядів

1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів…

(…)

2.Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або санкцій, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського спокою, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідними у демократичному суспільстві.

Практика Європейського суду з прав людини

Справа Лінгенса (Lingens case)

(витяги)

У рішенні, ухваленому 8 липня 1986 року у справі "Лінгенс проти Австрії", Суд постановив, що

♦ було порушено ст. 10 Конвенції.

Обставини справи

Пан Лінгенс, австрійський журналіст, 1931 року народження, проживає у Відні і є редактором журналу «Профіль».

Заявник опублікував у віденському журналі «Профіль» дві статті.

Першу статтю було опубліковано 14 жовтня 1975 року під назвою «Справа Петера». Вона стосувалася, зокрема, діяльності першої піхотної бригади СС. Заявник критикував позицію пана Крайського, якого він звинуватив у захисті го­лови Австрійської ліберальної партії – пана Петера та інших колишніх членів СС із політичних мотивів. Щодо критичних зауважень пана Крайського на адресу президента Єврей­ського центру документації пана Візенталя, заявник писав, що «якби їх зробив хто-небудь інший, то це, мабуть, було б охарактеризовано як опортунізм низького ґатунку», але додав, що за даних обставин така позиція є складнішою, оскільки пан Крайський вірив у те, що говорив.

Друга стаття, опублікована 21 жовтня 1975 року, мала назву «Примирення з нацистами, але як?». У вступі пан Лінгенс наводив факти і наголошував на впливі заува­жень Крайського на громадську думку. Він критикував його не лише за підтримку пана Петера, а й за його пристосуванство до колишніх нацистів, які нещодавно почали брати участь у політичному житті Австрії. У розділі під заголовком «Ще» чи «вже» заявник погоджувався, що не можна заперечувати таку позицію з погляду «реальної політики». За його словами, «минув той час, коли з причин, пов'язаних із виборами, слід було рахуватися не тільки з нацистами, а й з їхніми жерт­вами... перші пережили останніх...». Втім, Австрії, яка породила Гітлера, Ейхмана і багатьох інших воєнних злочинців, не вдалося примиритися зі своїм минулим; вона просто проігнорувала його. Така політика наражає країну на ризик опинитися в руках майбутнього фашистського руху. Стосовно канцлера він додав: «Правду кажучи, поведінку пана Крайсь­кого можна критикувати не з раціональних позицій, а лише з нераціональних: вона аморальна, позбавлена гідності». Більше того, вона була непотрібною, оскільки австрійці можуть примиритися з минулим без допомоги колишніх нацистів, не примен­шуючи проблеми концентраційних таборів і не обмовляючи пана Візенталя за допомогою антисемітських спекуляцій. Дивує не те, що через тридцять років про це все «ще» говорять, а те, що так багато людей «уже» здатні заплющити очі на цю гору трупів. Насамкінець пан Лінгенс критикував відсутність такту в ставленні пана Крайського до жертв нацистів.

У другому розділі йшлося про ставлення австрійського суспільства загалом до нацистських злочинів і колишніх нацистів. (...) У третьому й четвертому розділах, які разом становили третину статті, також ішлося про необхідність подолати усвідомлення колективної вини і передбачити встановлення реальної вини. У розділі під заголовком «Чи необхідно було розстрілювати беззахисних людей?» пан Лінгенс проводив різницю між спеціальними загонами і регулярною армією у збройних силах Третього рейху; він підкреслював, що до перших примусово нікого не записували: туди йшли тільки добровольці. У наступному розділі він наголошував на відмінності між особами, винними у вчиненні злочинів, та особами, які з морального погляду були учасниками; він стверджував, що якби Австрія судила своїх нацистів швидше і прискіпливіше, то вона могла б дивитися на своє минуле спокійніше, без комплексів і з більшою впевненістю.

………………………………………………………………………………

29 жовтня і 12 листопада 1975 року канцлер подав два приватні позови на пана Лінгенса. Він вважав, що деякі фрагменти статей, вказаних вище, є наклепом, і при цьому посилався на статтю 111 Кримінального кодексу Австрії.

26 березня 1979 року Віденський регіональний суд визнав пана Лінгенса винним у наклепі — за використання висловів «опортунізм низького ґатунку», «аморальний» і «по­збавлений гідності».

……………………………………………………………………………

За словами пана Лінгенса, перші три вислови є оціночними судженнями і як такі не суперечать статті 111 Кримінального кодексу. Проте Регіональний суд вирішив, що несприятливі висновки щодо поведінки канцлера підпа­дають під дію цього положення. (…) Далі Регіональний суд розглянув питання доведеності правдивості [тверджень заявника]. Він постановив, що, оскільки заявник не навів доказів на виправдання вислову «опортунізм низького ґатунку» цього було достатньо для винесення обвинувального вироку.(…)

Пан Крайський і пан Лінгенс обидва оскаржили рішення до Віден­ського апеляційного суду. 30 листопада 1979 року апеляційний суд скасував це рішення без розгляду його по суті на тій підставі, що Регіональний суд недостатньо вивчив питання про те, чи мав тодішній канцлер право на переслідування в приватному порядку, незважаючи на положення статті 117 Кримінального кодексу. (…)

Віденський регіональний суд, що йому апеляційний суд повернув справу, постановив рішення 1 квітня 1981 року. Щодо правової кваліфікації дій, у яких обвинувачено пана Лінгенса, Регіо­нальний суд підтвердив своє рішення від 26 березня 1979 року. Щодо захисту правдивості суд знову зазначив, що обвинувачений не навів жодних доказів її наявності щодо вислову «опортунізм низького ґатунку». (…) Отже, він виніс такий самий вирок, як і в початковому рішенні.

Обидві сторони знову оскаржили це рішення до Віденського апеляційного суду, який 29 жовтня 1981 року постановив рішення; він зменшив призначений заявникові штраф до 15000 шилінгів, але підтвердив рішення Регіонального суду стосовно всього іншого.

Провадження в Європейській комісії з прав людини

У своїй заяві від 19 квітня 1982 року до Комісії (№ 9815/82) пан Лінгенс оскаржив у пресі своє засудження за наклеп (пункт 2 статті 111 Кримі­нального кодексу).

Пан Лінгенс заявив, що заперечувані судові рішення є посяганнями на його свободу вираження поглядів такою мірою, що це є несумісним із основоположними принципами демократичного суспільства.

Такого самого висновку дійшла Комісія. З іншого боку, на думку Уряду, заперечене покарання було необхідне для захисту репутації пана Крайського.

Зміст рішення Суду

Те, що відбулося «втручання держави» у здійснення свободи вираження поглядів, не заперечувалося. Це стало результатом засудження заявника за наклеп Віденським регіональним судом 1 квітня 1981 року, яке було підтримане Віденським апеляційним судом 29 жовтня 1980 року.

Таке втручання суперечить Конвенції, якщо воно не відповідає вимогам пункту 2 статті 10. Тому необхідно визначити, чи було втручання «встановлене законом» чи мало мету або цілі, законні з точки зору пункту 2 статті 10 і було «необхідним в демократичному суспільстві» для досягнення цієї мети або цілей (див. як одне з останніх джерел рішення у справі Бартольда (Barthold) від 25 березня 1985 року).

Щодо перших двох аспектів Суд погоджується з Комісією та Урядом у тому, що засудження, про яке йдеться, беззаперечно ґрунтується на статті 111 Кримінального кодексу Австрії; більше того її призначення — захист «репутації або прав інших осіб», і немає підстав припускати, що вона має ще якусь іншу мету (див. статтю 18 Конвенції). Відповідно, засудження було «встановлене законом» і мало законну мету відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції.

У зауваженнях, поданих Комісією, Урядом і заявником відповідно, вони зосередилися на питанні, чи втручання було «необхідним у демократичному суспільстві» задля досягнення зазначеної вище мети.

Заявник посилався на свою роль як політичного журналіста в плюралістичному суспільстві; з цієї позиції він вважав, що його обов'язком є висловити свої погляди на осуд пана Візенталя паном Крайським. Як і Комісія, він також вважав, що політик, який сам звик піддавати критиці своїх опонентів, мав очікувати гострішої критики, ніж інші люди.

Уряд стверджував, що здійснення свободи вираження поглядів не перешкоджати національним судам здійснювати свої дискреційні повноваження й ухвалювати рішення, необхідні, на їхню думку, для забезпечення того, щоб політичні дебати не переростали в особисті образи. Стверджувалося, що деякі висловлювання, вжиті паном Лінгенсом, перейшли такі межі. Крім того, заявник мав змогу донести свою думку до громадськості безбудь-якої попередньої цензури; тому призначене йому покарання не відпо­відало поставленій законній меті.

Більше того, Уряд стверджував, що в даному випадку існує конфлікт між двома правами, гарантованими Конвенцією: свободою вираження поглядів (стаття 10) і правом на повагу до приватного життя (стаття 8). Було зазна­чено, що досить широке тлумачення першого з цих прав, прийняте Комісією, дає можливість і для необхідного забезпечення другого права.

Щодо останнього твердження, Суд зауважив, що вислови, які став­ляться за вину панові Лінгенсу, пов'язані з певним публічним осудом пана Візенталя паном Крайським (див. пункт 10 вище) і ставленням останнього як політика до націонал-соціалізму та колишніх нацистів (див. пункт 14 вище). Відповідно, немає потреби у даному випадку прочитувати статтю 10 у світлі статті 8.

Прикметник «необхідний» у значенні пункту 2 статті 10 передбачає наявність «нагальної суспільної потреби» (див. зазначене вище рішення у справі Бартольда). Договірні держави користу­ються певною свободою розсуду, коли зважують, чи існує така потреба, але ця свобода розсуду стоїть поряд із європейським наглядом, який охоплює як законодавство, так і рішення про його застосування, навіть якщо їх приймає незалежний суд (див. рішення у справі «Санді Таймс» (Sunday Times) від 26 квітня 1979 року). Таким чином, Суд має повноваження прийняти остаточне рішення про те, чи відпові­дає «обмеження» або «санкція» свободі вираження поглядів, яка охороняє­ться статтею 10.

Здійснюючи свою наглядову функцію, Суд не може обмежитися окре­мим розглядом оскаржуваних судових рішень, він повинен підійти до них з урахуванням усієї справи, включаючи статті, публікація яких ставиться заяв­никові за вину, і беручи до уваги обставини, за яких їх було написано (див. mutatis mutandis, рішення у справі Хендісайда (Handyside) від 7 грудня 1976 року). Суд повинен з'ясувати, чи втручання, про яке йдеться, «відповідало поставленій законній меті» і чи аргументи, наве­дені австрійськими судами на його виправдання, є «доречними й достат­німи» (див. зазначене вище рішення у справі Бартольда).

У зв'язку з цим Суд повинен нагадати, що свобода вираження погля­дів, гарантована пунктом 1 статті 10, становить одну з основних підвалин демократичного суспільства й одну з принципових умов його розвитку та умов самореалізації кожної особи. За умови додержання пункту 2 свобода вираження стосується не лише тієї «інформації» чи тих «ідей», які отримані належним чином або розглядаються як необразливі чи незначні, а й тих, що викликають образу обурення або неспокій. Такими є вимоги плюралізму, терпимості й широти поглядів, без яких «демократичне суспільство» неможливе (див. зазначене вище рішення у справі Хендісайда).

Ці принципи мають особливе значення, коли йдеться про пресу. Xоча преса не повинна переступати меж, встановлених, inter alia, для «захисту репутації інших осіб», на ній лежить обов'язок повідомляти інформацію та ідеї на політичні теми так само, як і в інших сферах, які становлять громадський інтерес. І не лише засоби масової інформації мають завдання повідомляти таку інформацію та ідеї, а й громадськість має право отримувати їх (див. mutatis mutandis, рішення у зазначеній вище справі «Санді Таймс»). У зв'язку з цим Суд не може погодитися з думкою, викладеною у рішенні Віденського апеляційного суду про те, що завдання преси — повідомляти інформацію, тлумачення якої має залишатися головним чином за читачем.

Крім того, свобода преси дає громадськості одну з найкращих можливостей дізнатися про ідеї та позиції політичних лідерів і сформувати свійпогляд на них. У більш загальному плані свобода політичних дискусій лежить в самій основі концепції демократичного суспільства, якою пройнята вся Конвенція.

Відповідно, межі допустимої критики є ширшими, коли вона стосується власне політика, а не приватної особи. На відміну від останньої, перший неминуче і свідомо відкривається для прискіпливого аналізу кожного свого слова і вчинку як з боку журналістів, так і громадського загалу і, як наслідок повинен виявляти до цього більше терпимості. Безсумнівно, пункт 2 статті 10 дає можливість захищати репутацію інших осіб, тобто всіх людей, і цей захист поширюється і на політиків також, навіть коли вони не виступають як приватні особи; але в цьому разі вимоги такого захисту мають розглядатися у зв'язку з інтересами відкритого обговорення політичних питань.

Заявника було засуджено за те, що він вжив певні висловлювання («опортунізм низького ґатунку», «аморальний» і «позбавлений гідності») стосовно пана Крайського, на той час Федерального канцлера, у двох статтях, опублікованих у віденському журналі «Профіль» 14 і 21 жовтня 1975 року. Статті зачіпали політичні питання, що викликали в Австрії громадський інтерес, завдяки чому виникло багато гарячих дискусій щодо ставлення австрійців взагалі і канцлера зокрема до націонал-соціалізму й участі колишніх нацистів в управлінні країною. Зміст і тон статей загалом були досить урівноважені, проте використання зазначених вище висловлювань, очевидно, завдало шкоди репутації пана Крайського.

Та оскільки справа стосувалася пана Крайського як політичного діяча, слід врахувати ті передумови, які спричинилися до написання цих статей. Вони з'явилися незабаром після загальних виборів, що відбулися в жовтні 1975 року. До цього багато австрійців вважали, що партія пана Крайського не матиме абсолютної більшості і, щоб мати змогу правити, буде змушена сформувати коаліцію з партією пана Петера. Коли після виборів пан Візенталь зробив ряд викриттів про нацистське минуле пана Петера, канцлер вступився за пана Петера і виступив з критикою проти його наклепника, дії якого він описав як «мафіозні методи», що й викликало гостру реакцію пана Лінгенса.

Тому оскаржувані висловлювання слід розглядати в контексті післявиборчої політичної полеміки. Як зазначив у рішенні від 26 березня 1979 року Віденський регіональний суд, у цій боротьбі кожен використовує зброю, яка є в його розпорядженні; це зовсім не було чимось незвичайним у гарячих політичних сутичках.

Оцінюючи з точки зору Конвенції покарання, призначене заявникові, і причини його призначення національними судами, ці обставини не можна ігнорувати.

За останньою скаргою Віденський апеляційний суд присудив панові Лінгенсу штраф; він також постановив конфіскувати відповідні числа «Про­філю» й опублікувати судове рішення.

Як зазначив Уряд, на той час, коли статті стали предметом спору, вони вже були широко розповсюджені, і тому, хоча покарання, призначене їхньому авторові, власне кажучи, не завадило йому висловити свій погляд, проте воно стало своєрідною цензурою, яка мала б утримати його від повторення подібної критики у майбутньому; це було правильно підкреслено представником Комісії. У контексті політичних дебатів такий вирок мав би відштовхнути журналістів від участі в громадських дискусіях щодо питань, які мають вплив на життя суспільства. Тією ж мірою така санкція може стати на перешкоді виконання пресою свого завдання доносити інформацію до громадськості й бути її «сторожовим псом» (див. mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі Бертольда).

Австрійські суди спочатку вдалися до з'ясування того, чи були фрагменти статей пана Лінгенса, що ставилися йому за вину, об'єктивно наклепницькими; суди постановили, що окремі використані висловлювання справді були наклепницькими: «опортунізм низького ґатунку», «аморальний» і «позбавлений гідності».

Підсудний стверджував, що зазначені зауваження є оціночними суджен­нями, зробленими при реалізації ним свободи вираження поглядів. Як і Комісія, Суд поділяє цю точку зору. Критичні заува­ження заявника справді були спрямовані проти позиції, зайнятої паном Крайським, на той час Федеральним канцлером. Ішлося не про його право поширювати інформацію, а про його свободу вираження поглядів та його право повідомляти ідеї; разом з тим, обмеження, передбачені пунктом 2 статті 10, залишаються в дії.

Далі відповідні суди з'ясували, чи підтвердив підсудний правдивість своїх заяв; це було зроблено на основі пункту 3 статті 111 Кримінальної кодексу. Вони постановили по суті справи, що існували різні способи оцінити поведінку пана Крайського і логічно не можна було довести, що одне тлумачення було правильним і виключало інші; відповідно вони визнали заявника винним у наклепі.

На думку Суду, слід уважно розрізняти факти та оціночні судження. Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень не можна. У зв'язку з цим Суд зауважує, що факти, на яких пан Лінгенс ґрунтував оціночні судження, були незаперечними, як і його добросовісність.

Згідно з пунктом 3 статті 111 Кримінального кодексу, взятим разом з пунктом 2, журналіст у такій справі, як ця, не може уникнути засудження за дії, зазначені у пункті 1, якщо не доведе правдивості своїх заяв.

Що ж стосується оціночних суджень, цю вимогу неможливо виконати вона є порушенням самої свободи поглядів, яка є основною складовою права, гарантованого статтею 10 Конвенції. (…)

Із різних викладених вище міркувань випливає, що втручання у здійснення паном Лінгенсом свободи вираження поглядів не було «необхідне у демократичному суспільстві... для захисту репутації... інших осіб»; воно не відповідало поставленій законній меті. Відповідно, було порушення статті 10 Конвенції.


Справа "Українська Прес-група проти України"

(Ukrainian Media Group v. Ukraine)

У рішенні, ухваленому 29 березня 2005 року у справі "Українська Прес-група проти України", Суд постановив, що

♦ було порушено ст. 10 Конвенції.

Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд призначив сплатити заявнику 588 євроу відшкодування матеріальної шкоди, 33 000 євро як компенсацію моральної шкоди та 5 521 євро на відшкодування судових витрат.

Обставини справи

Заявник - приватна компанія "Українська Прес-група" є засновником і власником щотижневої всеукраїнської газети "День".

У 1999 році під час передвиборчої президентської кампанії у цих газетах було опубліковано дві статті: про кандидата у президенти п. Н. Вітренко – лідера Прогресивної соціалістичної партії України та п. П. Симоненка – секретаря Комуністичної партії України. Представники заявника стверджували, що у статтях містилися коментарі про особисті ділові якості цих кандидатів. Зокрема висловлювались оцінки щодо спроможності сформувати команду, виконувати обіцяне та забезпечити єдність нації.

Обидва кандидати звернулися зі судовими позовами по захист честі та ділової репутації.

Обидва позови були задоволені на тій підставі, що газета виявилась неспроможною довести правдивість висловлених у статтях коментарів стосовно згаданих політиків. Суд, відтак, зобов'язав відповідача сплатити 2000 грн. (близько 370 євро) п. Вітренко та 1000 грн. (близько 185 євро) п. Симоненку як компенсацію заподіяної їм моральної шкоди. Га­зету також було зобов'язано опублікувати спростування згаданих статей разом із резолютивними частинами відповідних судових рішень.


Зміст рішення Суду

Посилаючись на ст. 10 Конвенції, заявник стверджував, що було по­рушено право журналістів на свободу вираження поглядів, оскільки на­ціональні суди виявилися неспроможними розмежувати факти та оці­ночні судження, висловлені у статтях. Тому рішення судів були формою політичної цензури щодо можливості журналістів вільно поширювати інформацію.

Суд насамперед зауважив, що впродовж підготовки справи до роз­гляду між заявником та Урядом була досягнута домовленість про мирне врегулювання спору. Втім Суд, діючи згідно з ч. 1 ст.37 Конвенції, яка передбачає, що Суд продовжує розгляд справи, якщо цього вимагає по­вага до прав людини, дійшов висновку, що він таки розглядатиме справу по суті з огляду на серйозність викладених заявником скарг.

Суд встановив, що зазначене втручання у права заявника ґрунтувалось на законі. Воно також відповідало конвенційній цілі, а саме - за­хисту репутації та прав інших осіб (зокрема інтересів п. Вітренко та п. Симоненка).

Далі Суд оцінив відповідне національне законодавство і практику його застосування щодо їх відповідності Конвенції та прецедентному праву Суду з питань застосування ст. 10 Конвенції.

Суд зрештою дійшов висновку, що національні суди виявилися не­спроможними забезпечити свободу вираження поглядів у цій справі.

У чинному на той час законодавстві не розмежовувались поняття фактів і поняття оціночних суджень. Відтак, підставою відповідальнос­ті за дифамацію міг бути як виклад фактів, так і виклад суджень. Відпо­відно ж до прецедентної практики Суду поняття правдивості чи неправ­дивості не можуть бути однозначно застосовані до оціночних суджень.

Крім того, Суд взяв до уваги численні резолюції, рекомендації та звіти міжнародних міжурядових та неурядових організацій, у яких не­двозначно висловлювалось занепокоєння станом забезпечення свободи слова в Україні.

Відповідно до ст. 7 попереднього Цивільного кодексу України дово­дити правдивість поширеної інформації у разі її оспорювання повинна та особа, яка її поширила. Цей обов'язок стосувався також і доведення правдивості оціночних суджень. У ст. 37 Закону України "Про друко­вані засоби масової інформації" обов'язок опублікувати спростування інформації, якщо редакція виявиться неспроможною довести, що опубліковані нею відомості відповідають дійсності, покладається на ЗМІ. Отож, суди визнавали порушення честі і гідності навіть тоді, коли шкоду особі було завдано оціночними судженнями. А це зазвичай призводило до стягнення з відповідачів, зокрема з друкованих органів, чималих сум компенсації моральної шкоди.

Загалом суди виходили з припущення, що захист честі, репутації публічної особи є важливішим, аніж можливість вільно критикувати останню. Суд дійшов висновку, що тогочасне законодавство та усталена судова практика по суті позбавили суди можливості застосувати у справі заявника інший підхід, а саме: розмежувати оціночні висловлювання, правдивість яких доводити не було потрібно. Суд також підсумував, що відповідне законодавство і практика ґрунтувались на таких положеннях та підходах, застосування яких могло призводити до порушення ст. 10 Конвенції.

Стосовно справи заявника Суд зазначив, що обидві статті були насичені в основному оціночними міркуваннями, які були частиною тогочасної політичної передвиборчої полеміки. Відтак газеті як відповідачу у справах про захист честі та гідності не потрібно було підтверджувати доказами правдивість таких оціночних висловлювань.

Суд зауважив, що мова статей була різка й саркастична. Немає сумніву, що політики, на яких була спрямована критика, почувалися обра­женими, вони навіть могли бути шокованими. Втім Суд зауважив, що особи, які вступають у політику, мають бути готовими до прискіпливої уваги з боку журналістів та громадськості, а відтак і до можливої крити­ки щодо себе. Таким у демократичному суспільстві є своєрідний „тягар політика". І пов'язаний він зі специфікою політичної діяльності. Зважа­ючи на загальний контекст справи, Суд дійшов висновку, що покарання заявників за дифамацію вочевидь було непропорційним до мети, яку при цьому переслідувала держава. Адже не існувало нагальної суспіль­ної потреби, яка б переважила інтерес громадськості у політичному об­говоренні передвиборчої кампанії в Україні та конкретних її учасників зокрема.

До того ж, судові рішення про відповідальність заявників ґрунтувались на законодавчих положеннях, які були несумісними з принципам ст. 10 Конвенції. Суд також зауважив, що наведені у рішеннях аргументи стосовно відповідальності заявників не були достатніми. Отож, постановив, що мало місце порушення ст. 10 Конвенції.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.237.97.64 (0.025 с.)