Загальні положення конвенції

Частина 5 ст. 5 Конвенції про захист прав людини та основних свобод передбачає, що „кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання на порушення положень цієї статті, має захищене позовом право на відшкодування”.

Таким чином, ця норма встановлює, що відшкодування шкоди можливе лише при порушенні ст. 5 Конвенції. Фактично зазначена стаття проголошує право на свободу та особисту недоторканність; вона доповнює систему правового захисту недоторканності особи, до якої входять положення статей 2, 3 і 4 Конвенції. Ці статті складають основну ідею, яка лежить в основі всіх політичних систем, що дотримуються принципу верховенства права.

Як правильно зазначає С. Шевчук, коментуючи деякі рішення Європейського Суду, ст. 5 Конвенції обумовлює два види правових положень (перший стосується правомірності затримання, а другий – процесуальних прав затриманих). Ця норма не містить абсолютного права та, відповідно, не забороняє всіх випадків позбавлення волі. Більше того, Конвенція визнає інтерес держави у втручанні в особисту свободу особи. Однак будь-яке позбавлення волі має супроводжуватися мінімальними гарантіями, визначеними в частинах 2–5 ст. 5[16].

Слід зазначити, що „гарантія” є словом іноземного походження (фр. – garantie), що означає „забезпечення”, „запорука”. Кожній сфері суспільних відносин, врегульованих правом, у тому числі кримінально-процесуальним чи цивільно-процесуальним, властиві свої юридичні гарантії. Ці гарантії мають забезпечувати виконання завдання кримінального та цивільного судочинства з охорони прав і законних інтересів осіб, яким заподіяно шкоду безпідставним притягненням до кримінальної, адміністративної відповідальності тощо.

Гарантією проти незаконного позбавлення волі є також вимога належної правової процедури щодо затримання особи, яка тісно пов’язана з правовими механізмами захисту, згідно з належною правовою процедурою, закріпленою у ст. 6 Конвенції.

У Рішенні Європейського Суду від 8 червня 1976 р. у справі «Енгель та інші проти Нідерландів» (а також у Рішенні у справі «Боцано проти Франції» від 2 грудня 1986 р. та ряді інших) зазначено, що ст. 5 Конвенції, на відміну від багатьох інших її положень, не покладає на державу жодних позитивних зобов’язань, оскільки стосується лише заборони свавільного позбавлення волі державою, залишаючи поза сферою своєї дії інші випадки втручання у сферу фізичної недоторканності особи. [17]

Слід також зазначити, що ст. 5 стосується лише факту затримання чи позбавлення волі та не застосовується до умов, у яких особа утримується. Це останнє положення підлягає захисту відповідно до ст. 3 Конвенції, на підставі якої, до речі, також створюється самостійне право на гідний рівень умов ув’язнення. Разом із тим, при розгляді справ про відшкодування шкоди, заподіяної неправомірними діями правоохоронних органів, юридично значущими обставинами, які підлягають доведенню заявником, можуть бути посилання як на порушення ст. 5 Конвенції (це є обов’язковим), так і на порушення ст. 3 Конвенції.

Право на свободу й особисту недоторканність, згідно зі ст. 5 Конвенції, включає в себе такі елементи:

· свобода від свавільного арешту й затримання;

· позбавлення волі тільки на „підставі закону”;

· право бути повідомленим про причини арешту;

· право на судовий контроль за арештом та затриманням;

· право на можливість оспорити законність арешту та затримання;

· право на компенсацію за незаконний арешт та затримання.

Право потерпілого від арешту або затримання на порушення положень ст. 5 Конвенції на відшкодування шкоди не є матеріальною гарантією, оскільки воно не передбачає імперативного обов’язку компенсації.

Відповідно, до цього конвенційного положення має застосовуватись Закон України „Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду”. У зв’язку з цим досить спірним є твердження В. Паліюка про те, що в зазначеному випадку потерпілий має довести лише факт реабілітації, а наявність моральної шкоди презюмується, тобто діє презумпція моральної шкоди, і заявник доводить лише її розмір[18]. Зазначене право на відшкодування – це процесуальна вимога надати можливість довести наявність шкоди, визначити її розмір та отримати через судовий розгляд цього питання відповідну компенсацію. Таким чином, суди повинні мати на увазі, що особа не може ставити питання про компенсацію, якщо їй не була заподіяна моральна чи матеріальна шкода, яка має бути відшкодована. Крім того, як зазначено в Рішенні Суду від 25 липня 2001 р. у справі «Перна проти Італії», в окремих випадках визнання судом порушення саме по собі є достатньою справедливою сатисфакцією за завдану особі моральну шкоду.

Отже, ч. 5 ст. 5 Конвенції дещо доповнює положення ст. 50 Конвенції про „справедливе відшкодування” за порушення положень цього документа. Різниця полягає в тому, що компенсація за ст. 50 визначається Європейським Судом, тоді як розмір компенсації за ч. 5 ст. 5 мають встановлювати національні суди.

До основних принципів судового процесу, відносять принципи які закріпленні в частині 1 ст. 6 мають бути враховані національним законодавством та судовою практикою (із особливостями, що є притаманними адміністративному процесу), оскільки забезпечують захист прав особи в судовому процесі і впливають на його ефективність.

Такого ж висновку дійшли учасники Першої Конференції Голів Вищих Адміністративних судів в Європі. У висновках за результатами проведеної Конференції було зазначено, що, не дивлячись на організаційні відмінності у різних державах, адміністративний процес має відповідати загальним стандартам, закріпленим у правових системах держав-членів, або процесуальним гарантіям, які прямо закріплюються у Конвенції про захист прав людини та основних свобод, зокрема в статтях 6 та 13 [19].

Відповідно до ст. 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, викладені у Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, не дивлячись на те, що таке порушення здійснюється офіційними особами. Отже, орган, про який мова йде у цій статті не обов’язково є судом, проте важливо, щоб він міг забезпечити ефективний засіб правового захисту.

У тих випадках, коли зазначені функції захисту порушеного права здійснюються судовими органами, застосовуються більш жорсткі вимоги пункту 1 ст. 6 Конвенції, яка поглинає собою ст. 13. Однак таке поглинання відбувається не в усіх справах. В окремих випадках ст. 13 надає додаткові гарантії, які випливають із вимоги ефективності засобу правового захисту. Зокрема, йдеться про можливість призупинення виконання оскаржуваного рішення чи дій адміністративного органу, якщо вони можуть призвести до невиправної шкоди, та покладення обов’язку на відповідний орган відшкодувати шкоду (у певних випадках), завдану порушенням прав, визначених Конвенцією.

З аналізу пункту 1 ст. 6 Конвенції та окремих рішень Європейського суду з прав людини випливає, що система права на справедливий судовий процес складається із таких елементів, як: право на справедливий судовий розгляд, право на відкритий судовий розгляд (у тому числі, публічне проголошення рішення), дотримання критерію „розумного” строку, незалежність та неупередженість суду, створеного на підставі закону. Однак систему цих елементів не можна, на нашу думку, вважати повною без урахування таких важливих факторів як можливість доступу до суду кожної особи у випадку виникнення спору з адміністративних правовідносин та ефективність судового контролю за актами та діями (чи бездіяльністю) адміністрації.

Таким чином, з урахуванням положень статей 6 та 13 Конвенції система стандартів адміністративного процесу може бути представлена таким чином:

1. право на суд (як його прояв – право на доступ до суду);

2. право на справедливий судовий процес, що передбачає такі організаційні та процесуальні гарантії:

a. розгляд справи судом, створеним на підставі закону,

b. незалежність та неупередженість суду,

c. публічний розгляд справи та проголошення рішення суду,

d. справедливий судовий розгляд,

e. розгляд справи впродовж розумного строку;

3. ефективність судового контролю за актами та діями (чи бездіяльністю) органів публічної влади та дієвість судового рішення [20]

Україні у зв'язку з проведенням комплексу соціально-економічних, політичних, ідеологічних і культурних перетворень проблема забез-печення прав і свобод людини і громадянина набуває особливого значення.

Зміст цієї проблеми обумовлюється складнощами щодо реалізації закріплених в Конституції держави прав і свобод людини й громадянина та в недостатньому рівні їх захищеності від право-порушень. Такі обставини обумовлюють проведення науково-теоре-тичних досліджень, спрямованих на поглиблене вивчення системи і механізму забезпечення прав та свобод особи, аналізу головних його ознак і пошук напрямів у підвищенні їх ефективності в сучасних умовах.

Система і механізм забезпечення прав і свобод особи в сучасній Україні поки що перебувають на стадії розроблення, а їх реалізованість та захищеність досі залишаються на невисокому рівні. Дієвість і реальність правової системи взагалі повинна визначатися виходячи із реальності ефективності забезпечення прав і свобод громадян. Саме за цієї умови наша держава може з повним правом називатись правовою і соціальною. На думку О. Скрипнюка, з якою не можна не погодитись, правова держава – це фізична безпека громадян щодо влади і міжособистністних стосунків, індивідуальна свобода, громадянські та політичні права й обмеження будь-яких форм державної деспотії, соціальна держава – це соціальна безпека та забезпечення матеріально-економічних умов вільного та гідного існування¹.

Найважливішим складовим елементом системи забезпечення прав і свобод громадян виступає її гарантування, призначення якого полягає у створенні необхідних юридичних умов для "перетворення закріплених у законі прав і свобод з можливостей на реальність".

Поняття "гарантії" охоплює всю сукупність об'єктивних і суб’єктивних чинників, спрямованих на практичну реалізацію прав і свобод, на усунення можливих перешкод на шляху до їх повного або належного здійснення³. Держава, яка закріплює права і свободи в законодавстві, бере на себе певні зобов'язання про створення сприятливих умов для їх ефективного забезпечення, а саме: надавати громадянам справжні можливості для виявлення протиправних пося-гань, захищати права і свободи людини й громадянина у разі їх незаконного порушення. Ці зобов'язання держави зафіксовані в зако-нодавстві й є юридичними гарантіями їх реалізації, охорони і захисту.