Принципи діяльності Європейського суду з прав людини, основи і принципи захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина.

Ратифікація Конвенції та визнання юрисдикції Європейського суду означає також і те, що діяльність всіх органів державної влади, особливо судових, їх вирішення і використовуються процедури, так само як і рішення законодавчих органів, не повинні суперечити положенням Конвенції, тим більше що вона утворює складову частину української правової системи.

Європейський суд не є вищою інстанцією по відношенню до судової системи держави-учасниці Конвенції. Тому він не може скасувати рішення, винесене органом державної влади чи національним судом, не дає вказівок законодавцю, не здійснює абстрактний контроль національного законодавства або судової практики, не має права давати розпорядження про вжиття заходів, які мають юридичні наслідки. Суд розглядає тільки конкретні скарги з тим, щоб встановити, чи дійсно були допущені порушення вимог Конвенції. Однак Суд має право присудити "справедливе задоволення претензії" у вигляді фінансової компенсації матеріального збитку і моральної шкоди, а також відшкодування виграла стороні всіх витрат і витрат.

За всю багаторічну практику Європейського суду не було зафіксовано жодного випадку невиконання рішень Суду державами-членами Ради Європи. Інша, відповідно до Статуту Ради Європи, може призвести до призупинення членства держави і, врешті-решт, відповідно до рішення Комітету міністрів, - виключенню держави зі складу Ради Європи. У випадку, якщо держава констатує, що без зміни законодавства чи судової практики розглянута Європейським судом ситуація може повторитися, воно, як правило, здійснює необхідні новації.

Відповідно до ст. 46 Конвенції, нагляд за виконанням рішень Суду здійснює Комітет міністрів Ради Європи, який на виконання цієї норми покликаний стежити не тільки за своєчасною виплатою грошової компенсації, а й за тим, як держава-учасниця Конвенції виправляє стали очевидними у світлі рішення Суду розбіжності норм його внутрішнього права або позиції судової практики до стандартів Ради Європи. Юридично рішення, винесене Судом, обов'язково лише для держави-відповідача у справі. Проте нерідко значимість рішень Суду виходить за національні межі, впливаючи на право та судову практику та інших держав-учасниць.

Деякі складові принципу верховенства права не завжди напряму фіксуються в конституціях, і Конституція України у цьому відношенні не є винятком. Вони сформульовані переважно правовою наукою та судовою практикою. До таких слід віднести, зокрема, принцип визначеності. Цей принцип означає вимогу чіткості підстав, цілей та змісту нормативних приписів, особливо тих із них, які адресовані безпосередньо громадянам. Вони повинні мати можливість упевнено передбачати правові наслідки своєї поведінки. Принцип визначеності вимагає також, щоби повноваження органів виконавчої влади у відносинах із громадянами та їх об'єднаннями визначалися лише законами. Н и ми ж мають установлюватися межі розсуду цих органів. Жоден акт органів виконавчої влади не може підміняти своїм регулюванням закон і визначати власні межі свободи розсуду в указаних відносинах

Європейський Суд з прав людини у своїй практиці часто використовує цей принцип для мотивації своїх рішень. Важливою рисою європейського механізму захисту прав людини слід назвати гнучкість положень Конвенції, що досягається завдяки діяльності Європейського Суду, рішення у конкретних справах якого мають прецедентний характер і вважаються складовою тексту Конвенції у частині її тлумачення. Практика Європейського Суду досить динамічна, і в умовах виникнення нових відносин та розвитку правової думки часто-густо зміст прав та свобод, гарантованих Конвенцією, трансформується і навіть розширюється порівняно з тим, що закладався півстоліття тому під час її підписання.

На перший погляд може скластися враження, що динамічний або еволюційний метод тлумачення Конвенції суперечить принципу визначеності, який, зокрема, вимагає точності та однозначності формулювання правової норми; у той час як динамізму тлумаченні Конвенції вимагає розуміння її змісту, ви ходячи з реалій сьогодення.

Субсидіарність є основним принципом захисту прав. Вона визнає першочергову компетенцію і обов'язок держави ефективно захищати своїми внутрішніми правовими засобами права і свободи людини, які передбачені у Конвенції»: писав колишній голова Європейського суду Г. Петцольд.[7]
Розглянемо деякі конкретні приклади прояву принципу субсидіарності, або, так званої, комплементарної природи Конвенції, її ст. 53 проголошує: «Ніщо в цій Конвенції не повинно тлумачитися як обмеження або відступ від яких-небудь прав і основних свобод людини, які можуть гарантуватися законодавством будь-якої Високої Договірної Сторони чи будь-якою іншою угодою, в якій вона Бере участь».[8]

Мета ст. 53 — забезпечення того, що більші гарантії прав людини, які існують у національному праві, підтверджуються та зберігаються і не послаблюються з посиланням на те, що відповідні положення менш ефективно захищені Конвенцією. Дана стаття, таким чином, демонструє, що Договірні Сторони не намагаються замінити національні гарантії і забезпечити захист прав індивіда лише засобами Конвенції. Однак, не зважаючи на те, що був утворений названий Суд, остання не пропонувала вказаним сторонам якусь певну поведінку для забезпечення у межах внутрішнього правопорядку різних гарантованих прав і свобод, для ефективного втілення положень Конвенції. Оскільки остання встановлює, насамперед, не єдину форму рішень, а стандарт поведінки, то, таким чином, за Договірними Сторонами залишається вибір способів для зазначеного забезпечення. Важливо, що право Договірних Сторін забезпечує конвенційні права і свободи для кожного в межах державної юрисдикції, незалежно від форми, яку держави для цього обрали. Логічно було б допустити, що Конвенція повинна передбачати встановлення специфічних гарантій, метою яких є впровадження захисту індивідуальних прав і свобод людини засобами національних процедур. Такі гарантії можна відшукати у кінці Каталогу прав людини, а саме у ст. 13 Конвенції. Остання проголошує: «кожній людині, чиї права і свободи, викладені у цій статті Конвенції, порушені, належать ефективні засоби правового захисту державними органами, навіть якщо таке порушення було вчинено особами, котрі діяли офіційно». Однак положення ст. 13 не розвинулись далі, щоб вимагати якусь певну процедурну форму. Договірним Сторонам були залишені межі свободи дії (розсуду) щодо того, як вони будуть виконувати зобов'язання із встановлення ефективних національних засобів забезпечення конвенційних прав і свобод людини. Дія названої статті, таким чином, залежить від способу, який заінтересована держава обрала для виконання своїх зобов'язань згідно із ст. 1 Конвенції. Тобто, для «забезпечення кожній людині, що перебуває під юрисдикцією Договірної Сторони, прав і свобод, передбачених Конвенцією».
Проявом субсидіарності у контрольному механізмі Конвенції є також вимога про вичерпання усіх національних способів захисту прав людини (п. 1 ст. 35). З точки зору міжнародного права, саме на державу, в першу чергу, покладається обов'язок дотримання норм з прав людини. Тому і потрібно вимагати усунення зазначених порушень, насамперед, від держави. У тому разі, коли остання з будь-яких причин нездатна це зробити, можливе втручання міжнародних органів, що мають відповідні повноваження.

Крім такої важливої конвенційної вимоги як вказане вичерпання, встановлене п. 1 ст. 35 Конвенції, прояв (хоч і не настільки характерний) субсидіарного характеру механізму захисту прав людини простежується у настановах ст. 41. Вона передбачає: у разі, коли Суд встановлює, що мало місце порушення Конвенції або протоколів до неї, а внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони допускає можливість лише часткового відшкодування, Суд, якщо таке необхідне, надає справедливе задоволення потерпілій стороні. Таким чином, засоби відшкодування на міжнародному рівні є субсидіарними. Тому вони можуть діяти тільки у випадку, якщо внутрішній правовий порядок не виконує ту роль, яку визначила для нього Конвенція.
У цьому контексті слід наголосити, що судові рішення є, по суті, декларативними за своєю природою. Але вони, звичайно, зобов'язують лише державу (п. 1 ст. 45), яка є стороною у справі. Держава, котру визнано порушницею Конвенції, повинна вжити всіх заходів для виконання рішення Суду, їх вибір, однак, залишається за останньою. Тому можна зробити висновок, що принцип субсидіарності, оскільки він застосовується у рамках Конвенції, передусім, стосується субси-діарної ролі конвенційного механізму. А його наслідком є, так звані, «процесуальні відносини» між національними державними органами, відповідальними за застосування Конвенції, що і вирішують питання, пов'язані з гарантією і захистом прав людини, з одного боку, і європейськими Інститутами, створеними згідно з Конвенцією — з іншого.[9]

Взаємодія цих органів, проте, ширша за обсягом. Це означає, що, здійснюючи контрольні функції, конвенційні інститути самі підлягають певному обмеженню або, щонайменше, намагаються виявити певний ступінь самообмеження.

Тобто, субсидіарність означає, що компетенція Європейського суду щодо національного правопорядку держав-членів суттєво обмежена. Останній не має права займати місце компетентних органів держави стосовно тлумачення і застосування внутрішнього права, тобто контрольний механізм, створений Конвенцією, не повинен розглядатись як «четверта інстанція». Однак така ситуація в жодному випадку не свідчить про пасивну роль Суду щодо правових інститутів і діяльності правозастосовчих органів держав. Він має можливість їх оцінювати. Визнавши, що порушення мало місце, Суд ніби дезавуює відповідні рішення компетентних органів держав-членів, хоча відмінити їх не може.
Принцип субсидіарності характеризує також специфіку відносин між Судом та компетентними національними органами, коли йдеться про ситуації, що охоплюють регулятивну поведінку держави щодо забезпечення конвенційних прав і свобод людини, здійснення яких може бути предметом обмеження, або таких прав, що вимагають позитивних дій з боку держави (наприклад, статті 8, 11 Конвенції), або прав, стосовно яких виправданим є різне до них ставлення[10]. Справи, у яких ставилося питання, що належать до такої регулятивної сфери, призвели Суд до необхідності роз'яснення того, яким чином співвідносяться межі контрольної функції і свобода дій компетентних національних органів. З цією метою Суд визнав існування такого поняття як межі розсуду держави, або свобода дій держави[11]. Якщо від останньої вимагається забезпечити певні дії або різне ставлення до конвенційного права, то така свобода означає: у держави є «вибір різних способів», які повинні бути застосовані з метою ефективного здійснення прав особи або для того, щоб уникнути свавільної дискримінації. «Межі розсуду», якими користується держава, а саме законодавчі органи, уряд, судові та інші органи найчастіше визначаються так: «певний», «широкий». У свою чергу, Суд визначив: обсяг вибору держави може відрізнятися залежно від різних чинників, насамперед, предмета і підстави справи. «Межі розсуду» є широкими переважно у справах щодо питань політичної організації, економіки, соціальної моралі, які характеризують демократичне суспільство у державі

Практика міжнародних судових органів захисту прав людини доводить, що ці органи докладають чимало зусиль задля ініціювання широкого застосування національними судами норм міжнародних конвенцій з прав людини. Зокрема,

Європейський суд неодноразово наполягав на застосуванні такого принципу: якщо Конвенція є правовою основою, на яку може посилатися заявник, то він повинен це робити в національному суді, або навіть національний суд має звернутися до відповідної норми Конвенції. Особлива роль у внутрішньодержавній імплементації належить приведенню судової практики у відповідність до міжнародно-правових зобов'язань держави.

З метою дотримання Україною зобов’язань, що випливають з її членства в Раді Європи, та задля ефективного виконання ст. 46 Конвенції, згідно з якою держави-учасниці зобов’язуються виконувати остаточне рішення Європейського суду в будь-якій справі, в якій вони є сторонами, 23 лютого 2006 р. було прийнято ЗаконУкраїни «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», який зафіксував на законодавчому рівні систему інституційних та процедурних механізмів виконання рішень Європейського суду та запобігання новим порушенням Конвенції.