Засада забезпечення підозрюваному та обвинуваченому права на захист.

Відповідно до загальноприйнятих норм особа хоч би що вона не вчинила, має

вважатися невинною доти, доки органи правосуддя у встановленому законом

порядку не доведуть її вини. Із природного права на захист від протиправних

посягань, а також із презумпції невинуватості і випливає право людини на захист від

обвинувачення у вчиненні злочину. Це право закріплено в кожному міжнародному

нормативному акті, в якому йдеться про права людини.

В Україні право на захист є конституційною засадою, яка повинна суворо

виконуватися на всіх стадіях кримінального процесу як важлива гарантія

встановлення істини і винесення законного, обґрунтованого і справедливого вироку.

Стаття 63 Конституції України передбачає, що підозрюваний чи обвинувачений

мають право на захист. Засуджений користується усіма правами людини і

громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком

суду. Майже кожна стаття Конституції, що закріплює права, свободи та обов'язки

людини і громадянина, передбачає можливість реалізації права на захист.

Але слід підкреслити, що право на захист не є правом будь-яким чином

уникнути відповідальності за вчинений злочин. Ні Конституція, ні норми КПК не

дають права захищати незаконні інтереси і застосовувати незаконні засоби захисту.

Як правильно зазначає М.М. Михеєнко, забезпечення підозрюваному і

обвинуваченому права на захист полягає в тому, що закон: 1) наділяє їх як суб'єктів

кримінального провадження такою сукупністю процесуальних прав, використання

якої дозволяє їм особисто захищатися від підозріння чи обвинувачення у вчиненні

злочину, обстоювати свої законні інтереси (це можна назвати особистим захистом);

2) надає згаданим особам право скористатися допомогою захисника, а в окремих

випадках визнає участь захисника в справі обов'язковою (це можна назвати

професійним захистом); 3) покладає на слідчого, прокурора і суд обов'язок

роз'яснити підозрюваному і обвинуваченому їх процесуальні права (ч. 2 ст. 20 КПК

України) і забезпечити їм можливість здійснення цих прав і захисту від підозріння й

обвинувачення, а також охорону їх особистих і майнових прав; це можна назвати

службовим, або офіційним, захистом.

Право зазначених суб'єктів кримінального провадження на захист передбачає

як право захищатися від підозріння чи обвинувачення, так і право на захист своїх

особистих і майнових інтересів.

Право особи на захист належить до тих прав людини, які особливо ретельно

охороняються відповідними міжнародними організаціями, зокрема Радою Європи,

адже Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод містить

норму про те, що кожний, кого обвинувачено у вчиненні кримінального

правопорушення, має право захищати себе особисто чи використовувати правову

допомогу захисника, обраного на власний розсуд. Якщо така особа не має достатніх

коштів для оплати правової допомоги захисника, вона може одержати її безоплатно,

коли цього вимагають інтереси правосуддя (п. «с» ч. З ст. 6 Конвенції). Слід

нагадати, що, відповідно до ст. 9 Конституції України, Конвенція є частиною

національного законодавства України і, отже, норма Конвенції має застосовуватись

як норма прямої дії. Більше того, у разі колізії застосовуватиметься саме норма

Конвенції.

Важливе значення для здійснення прав на захист має побачення

підозрюваного, обвинуваченого із захисником до першого допиту, і не звичайне

побачення, а конфіденційне. Суть конфіденційності полягає у тому, що

підозрюваному чи обвинуваченому перед першим допитом має бути надана

можливість зустрітися із захисником віч-на-віч за умови, що їх бачать, але не чують.

Остання обставина є найважливішою ознакою реалізації цього права. Від

правильної її реалізації багато в чому залежить весь подальший перебіг

розслідування і судового розгляду справи.

Підкреслюючи особливу важливість першого побачення підозрюваного,

обвинуваченого із захисником, Пленум Верховного Суду в постанові «Про

застосування законодавства, яке забезпечує право на захисту кримінальному

судочинстві» від 24 жовтня 2003 р. № 8 (п. 6) вказав, що суди повинні враховувати,

що підозрюваний і обвинувачений, поряд з іншими правами, мають право на

побачення із захисником до першого допиту, і під час розгляду справ перевіряти, чи

було роз’яснено їм таке право і чи не були вони обмежені в цьому. Пленум застеріг,

що у разі, коли слідчий порушили зазначені вимоги закону і за наявності заяви

підозрюваного, обвинуваченого на побачення із захисником допитали його без

участі останнього, суд не може використовувати ці показання на підтвердження

вини підсудного у вчиненні злочину.

Отже, порушення права обвинуваченого на захист є істотним порушенням

вимог кримінально-процесуального закону і в усякому разі його допущення вирок

(постанову) суду належить скасувати.

Гарантування підозрюваному і обвинуваченому права на захист полягає в

тому що ст. 20 Кримінального процесуального кодексу України передбачає, що:

1. Підозрюваний, обвинувачений має право на захист, яке полягає у наданні

йому можливості надати усні або письмові пояснення з приводу підозри чи

обвинувачення, право збирати і подавати докази, брати особисту участь у

кримінальному провадженні, а також користуватися правовою допомогою

захисника.

2. Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд зобов'язані роз'яснити

підозрюваному, обвинуваченому його права та забезпечити право на кваліфіковану

правову допомогу з боку обраного ним або призначеного захисника.

3. У випадках, передбачених КПК або законом, що регулює надання

безоплатної правової допомоги, підозрюваному, обвинуваченому правова допомога

надається безоплатно за рахунок держави.

4. Участь у кримінальному провадженні захисника підозрюваного,

обвинуваченого, представника потерпілого не звужує процесуальних прав

підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого.

Засада презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини. За

радянських часів терміна «презумпція невинуватості» не було в законі. В ті часи в

літературі існувала думка, що засада презумпції невинуватості не властива нашій

системі права.

Лише в 60-х роках XX ст., розвиваючи ідеї про необхідність додержання прав і

законних інтересів учасників судового розгляду, M.С. Строгович сформулював

положення про те, що винною можна визнати лише особу, вину якої достовірно до-

казано, у противному разі особа вважається невинуватою.

Зокрема, автор уперше в науці кримінального процесу встановив межі

практичного застосування засади презумпції невинуватості.

Початок традиції визнання презумпції невинуватості одним з найважливіших

прав людини заклала Декларація прав людини та громадянина, прийнята

Національними зборами Франції 26 серпня 1789 р., ст. 9 якої проголошує: «Оскільки

кожен є невинним, доки не буде встановлено інше, то в разі затримання особи

надмірна суворість, не викликана необхідністю з метою забезпечення його

затримання, повинна суворо каратися законом».

Згодом ця засада була законодавчо закріплена в Статуті кримінального

судочинства Російської імперії 20 листопада 1864 р. у вигляді системи логічних

норм. Прогресивне положення Статуту скасувало правило, згідно з яким

обвинувачений зобов'язаний самостійно доводити свою невинуватість.

Цю традицію було продовжено в міжнародно-правових документах,

присвячених правам людини та громадянина. У статті 11 Загальної декларації прав

людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р.,

проголошується: «Кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право

вважатися невинною доти, доки її винність не буде встановлена в законному

порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй забезпечують усі

можливості для захисту». У статті 14 Міжнародного пакту про громадянські і

політичні права зазначається: «Кожен обвинувачений у кримінальному злочині має

право вважатися невинним, поки винність його не буде доведена згідно із законом».

У цих самих документах - як найважливіші права людини - проголошені

свобода від самообвинувачення та свавільного арешту, а також від жорстокого,

нелюдського ставлення. Зокрема, в Міжнародному пакті про громадянські і

політичні права людини зазначено, що кожен має право при розгляді будь-якого

пред'явленого йому кримінального обвинувачення не бути приневоленим до

давання свідчень проти самого себе чи до визнання себе винним (ст. 14); нікого не

може бути піддано свавільному арешту чи триманню під вартою; кожен, хто

позбавлений волі внаслідок арешту чи тримання під вартою, має право на розгляд

його справи в суді, щоб цей суд міг невідкладно винести постанову щодо законності

його затримання і розпорядитися про його звільнення, якщо затримання є не-

законним (ст. 9); нікого не може бути піддано катуванню чи жорстокому,

нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (ст. 7).

У статті 15 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських, або таких,

що принижують гідність, видів поводження і покарання, ратифікованої Указом

Президії Верховної Ради У PCP від 26 січня 1987 p., зазначається: «Кожна держава-

сторона забезпечує невикористання будь-якої заяви, що, як встановлено, була

зроблена під час катування, як доказу в ході будь-якого судового розгляду, за

винятком випадків, коли вона використовується проти особи, звинуваченої у

здійсненні катувань, як доказ того, що таку заяву було зроблено».

Стаття 17 КПК України за своєю сутністю є формою втілення у кримінально-

процесуальне законодавство закріпленої у ч. 1 ст. 62 Конституції України

презумпції невинуватості, відповідно до якої особа вважається невинуватою у

вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не

буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Юридичний зміст цієї засади полягає у такому:

• ніхто не зобов'язаний доводити свою винуватість у вчиненні злочину або

меншу винуватість, або наявність обставин, що виключають кримінальну

відповідальність особи;

• обов'язок доведення винуватості особи покладено на слідчого, прокурора, а у

справах приватного обвинувачення - на потерпілого чи його представника;

• заборонено перекладати обов'язок доведення на обвинуваченого, домагатися

його показань шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів;

• обвинувачення не може ґрунтуватися на засадах, одержаних незаконним

шляхом, а також на припущеннях;

• усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь;

• недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину в юридичному

відношенні означає його невинуватість і тягне за собою закриття кримінального

провадження на досудовому слідстві і постановлення виправдувального вироку в

стадії судового розгляду;

• факт притягнення особи до участі у справі як підозрюваної, обвинуваченої,

обрання щодо неї запобіжного заходу не повинні розцінюватися як доказ її

винуватості;

• до остаточного вирішення кримінальної справи й офіційного визнання особи

винною у вчиненні злочину з нею не можна поводитися як з винною, а також

публічно, в засобах масової інформації та в будь-яких офіційних документах

стверджувати, що ця особа є злочинцем.

Для визнання особи винною у вчиненні злочину і для притягнення її до

кримінальної відповідальності необхідно:

- щоб обвинувальний вирок суду щодо такої особи набув законної сили;

- щоб суд, який виніс обвинувальний вирок, був створений відповідно до

встановленого законом порядку;

- щоб справа була з категорії справ, які входять до юрисдикції суду, що її

розглянув;

- щоб справа у суді розглядалася за встановленою кримінально-

процесуальним законодавством процедурою.