Тема №1: Сутність і значення менеджменту

Тема №1: Сутність і значення менеджменту

План:

1. Предмет, об’єкт і суб’єкт менеджменту

2. Категорії „управління” і „менеджмент”

3. Методи дослідження у менеджменті

4. Менеджери та підприємці

5. Рівні управління

6. Закони, закономірності та принципи менеджменту

 

Сутність і значення менеджменту

Однією з найголовніших складових успіху економічно розвинутих країн світу (США, Японія, Великобританія, Німеччина, Франція, Канада, Швеція та ін.) є використання менеджменту, тобто науково обґрунтованої та якіс­но побудованої системи управління організацією. Менедж­мент виступає як результативний засіб формування рин­кових стратегій, залучення інвестицій, здійснення ново­введень, оптимізації співвідношення попиту і пропозиції тощо. Наприклад, від пересічних американців дуже часто можна почути, що ефективну економіку США сформува­ли три чинники — автомобілі, автомобільні дороги й ме­неджмент.

 

Методи дослідження у менеджменті

З метою з'ясування тенденцій розвитку, законів і прин­ципів менеджменту застосовують різноманітні методи дос­лідження.

1. Діалектичний метод. Вивчає явища в розвитку, а саме — взаємозумовлений і суперечливий розвиток явищ дійсності.

2. Конкретно-історичний метод. Передбачає вивчен­ня досліджуваного явища в розвитку з урахуванням при­чин, умов і чинників, які зумовили зміни, тенденції роз­витку явища тощо.

3. Системний метод. Постає як сукупність методо­логічних засобів, процедур, прийомів, спрямованих на дослідження складних об'єктів з урахуванням усіх на­явних взаємозв'язків та динамічних характеристик.

4. Аналітичний метод. Полягає в розчленуванні ці­лого на частини і розгляданні їх як цілого. Використо­вують стосовно складних явищ та об'єктів.

5. Балансовий метод. Використовують для вимірю­вання впливу чинників на узагальнюючий показник. У його основі складання балансів, які є аналітичною фор­мою порівняння планових і звітних показників, надхо­джень і витрат, активів і пасивів. Цей метод дає змогу проаналізувати відповідність показників у вартісних і кількісних величинах, виявити відхилення та причини, які зумовили такий стан речей.

6. Методи моделювання (вербального, фізичного, ана­логового, математичного). Застосовують їх за умови, ко­ли неможливо через складність взаємозв'язків досліди­ти розвиток об'єкта під впливом різноманітних чинни­ків. У таких ситуаціях ефективні імітаційні моделі, які мають бути адекватними та максимально наближеними до особливостей об'єкта і реалій його буття.

7. Експертні методи. їх використовують за умови, коли неможливо кількісно визначити певні параметри. До них належать органолептичні методи, тобто визна­чення в кількісній формі результатів суб'єктивного сприй­няття спеціалістами (експертами) ознак чи властивостей оцінюваного явища.

8. Економіко-математичні методи. До них відносять методи вивчення випадкових або імовірнісних явищ. Завдяки їм виявляють закономірності серед випадково­стей. До цієї групи належать методи елементарної ма­тематики (диференційне, інтегральне та варіаційне об­числення); методи математичного аналізу (вивчення одномірних та багатомірних статистичних залежностей); ме­тоди математичної статистики (виробничі функції, між­галузевий баланс тощо); економетричні методи (лінійне, нелінійне, блочне, динамічне програмування); методи ма­тематичного програмування (метод випуклого програму­вання, сіткове програмування, управління запасами тощо); методи економічної кібернетики (системний аналіз, іміта­ційні методи); методи теорії ймовірностей та ін.

9. Соціологічні методи (анкетування, інтерв'ювання, тестування). Ґрунтуються на соціологічних опитуваннях вибірки цільових респондентів.

Для розширення пізнавальних, дослідницьких мож­ливостей доцільно інтегрувати всі методи, що сприятиме формуванню комплексного бачення сутності, розвитку взаємозв'язків між основними категоріями менеджменту.

 

Менеджери та підприємці

Однією з центральних фігур сучасного менеджменту є менеджер.

Менеджер — управлінець ринкової орієнтації, який активно впро­ваджує ефективні ідеї господарювання, нововведення та досягнен­ня науково-технічного прогресу, виважено враховує зміни у міжна­родних відносинах, своєчасно впливає на кон'юнктуру і динаміку по­питу та пропозиції, вміло перебудовує виробничо-господарську діяльність з урахуванням вимог ринку.

Ролі менеджерів. Американський економіст Мінцберг виділив десять управлінських ролей (видів діяльності), які об'єднав у три групи.

1. Міжособистісні ролі:

— головний керівник;

— лідер;

— ланка, яка зв'язує із зовнішніми організаціями та особами.

2. Інформаційні ролі:

— приймач інформації (внутрішньої та зовнішньої);

— розповсюджувач інформації;

— представник (при зовнішніх контактах організації).

3. Ролі, пов'язані з прийняттям рішень:

— підприємець, який веде пошук можливостей удоско­налення організації;

— ліквідатор порушень у діяльності організації;

— розповсюджувач ресурсів;

Кожен менеджер виконує всі ролі. Однак їх значу­щість визначається конкретними посадами управлінців.

Сучасний менеджер повинен володіти багатьма важ­ливими для його успішного професійного функціонуван­ня якостями, які можна звести до чотирьох основних груп.

1. Професійно-ділові: високий професіоналізм; здатність генерувати корисні ідеї, приймати нестандартні управ­лінські рішення та нести відповідальність за них; праг­нення до професійного зростання; підприємливість; авто­ритетність; здатність до інновацій та розумного ризику; уміння здійснювати антикризове управління тощо.

2. Адміністративно-організаційні: оперативність; уміння здійснювати стратегічний і тактичний контроль; уміння залежно від ситуації змінювати стиль управлінсь­кої діяльності; уміння розробляти довгострокові програ­ми й організовувати їх реалізацію; здатність стимулю­вати ініціативу; послідовність у своїх діях; уміння доводити справу до кінця; інтернальність (усвідомлення, що від нього залежить успіх справи); внутрішній контроль; уміння формувати єдину команду, використовувати знан­ня підлеглих; усвідомлення меж своєї влади; здатність де­легувати повноваження; уміння організовувати час тощо.

3. Соціально-психологічні: психологічна компетент­ність; управлінська культура; розум; культура ділового спілкування; прагнення до лідерства і влади; уміння ке­рувати своєю поведінкою і регулювати свій психічний стан; колегіальність; толерантність; оптимізм; екстравертність (спрямованість зусиль, енергії на зовнішній світ); уміння керувати конфліктами; чітко висловлюва­ти свої думки та публічно виступати; інтелектуальність; здатність оптимізувати соціально-психологічний клімат у колективі, створювати психологічний комфорт; емо­ційна стійкість та стресостійкість; почуття гумору; умін­ня створювати та підтримувати свій імідж тощо.

4. Моральні: патріотизм; національна свідомість; дер­жавницька позиція; інтелігентність; людяність; поряд­ність; почуття обов'язку; громадянська позиція; готов­ність допомагати людям; чесність; повага до гідності лю­дей тощо.

Завдання підприємців. Окрім менеджера, в ринко­вій економіці надзвичайно важливу роль відіграє ще од­на ключова фігура — підприємець. Підприємництво за своєю сутністю є основним механізмом здійснення струк­турних змін в економіці, забезпечення економічного зростання, формування заново створеного капіталу, за­безпечення результативної інноваційної та інвестицій­ної діяльності тощо.

Підприємець — людина, яка готова йти на ризик, нововведення, новаторство, зміни в організації; регулює процес створення ново­го; несе фінансову, моральну та соціальну відповідальність; отри­мує грошовий дохід та задоволення від досягнень; розвиває влас­ну справу на засадах вкладення додаткових фінансових коштів (сво­їх та позичених) і залучення матеріальних цінностей.

Кардинальна відмінність між підприємцем та мене­джером полягає в тому, що підприємець генерує ідею (наприклад, створення хлібопекарні), реалізовує її за влас­ні або позичені кошти (засновує підприємство з випі­кання хліба, фінансує весь процес) та наймає менедже­ра для керівної роботи, який здійснює управління ство­реною підприємцем організацією. Відмінності між менеджером та підприємцем відображені у табл. 1.1.

 

 

Таблиця 1.1

Рівні управління

Об'єктивність процесів управління передбачає поділ управлінської праці. З огляду на його спрямування виок­ремлюють горизонтальний (призначення конкретних ме­неджерів для керівництва підрозділами) і вертикальний (координація управлінської роботи) види поділу.

Наслідком вертикального поділу є створення рівнів управління. Американський соціолог Толкотт Парсонс (1902—1979) називає три рівні управління:

— технічний;

— управлінський;

— інституційний.

Цим рівням відповідають три групи менеджерів (ке­рівників):

— керівники низової ланки (операційні управлінці);

— керівники середньої ланки;

— керівники вищої ланки.

Форма піраміди (рис. 1.2) демонструє взаємозалеж­ність рівнів управління та чисельності управлінців. У табл. 1.2 наведено характеристику представників трьох рівнів управління та визначено їхні пріоритетні функції.

 

Рис. 1.2. Графічне зображення рівнів управління

 

Поділ управлінської праці за вертикаллю та горизон­таллю є передумовою формування ефективної органі­заційної структури управління. Цей процес забезпечує чітку ієрархію, спеціалізацію управлінської праці, функ­ціональний розподіл, що сприяє зростанню ефективнос­ті системи менеджменту організації. Збільшення чи змен­шення кількості рівнів управління спричинить знижен­ня ефективності менеджменту в організації.

Таблиця 1.2 Характеристика рівнів управління

У процесі розвитку менеджменту сформувалися певні норми управління організаціями — закони, закономір­ності та принципи. їх інтегрування є стрижнем науки про управління працівниками.

Закони менеджменту. В управлінській діяльності ви­користовують сталі та незаперечні норми управління ор­ганізаціями, тобто закони менеджменту:

1. Закон спеціалізації управління. Передбачає розпо­діл управлінської діяльності на засадах застосування конкретних функцій менеджменту і таких категорій, як повноваження, компетентність, відповідальність тощо.

2. Закон інтеграції управління. Спрямований на до­сягнення єдності зусиль усіх підрозділів, служб, праців­ників для виконання завдань організації шляхом засто­сування правил, процедур ієрархії управління, особис­тих зв'язків, стилів керівництва.

3. Закон оптимального поєднання централізації і де­централізації управління. Покликаний сформувати оп­тимальний рівень делегування вищим керівництвом нижчим рівням своїх повноважень з метою досягнення висо­ких результатів і сприятливого психологічного клімату в організації.

4. Закон демократизації управління. Акцентує увагу на участі працівників в управлінських процесах, забез­печенні двостороннього спілкування, розвитку особистих і професійних якостей підлеглих тощо.

5. Закон економії часу в управлінні. Спрямований на підвищення ефективності управлінської праці, зменшен­ня трудомісткості через впровадження передових мето­дів і прийомів праці.

6. Закон пропорційного розвитку систем управління. Передбачає послідовну та перманентну (постійну) ево­люцію всіх управлінських систем організації (виробни­чої, фінансової, соціальної, інформаційної тощо).

Закономірності менеджменту. Об'єктивні, стійкі, за­гальні та повторювальні зв'язки між явищами, процеса­ми, категоріями менеджменту є закономірностями ме­неджменту. Відповідно до цього в менеджменті виділя­ють такі закономірності:

— процесу менеджменту;

— функцій та методів менеджменту;

— управлінських рішень;

— керуючої та керованої систем організації;

— внутрішнього та зовнішнього середовища організації;

— розвитку менеджменту тощо.

Принципи менеджменту. Важливу роль в управлін­ській діяльності відіграють принципи менеджменту, які на засадах застосування законів і закономірностей мене­джменту відображають прикладний характер управління організаціями.

1. Цілеспрямованість. Відповідно до цього принципу будь-яка діяльність в організації повинна спрямовува­тися на досягнення конкретних виробничо-господарських цілей та виконання поставлених завдань.

2. Урахування потреб та інтересів. Покликаний задо­вольняти потреби та інтереси працівників з метою досягнен­ня цілей організації на засадах застосування мотивування.

3. Ієрархічність. Передбачає розташування управлін­ських посад в організаційній структурі від найнижчого рівня управління до найвищого.

4. Взаємозалежність. Згідно з ним кожна організація складається із взаємозалежних внутрішніх змінних (цілі, структура, технологія, працівники, завдання, ресурси). При цьому фактори зовнішнього середовища постійно впливають на організацію (відповідно і на її внутрішнє середовище) та викликають відповідну реакцію з її боку.

5. Динамічна рівновага. Передбачає безперервний роз­виток організації та утримання загальної рівноваги на кожному етапі цього розвитку.

6. Економічність. Формує засади функціонування ор­ганізації щодо збалансованості витрат, надходжень то­що, забезпечує розвиток бюджетних відносин.

7. Активізація. Спонукає організацію до діяльності, постійного розвитку, впровадження інновацій та ін.

8. Системність. Відповідно до цього принципу орга­нізація розглядається як відкрита система, що склада­ється із взаємодіючих та взаємопов'язаних елементів.

9. Єдиновладдя. Передбачає наявність єдиного відпові­дального центру, який здійснює керівництво та координа­цію діяльності організації з метою досягнення її цілей.

Усі принципи менеджменту взаємопов'язані. Відмо­ва від якогось із них або недостатнє їх врахування в управлінській діяльності знижує якість управлінських рішень та ефективність менеджменту.

Закони, закономірності та принципи менеджменту формують засади сучасної управлінської науки. Власне протягом історичного розвитку менеджменту бачення та тлумачення основних норм та засад управління постій­но змінювались.

Закони, закономірності та принципи менеджменту формують засади сучасної управлінської науки. Власне протягом історичного розвитку менеджменту бачення та тлумачення основних норм та засад управління постій­но змінювались.

 

Етапи розвитку менеджменту

В історії менеджменту чітко окреслюється 6 основ­них етапів його розвитку.

1. Розвиток науки про управління людьми в процесі виробництва.

2. Формування управлінських механізмів на засадах розвитку людських стосунків.

3. Побудова систем управління, орієнтованих на ринок.

4. Активне застосування кількісних (економіко-математичних) методів як важливих напрямів формаліза­ції методів менеджменту і трансформації їх в управлін­ські рішення.

5. Формування системних та ситуаційних підходів.

6. Комп'ютеризація управлінських процесів.

1. Розвиток науки про управління людьми в про­цесі виробництва. Характеризується підвищенням ефек­тивності організації шляхом удосконалення виробничих процесів та операцій. На цьому етапі менеджерів цікав­лять технічні підходи, які включають не лише машини, станки, обладнання, всі види технологій, а й управлін­ські знання, організаційні структури, методи виробни­чого планування, способи розробки робочих місць, при­йоми та навички роботи, механізми забезпечення підви­щення кваліфікації та підготовки робочої сили. Цей етап характеризується розвитком школи наукового управлін­ня, «фордизму», класичної (адміністративної) школи управління та ін.

Школа наукового управління (1885—1920 рр.). В її основі роботи Фредеріка Тейлора (1856—1915), Френка Плбрейта (1868—1924) і Лілії Плбрейт (1878—1972) та ін. Вони займалися дослідженням на рівні організації, продукуванням виробничого менеджменту. Ф. Тейлор і подружжя Плбрейт (Джілбрейт), які починали свою ка­р'єру робітниками, займалися спостереженнями, замі­рами і аналізом операцій ручної праці, стимулюванням трудової активності, нормуванням праці тощо. Завдяки концепції наукового управління менеджмент був визна­ний самостійною галуззю наукових досліджень. У пра­цях «Управління фабрикою» (1903) та «Принципи нау­кового менеджменту» (1911) Ф. Тейлор розробив ком­плекс методів наукової організації праці, що базувалися на засадах хронометражу, стандартизації прийомів і зна­рядь праці. Його основоположні принципи ґрунтуються на такому твердженні: «...якщо я на науковій основі

відберу людей, на науковій основі їх підготую, надам їм дієві стимули та поєднаю роботу і людину, тоді я зможу отримати сукупну продуктивність, яка буде перевищувати внесок, зроблений індивідуальним працівником». Принци­пи наукового управління Ф. Тейлора подано на рис. 1.3.

Рис. 1.3. Принципи наукового управління Ф. Тейлора

 

Заслуга Ф. Тейлора як засновника школи «науково­го управління» полягає в тому, що він розробив методо­логічні основи нормування праці, стандартизував тру­дові операції, запровадив наукові методи підбору, роз­становки і стимулювання працівників.

Школа «фордизму» (1899—1945 рр.). її засновник Генрі Форд (1863—1947) розробив теорію, в основу якої поклав ідею потоково-масового виробництва. Систему управління, що ґрунтується на цій теорії, було назва­но «терором машини». Г. Форд спершу працював ме­неджером Детройтської автомобільної компанії, а по­тім, ставши її власником, сформував механізми чіткого контролю і планування, ефективного мотивування, кон­веєрного складання, безперервних технологічних про­цесів, інноваційного розвитку, активного адміністру­вання.

Класична (адміністративна) школа управління (1920—1950рр.). Головні її напрацювання стосуються ролі та функцій менеджерів. Започаткована Анрі Файолем (1841—1925), якого вважають «батьком» менеджменту. А. Файоль був керівником інституційного рівня управ­ління, оскільки керував французькою вугільною компа­нією. Інші засновники адміністративної школи — Ліндан Ірвік (консультант з питань управління в Англії) та Джеймс Д. Муні (працював в компанії «Дженерал Моторе») — та­кож були практиками. А. Файоль поділив процес управ­ління на 5 основних функцій: планування, організуван­ня, розпорядництво, координування та контролювання. На основі його розробок у 20-х роках XX ст. було сформу­льовано поняття «організаційна структура управління підприємством» (система взаємозв'язків, неперервних взаємопов'язаних дій — функцій менеджменту).

А. Файоль сформулював 14 принципів менеджменту:

— поділ праці;

— повноваження та відповідальність;

— дисципліна;

— єдиновладдя;

— єдність напряму діяльності;

— підпорядкування особистих інтересів загальним;

— винагорода персоналу;

— централізація;

— ієрархія управління;

— порядок;

— справедливість;

— стабільність робочого місця;

— ініціатива;

— корпоративний дух.

Цією школою було вперше розроблено обґрунтовані теоретичні засади менеджменту та визначено пріоритет­ну роль менеджера як керівника та організатора.

2. Формування управлінських механізмів на заса­дах розвитку людських стосунків. Цей етап пов'яза­ний із визнанням людини пріоритетним фактором вироб­ничо-господарської діяльності; зосередженням уваги на соціальних аспектах, які охоплювали різноманітні фор­ми морального та матеріального стимулювання праців­ників, стилі управління, участь працівників у процесі прийняття управлінських рішень, організаційну куль­туру, можливості кар'єри та просування за службовою ієрархією. На цьому етапі сформувалися дві основні шко­ли: людських стосунків та поведінських наук.

Школа людських стосунків (1930—1950 рр.). Заснов­ником її є Мері-Паркер Фолліт (1868—1933) та Елтон Мейо (1880—1949). М.-П. Фолліт першою почала трак­тувати менеджмент як «забезпечення виконання робіт з допомогою інших осіб». Представники цієї школи реко­мендували здійснювати управління людьми шляхом впливу безпосередніх керівників на підлеглих, консуль­тацій з працівниками, забезпечення широких можливос­тей спілкування на роботі. Вони виходили з того, що уважне ставлення до людей значно підвищує продуктив­ність праці. На відміну від попередніх шкіл, де перева­жала турбота про виробництво, у цій школі головну ува­гу зосереджено на турботі про людину, тобто на вдоско­наленні діяльності організації за рахунок підвищення ефективності її трудових ресурсів.

Школа поведінських наук (з 1950 р. до сьогодення). Сформувалася завдяки напрацюванням Кріса Аржири-еа (1925 р.н.), Ренсона Лайкерта, Дугласа Мак-Грегора (1906—1964), Фредеріка Герцберга (1923 р.н.) та інших учених-біхевіористів (англ. ЬеЬауіог — поведінка). Ос­нову її становлять методи налагодження міжособистісних стосунків, підвищення ефективності людських ре­сурсів, формування колективів за психологічною суміс­ністю тощо.

3. Побудова систем управління, орієнтованих на ринок (з другої пол. XX ст.). Однією з передумов форму­вання цього етапу було виникнення на підприємствах проблем перевиробництва, спричинених незабезпеченим попитом. Системи управління людьми, створені орієн­тованими на ринок управлінськими школами, почали застосовувати маркетингові концепції. Тобто плануван­ня виробничої і реалізаційної діяльності, організування діяльності та підбір відповідних кадрів, формування сис­тем, матеріального і нематеріального стимулювання, контролювання та регулювання на всіх етапах процесу управління почали здійснювати відповідно до вимог рин­ку (попиту, пропозиції, конкуренції, умов збуту, цільо­вих сегментів ринку тощо).

4. Активне застосування кількісних (економіко-математичних) методів як важливих напрямів формалізації методів менеджменту і трансформації їх в управлінські рішення (середина XX ст. — до наших днів). Особли­вість етапу полягає в широкому застосуванні в менедж­менті математики. У той період в Англії сформувалася школа науки управління (кількісного підходу). До цього спонукав пошук під час Другої світової війни шляхів і методів боротьби з німецькими масовими повітряними ударами, підводним німецьким флотом, а також висад­ка союзників у Європі. Основою школи є дослідження моделей (форм відображення реальності) й операцій. Піс­ля створення моделей змінним величинам надаються кількісні значення. Особливу роль при цьому відведено технічному та програмному забезпеченню.

Представники цієї школи розглядають управління як логічний процес, що може бути виражений в математич­ній формі. Розроблення концепцій управління ґрунту­ється на застосуванні математичного апарату, з допомо­гою якого досягається інтеграція математичного аналі­зу та суб'єктивних рішень менеджера. Формалізація управлінських функцій зумовила необхідність перегля­ду структурних елементів організації (служб обліку, мар­кетингу, планування тощо). З'явилися такі елементи внутріфірмового планування, як імітаційні моделі рі­шень, методи аналізу в умовах невизначеності, матема­тичне забезпечення оцінки багатоцільових управлінсь­ких рішень тощо.

Представники цієї школи Джеймс Марч (1928 р.н.), Герберт Саймон (1916 р.н.), Стаффорд Бір (1926 р.н.), М. Месарович, Рассел Акофф (1919 р.н.), Уест Чеечмен (1913 р.н.) та інші, сформувавши основні положення кількісного підходу, вперше почали розглядати органі­зацію як відкриту систему, що зумовило появу систем­ного підходу.

5. Формування системних і ситуаційних підходів у менеджменті. Розпочався цей етап з розглядом орга­нізації як системи, діяльність якої постійно залежить від різноманітних обставин, що змінюються. В основі системного підходу — використання теорії систем, яка у менеджменті сформульована наприкінці 50-х років XX ст.

Система — сукупність взаємопов'язаних та взаємодіючих елемен­тів, яка має на меті досягнення певних цілей і ґрунтується на прин­ципах самоорганізації, синергії і розвитку.

Усі організації (об'єкти управління) є системами, які складаються з таких елементів: структура, завдання, технологія, люди, цілі, ресурси. За способом організації системи бувають закритими (мають фіксовані жорсткі умови, не залежать від навколишнього середовища) і від­критими (взаємодіють із зовнішнім середовищем). Усі організації є відкритими системами.

Відособлені частини систем утворюють підсистеми (це­хи, відділи тощо). Цей поділ може поглиблюватися. Для повноти картини і оптимальності висновків слід вивча­ти всі підсистеми організації (технічну, економічну, соці­альну та ін.). Графічне зображення організації як відкри­тої системи представлено на рис. 1.4.

Рис. 1.4. Графічне зображення організації як відкритої системи

 

Усі названі вище школи зосереджувалися лише на пев­ній підсистемі (наприклад, біхевіористи вивчали тільки соціальну підсистему), не розглядаючи їх у комплексі.

Найвагоміший внесок у розвиток системного підходу належить Честеру Бернарду (1886—1961), який розгля­дав організацію як соціальну систему; Пітеру Друкеру (1909 р.н.), який зосереджував виняткову увагу на ролі професіоналізму менеджера, самоуправлінні, організа­ційній спрямованості тощо; авторам моделі Мак-Кінзі «7-S» — Томасу Пітерсу (1942 р.н.) і Роберту Уотерману.

Подальші розробки П. Друкера, Р. Девіса, Л. Ньюме-на, Д. Міллера та інших дослідників стали основою «емпі­ричної» школи менеджменту, яка мала на меті вивчення змісту праці та функцій керівників, централізації та децент­ралізації в управлінні, делегування повноважень і відпові­дальності, умов застосування цільового управління.

Сформований у 60-ті роки XX ст. ситуаційний під­хід спрямований на підбір прийомів менеджменту для розв'язання конкретних управлінських ситуацій з ме­тою найефективнішого досягнення цілей організації. При цьому менеджер повинен:

— знати процес управління, особливості індивідуаль­ної та групової поведінки, процедури системного аналізу, методи планування, мотивування і контролювання, кількісні методи прийняття рішень;

— вміти оцінювати переваги і недоліки;

— правильно оцінювати фактори, які відіграють най­важливішу роль у конкретній ситуації, та ефект від змін­них величин;

— обирати прийоми менеджменту, застосування яких матиме найменший негативний ефект.

Найповніше обґрунтована теорія управління в пра­цях Джоан Вудворд (1916—1971), Джеймса Томпсона (1920—1973), Пола Лоуренса (1922 р.н.), Джона Гелбрейта (1908 р.н.) Тома Бернса (1913 р.н.) та інших, чиї міркування передували ідеям «дослідження операцій», «моделювання», «організаційної поведінки».

6. Комп'ютеризація управлінських процесів (з 80-х років XX ст.). Передумова формування цього етапу — розвиток інформаційних і комп'ютерних систем, інфор­маційних технологій. Характерною особливістю викори­стання сучасних засобів обчислювальної техніки є за­стосування мережного оброблення даних, що забезпечує ефективне колективне використання обчислювальних та інформаційних ресурсів, поліпшення комунікацій, об­міну інформацією; створює умови для функціонування розподілених систем оброблення даних. У межах компа­нії, фірми, підприємства функціонують локальні мере­жі, які забезпечують інформаційний обмін між праців­никами організації. Регіональні (територіальні) мережі утворюються на регіональному або державному рівні й призначені для надання в режимі реального часу інфор­маційно-обчислювальних ресурсів значно віддаленим один від одного абонентам. В Україні послуги телекому­нікаційних мереж надають інформаційні мережі: ВІККІ, СВІТ (Система віртуальних інформаційних технологій), «Ділова інформація», що підтримують різноманітні ба­зи даних, багато з яких можна використовувати в мар­кетинговій діяльності.

Нині у світі зареєстровано понад 200 глобальних ме­реж, з них 54 у США, 16 — у Японії. Найпоширеніша глобальна мережа Internet;, користувачі якої отримують інформацію з усього світу, мають доступ до звітів різних корпорацій та фірм, можуть користуватися статистич­ними даними більшості країн світу, регіонів, працюва­ти з бібліотечними фондами та звітами науково-дослідних інститутів тощо. В інформаційних системах маркетингу можна використовувати мережу Relcom (для держав СНД), а також спеціалізоване програмне забезпечення для комп'ютеризованого управління виробничо-госпо­дарськими та маркетинговими процесами. Найпошире­нішими спеціалізованими програмами є: «Marketing Expert 1.1» (інструментальний засіб для розроблення стра­тегічного й тактичного планів маркетингу, розв'язання задач з аудиту і планування маркетингу); система «Га­лактика» (середовище управління бізнесом у промисло­вості та торгівлі з реалізацією повного ринкового цик­лу: аналіз ринку, макропланування, бізнес-планування, планування операцій, виконання господарських опера­цій, відображення діяльності у бухгалтерському обліку та звітності, аналіз господарської та фінансової діяльнос­ті); система автоматизації менеджменту Delo Pro v 1.5 (комплексна програма, призначена для управління за­купівлями, продажем, автоматизації складського облі­ку, аналізу руху грошей і товарів); SCALA 5 (програмне забезпечення для управління комерційними підприємс­твами); система MIRACLE (інтегрована система бухгал­терського обліку, фінансового аналізу і управління під­приємством); OFFICE 2000 для Windows (пакет програм для автоматизації роботи підприємства); програма «Project managment» (призначена для бізнес-планування інвестиційних проектів).

Розвиток менеджменту як науки був зумовлений об'єк­тивними перетвореннями в усіх сферах суспільства. Поя­ва великого машинного виробництва, розвиток техніки і технології, нарощення масштабів виробничо-господар­ської діяльності сприяли формуванню науково обґрун­тованих підходів до планування, організовування, сти­мулювання, контролювання і регулювання діяльності ор­ганізацій, до інформаційного забезпечення, прийняття управлінських рішень.

 

Процес менеджменту

Процес менеджменту охоплює керуючу та керовану системи організації, функції, методи менеджменту, управ­лінські рішення, комунікації, керівництво тощо.

Процес менеджменту — послідовність певних завершених ета­пів управлінської діяльності, які забезпечують управлінський вплив керуючої системи на керовану з метою досягнення цілей організації.

Послідовно реалізований та завершений процес ме­неджменту утворює управлінський цикл (рис. 1.9). При цьому організацію змодельовано як відкриту систему, що має входи і виходи та складається з керуючої і ке­рованої систем, які тісно взаємодіють, оскільки є орга­нічно взаємопов'язаними. Керуючу систему утворюють елементи, які забезпечують процес управління, керова­ну — елементи, які забезпечують безпосередній процес виробничої, господарської, комерційної та інших видів діяльності.

Процес управління організацією охоплює кілька пос­лідовних етапів.

Рис. 1.9. Графічна модель процесу менеджменту

1. Реалізація функцій менеджменту, до яких нале­жать усі види управлінської діяльності (планування ви­робництва і реалізації продукції, управління розроб­кою технологій, конструюванням виробів, обліком, під­розділами організації тощо). Йдеться про управлінську діяльність на всіх рівнях керуючої системи організації: керівників організацій та їх заступників, начальників цехів, відділів, управлінь, груп, дільниць, фахівців усіх напрямів (економістів, технологів, конструкторів, енер­гетиків та ін.). Це означає, що зосереджений у керуючій системі апарат управління в процесі управлінської діяль­ності має виконати своє основне завдання: створити сис­тему методів менеджменту — сукупність способів впли­ву керуючої системи на керовану з метою забезпечення виробничо-господарської діяльності організації та отри­мання конкретних результатів (виготовлення продукції, надання послуг, забезпечення прибутковості, рентабель­ності, необхідного рівня заробітної плати, певного рівня витрат тощо).

2. Формування методів менеджменту як результа­тів реалізації функцій менеджменту. До них належать план виробництва, план прискорення науково-технічного розвитку, матеріальні стимули до праці, технологічна документація на виготовлення виробу тощо. Однак отри­мані методи менеджменту, як правило, не можуть здій­снювати управлінський вплив, оскільки вони здебіль­шого не набувають форми адміністративних важелів. Для того щоб надати методам менеджменту дієвого управ­лінського впливу, необхідно їх формалізувати, тобто пе­ретворити на управлінські рішення.

3. Формалізація методів менеджменту в управлінсь­кі рішення. Особливість цього етапу полягає у створенні механізмів трансформації методів менеджменту в нака­зи, розпорядження, вказівки тощо. Після цього управ­лінські рішення (формалізовані методи менеджменту) ка­налами прямого зв'язку надходять із керуючої системи в керовану (рис. 1.9), здійснюючи необхідний управлін­ський вплив, який забезпечує виконання виробничо-господарських операцій, виготовлення виробів, надання послуг, досягнення виробничих, фінансових, економіч­них та інших результатів.

Якщо управлінські рішення в керованій системі спра­цьовують недостатньо (не виконуються, виконуються част­ково, виконуються з відхиленнями тощо), то інформа­ція про всі неточності, недоліки, відхилення каналами зворотного зв'язку надходить у керуючу систему (відбу­вається процедура регулювання), в якій апарат управ­ління розробляє необхідні заходи. Відповідно, нові управ­лінські рішення, що спрямовані на усунення недоліків, відхилень тощо, надходять каналами прямого зв'язку в керовану систему. В такий спосіб формується цикліч­ний механізм, внаслідок роботи якого (за необхідну кіль­кість циклів) усуваються всі недоліки, тобто під впли­вом керуючої системи відбувається ліквідація проблем у керованій системі. Якщо керуюча система працює недо­статньо професійно, не кваліфіковано, не ефективно чи є надто пасивною існує великий ризик того, що керована система не забезпечить виконання поставлених завдань та досягнення встановлених цілей. Отже, рівень виконання керованою системою поставлених завдань і досягнення цілей перебуває в прямій залежності від діяльності ке­руючої системи (апарату управління).

4. Забезпечення управлінського впливу на засадах ке­рівництва. Керівництво організацією (рис. 1.9) — вид управлінської діяльності, який об'єднує трудові проце­си всіх працівників, забезпечує реалізацію функцій і формування методів менеджменту, розроблення і прий­няття управлінських рішень, а також формалізує вплив керуючої системи на керовану. Воно є об'єднувальним чинником у структурі категорій менеджменту, оскільки визначає напрями діяльності апарату управління, ефектив­ність управлінських рішень, ступінь досягнення цілей організації.

Реалізація етапів менеджменту супроводжується ко­мунікаціями (рис. 1.9), тобто процесами обміну інфор­мацією між працівниками, підрозділами, іншими орга­нізаціями.

 

Тема №5: Планування як загальна функція менеджменту

План:

1. Сутність і види планування

2. Загальна характеристика бізнес-планування

 

Планування як загальна функція менеджменту