Твердофазовий ІФА та імуноблотінг

а. Діагноз ВІЛ-інфекції виставляють при виявленні антитіл до ВІЛ за допомогою твердофазового ІФА та імуноблотінгу.  Посеред інших варіантів лабораторної діагностики слід зазначити виділення вірусу із крові, виявлення вірусних антигенів та вірусної РНК. Такі ознаки, як зниження числа лімфоцитів CD4 та зміна співвідношення CD4/CD8, теж вказують на ВІЛ-інфекцію, проте неспецифічні для неї і спостерігаються при інших хворобах. Найбільш розповсюджений метод лабораторної діагностики ВІЛ-інфекції — твердофазовий ІФА. Його чутливість і специфічність сягає 99%. Хибнопозитивні результати частіше всього спостерігаються у групах населення із низькою інфікованістю ВІЛ та можуть бути спричинені вакцинацією проти грипу. Позитивний результат, отриманий за допомогою  твердофазового ІФА, має бути підтверджений результатами імуноблотингу. Хоча імуноблотинг — високочутливий і специфічний метод виявлення антитіл до ВІЛ, через високу вартість та тривалість для масових досліджень не застосовують. Результати імуноблотингу вважаються позитивними,  якщо виявляються антитіла принаймні до 3 білків, один із яких кодується генами env, інший — генами gag, третій — генами pol. Якщо визначають антитіла до одного або двох білків, результат вважають сумнівним і таким, що вимагає уточнення. У більшості лабораторій діагноз ВІЛ-інфекції виставляють при одночасному визначенні антитіл до білків p24, p31, gp41 та gp120/gp160.

б. Визначення антигену p 24. Твердофазовий ІФА дозволяє виявити навіть декілька пікограм антигенауp24. Утворення  комплексу між p24 та ендогенними антитілами знижує чутливість методу. Цей метод використовують при обстеженні хворих на ранній стадії ВІЛ-інфекції, коли антитіла до ВІЛ відсутні.

2. В и д і лен ня в і рус у з кров і — дуже чутливий та специфічний спосіб  діагностики ВІЛ-інфекції. Вірус можливо визначити у культурі лімфоцитів та моноцитів хворого. Оскільки ці методи складні і вимагають матеріальних витрат, їх застосовують у наукових цілях.

3. П Л Р — відносно новий метод, що ґрунтується на ампліфікації ДНК та РНК вірусу. Основна перевага цього методу в його чутливості, яка дозволяє визначити мінімальну кількість нуклеїнових кислот. Проте, висока чутливість методу не дозволяє застосовувати цей метод для дослідження проб, забруднених присутністю інших мікроорганізмів. ПЛР проводять тільки у спеціалізованих лабораторіях на умовах стерильності. ПЛР відносять до кількісних методів визначення вірусного геному, тому її можливо використати для оцінки ефективності лікування. Інший метод аналізу ДНК, так званий «метод розгалуження ДНК», який ґрунтується на застосуванні синтетичної ДНК, що містить одну ділянку, комплементарну фрагменту вірусної РНК та багатьом ділянкам штучно створеного олігонуклеотидного зонду, який помічений люмінісцентним барвником. Метод менш чутливий, ніж ПЛР, але простіший у застосуванні, а використання хемілюмінометра дозволяє швидко оцінити його  результати.

Лікування ВІЛ-інфекції.

  Реплікацію вірусу можливо зупинити на різних стадіях його життєвого циклу. Існують противірусні препарати, які блокують прикріплення вірусу до клітинної мембрани, зворотню транскрипцію ДНК із вірусної РНК, зборку вірусних РНК та білків Зидовудін — перший інгібітор зворотної транскриптази, схвалений для застосування при ВІЛ-інфекції. Спочатку препарат призначали у високих дозах  (більше 1 г/добу всередину або  в/в), що призводило до пригнічення кровотворення, розвитку нейтропенії та тяжкої анемії. На даний час зидовудін призначають у  дозі 400—600 мг/добу всередину або в/в, це не знижує його терапевтичної дії, але зменшує ризик побічної дії. FDA схвалено й інші інгібітори зворотної транскриптази: диданозин зальцитабін, ставудін, ламівудін, трифлуридин...

Зидовудін

Єдиної думки щодо оптимальних термінів початку лікування зидовудіном немає. Зараз препарат призначають усім ВІЛ–інфікованим, у яких число лімфоцитів CD4 в крові нижче 500 мкл^–1 (незалежно від наявності  симптомів), та всім хворим на СНІД. Застосування зидовудіну уповільнює розвиток СНІДу та подовжує життя хворим. Побічні ефекти застосування препарату — анемія та  нейтропенія — зазвичай зворотні. Тривале застосування зидовудіну може призвести до міопатії та до зниження противірусної ефективності препарату. Проте зниження ефективності препарату не завжди призводить до погіршення стану хворого. При появі стійкості до зидовудіну ефективними залишаються диданозин та зальцитабін...

2. Диданозин — другий препарат, схвалений FDA для лікування ВІЛ-інфекції. При попаданні в клітинуетку диданозин, як і зидовудін фосфорилюється, перетворюючись на активну форму. Лікування диданозином іноді ускладнюється гострим панкреатитом, часто спостерігається периферична нейропатія. Диданозин гальмує розвиток хвороби у пацієнтів, що були на лікуванні зидовудіном. Зміна противірусних препаратів підвищує ефективність лікування ретровірусної інфекції.

Зальцитабін

Застосовується при непереносимості або неефективності зидовудіну. Побічними ефектами є – стоматит та периферійна нейропатія.

Наприкінці XX сторіччя для лікування ВІЛ/СНІД був впроваджений в практику гний перспективний метод, «потрійна терапія» За даними CAESAR, «потрійна терапія». А саме комбінація із трьох препаратів: криксиван, ретровір та епівір - є самим ефективним сучасним методом лікування СНІД і ВІЛ-інфекції. Криксиван (індінавір) - новий препарат, могутній інгібітор протеази, який пригнічує розмноження ВІЛ. Поява криксивана наприкінці 1995 року поміняла стратегію лікування СНІД.

Відомо, що ВІЛ відновлюється при СНІД безперервно і швидко протягом усього періоду хвороби, продукуючи приблизно 10 млрд. нових вірусних частинок на день. Новою метою лікування криксиваном стало:

1) зниження концентрації вірусу (ВІЛ) у крові нижче межі визначення і збереження такого ефекту як найдовше;

2) досягнення значного відновлення імунної системи шляхом максимального пригнічення реплікації вірусу.

Результатом такої терапії було покращення стану імунної системи хворого, про що свідчило збільшення кількості імунокомпетентних клітин - CD4 (в межах 100-500 в 1мл). Оптимальна схема лікування СНІД при «потрійній терапії»: криксивін по 800мг кожні 8 годин, починаючи лікування при кількості CD4⁺-лімфоцитів менше ніж 300 клітин у 1 мкл. На сьогодні криксавін застосовують як основу комбінованої терапії разом із ретровіром (синонім: азидотимідин, зидовудін) та епівіром (синонім: ламівудін) – антиретровірусними засобами - інгібіторами зворотної транскриптази, які проникають у інфікованоу ВІЛ клітину, блокують синтез провірусної ДНК, заміщуючи справжні нуклеозиди під час синтезу. Ці препарати широко застосовувались і раніше: епівір по 150 мг 2 рази на день, азидотимідин (ретровір) по 150 мг 4 рази на день. Відомо, що при розвитку стійкості ВІЛ до азидотимідину, його можна замінити на диданозин, зальцитабін і ставудін. Наслідком застосування «потрійної терапії» при СНІД смертність знизилась на 30-40%. Стійке зниження концентрації ВІЛ-1 у крові покращувало функцію імунної системи: збільшувалась кількість CD4⁺-лімфоцитів (у межах 100-500 у 1 мл) та зменшувалась частота прогресування хвороби. Вартість «потрійної терапії»  висока, проте таке лікування подовжує життя і різко знижує потенційний ризик зараження для оточуючих.