Матеріали до практичного заняття

Імунологія. Сучасне визначення.

Імунологія – це наука про імунітет, що належить до найсучасніших, найскладніших, фундаментальних дисциплін. Імунологія включає наступні розділи: загальна (фундаментальна) імунологія, імуноцитологія, імуносерологія, імунохімія, імунобіологія, імуногенетика та імунопатологія. Стрімкий розвиток фундаментальної імунології за кілька останніх десятиріч сформував нову важливу дисципліну – клінічну імунологію.

Клінічна імунологія – це клінічна і лабораторна дисципліна, яка займається обстеженням, діагностикою і лікуванням хворих з патологічними процесами, що розвиваються в результаті порушення імунних механізмів, а також тими випадками, коли імунологічні маніпуляції є важливою частиною терапії і (або) профілактики (ВООЗ, 1993).

Імунологія на сьогодні має найбільш стрімку історію розвитку з щорічним накопиченням величезної кількості нових знань, фактів, відкриттів, що спричиняє безперервний потік змін у розумінні основних понять, визначень та термінології. Швидкий ріст науки зумовлює різномаїття поглядів, розумінь різних дослідників та наукових шкіл, що, з однієї сторони, породжує масу сперечань та неоднозначностей, а з іншого боку ще більше приваблює до себе ї.

 

Поняття про імунітет.

У літературі зустрічається декілька визначень поняття "імунітет". Першим сформулював це поняття наш співвітчизник І. Мечніков, за яким воно визначалося так: імунітет - це спосіб захисту організму від збудників заразних хвороб.

Визначні наукові відкриття 20-го сторіччя сприяли трансформації уявлень про імунітет та його функції, вкоренився погляд на систему імунітету - якна контрольний механізм, що виявляє в організмі генетично чужорідні елементи та їх похідні. Тобто, імунітет - є спосіб захисту організму від живих тіл і речовин, що несуть на собі ознаки генетично чужорідної інформації.

Імунітет – це сукупність факторів ті механізмів, які склалися у процесі еволюції для забезпечення розпізнання "свого" і "чужого" і формування відповідних реакцій, що можуть бути зведені до декількох стратегій або програм:

1. В одних випадках - розпізнання «чужого»,  система імунітету знищує його і елімінує із організму (інфекційні хвороби, алотрансплантати та ін.).

2. В інших випадках - розпізнання «чужого», інертність до нього (толерантність) і взяття його під охорону у своєму організмі (вагітність).

3. В третіх випадках - система імунітету розпізнає надлишок «свого» і включає механізми, що елімінують цей надлишок, зокрема ферментні реакції.

Найголовнішою функцією імунної системи є збереження та підтримка постійності внутрішнього середовища організму – гомеостазу. Здатність імунної системи підтримувати незмінний гомеостаз дозволяє кожному індивідууму зберегти свою антигенну індивідуальність шляхом:

Ø захисту від збудників інфекційних захворювань;

Ø протипухлинного імунологічного нагляду;

Ø створення умов для внутрішньоутробного розвитку плод;

Ø забезпечення антигенної різноманітності популяції;

Ø своєчасного видалення старих структур;

Ø відторгнення трансплантатів.  

Переходячи до механізмів імунітету, відмітимо відразу, що його ознаками визнаються три основні характеристики:

1. Здатність системи імунітету відрізняти "чуже" від "свого" на основі тонкого аналізу стереохімічної конфігурації молекули подразника;

2. Здатністіь реагувати на цей подразник особливою реакцією (імунною відповіддю), яка передбачає специфічну перебудову функції низки органів і тканин;

3. Наявність феномена імунологічної пам'яті.

Форми імунітету.

Імунітет поділяється на спадковий, природній або видовий і набутий.

Спадковий (видовий, вроджений) імунітет - несприйнятливість певного виду тварин або людини до мікроорганізмів, які викликають захворювання у інших видів. Наприклад, несприйнятливість людини до чуми собак, а тварин - до збудників гонореї, кору, менінгіту тощо. Видова несприйнятливість залежить від генотипу та імуногенетичної спадковості.

Набутий імунітет - невразливість організму людини до інфекційних агентів, яка формується у процесі його індивідуального розвитку і характеризується строгою специфічністю відповіді щодо варіанту збудника. До інших збудників чутливість при цьому зберігається.

Набутий імунітет поділяється на:

1. Активний набутий – формується після перенесеного захворювання чи введення вакцин.

2. Пасивний набутий – формується після введення імунних сироваток або імунних глобулінів.

3. Природній – формується після перенесеного захворювання чи передається трансплацентарно.

4. Штучний – формується після введення імунних сироваток або імунних глобулінів та вакцинації.

5. Постінфекційний – набутий в результаті перенесеного інфекційного захворювання.

6. Поствакцинальний – набутий у результаті штучного введення антигенів-збудників (вакцинації).

7. Плацентарний – переданий через плаценту від матері дитині або ж через грудне молоко.

8. Місцевий імунітет – імунологічний компартмент - імунітет покривних тканин - імунітет шкіри і слизових оболонок відкритих порожнин. Оскільки філогенетичною основою імунітету у будь-якому випадку є макрофаги, в цьому разі велика роль відводиться дендритним клітинам.

Індуктором розвитку імунної відповіді із наступним формування імунітету в організмі людини є антиген. Набутий імунітет виникає в організмі тільки тоді, коли у нього проникає збудник або речовина, що здатна викликати імунітет. Це – антиген (АГ) - він формує імунну відповідь і залишає набутий імунітет. Процес введення антигену в організм називається імунізацією.