Міністерство охорони здоров’я україни

МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ МЕДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Імені О.О. Богомольця

Кафедра клінічної імунології та алергології

з секцією медичної генетики

 

Клінічна імунологія та алергологія

Навчально-методичний

 посібник для практичних занять

для студентів п’ятого курсу стоматологічного факультету

Київ - 2013

ЗМІСТ

 

	Тема заняття	Стор.
1.	Вступ.	3
2.	Предмет та завдання клінічної імунології. Сучасні погляди щодо структури і функції імунної системи.  Сучасні можливості оцінки імунного статусу і ступеня імунних порушень. Методи лабораторної імунодіагностики.	4
3.	Значення факторів місцевого імунітету в формуванні системної імунної відповіді. Мікробіоциноз та стан імунної системи слизової порожнини рота. Імунологічна система слизових оболонок.	22
4.	Первинні та набуті імунодефіцити у стоматології та ЩЛХ.	32
5.	Імунологія інфекційного процесу.	44
6.	Імунологія гострих та хронічних одонтогенних та неодонтогенних запальних процесів ЩЛД та профілактика їх ускладнень.	55
7.	Можливості та перспектива імунотерапії у стоматології.	66
8.	Імунологія специфічних запальних процесів ЩЛД (туберкульоз, актиномікоз, сифіліс, СНІД).	82
9.	Імунологія та процеси регенерації.	98
10.	Алергічні хвороби в практиці лікаря-стоматолога. Невідкладні стани в алергології.
10	Література
11	Додатки

 

ВСТУП

Імунологія належить до фундаментальних медичних дисциплін. Без неї неможливо уявити як розвиток сучасної медичної науки, так і розуміння патогенетичних механізмів розвитку захворювань. Імунологія являється одним із найяскравіших наукових напрямків, які за останні роки зазнали неймовірного прогресу та розвитку. Можна, без перебільшення, сказати, що після ери відкриття і вивчення антибіотиків, ери молекулярної біології, наступила ера імунології.

Слід відзначити, що впродовж останніх десятиріч імунологія впевнено і стрімко рухалася до обріїв практичної медицини, долаючи одну за одною її вершини: від специфічної імунопрофілактики інфекційних захворювань, впровадження рутинних методів оцінки імунного статусу та перших спроб імунотерапії до повсякденного використання високотехнологічних методів імунодіагностики та продуктів генної інженерії. Така трансформація імунології як науки народила нову науку – клінічну імунологію та алергологію. Виокремленню клінічної імунології у самостійну дисципліну сприяло її визначення, надане експертами Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), згідно якому клінічна імунологія вивчає захворювання, пов'язанні з дисфункціями імунної системи та захворювання, в яких імунним механізмам належить провідна роль.

Розвиток медичної науки і практики охорони здоров'я з особливою очевидністю довели важливість, фундаментальне значення імунології у підготовці лікаря будь-якого профілю. Це пов'язано із поглибленням знань щодо факторів та механізмів неспецифічного і специфічного імунного захисту організму від патогенних, умовно патогенних мікроорганізмів, чужорідних субстанцій з метою збереження генетичного гомеостазу організму. Імунні механізми приймають участь у всіх фізіологічних та патологічних процесах. Стало відомо, що ці механізми мають велике значення у патогенезі багатьох соматичних, алергічних, атопічних, автоімунних, інфекційних та інших захворювань людини. Сформульоване вчення про роль імунної системи організму у нормальних фізіологічних реакціях людини і тварин на різних етапах онтогенезу.

За останнє десятиріччя людство зіткнулося з появою грізної пандемії - синдрому набутого імунодефіциту, збудником якого є новий вірус, що вражає імунну систему. Вивчення патогенезу ВІЛ-інфекції виявилося могутнім стимулом для подальшого розвитку як основ імунології, так і клінічної імунології, методів імунологічної діагностики інфекційних, алергічних та автоімунних захворювань.

В останні роки активно впроваджується у вищих медичних навчальних закладах викладання клінічної імунології та алергології. В основу навчально-методичного посібника покладений системний принцип послідовності викладання матеріалу, що ґрунтується на сучасному рівні знань функціонування імунної системи у нормі та при патології.

Навчально-методичний посібник для практичних занять з клінічної імунології та алергології є узагаль­неним здобутком раціональних методів проведення, підготовки до практичних за­нять студентів III курсу стоматологічного факультету. Вони містять сучасні відомості про вроджені та адаптивні механізми імунного захисту організму людини, імунний статус, захворювання імунної системи, методи імунопрофілактики, імунотерапії та імунодіагностики. Матеріали посібника складались на базі затвердженої програми «РОБОЧА НАВЧАЛЬНА ПРОГРАМА З КЛIНIЧНОЇ IМУНОЛОГIЇ ДЛЯ СТУДЕНТІВ V КУРСУ СТОМАТОЛОГІЧНОГО ФАКУЛЬТЕТУ», Київ, 20 12.

 

Теми 1 і 2 до практичних занять № 1 та 2

 (4 години)

Предмет та завдання клінічної імунології. Сучасні погляди щодо структури і функції імунної системи.  Сучасні можливості оцінки імунного статусу і ступеня імунних порушень. Методи лабораторної імунодіагностики.

Мета: вивчити поняття «імунітет», його різновиди, засвоїти визначення антигена, основні властивості, види антигенів у організмі людини.  

Учбові цілі

Завдання:

1. вивчити поняття «імунітет»;
2. вивчити різновиди імунітету;
3. вивчити антигени головного комплексу гістосумісності, їхні функції;
4. вивчити структуру та функції імунної системи;
5. вивчити функції центральних та периферичних органів імунної системи;
6. вивчити основні відомості про антигени;
7. вивчити функції імунокомпетентних клітин;
8. вивчити структуру і функціональне призначення Т-лімфоцитів;
9. вивчити структуру і функціональне призначення В-лімфоцитів;
10. вивчити механізми кооперації Т- і В-лімфоцитів під час реалізації імунної відповіді;
11. вивчити класифікацію, будову та функції антитіл.

 

Знати:

1. поняття імунітету, його різновиди;

2. антигени, їх ефекти в організмі людини, антигени головного комплексу гістосумісності, їх функції;

3. структуру та функції імунної системи;

4. основні етапи дозрівання та функції імунокомпетентних клітин;

5. структуру і функціональне призначення імуноглобулінів;

6. типи імунної відповіді;

7. основні генеалогічні, анамнестичні, клінічні і лабораторні ознаки, які характерні для різноманітних порушень імунного статусу пацієнта;

8. основні принципи інтерпретації імунограми.

 

Вміти:

• використовувати отримані знання при вивченні наступних тем,

1) інтерпретувати дані імунологічного анамнезу пацієнтів при оцінці імунного статусу;

2) інтерпретувати дані клінічного обстеження пацієнтів при оцінці імунного статусу;

3) оцінювати результати лабораторних досліджень у різні періоди гострого запального процесу;

4)  застосовувати отримані знання при інтерпретації даних імунологічних досліджень.

 

Оволодіти:

• знаннями щодо різновидів імунітету, структури і функціонального призначення антигенів головного комплексу гістосумісності, їх функцій, ролі в імунній відповіді, практичного значення їх лабораторного визначення;

1. методикою збору імунологічного анамнезу під час оцінки імунного статусу;

2. методикою клінічного обстеження під час оцінки імунного статусу пацієнта;

3. методикою інтерпретації результатів лабораторних досліджень під час оцінки імунного статусу пацієнта;

4. методикою інтерпретації імунологічних лабораторних досліджень у різні періоди гострого запального процесу.

Поняття про імунітет.

У літературі зустрічається декілька визначень поняття "імунітет". Першим сформулював це поняття наш співвітчизник І. Мечніков, за яким воно визначалося так: імунітет - це спосіб захисту організму від збудників заразних хвороб.

Визначні наукові відкриття 20-го сторіччя сприяли трансформації уявлень про імунітет та його функції, вкоренився погляд на систему імунітету - якна контрольний механізм, що виявляє в організмі генетично чужорідні елементи та їх похідні. Тобто, імунітет - є спосіб захисту організму від живих тіл і речовин, що несуть на собі ознаки генетично чужорідної інформації.

Імунітет – це сукупність факторів ті механізмів, які склалися у процесі еволюції для забезпечення розпізнання "свого" і "чужого" і формування відповідних реакцій, що можуть бути зведені до декількох стратегій або програм:

1. В одних випадках - розпізнання «чужого»,  система імунітету знищує його і елімінує із організму (інфекційні хвороби, алотрансплантати та ін.).

2. В інших випадках - розпізнання «чужого», інертність до нього (толерантність) і взяття його під охорону у своєму організмі (вагітність).

3. В третіх випадках - система імунітету розпізнає надлишок «свого» і включає механізми, що елімінують цей надлишок, зокрема ферментні реакції.

Найголовнішою функцією імунної системи є збереження та підтримка постійності внутрішнього середовища організму – гомеостазу. Здатність імунної системи підтримувати незмінний гомеостаз дозволяє кожному індивідууму зберегти свою антигенну індивідуальність шляхом:

Ø захисту від збудників інфекційних захворювань;

Ø протипухлинного імунологічного нагляду;

Ø створення умов для внутрішньоутробного розвитку плод;

Ø забезпечення антигенної різноманітності популяції;

Ø своєчасного видалення старих структур;

Ø відторгнення трансплантатів.  

Переходячи до механізмів імунітету, відмітимо відразу, що його ознаками визнаються три основні характеристики:

1. Здатність системи імунітету відрізняти "чуже" від "свого" на основі тонкого аналізу стереохімічної конфігурації молекули подразника;

2. Здатністіь реагувати на цей подразник особливою реакцією (імунною відповіддю), яка передбачає специфічну перебудову функції низки органів і тканин;

3. Наявність феномена імунологічної пам'яті.

Форми імунітету.

Імунітет поділяється на спадковий, природній або видовий і набутий.

Спадковий (видовий, вроджений) імунітет - несприйнятливість певного виду тварин або людини до мікроорганізмів, які викликають захворювання у інших видів. Наприклад, несприйнятливість людини до чуми собак, а тварин - до збудників гонореї, кору, менінгіту тощо. Видова несприйнятливість залежить від генотипу та імуногенетичної спадковості.

Набутий імунітет - невразливість організму людини до інфекційних агентів, яка формується у процесі його індивідуального розвитку і характеризується строгою специфічністю відповіді щодо варіанту збудника. До інших збудників чутливість при цьому зберігається.

Набутий імунітет поділяється на:

1. Активний набутий – формується після перенесеного захворювання чи введення вакцин.

2. Пасивний набутий – формується після введення імунних сироваток або імунних глобулінів.

3. Природній – формується після перенесеного захворювання чи передається трансплацентарно.

4. Штучний – формується після введення імунних сироваток або імунних глобулінів та вакцинації.

5. Постінфекційний – набутий в результаті перенесеного інфекційного захворювання.

6. Поствакцинальний – набутий у результаті штучного введення антигенів-збудників (вакцинації).

7. Плацентарний – переданий через плаценту від матері дитині або ж через грудне молоко.

8. Місцевий імунітет – імунологічний компартмент - імунітет покривних тканин - імунітет шкіри і слизових оболонок відкритих порожнин. Оскільки філогенетичною основою імунітету у будь-якому випадку є макрофаги, в цьому разі велика роль відводиться дендритним клітинам.

Індуктором розвитку імунної відповіді із наступним формування імунітету в організмі людини є антиген. Набутий імунітет виникає в організмі тільки тоді, коли у нього проникає збудник або речовина, що здатна викликати імунітет. Це – антиген (АГ) - він формує імунну відповідь і залишає набутий імунітет. Процес введення антигену в організм називається імунізацією.

Імунна система

Імунна система організму людини забезпечує специфічний захист організму від генетично чужорідних молекул і клітин, в т. ч. від різноманітних інфекційних агентів: бактерій, вірусів, грибів, найпростіших. Синонім імунної системи – лімфоїдна система.

Імунна система представлена центральними (первинними) та периферичними (вторинними) органами. Центральні органи у людини: вилкова залоза (тимус) і кістковий мозок. Це основне місце для здійснення лімфопоезу, тобто диференціювання лімфоцитів із стовбурових клітин – попередників, їх проліферації і дозрівання до функціональних клітин. Диференціація клітин: Т-лімфоцитів відбувається у тимусі, а В-лімфоцитів – у печінці плода та кістковому мозку.

Медіатори імунних реакцій.

Імунна система регулюється складною системою клітинних і гуморальних взаємодій, важливу роль у якій відіграють продукти різних клітин, що приймають участь на всіх етапах імунної відповіді і називаються цитокінами.

Цитокіни – це низькомолекулярні, біологічно активні білки, які створюються і секретуються як лімфоцитами (лімфокіни), так і моноцитами/макрофагами (монокіни), що мають гормоноподібну плейотропну дію, забезпечуюяи кооперативну дію клітин системи імунітету, кровотворної, ендокринної та нервової систем.

Лімфокіни і монокіни є білками або ліпопротеїдами, що утворюються лімфоцитами і макрофагами у відповідь на антигенну або мітогенну стимуляцію. Вони не мають антигенних властивостей, що різнить їх від антитіл, секретуються клітинами назовні і переважно діють на рівні мікрооточення.

Механізм впливу цитокінів звідбувається шляхом зв’язування його зі специфічними рецепторами, які знаходяться на мембрані клітин, чутливих до певного цитокіну (мішеней). В результаті чого запускається каскадна реакція, що призводить до індукції, підсилення чи пригнічення функції цієї клітини.

Усі цитокіни поділяються на ряд сімейств:

ü інтерлейкіни (з яких детально описано більше 40),

ü інтерферони,

ü фактори некрозу пухлин,

ü колонієстимулюючі фактори,

ü фактори росту,

ü хемокіни.

Цитокіни об’єднують загальні властивості:

1) Вони синтезуються при реалізації механізмів неспецифічного протиінфекційного та специфічного імунного захисту.

2) Цитокіни проявляють свою біологічну активність при надзвичайно низьких концентраціях. Вони являються медіаторами імунної та загальної реакцій і їм властива аутокринна, паракринна та ендокринна активність.

3) Цитокіни діють як фактори росту і фактори диференціювання клітин.

4) Лімфокіни утворюють регуляторну систему, в якій окремі елементи проявляють синергічну або антагоністичну дію.

5) Вони мають плейотропну активність здатні перекривати функції інших лімфокінів і біологічно активних речовин.

6) В залежності від того, які клітини переважно синтезують певний цитокін, розрізняють інтерлейкіни, монокіни і лімфокіни.

Імунна відповідь

На інтервенцію генетично чужорідного антигену імунна система відповідає імунною відповіддю.

Прийнято розрізняти наступні форми імунної відповіді:

1. Гуморальна відповідь.

2. Клітинна відповідь.

3. Імунологічна пам'ять.

4. Імунологічна толерантність.

5. Ідіотип-антиідіотипова.

Як правило, “чистої” гуморальної відповіді не буває, процес носить комплексний характер і майже усі форми відповіді присутні в організмі із деякими перевагами однієї над іншою.

І. Гуморальна відповідь здійснюється за складним механізмом. Гуморальними (від лат. humor-рідина) називають такі реакції імунітету, які перебігають за участю В-лімфоцити і завершуються синтезом антитіл (імуноглобулінів). Антитіла безпосередньо не пошкоджують носія антигенів, але вони можуть виступати у якості опсонінів, залучаючи компоненти природженого імунітету (фагоцити, комплемент, природні кілери та інші), які і здійснюють безпосереднє пошкодження патогену. Отже, головною функцією гуморальної ланки імунітету є захист від позаклітинних збудників (бактерій), до яких може бути забезпечений вільний доступ антитіл, а у гуморальних реакціях беруть участь тимус-незалежні клітини (В-лімфоцити).

ІІ. Клітинна відповідь л ежить в основі запальних процесів, протипухлинного, противірусного і трансплантаційного імунітету. Центральне місце при клітинному імунітеті належить цитотоксичним лімфоцитам - Т-кіллерам, попередники яких активуються монокінами (ІЛ-2). У розвитку клітинної реакції імунних запальних процесів приймають участь макрофаги, Т-хелпери, продукуючи ІЛ-2.

Клітинні реакції імунітету здійснюються за рахунок Т-лімфоцитів і забезпечують безпосереднє знищення змінених клітин макроорганізму: пухлинних, мутантних, чужорідних, інфікованих різноманітними інфекційними збудниками. Отже, основними функціями клітинних імунних реакцій є

• захист від внутрішньоклітинних паразитів (вірусів, грибів, деяких бактерій, паразитів);

• протипухлинний захист;

• реалізація трансплантаційних реакцій (відторгнення пересаджених органів і тканин)

ІІІ. Імунологічна пам’ять – одна із форм імунної відповіді, яка визначає здатність організму людини реагувати на повторне введення того антигену, яким він був імунізований до цього, швидше і з більшою силою. Імунологічна пам’ять проявляється як у відношенні виробки антитіл, так і відносно інших імунних реакцій (ГНТ, трансплантаційний імунітет, ін.) і може зберігатися тривалий час.

Носіями імунологічної пам’яті стають Т- і В-лімфоцити після взаємодії із відповідним антигеном, тобто антигеностимульовані лімфоцити. Клітини пам’яті являють собою ту частину Т- і В-антигеностимульованих лімфоцитів, які після 2-3 поділів знаходяться у стан спокою і тривалий час рециркулюють в організмі. Таким чином, вони є своєрідним резервом імунокомпетентних клітин, здатних при повторній зустрічі з відповідним антигеном швидко перетворюватися на клітини-ефектори імунної відповіді.

IV. Імунологічна толерантність – нездатність імунної системи відповідати видимою імунологічною реакцією на певні антигени. Природня імунологічна толерантність – до власних антигенів, штучна формується при контакті імунної системи з антигеном в стані імунологічної незрілості організму (в ембріональному періоді).

Імунологічну толерантність слід розглядати, як активний стан імунної системи, обумовлений дією антигенореактивних Т-супресорів. Зрив толерантності призводить до розвитку аутоагресії імунної системи проти власного організму.

Учбові цілі

Завдання:

1. знати фактори і механізми вродженого імунітету при формуванні локальної імунної відповіді;
2. знати функції нормальної мікрофлори шкіри і слизових оболонок людини, в тому числі і ротової порожнини;
3. знати фактори і механізми специфічного імунітету при формуванні місцевої імунної відповіді:
4. знати склад та роль слини;
5. знати структуру та функції індуктивної та ефекторної зон імунної системи слизової оболонки ротової порожнини;
6. Знати основні фактори, які призводять до зміни нормальної мікрофлори ротової порожнини.

 

Знати:

1. значення факторів місцевого імунітету в формуванні системної імунної відповіді;

2.  фактори формування захисту шкіри та слизових оболонок в організми людини;

3. функції нормальної мікрофлори ротової порожнини людини;

4. особливості імунітету слизової оболонки ротової порожнини;

5. основні ефекти лізоциму;

6. неспецифічні імунні реакції порожнини рота.

 

  Вміти:

• використовувати отримані знання при значення факторів місцевого імунітету для розуміння патогенезу стоматологічних захворювань

 

Оволодіти:

• знаннями зі структури і функціонального призначення основних компонентів системи природженої резистентності людського організму

Нормальна мікрофлора людини

Нормальна мікрофлора людини - інтегральна частина організму, хазяїна, яка виконує різноманітні корисні функції. Ротова порожнина людини являє собою унікальну екосистем з багатством харчовим ресурсів, постійною вологістю, оптимальними значеннями рН і температури, що створюються сприятливі умови для адгезії, колонізації та розмноження мікроорганізмів. Однак наявність в ротовій порожнини слини та її бактерицидних компонентів (імуноглобулінів, лізоціму, ферментів), а також потужного епітеліального покриву, обмежує можливість оральних мікроорганізмів викликати патологічні процеси. У наш час описано кількасот видів мікроорганізмів, що складають нормальну мікрофлору ротової порожнина. До її складу входять бактерії, віруси, гриби та найпростіші. Серед мікробів ротової порожнина зустрічаються автохтонні (постійні) та аллохтонні види - іммігранті з інших біотопів хазяїна (носоглотки, кишечнику та ін.) та занесення мікрофлора із зовнішнього середовища.

Автохтонна мікрофлора поділяється на облігатну, яка постійно мешкає в ротовій порожнини, та тимчасову - транзиторну, до складу якої частіше входять патогенні або умовно-патогенні бактерії. Основна маса грамопозитивних коків ротової порожнина представлена гетерогенної групою стрептококів, які приймаються активну участь у процесах, що призводять до враження твердих тканин зуба і пародонта (Streptococcus mutans, S.sanguis, S.mitis, S.salivarium). Вони відрізняються за здатністю ферментувати вуглеводі, утворювати перекис водно, синтезувати полісахариди. Ці види зустрічаються у ротовій порожнини у різних кількісних співвідношеннях, які залежатись від дієти, гігієни ротової порожнина та інших факторів.

Інша група грампозитивних коків - пептококи, які активно розщеплюють пептони та амінокислоти. Найчастіше вони зустрічаються в асоціаціях із фузобактеріями та спірохетами при різних захворювання ротової порожнини. Грамонегатівні анаеробні коки представлені родом Veillonella, які приймають активну участь у розщепленні лактату, пірувату, ацетату. За рахунок катаболізму лактату утворення стрептококи Вейлонеллі мо-жуть здійснювати протикаріозну дію.

Автохтонні облігатні мікроорганізми людини, що заселяють шкіру та слизові оболонки відкритих порожнин, відіграють певну захисну і фізіологічну роль. На шкірі вони утворюють мікробні співтовариства, які поряд з дезінтоксикаційною і фізіологічними функціями, виконують захисну функцію, попереджаючи адгезію і колонізацію шкіри патогенними мікробами. Автохтонні облігатні мікроорганізми при цьому виступають у якості антагоністів патогенних і умовно патогенних мікробів, попереджують їх укорінення та розмноження.

Нормальна мікрофлора відкритих порожнин поділяється на порожнинну і мукозну. Порожнинна мікрофлора проявляє пригнічуючу і бактерицидну дію щодо патогенних та умовно патогенних мікроорганізмів. Значно сильніша і різноманітніша захисна функція мукозної мікрофлори кон'юнктиви, носоглотки, шлунково-кишкового тракту, сечостатевої системи. Завдяки функціонуванню мікробів, що формують біоплівку (мукозна мікрофлора), забезпечуються умови, що визначають стабільний стан всіх останніх представників екологічної ніші. При цьому кількісні співвідношення між різними популяціями нормофлори у здорової людини характеризуються відповідною стабільністю за рахунок антагонізму і синергізму серед окремих видів. Антагоністична активність нормофлори слизових є одним із захисних механізмів, що гальмують надмірне розмноження патогенних та умовно патогенних мікробів. Мукозна мікрофлора забезпечує потовщення слизової оболонки, акумулює токсичні речовини, що утворюються в порожнині або ж поступають із зовнішнього середовища, є конкурентом аллохтонних мікробів за ділянки адгезії на епітеліоцитах, стимулює формування і розвиток лімфоїдної тканини, захисних факторів. Вона сприяє дозріванню імунної системи і підтримує її в стані високої функціональної активності, стимулює продукцію клітинами лізоциму, інтерферону та інших біологічно активних речовин.

Розчинні компоненти слини.

• Лізоцим - фермент, який має бактерицидну активність і міститься в багатьох клітинах, наприклад у лейкоцитах, тканинах і секретах організму людини, слині та слізній рідині. Він сприяє знищенню мікроорганізмів у порожнині рота.

• Лактоферин - білок, здатний зв'язувати залізо, має бактеріостатичну активність. Зв'язуючи залізо, він робить його недоступним для бактеріального метаболізму. Лактоферин міститься у виділеннях ясенної борозни та місцево секретується поліморфноядерними нейтрофілами.

• Різні ферменти слини можуть бути як секреторного походження, так і виділятися клітинами і/або мікроорганізмами, що містяться в слині. Функція цих ферментів - участь у травному процесі (амілаза), а також у місцевому механізмі клітинного лізису та захисту (кисла фосфатаза, естерази, альдолаза, глюкуронідаза, дегідрогеназа, пероксидаза, карбоангідраза, калікреїн).

• Комплемент. Слабка комплементарна активність слини пов'язана із кровотоком у судинах ясенної борозни.

• IgA відіграють найважливішу роль у місцевому імунному захисті слизових оболонок. Вони пригнічують здатність вірусів і бактерій до адгезії на поверхні епітелію. Секретуються плазмоцитами підслизового шару мигдаликів і клітинами lamina propria. У слині міститься набагато більше sIgA, ніж інших імуноглобулінів: наприклад, у слині, що виділяється привушними залозами, співвідношення IgA/IgG у 400 разів перевищує таке в сироватці крові.

Ясенна рідина виділяється між зубною емаллю та яснами в ясенній борозні в дуже невеликій кількості у здорових людей і в значній - у хворих із пародонтопатіями, утворюючись унаслідок виділення позаклітинної рідини із запаленої слизової оболонки ясен у порожнину рота.

Лізоцим.

Лізоцим (мурамілпептидаза) - фермент, що розщеплює мурамінову кислоту, яка знаходиться в складі оболонки грамопозитивних бактерій, аж до повного лізису мікробної клітини. Лізоцим синтезується гранулоцитарними лейкоцитами, моноцитами і макрофагами. Він міститься в багатьох секретах людини, всіх ссавців: у слині, сльозам, молоці, слизі кишечнику, сечі, тканинах внутрішніх органів, м'язах, мозку, лейкоцитах, навколоплідних водах, плаценті та інших органах. В плазмі крові його постійна концентрація складає 8,5±1,4 мкг\мл, в сльозах в 150 разів більше. В останні роки показано, що бактерії, які формують колонізаційну резистентність слизової оболонки відкритих порожнин, також синтезують лізоцим. Разом з тим, алохтонні (патогенні) і факультативні (умовно патогенні) мікроорганізми здатні продукувати антилізоцим, який сприяє цим мікроорганізмам довгий час перебувати на слизових оболонках. Визначення рівня лізоциму в біологічних рідинах може дати важливу інформацію про стан антимікробного захисту. При мієломоноцитарному лейкозі можливе різке підвищення рівня лізоциму.

Захворювання, що викликані грампозитивними бактеріями, збудник піддається дії лізоциму безпосередньо, а у випадку грамнегативного збудника лізоцим діє поєднано з системою комплементу.

Лізоцим здійснює такі основні ефекти:

Ø стимулює фагоцитарну активність фагоцитуючих клітин за рахунок його дії на мембрану бактерій і опсонізує мікрорганізми;

Ø стимулює синтез імунокомпетентними клітинами антитіл до мікробних антигенів;

Ø проявляє бактеріостатичну і бактерицидну дію по відношенню до багатьох мікроорганізмів;

Ø потенціює дію гідролітичних ферментів на мікроорганізми;

Ø у невеликих концентраціях лізоцим підвищує проникність оболонки бактерій для ДНК, що стимулює процеси трансформації у мікроорганізмів;

Ø є ефективним засобом в лікуванні пневмококової, стафілококової, стрептококової і сальмонельозної інфекцій;

Ø потенціює дію низки антибіотиків та хіміотерапевтичних препара­тів;

Ø Лізоцим попереджає персистенцію та носійство патогенних та умовно патогенних мікроорганізмів (стафілокококів, стрептокококів), які не мають здатності продукції антилізоциму, на слизових оболонках верхніх дихальних шляхів.

Титри лізоциму в сироватці крові понижуються при гострих інфекційних захворюваннях та при загостренні хронічних, при вакцинації. Але при вторинній імунній відповіді титр лізоциму підвищується з зростанням ефекту імунної відповіді.

 

Клітинні елементи

Клітинні елементи неспецифічного захисту порожнини рота - переважно поліморфноядерні нейтрофільні гранулоцити та макрофаги. У слині містяться обидва типи клітин.

Секреторні елементи

• Похідні макрофагів. Макрофаги продукують деякі чинники ампліфікації запального процесу або хемотаксису для запальних агентів (Neutrophil Chemotactic Factor Аnарhуlахis, інтерлейкін1, лейкотрієни, вільні радикали та ін.).

• Похідні поліморфноядерних нейтрофільних гранулоцитів. Поліморфноядерні нейтрофільні гранулоцити запускають ланцюг окисно-відновних реакцій (окисний метаболізм). У слині виявлено супероксиданіони, гідроксидні радикали й атомарний кисень, які виділяються клітинами під час імунних реакцій і надходять безпосередньо в порожнину рота, в якій призводять до загибелі фагоцитованої сторонньої клітини.

• Похідні Т-лімфоцитів-хелперів (CD4). Хоча CD4+-лімфоцити є чинником специфічного клітинного імунітету, вони стимулюють також неспецифічний імунітет порожнини рота, виділяючи низку речовин, основними з яких є:

• Інтерферон-гамма - активний запальний агент, що сприяє утворенню на мембранах антигенів гістосумісності класу II, необхідних для взаємодії імунокомпетентних клітин (система HLA);

• інтерлейкін-2 - стимулятор місцевої імунної відповіді, що діє на В-лімфоцити (підвищуючи секрецію імуноглобулінів), Т-лімфоцити-хелпери та цитотоксини (багаторазово посилюючи місцеві клітинні захисні реакції).

Лімфоїдна тканина. Основним призначенням лімфоїдної тканини порожнини рота є перш за все синтез sIgA й антибактеріальний захист слинних залоз. Окрім лімфатичних вузлів, що розташовані за межами порожнини рота й "обслуговують" її тканини, у ній самій містяться чотири лімфоїдні утворення. Мигдалики (піднебінні та язикові) є лімфоїдними утвореннями порожнини рота, що мають класичну структуру лімфатичних фолікулів і складаються з перифолікулярних В- і Т-клітин. Плазмоцити та лімфоцити слинних залоз беруть участь у синтезі sIgA. У яснах розміщується лімфоїдне скупчення, утворене лімфоцитами, макрофагами та поліморфноядерними нейтрофільними гранулоцитами, яке відіграє основну роль в імунних реакціях із бактеріями зубного нальоту.

Учбові цілі

Завдання:

Знати:

1. поняття "дисфункція імунної системи", "імунодефіцитний стан", "імунна недостатність";

2. імунопатогенез імунодефіцитних захворювань, принципи діагностики;

3. клінічну класифікацію дисфункцій імунної системи;

4. основні клінічні та імунологічні критерії дисфункцій імунної системи;

5. основні лабораторні тести для оцінки ступеню імунологічних порушень

Вміти:

· збирати імунологічний анамнез у хворих з імунодефіцитними захворюваннями;

· використовувати набуті знання в діагностиці та лікуванні дисфункцій імунної системи, обґрунтовувати прогноз;

· дослідити особливості імунного статусу у хворих з імунодефіцитами.

Оволодіти:

· методами діагностики на підставі клінічних та імунологічних критеріїв;

· загальними принципами призначення профілактичних заходів, плану диспансерного нагляду.

Імунопатологічні синдроми

Інфекційний синдром:

· тривалий субфебрилітет, лихоманка неясної етіології;

· хронічні інфекції ЛОР-органів (синусити, отити), лімфаденіти;

· часто рецидивуючі та хронічні бронхіти та пневмонії (в т.ч. у сполученні з інфекцією ЛОР-органів);

· висока частота ГРВІ (у дорослих більше 4 разів і у дітей більше 6 разів на рік);

· бактеріальні інфекції шкіри та підшкірної клітковини (піодермії, фурункульози, абсцеси, флегмони, рецидивуючі парапроктити у дорослих);

· грибкові інфекції шкіри, слизових оболонок та нігтів;

· паразитарні інфекції;

· афтозні стоматити, захворювання пародонта, карієс;

· рецидивуючі гнійні кон’юнктивіти;

· рецидивуючий герпес різної локалізації;

· повторні лімфаденіти;

· хронічні урогенітальні інфекції (хронічний гнійний вульвит, уретрит, часто рецидивуючі цистити та пієлонефрити);

· дисбактеріоз, хронічна гастроентеропатія з діареєю неясної етіології;

· генералізованя інфекції (сепсис).

Алергічний синдром:

· алергопатологія шкіри (атопічний та контактний дерматит, кропив’янка, набряки Квінке, феномен Артюса, екзема);

· алергопатологія ЛОР-органів;

· бронхіальна астма, поліноз, хронічний астматичний бронхіт, гіперчутливі пневмоніти;

· непереносимість харчових продуктів, ліків, хімічних сполук та ін.

Аутоімунний синдром:

· запальні захворювання опорно-рухового апарату (ревматоїдний артрит, синдром Шегрена, синдром Фелті та ін.);

· СЧВ, дерматоміозит, склеродермія;

· системні васкуліти (гранулематоз Вегенера, вузликовий периартеріїт та ін.);

· гломерулонефрити;

· патологія щитовидної залози, інсулінозалежний цукровий діабет, хвороба Адісона та інші гормональні порушення;

· неврологічні захворювання (розсіяний склероз, міастенія Гравіс, тощо);

· неспецифічний виразковий коліт;

· цитопенічні хвороби крові;

· аутоімунні захворювання печінки;

· аутоімунні форми безпліддя, патологія вагітності, важкі форми перебігу клімактеричного синдрому;

· деякі види психопатології (шизофренія).

Первинні імунодефіцити (у дітей):

· синдром Луї-Бар – атаксія в сполученні з телеангіектазіями, плямами гіпер- та депігментації;

· синдром Віскотта-Олдріча – геморагічний симптомокомплекс у поєднанні із екземою та тромбоцитопенією у хлопчиків;

· синдром Ді-Джорджи – судомний синдром із гіпокальціємією, вадами розвитку лицевого скелету й серцево-судинної системи, гіпоплазією тимусу;

· спадкові ангіоневротичні набряки різної локалізації (недостатність С1-інгібіторів).

Вторинні імунодефіцити:

· всі види інфекційного синдрому в випадку тривалого та торпідного до терапії перебігу, тенденції до генералізації процесу;

· алопеції, де- та гіперпігментації шкіри;

· СНІД;

· інші види набутої імунної недостатності.

Лімфопроліферативний синдром:

· пухлини в імунній системі (лімфолейкози, лімфосаркоми, хвороба Ходжкіна, лімфоми, саркома Капоші);

· Х-зчеплений рецесивний лімфопроліферативний синдром у дітей:

· гіперплазія всіх груп лімфатичних вузлів з запальними процесами в них у сполученні з частими бактеріальними інфекціями іншої локалізації;

· спленомегалія;

· мононуклеоз в анамнезі.

Контрольні запитання.

1. Імунні дисфункції, класифікац