Конвергентно-дивергентна організація нервової системи

НЕРВНЫЕ КЛЕТКИ

Нервная клетка имеет тело, называемое перикарионом, и отростки: аксон и дендриты, аксон только один, а дендритов может быть от одного до множества.

По аксону нервный импульс идет от тела, а по дендритам – к телу нейрона

В цитоплазме нейрона хорошо развита сеть цитоскелктных структур, при окраске солями серебра они выглядят в виде нитей и поэтому получили название нейрофибрилл

Нервные клетки обладают свойством генерировать и передавать нервные импульсы (потенциалы действия)

В нейронах синтезируются нейромедиаторы (один или несколько), с помощью которых происходит передача нервного импульса с нейрона на другой нейрон или клетку

Конвергентно-дивергентна організація нервової системи

Результати сучасних анатомо-гістологічних, нейрофізіологічних, клінічних і теоретичних досліджень показали, що найважливішим для розуміння функцій нервової системи є уявлення про її універ­сальну конвергентно-дивергентну організацію. Цей тип організації найбільшою мірою притаманний аферентним системам. Так, інфор­мація, що переноситься волокнами спинно-галамічних шляхів і задніх стовпів, конвергує на тих самих центральних нейронах (зад­ня центральна звивина). Морфологічною основою цієї конвергенції вже на рівні спинного мозку слугують множинні колатералі від ак­сонів задніх стовпів до нейронів задніх і бічних рогів спинного моз­ку, численні колатералі між цими системами простежуються на рівні довгастого і середнього мозку й, особливо, таламуса. Крім то­го, ці шляхи конвертують на тих самих кіркових нейронах.

Конвергенція інформації спостерігається не тільки від різних шляхів соматичної чутливості, а й від сенсорних систем інших мо- дальностей на релейних нейронах вентролатерального ядра зоро­вого горба, ретикулярної формації, деяких іисилатеральних тала- мічних ядер, мозочка та іпсилатеральної кори.

Нейрони кори великого мозку отримують аферентні сигнали від досить великого числа периферійних і центральних джерел різного просторового, біологічного і модального походження.

Така уиізерсальна конвергентно-дивергентна організація вияв* ляеться, зокрема, в тому, що на кожний (навіть найелементарні­ший) зовнішній стимул спричинені електричні відповіді в здорової людини реєструються практично у всьому мозку, а відповіді, зареї:- стровані мікроелектродами в експериментах, охоплюють до двох третин нейронів мозку.

 

 

Строение анализаторов

В составе каждого анализатора различают 3 отдела:

1) периферический, состоящий из рецепторов и специальных образований, способствующих работе рецепторов (например, органы чувств - слуха, зрения и т.д.).

2) проводниковый - проводящие пути и подкорковые нервные центры

3) корковый - области коры больших полушарий, воспринимающие информацию от соответствующих рецепторов.

Необходимо отметить, что все части анализатора действуют как единое целое. Нарушение одной из них вызывает нарушение функции всего анализатора.

Основной функцией анализаторов И.П. Павлов считал разложение сложностей внешнего и внутреннего мира на отдельные элементы и их анализ.

Помимо первичного сбора информации о внешней ситуации и о внутреннем состоянии важной функции сенсорных систем является информация нервных центров о результатах рефлекторной деятельности, то есть по Н.А. Бернштейну - осуществление обратных связей. Для совершенствования различных ответных реакций организма, и в первую очередь, двигательных и вегетативных, ЦНС должна получать информацию о силе и длительности сокращения мышц, скорости и точности перемещения тела, об изменении параметров среды и так далее. Без этой информации становится невозможным формирование и совершенствование двигательных навыков, в том числе и спортивных, невозможно совершенствование техники выполнения упражнений.

Из этого следует, что сенсорные системы имеют важное значение в регуляции функционального состояния организма. Так, импульсация от различных рецепторов в кору больших полушарий необходима для поддержания ее функционирования. Например, искусственное выключение органов чувств в экспериментах на животных приводило к резкому снижению тонуса коры и к засыпанию. Такое животное просыпалось лишь во время кормления или позывах к мочеиспусканию.

И.М. Сеченов описал больную, наблюдавшуюся Боткиным, у которой были поражены все органы чувств, кроме осязания и мышечного чувства в правой руке. Эта больная непрерывно спала, если ничто на раздражало ее правую руку. При этом наблюдается задержка в развитии мозга и интеллекта.

То есть, без информации, поступающей в мозг, не могут осуществляться простые и сложные рефлекторные акты, вплоть до психической деятельности человека. И.М. Сеченов указывал, что психический акт не может являться в сознании без внешнего, чувственного возбуждения.

Установлено, что от всех рецепторных образований в мозг поступают стандартные неспецифические электрические импульсы. Причем анализ воспринимаемых раздражений начинается уже в рецепторной части анализатора. Здесь идет простейший анализ, и раздражение трансформируется в процессы возбуждения. Более совершенный анализ происходит в подкорковых образованиях, в результате чего становятся возможными сложные врожденные акты (вставание, настораживание, поворот головы к источнику света, звука, поддержание положения тела и др.). Высший, наиболее тонкий анализ осуществляется в коре больших полушарий головного мозга, в корковом представительстве анализатора.

Итак, обнаружение сигналов начинается в рецепторах - специализированных клетках, эволюционно приспособленных к восприятию из внешней или внутренней среды того или иного раздражителя и преобразованию его в нервное возбуждение. Рецепторы являются периферическим звеном анализатора. Все рецепторы разделяются на 2 больших группы: внешние (экстерорецепторы) и внутренние (интерорецепторы). К экстерорецепторам относятся слуховые, зрительные, обонятельные, вкусовые рецепторы. К интерорецепторам - висцерорецепторы (во внутренних органах), вестибуло- и проприорецепторы (рецепторы двигательного аппарата). Подразделяются они и по характеру контакта: дистантные (восприятие информации на расстоянии), контактные - возбуждающиеся при непосредственном соприкосновении с ним.

Рецепторы человека могут быть раздражены в зависимости от природы раздражителя: 1) механорецепторы (слуховые, вестибулярные, тактильные), 2) хеморецепторы (вкус, обоняние, сосудистые), 3) фоторецепторы, 4) терморецепторы (кожи и внутренних органов).

Рецепторы отличаются очень высокой возбудимостью по отношению к адекватному раздражителю, о которой судят по величине порогов раздражения. Известно например, что для возникновения ощущения света достаточно подействовать на глаз всего 6-8 квантам света. Примером, насколько мало такое количество света, является то, что при абсолютной прозрачности воздуха такое количество света попадает в глаз от свечи, находящейся на расстоянии 25-27 км.

Для многих рецепторов существуют специфические и неспецифические раздражители. Специфичность раздражителя - соответствие его типу воспринимающего рецептора (то есть зрительному, слуховому, тактильному). Неспецифические раздражители вызывают только примитивные ощущения, свойственные данному анализатору. Так, удар воспринимается глазом (механические раздражения) в виде вспышки света (искры из глаз), но при этом не происходит возникновения ни образа, ни восприятия цветов.

Важным свойством рецепторов является адаптация (приспособление к раздражителю). При адаптации наблюдается снижение или повышение чувствительности к постоянному длительному действию раздражителя. Физиологический механизм этого явления является весьма сложным. Адаптация - это изменение как в корковом отделе анализатора, так и в самих рецепторах. Если в опыте регистрировать импульсы с афферентных нервов, можно обнаружить постоянное снижение частоты импульсов до их полного исчезновения, несмотря на непрерывное действие раздражителя, что свидетельствует о прекращении подачи в мозг сигналов с рецепторов.

В центральном отделе анализатора отмечаются эфферентные влияния, которые чаще всего имеют тормозный характер, то есть приводят к уменьшению чувствительности и ограничивают поток афферентных сигналов.

Важным свойством анализаторов является их взаимодействие. Оно осуществляется на нескольких уровнях: специальном, ретикулярном и таламокортикальном. Взаимодействие анализаторов обусловлено переходом возбуждения (иррадиацией) с центростремительных путей одного анализатора на другой. Например, в области четверохолмия возможна иррадиация возбуждения со зрительных путей на слуховые и наоборот. Так, при прослушивании музыки отмечено усиление громкости звуков при ярком освещении, поэтому для лучшего ее восприятия в концертных залах обычно не гасят свет. Также у профессиональных музыкантов различные по тональности звуки часто сопровождаются возникновением цветовых ощущений, что дает им возможность обозначать те или иные звуки с помощью различных цветов. Композиторы Скрябин и Римский-Корсаков могли обозначать цветом ноты, причем сопоставляемый одной и той же ноте цвет у разных людей различался ("ля" имела темно-желтую окраску у одного и темно-зеленую у другого и так далее).

Особенно важным взаимодействие анализаторов является в случаях, когда человек лишен того или иного вида чувствительности (слепота, глухота и т.д.). В таком случае, например, отсутствие зрения компенсируется обострением осязания и слуха.

Азбука Брайля, благодаря осязаемым выпуклостям точек, дает возможность слепым овладевать письменной речью. Пользуясь обонянием, слепоглухонемые могут сосчитать количество людей, находящихся в комнате.

Таким образом складываются современные представления об общих свойствах анализаторов, их значении, строении и функциях.

 

Електроенцефалографія

Електроенцефалографія — метод реєстрації біоелектричної ак­тивності головного мозку зі шкірних покривів голови. Електроен­цефалограма (ЕЕГ) — це сумарна електрична активність клітин мозку, виявляється у вигляді хвилеподібної кривої. Електричний потенціал на ЕЕГ вимірюється між двома точками. Запис ЕЕГ про­водиться двома способами — біполярним і монополярним. При бі­полярному відведенні записують різницю потенціалів між двома зонами голови. При монополярному відведенні реєструють різницю потенціалів над будь-якою зоною мозку і референтним електродом (найчастіше розміщеним на мочці вуха). Біполярне відведення електродів використовується переважно в клініці для виявлення різних патологічних станів. У психофізіології здебільшого застосо­вується метод монополярного відведення.

Накладення електродів проводиться за універсальною міжнаро­дною системою «10 - 20» (Jasper, 1958), що дає можливість зіставля­ти ЕЕГ у людей з різними розмірами голови (рис. 6).

Хвилеподібність електроенцефалографічної кривої пояснюється тим, що нейрони синхронізують свою активність, яка визначається переважно ритмічною активністю пейсмейкерів неспецифічних ядер таламуса і їх таламокортикальних проекцій. Ритміка, зовніш­ній вигляд, загальна організація і динаміка ЕЕГ визначається не­специфічними системами мозку, насамперед ретикулярною форма­цією стовбура мозку. На ЕЕГ виділяють такі ритми мозку.

Альфа-ритм має амплітуду до 111 мкВ, а частоту — 8—13 Гц. Альфа-ритм реєструється переважно в потиличних і тім'яних част­ках. Його амплітуда то зменшується, то збільшується, в зв'язку з чим криві нагадують веретена. Особливо виражені веретена в стані спокійного неспання. У разі будь-якого подразнювання піддослід­ного альфа-ритм замінюється низькоамплітудною високочастотною ЕЕГ. Такий стан називають реакцією активащї пробудження чи реакцією десинхронізації.

Бета-ритм складається з хвиль частотою 14-30 Гц і ампліту­дою від 2 до 30 мкВ. Найкраще виражений цей ритм у лобових зо­нах, а при напруженій розумовій діяльності він поширюється і на інші відділи мозку.

Гамма-ритм має коливання понад 30 Гц, а амплітуду — від 2 до 15 мкВ. Амплітуда обернено пропорційна частоті ритму. Цей ритм реєструється під час розумової праці, що потребує інтенсивного зо­середження й уваги, переважно в лобовій передцентральній, скро­невій та тім'яній зонах.

Тета-ритм складається з хвиль частотою від 4 до 7 Гц і ампліту­дою від 5 до 100 мкВ і навіть більше. Реєструється переважно в лоб­ових зонах.

Дельта-ритм має частоту 1-4 Гц і амплітуду від 20 до кількох сотень мікровольт. Цей ритм спостерігається переважно при приро­дному і наркотичному сні, а також поблизу патологічних осередків у мозку.

Крім цих ритмів виділяють каппа-хвилі частотою 8-12 Гц і ам­плітудою 5-40 мкВ і лямбда-коливання частотою 12 - 14 Гц і амп­літудою 20 - 50 мкВ. Каппа-ритм реєструється найчастіше в зоні скроневих часток, лямбда-хвилі — на верхівці черепа. В зоні ро- ландової борозни спостерігається мю-ритм (роландівский чи арко- подібний), а в скроневій корі — тау-ритм, що пригнічується звуко­вими подразниками.

 

Поряд з цими коливаннями нині виділяють також надповільні ритми, серед яких також виділяють п'ять груп. Надповільні ритми спостерігаються при різних станах мозку, а також при повторному пред'явленні тестів на обсяг оперативної пам'яті.

Аналіз даних ЕЕГ становить істотні складності, тому нині для такого аналізу запропоновано багато різних комп'ютерних програм.

У психофізіології для вивчення тих чи тих явищ ЕЕГ записуєть­ся до тестування, під час тестування і після тестування, а потім проводяться зіставлення.

Магнітоенцефалографія

Біоструми мозку створюють слабкі магнітні поля. Вперше елект­ромагнітне поле мозку людини було записане в 1968 р. Д. Коеном. Магнітоенцефалограму записують за допомогою магнітометра — надпровідного квантового інтерференційного приладу. Магніто­метр має багато датчиків, що дає можливість записати просторову картину розподілу електромагнітного поля. Тимчасова і просторова роздільна здатність сучасних магнітометрів становить до 1 мм і 1 мс.

На ЕМГ сумарно реєструються сигнали від усіх джерел, неза­лежно від їхньої орієнтації. Поділ цих сигналів важкий. До того ж магнітоенцефалографія дає можливість записувати тільки кіркові диполі (джерела, що розміщені паралельно поверхні черепа). У зв'язку з тим, що магнітна проникність для повітря і для тканин приблизно однакова, то при реєстрації магнітоенцефалограми від­сутні спотворення від оболонок мозку, кісток черепа, підшкірної

клітковини і шкіри. З огляду на те, що джерела активності при за­писі ЕЕГ і магнітоенцефалограми різні, показане їхнє спільне за­стосування.

Електроокулографія

Електроокулографія — методика реєстрації рухів ока, в основуі якої покладено дипольну властивість очного яблука (роговиця має позитивний заряд щодо сітківки). У зв'язку з тим, що електрична й оптична осі очей збігаються, то записана електроокулограма пока­зує напрямок погляду. При русі ока змінюється напрямок електрич­ної осі ока, а це зумовлює зміну потенціалу, що й реєструється за допомогою методики електроокулографії.

Для запису застосовуються чотири відвідні електроди, що не по­ляризуються, з електропровідною пастою. їх накладають на знежи­рену шкіру біля скроневих кутів обох очних щілин, а також посере­дині верхнього і нижнього краю однієї очної ямки. Перші два елек­троди реєструють горизонтальні рухи ока, інші два — вертикаль­ні. Потенціали від електродів кожної пари підсилюються, а потім записуються чи подаються на комп'ютер.

Цей метод дає змогу реєструвати не тільки напрямок зміщення погляду, а й значення кута такого зміщення. З огляду на той факт, що рухи очей спричинюють артефакти на ЕЕГ, то в психофізіології запис біоелектричної активності мозку обов'язково проводиться із записом електроокулограми.

Електроміографія

Електроміографія (ЕМГ) — метод реєстрації коливань сумарного електричного потенціалу м'язів і нервово-м'язового апарата, що ви­никають у спокої, при тонічному напруженні і довільних рухах.

Під час проведення Е.МГ користуються підшкірними (голчасти­ми) електродами. Проте значно частіше і ширше застосовують на­шкірні (поверхневі) електроди через їх атравматичність і зручність використання. Зазвичай застосовують біполярні відведення (один електрод розміщують над руховою точкою м'яза, а другий — на 1 - 2 см дистальніше).

У спокої скелетні м'язи перебувають у стані невеликого тонічно­го напруження (контрактильний тонус). ЕМГ м'яза, що перебуває в спокої, виявляється у вигляді низькоамплітудних коливань (5 - ЗО мВ) частотою 100 Гц і більше (рис. 7). Електроміографічні пока­зники (частота й амплітуда потенціалу) збільшуються при готовно­сті до руху, уявному виконанні руху, емоційному напруження, при читанні «про себе», при уявному письмі у правшів і в інших випад­ках. Саме тому ЕМГ і широко застосовується під час проведення психофізіологічних досліджень.

Електрична активність шкіри

Електрична активність шкіри (ЕАШ) нерозривно пов'язана з нервовою системою і контрольованим нею потовиділенням. Дове­дено, що кора головного мозку через гіпоталамус, ретикулярну фор­мацію і симпатичний відділ вегетативної нервової системи посилає імпульси до потових залоз. Потові залози беруть активну участь у підтриманні постійної температури тіла. Проте дослідженнями Хес- сет (1981) і Альдерсонс (1986) було показано, що потові залози, особ­ливо на кистях, стопах, на лобі і в пахвових западинах, підвищують активність при стресі, сильних емоційних переживаннях і різних видах напруженої активної діяльності людини. У зв'язку з цим до­слідження електричної активності шкіри використовують для оці­нювання емоційного стану, а також напруженості праці у клініці, клініці, психофізіології, при проведенні експериментальних дослі­джень.

ЕАШ звичайно реєструється біполярними електродами, що не поляризуються, з кінчиків пальців рук або долонь. На сьогодні за­пропоновано два способи дослідження ЕАШ' при першому способі використовують зовнішнє джерело гальванічного струму (метод Форі) і при цьому реєструють провідність шкіри; при другому спо­собі зовнішнє джерело гальванічного струму не застосовують (метод Тарханова) — вимірюють електричний потенціал самої шкіри. Кі­лькісне оцінювання отриманих показників ЕАПІ як за першим, так і за другим способами утруднене.

Агнозії, апраксії, аффазії

Гнозія — це здатність людини пізнавати предмети і явища на­вколишнього світу за даними відчуття. Наприклад, людина не ли­ше бачить, а й впізнає предмети, які раніше бачила. Впізнавання є складною функцією окремих аналізаторів. Ця здатність організму набувається в процесі індивідуального досвіду (за механізмом умов­них рефлексів); здобута інформація закріплюються в корі головного мозку (функція пам'яті).

Агнозія (розлади впізнавання) розвивається при ураженнях у межах будь-якого одного аналізатора. Слід зазначити, що впізна­вання виникає від комплексної дії зовнішніх подразників, від суми чуттєвих відчувань. Людина впізнає предмети і явища навколиш­нього світу не тільки внаслідок подразнення різних видів чутливо­сті, а й за їх мовним визначенням за рахунок другої сигнальної си­стеми за І. П Павловим.

Розрізняють такі види агнозії (рис. 9).

Зорова агнозія виникає при ураженні зовнішніх поверхонь по­тиличних часток (див. рис. 9). Хворі бачать предмети, оскільки не сліпі. Вони обходять їх, але не впізнають цих предметів і кажуть, що нічого «не бачать».

Слухова агнозія спостерігається при ураженнях кіркових відді­лів слухового аналізатора в скроневих частках. Хворі не можуть впізнавати предмети за характерними для них звуками (напри­клад, дзвін монети, що впала на підлогу, собаку, що гавкає в сусід­ньому приміщенні та ін.). У такому разі виникає враження про глу­хуватість хворого. Насправді ж страждає не сприйняття звуків, а їхнє сигнальне значення.

Агнозія глибокої чутливості шкіри виникає переважно при ура­женні тім'яної частки й виявляється у невпізнанні предметів при дії на поверхневі й глибокі рецептори. До таких розладів належить астереогноз — неможливість упізнавати предмети при пальпації їх із заплющеними очима. Істинний астереогноз виявляється при по­шкодженні верхньої (а за деякими даними нижньої) тім'яної част­ки, коли залишаються збереженими елементарні шкірні й кінесте­тичні відчуття.

 

Апраксії

Праксія — це здатність виконувати комплекси рухів, які спря­мовані на виконання тієї чи іншої дії за розробленим планом. При виконанні складних рухів робота скелетної мускулатури проходить в правильній послідовності при одночасному координованому ско­роченні й розслабленні багатьох м'язових груп. Такі складні дії (праксії) набуваються в процесі спеціального навчання або наслі­дування при взаємодії людини з навколишнім світом.

Складні дії (праксії) формуються на основі кінестезії — інфор­мації, що безперервно надходить від пропріорецепторів при вико­нанні будь-яких дій. При праксіях значну роль відіграє також зо­ровий аналізатор. У процесі навчання й виконання складних рухо­вих актів людини велике значення надається другій сигнальній системі, тобто усній і письмовій сигналізації. У зв'язку з цим розла­ди праксії пов'язані не лише з патологією кінестетичного аналіза­тора, а й залежать від ураження мовних функцій людини. Слід та­кож зазначити, що для виконання цілеспрямованих дій потрібна бездоганна праксія мовних органів.

Апраксія — втрата навичок, вироблених у процесі індивідуаль­ного досвіду, складних цілеспрямованих дій (побутових, виробни­чих, символічна жестикуляція та ін.). При апраксіях відсутні ви­ражені симптоми центрального парезу або порушення координації рухів.

У клініці виділяють такі основні види апраксії: ідеаторну, конс­труктивну й моторну.

Ідеаторна апраксія характеризується втратою плану або задуму складних дій. При цій апраксії також порушується послідовність окремих рухів (наприклад, при проханні показати, як закурювати цигарку, хворий черкає цією цигаркою по коробці, потім дістає сір­ник і підносить його до рота). Хворі не можуть виконувати мовних завдань лікаря, особливо символічних тестів (погрожувати паль­цем, віддавати честь та ін.). Водночас такі хворі здатні повторюва­ти, наслідувати дії дослідника.

Ідеаторна апраксія виникає при ураженні надкраєвої звивини тім'яної частки домінантної півкулі (у правші — лівої, у лівші — правої). Ідеаторна апраксія завжди є двосторонньою.

Конструктивна апраксія виявляється насамперед у неправиль­ному напрямку дій: хворим важко конструювати ціле із частин (на­приклад, скласти із сірників задану фігуру: ромб, квадрат, трикут­ник та ін.).

При цьому виді апраксії осередки ураження найчастіше знахо­дяться в кутовій звивині тім'яної частки домінантної півкулі. Конс­труктивна апраксія також є двосторонньою.

Моторна апраксія, або апраксія виконання, характеризується порушенням дій не лише спонтанних і за завданням, а й за наслі­дуванням. Вона часто однобічна (наприклад, при ураженні мозоли­стого тіла моторна апраксія може виникнути тільки в лівій руці).

Ураження тім'яної частки, так само, як і зацентральної звивини, спричинює апраксію в зв'язку із порушенням кінестезій! при осере­дках у місцях поєднання тім'яної, скроневої й потиличної часток (зона вестибулярно-просторового аналізатора) виникають пору­шення просторових співвідношень під час виконання складних ру­хових актів; при ураженні лобової частки (зона рухового аналізато­ра й ефекторних систем) виникає розлад навиків складних рухів, розлад програми дії з порушенням спонтанності і цілеспрямованос­ті (лобова апраксія).

Для виникнення апрактичних або афатичних розладів велике значення мають порушення зв'язків між кірковими відділами ана­лізатора (особливо кінестетичного) і виконавчими руховими систе­мами. У зв'язку з цим апрактичні й афатичні (мовні) розлади ви­никають при ураженні не лише кіркових, а й глибинних підкірко­вих відділів мозку, у яких найбільш сконцентровані шляхи цих зв'язків.

Афазії

Мовні розлади становлять одну із найскладніших проблем клі­нічної та медичної психології. Афазії — розлади мови без парезів мовних м'язів (гортанних, дихальних м'язів). Найосновніші з цих мовних розладів — це сенсорна й моторна афазії.

Сенсорна афазія характеризується тим, що хворі не розуміють мови. Моторна афазія виявляється в тому, що хворі не можуть роз­мовляти. Моторна афазія пов'язана з ураженням заднього відділу третьої лобової звивини в лівій півкулі у правшів (зона Брока). Ця зона знаходиться поряд із зонами м'язів обличчя, гортані, язика в прецентральній звивині (див. рис. 9). Нині вважають, що в цих ви­падках порушується фіксована програма послідовності скорочення мовноутворювальних м'язів (моторна частина мови). При осередках ураження в задньому відділі верхньої скроневої звивини доміную­чої півкулі (зона Верніке) розвивається сенсорна афазія. Сенсорна частина мови формується переважно за допомогою слухового аналі­затора, кіркове закінчення якого розміщене безпосередньо в скро­невій частці. Слово для людини є сигналом різних, часто комплек­сних, чуттєвих розладів.

Мовні функції людини формуються в процесі онтогенезу. Спо­чатку розвивається розуміння чужої усної мови (рецептивна мова), потім — вимовляння слів, окремих виразів і речень (експресивна

мова), після цього — розуміння мови письмової (лексія), а потім — письмо (графія). При ураженнях мозку можуть порушуватись усі мовні функції — тотальна афазія. В одних випадках страждає ро­зуміння мови — сенсорна афазія, в інших — експресивна мова — моторна афазія. Розлади читання (алексія) і письма (аграфія), як правило, поєднується з іншими афатичними розладами, а іноді во­ни виступають на перший план.

Классификация ощущений

У человека есть такие ощущения: обоняние, зрение, слух, вкус, осязание. Так скажет каждый. Однако их гораздо больше, а потому следует разделить их на три группы: интерорецептивные, проприоцептивные, екстерорецептивни.

Интерорецелтивни ощущение - это ощущение, исходящих от внутренних органов. Это ощущения со стороны сердца, ощущение наполнения пищей желудка и др. К этим ощущениям относятся также неопределенные, неспецифические формы ощущения.

Интерорецептивные ощущение - это то, как переживает человек внутреннее состояние организма. Они являются основными показателями гомеостаза, т.е. внутреннего равновесия организма. Если внутренние органы функционируют нормально, то человек не чувствует их работы. При нарушении внутреннего равновесия возникают боли в желудке, сердце и другие ощущения. Если возникает недостаток необходимых питательных веществ в крови, то это проявляется чувством голода. Такие же половые потребности возникают вследствие нарушения интерорецепторов, которые и приводят к развитию чувств, ощущений и полового влечения.

Проприоцептивные чувствительность отражает положение тела в пространстве и имеет огромное значение. Проприорецепция является основой движения. Все наши движения должны постоянно корректироваться и любые навыки являются системой движений, корректируется проприоцептивные чувствительностью. Так, велосипедист видит не только дорогу, но и чувствует движение частей тела и корректирует их с помощью рецепторов, заложенных в суставах и связочном аппарате, то есть с помощью проприорецепторов.

Екстерорецептические ощущение включают в себя перечисленные ранее пять видов ощущений. Екстерорецептическое ощущение обеспечивают отображение внешнего мира, ориентирования в нем и формирования деятельности.

Среди екстерорецептивной чувствительности некоторые ученые вкус, обоняние и считают контактными видами чувствительности, слух и зрение – дистантными.

Следует отметить, что существует еще одно деление ощущений зависимости от времени их развития. Одни ощущения появились раньше, другие – позже, выделяют:

Протопатиеское ощущение - древний, элементарное малодифференцированное, которое совпадает с переживаниями, эмоциями (например, ощущение комфорта)

Епикритическое ощущения - высшая форма чувствительности, направленной на предметы и явления окружающего мира, и тесно связана с познавательными процессами.

12 Закон Бугера-Вебера

Закон психофизики, согласно которому едва заметное изменение ощущения при изменении интенсивности раздражителя возникает при увеличении исходного раздражителя на некоторую постоянную его долю. Э. Вебер проводил эксперименты на различение весов, длин линий и высоты звукового тона, в которых также показал постоянство отношения едва заметного изменения раздражителя к его исходной величине.

Закон Бугера – Вебера — один из основных законов психофизики, открытый французским ученым П. Бугером, согласно которому едва заметное изменение ощущения при изменении интенсивности раздражителя возникает при увеличении исходного раздражителя на некоторую постоянную его долю. Так, исследуя способность человека распознавать тень на экране, который одновременно освещался другим источником света, Бугер показал, что минимальный прирост освещения предмета &, необходимый для того, чтобы вызвать ощущение едва заметного различия тени от освещенного экрана, зависит от уровня освещенности экрана I, но отношение &/I - величина постоянная. К выявлению такой же закономерности пришел несколько позднее, но независимо от Бугера немецкий ученый Э. Вебер. Он проводил эксперименты на различение весов, длин линий и высоты звукового тона, в которых также показал постоянство отношения едва заметного изменения раздражителя к его исходной величине. Это отношение (&/I), характеризующее величину дифференциального порога, зависит от модальности ощущения: для зрения она равна 1/100, для слуха — 1/10, для осязания — 1/30. В дальнейшем было показано, что выявленный закон не имеет универсального распространения, а справедлив только для средней части диапазона сенсорной системы, в котором дифференциальная чувствительность имеет максимальное значение. За пределами же этой части диапазона дифференциальный порог возрастает, особенно в диапазонах абсолютных нижнего и верхнего порогов.

Інтуіція та передчуття

Вирішення будь-якого питання наче б раптово, немов з нат­хнення, спираючись на чуття, на необґрунтований здогад, назива­ють інтуїцією. Іншими словами інтуїція — це вирішення без логіч­ного обґрунтування. Інтуїцією є, наприклад, передчуття. Передчут­тя — це неясне відчуття очікування чогось, що насувається, що на­зріває. Майбутнє ще невідоме, ні в чому не виявляється, але ми не­ясно відчуваємо^ щось повинно відбутися, хоча і не можемо поясни­ти цього відчуття ні самим собі, ні іншим. Що ж лежить в основі передчуття?

Розглянемо такий випадок. Інженер-механік прослуховував ро­боту двигунів трьох авіалайнерів, але будь-яких особливих змін у їхній роботі він не виявив. Проте з приводу одного з авіалайнерів він переживав несвідоме, неясне занепокоєння, тривогу. Через кі­лька годин інженер-механік довідався, що саме цей авіалайнер здійснив вимушену посадку в зв'язку з порушенням роботи двигу­нів. Передчуття підтвердилося. Тепер виникає питання: відкіля ж виникло передчуття?

Насамперед передчуття — результат доброго знання роботи. Тільки великий досвід роботи на посаді інженера-механіка дав йо­му можливість під час прослуховування роботи двигунів уловити якусь неритмічність у їх роботі, якісь слабкі, дуже слабкі збої. Ці збої були настільки малі, що відчуття не виникли й інженер-меха­нік навіть не усвідомив їх. Проте мозок ці підпорогові подразнення сприйняв і це привело до виникнення несвідомого занепокоєння, неясного очікування лиха, до передчуття.

Основою передчуття є підпорогові подразники, що породжують орієнтовану реакцію у вигляді загального занепокоєння, а також великий минулий досвід, що змушує думати цілеспрямовано, зосе­реджувати увагу на певних об'єктах.

Іноді мінімальні підпорогові подразники створюють застійний осередок збудження, що може призвести до неврозу. Таке застійне осередкове збудження є фізіологічним механізмом багатьох марно- вірств. К. К. Платонов (1965) пише з цього приводу: «Марновір­ство — це нав'язлива ідея. Якщо забобони більше стосуються релі­гійного мислення — із забобонами варто боротися шляхом роз'яснення і переконання, то марновірства більше пов'язані не з думками, а з емоціями; а емоції важко знімаються словом і легко витісняються іншими емоціями. Спробуйте роздратовану чим- небудь людину розсмішити, і гнів її мине».

Синапси і його функції

Синапси складаються з пресинаптичної і постсинаптичної мем­брани, між якою знаходиться синаитична щілина. За допомогою синапсів відбувається передавання інформації від нервових клітин. При цьому передавання інформації йде тільки в одному напрям­ку — від пресинаптичної клітини до постсинаптичної. Проте дослі­дження останніх років показали, що істотна частина інформації передається також і ретроградно — від постсин аптичного нейрона до пресинаптичного терміналами нерва (Jessele, Kandel, 1993). Та­ку ретроградну інформацію здійснюють деякі речовин — від рухли­вих маленьких молекул оксиду азоту до великих поліпептидів, на­приклад, таких, що належать до факторів росту нерва.

Залежно від характеру виділюваного в синаптичну щілину ме­діатора ці потенціали можуть бути збуджувальними (ЗПСП) чи га­льмівними (ГПСП). ЗПСП під час внутрішньоклітинної реєстрації мають позитивний заряд, ГПСП — негативний.

У стані спокою внутрішнє середовище нейрона має негативний заряд стосовно навколишнього екстраклітинного простору. Цей за­ряд зумовлений різницею концентрацій позитивно заряджених іо­нів з обох боків мембрани нейрона. Це явище називають поляриза­цією. Отже, позитивне зрушення внутрішнього потенціалу нейрона при ЗГІСГІ зумовлює зменшення поляризації мембрани нейрона і тому його називають деполяризацією. Відповідно збільшення нега­тивного заряду внутрішнього середовища нейрона внаслідок ГПСП приводить до гіпєрполяризації — наростання різниці потенціалів з різних боків мембрани.

Особливість нервової клітини полягає в тому, що вона здатна швидко змінювати значення свого заіряду аж до протилежного. Збу­джувальні постсинаптичні потенціали сприяють підвищенню готов­ності нейрона генерувати потенціали дії, що поширюються за до­помогою аксона і передають інформацію іншим нервовим клітинам чи виконавчим органам. Водночас гальмівні постсинаптичні потен­ціали різко знижують готовність нейрона генерувати потенціал дії, тобто «замикають» нейрон для передавання інформації. ЗПСП і ГПСП здатні до алгебричного підсумовування.

У разі сумації ЗПСП і ГПСП абсолютне значення зрушення по­тенціалу відповідно дорівнюватиме різниці їхніх абсолютних зна­чень, а знак визначатиметься переважними за кількістю (+або-) ПСІГ при переважанні збуджувальних впливів відбудеться депо­ляризація, а у разі переважання гальмівних — гіперполяризація мембрани нейрона.

У той момент, коли деполяризація нейрона досягає певного кри­тичного рівня, виникає електричний «пробій» мембрани і почина­ється електрохімічний процес поширення, що самопідтримується, порушення в нервовому волокні потенціалу дії, який називається також слайком (англ. spike — вістря) за загострену шпилясту форму.

Характерними ознаками спайків е їхня висока амплітуда (близько десятків і сотень мілівольт), коротка тривалість (близько 1-2 мс), приуроченість їхнього виникнення до строго обмеженого електрич­ного стану мембрани нейрона (критичний рівень деполяризації), відносна стабільність амплітуди спайка для цього нейрона (закон «все або нічого») і швидке його поширення вздовж всього аксона до цільового утвору.