Великий терор» 1937-1938 рр. в Україні (причини, публічне обгрунтування, механізм, виконавці, кількість жертв репресій).

Хвилі сталінського терору в Україні:

Перша хвиля (1928—1931 рр.) – розкуркулення, депортації, викриття шкідницьких організацій, боротьба проти відомих українських громадських діячів та інтелігенції:

Друга хвиля (1932-1935 рр.) – голодомор, боротьба з «націоналістичним ухильництвом»:

Третя хвиля (1936—1938 рр.) – доба «великого терору»:

– боротьба з українським націоналізмом (справи «націоналістичної» групи професора М. Зерова, «Блоку українських терористичних груп» та ін.);

– боротьба з ухилами в партії (справи «Українського троцькістського центру», «Соціал-демократичної партії України»);

– чистка партверхівки, репресії проти членів КП(б)У (Є. Квірінг, X. Раковський, С.Косіор, В.Чубар, П. Постишев та ін.);

– репресії в армії (серед репресованих були відомі радянські полководці Й. Якір – командувач Київським військовим округом, І. Дубовий – командувач Харківським військовим округом, Є. Ковтюх, І. Федько, Д. Шмідт, І. Уборевич та ін.);

– репресивні заходи проти українських діячів культури – «розстріляне відродження».

«Розстріляне відродження» – літературно-мистецька генерація України 1920 – 1930-х років, репресована сталінським режимом.

Вели́кий теро́р — найменування періоду в історії СРСР (1937–1938 роки), коли сталінські репресії були різко посилені й доведені до максимуму своєї інтенсивності. Інша поширена назва цього історичного періоду, «Єжо́вщина», пов'язана з тим, що керівником народного комісаріату внутрішніх справ у той час був Микола Іванович Єжов.

 

«Великий терор» отримав назву за книжкою Роберта Конквеста The Great Terror: Stalin's Purge of the Thirties (1968) «Великий терор: сталінські чистки 30-х років». За кордоном поширений термін «Велика чистка» (англ. «The Great Purge»).

Масовий терор періоду вчинявся тодішньою владою країни на всій території СРСР, а також у Монголії і Туві, на підставі «спущених на місця» Миколою Єжовим цифр «планових завдань» щодо виявлення й покарання так званих ворогів народу[2].

У ході кампанії до арештованих якнайширше застосовувалися катування, вироки до розстрілу, що не підлягали оскарженню, виносилися найчастіше без будь-якого суду й негайно приводилися у виконання.

Родичів репресованих репресували за сам лише факт споріднення з ними; діти репресованих, що залишилися без батьків, поміщувалися у спеціальні «дитячі будинки для дітей ворогів народу»[6].

Організатори Великого терору інсценували ряд показових процесів, найвідомішими з яких є Московські процеси проти представників еліт у політиці, армії, економіці, державному апараті, науці та культурі. Секретні «масові операції» з середини 1937 р., від яких постраждали так звані куркулі, «соціально шкідливі» та «соціально небезпечні елементи» та етнічні меншини, спричинили більшу частину жертв терору. Через три роки після смерті Сталіна, тогочасний Перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов у секретній промові на XX з'їзді партії 1956 р. торкнувся теми «політичних чисток» проти членів партії. Масові операції все одно лишались державною таємницею. Лише після краху Радянського Союзу та відкриття доступу до секретних архівів стало можливо охопити розмах та глибину Великого терору.

У дослідженнях Великого терору тривалий час залишалися суперечності щодо кількості жертв та його причини. Тут зіткнулися погляди прибічників теорії тоталітаризму і дослідниками, які вбачали причину терору в протиріччях радянського суспільства, в політичному конфлікті між центром і периферією.

Сигналом до початку масових репресій послужило вбивство Сергія Кірова 1 грудня 1934 р. Цього ж дня, за ініціативою Сталіна ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову «Про внесення змін у діючі кримінально-процесуальні кодекси союзних республік»

26 вересня 1936 р. НКВС СРСР очолив Микола Єжов. Саме з його іменем пов’язують хвилю «великого терору», ініційовану Й. Сталіном. Фактично М. Єжов прийшов до НКВС з готовим планом репресивних дій, насамперед проти діячів-опозиціонерів Сталіна. За часів «єжовщини» партійно-чекістському тандему вдалося поєднати в обвинуваченні правих ухильників з «троцькістсько-зинов’євським блоком».

23–30 січня 1937 р. у Москві відбувся судовий процес у справі «паралельного антирадянського троцькістського центру» (Г. П’ятаков, С. Сокольников, К. Радек, Л. Серебряков, Я. Лівшиць, М. Муралов, Я. Дробніс, М. Богуславський та ін.). 2–13 березня 1938 р. відбувся процес «правотроцькістського блоку» у Москві (М. Бухарін, О. Риков, Х. Раковський, Г. Гринько та ін.).

М. Єжов розпочав масштабну «чистку» партійних, військових і чекістських кадрів. Було суттєво розширено систему ГУЛАГу, в якій опинялися мільйони засуджених політичних в’язнів. Тільки навесні 1937 р. внаслідок різних операцій НКВС у радянських таборах опинилося 700-800 тис. осіб. Наказом від 21 жовтня 1937 р. усі виправно-трудові табори були підпорядковані безпосередньо ГУЛАГу НКВС.

«Єжовщина» в Україні

13 січня 1937 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про незадоволене партійне керівництво Київського обкому КП(б)У та недоліки у роботі ЦК КП(б)У». Відповідно до цієї постанови почалася кампанія чисток серед київських комуністів. 16 січня 1937 р. на пленумі Київського обкому було розкритиковано колишнього сталінського соратника П. Постишева. 31 січня – 2 лютого на пленумі ЦК КП(б)У було обговорено згадану постанову ЦК ВКП(б) та відзначено велику засміченість «троцькістськими та націоналістичними елементами» Київського та Харківського обкомів КП(б)У, які очолював П. Постишев. Загалом 46 членів Київського обкому було виключено з партії, 32 з них заарештували як «ворогів народу». 17 березня 1937 р. П. Постишева було звільнено від обов’язків другого секретаря ЦК КП(б)У, які він виконував з січня 1933 р. 22 лютого 1938 р. він був арештований у Москві разом з дружиною. Його звинуватили у приналежності до право-троцькістської організації в Україні, до якої належали Косіор, Чубар, Балицький, Якір, Вегер, Касарєв та інші, а з 1920 р. був японським агентом. 26 лютого 1939 р. П. Постишева розстріляли.

Ескалація «ворогоманіії» та «шпигуноманії» увійшла в нову фазу після того, як на посаді наркома внутрішніх справ УРСР В. Балицького змінив Ізраїль Леплевський. Він почав свою діяльність відповідно до наказу М. Єжова від 14 червня 1937 р. за №968 і був палким реалізатором «єжовської» репресивної політики, слухняно проводячи всі інспіровані центральним керівництвом НКВС акції – «масові операції» щодо куркулів та «кримінальних злочинців», розпочаті 1 серпня 1937 р., щодо поляків, ініційованих НКВС СРСР 11 серпня 1937 р., щодо німців, щодо румунської та харбінської ліній, щодо латишів, проведену у листопаді-грудні 1937 року. Завжди він просив центр збільшити «ліміти», тобто кількість визначених кандидатів у «вороги народу»; виявляв неабияку ініціативу: «розгром» есерівського підпілля, колишніх боротьбистів, «церковно-сектантських кадрів», «антирадянського сіоністського активу» тощо.

Він старанно шукав «компромат» проти членів «команди» П. Постишева, а також проти свого попередника В. Балицького. Однією з найбільших його справ була «буржуазно-націоналістична антирадянська справа колишніх боротьбистів» (серпень 1937 р.), за якою репресовано групу партійно-державних керівників УРСР, а голова Раднаркому П. Любченко під час роботи пленуму ЦК КП(б)У покінчив життя самогубством.

4 серпня 1937 р. Сталін підписав директиву ЦК ВКП(б) про проведення у 2-3 районах відкритих процесів над шкідниками у сільському господарстві. Саме ця директива значно стимулювала пошук «ворогів народу» на селі, в тому числі в Україні. Видобування слідчим необхідних зізнань полегшувалося тим, що саме у 1937 р. було офіційно дозволено застосовувати фізичний вплив на тих, кого підозрювали у ворожих діях. ЦК ВКП(б) у своїй телеграмі назвало засоби фізичного впливу як «припустимий і правильний метод».

У партійному середовищі виникла ситуація політичної істерії та наклепів. Після проведення ХІІІ з’їзду КП(б)У (3-4 липня 1937 р.) пленум ЦК КП(б)У виклював з партії і вивів зі складу членів ЦК як «викритих ворогів народу» третього секретаря ЦК КП(б) М. Попова, першого секретаря Одеського обкому КП(б)У Є. Вегера, першого заступника голови РНК УРСР І. Шехеласа, голову Вінницького облвиконкому О. Трилівського. Погром кадрів партійно-державної номенклатури засвідчив, що зі 102 членів і кандидатів у члени ЦК КП(б)У, обраних на ХІІІ з’їзді КП(б)У, були репресовані 100 осіб. Станом на 24 січня 1938 р. у складі ЦК КП(б)У з 62-х членів і 40 кандидатів у члени ЦК залишилося відповідно 20 і 5.

Статистика свідчить, що у другому півріччі 1935 р. порівняно з першим півріччям цього ж року кількість справ, що їх розглядали спецколегії обласних судів, збільшилася на 95,9%. Більшість засуджених було обвинувачено у «контрреволюційній» та «троцькістській» агітації. За офіційними даними, у 1935 р. в Україні було заарештовано 24 тис. 934 особи, у 1936 р. – 15 тис. 717, у 1937 р. – 159 тис. 573, у 1938 р. – 108 тис., у 1939 р. – 12 тис., у 1940 р.– 50 тис.

До кін. 1937 р. було заарештовано понад 200 співробітників Управління державної безпеки (УДБ), 134 співробітник міліції, 38 командирів і політпрацівників прикордонних військ, 45 співробітників Ушосдору, яких звинуватили у причетності до «троцькістської терористичної організації».

Протягом 1938 р. тривали пошуки «правотроцькістського підпілля». Арешти охопили і керівні структури: в апараті ЦК КП(б)У було заарештовано 31 особу, у Раднаркомі УРСР – 40, у ЦВК УРСР – 4. Було заарештовано 10 членів ЦК КП(б)У, 13 секретарів обкомів КП(б)У, 27 наркомів та їх заступників, 22 депутати Верховної Ради СРСР, 15 голів і заступників голів облвиконкомів, 135 секретарів міськкомів і райкомів КП(б)У, 80 членів пленумів обкомів КП(б)У, 645 відповідальних працівників.

Тільки у 1938 р. в апараті НКВС УРСР було заарештовано 261 «зрадника, учасника правотроцькістської організації, інших антирадянських формувань та шпигунів іноземних розвідувальних органів». Всього в Україні у 1938 р. заарештували 994 співробітника НКВС.

У грудні 1937 р. було започатковано антисіоністську кампанію. Якщо у 1935 р. в НКВС працювало 40% євреїв, то в 1940 р. їх там залишилось всього 4%. Тільки у 1-й пол. 1938 р. було заарештовано 279 учасників «сіоністського підпілля», ліквідовано «бундівські комітети» у Києві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Вінниці і Молдавській АСРР.

Протягом 1937 р. тривало викриття «контрреволюційних організацій», серед яких були «Національна спілка німців на Україні», «Контрреволюційна троцькістська диверсійно-шкідницька організація», «Антирадянська націоналістично-латиська контрреволюційна організація» та багато інших.

Восени 1937 р. в Україні з ініціативи Л. Кагановича на Донбасі була викрита «шкідницька» організація, внаслідок якої було заарештовано 140 керівних працівників Донецького басейну – директорів заводів.

1937-й рік став переломним у долях багатьох в’язнів-українців на Соловках. «Чистка» Соловецької тюрми особливого призначення ГУДБ НКВС СРСР була проведена особливою трійкою під головуванням Л. Заковського. Серед тих, кому винесли смертний вирок, була велика група в’язнів-українців (М. Зеров, М. Куліш, Л. Курбас, А. Крушельницький, М. Ірчан-Баб’юк, С. Рудницький, М. Яворський). 1 тис. 116 в’язнів вивезли в урочище Сандормох у Карелії, де 27 жовтня – 4 листопада 1937 р. фактично знищили 1 тис. 111 осіб.

Репресії серед військових

Ще під час роботи ХІІІ з’їзду КП(б)У до Москви був викликаний командуючий Київським військовим округом Й. Якір. Заарештований у дорозі, він був «вписаний» до так званого заколоту військових, учасниками якого також були оголошені М. Тухачевський, І. Уборевич, А. Корк, Р. Ейдеман, Б. Фельдман, В. Примаков, В. Путна. 11 червня 1937 р. на закритому судовому процесі було оголошено вирок у справі «військово-фашистського заколоту».

Відразу після арешту Й. Якіра було репресовано велику групу вищих командирів та політпрацівників Київського військового округу, зокрема, М. Анеліна – члена військової ради, начальника Політуправління, члена оргбюро ЦК КП(б)У; Д. Фесенка – першого заступника командуючого військами, начальника гарнізону м. Києва; В. Бутирського – першого заступника начальника Політуправління; П. Петерсона – заступника командуючого військами по тилу.

Після Всеармійської наради політпрацівників, у серпні 1937 р. репресії серед військових спалахнули з новою силою. Невдовзі після цієї наради було заарештовано командуючого військами Харківського військового округу І. Дубового та члена військової ради округу М. Блуашвілі.

З трьох з половиною десятків делегатів ХІІІ з’їзду КП(б)У, яких обирали від партійних організацій військових частин та з’єднань у 1937 р., знищили 23. З 17 членів ЦК КП(б)У представників військових інтелігенції, які працювали в Україні до початку масових репресій та арештів, до травня 1940 р. в живих не залишилися жодного, 15 з них знищили фізично. Підраховано, що до початку війни з нацистською Німеччиною репресії забрали життя понад 40 тис. професійних військових, у тому числі більше третини з них (15 тис.) – в Україні.

Західноукраїнські землі у міжвоєнний період (становище Буковини і Бесарабії у складі Румунії, Закарпаття у складі Чехословаччини, Східної Галичини і Західної Волині у складі Польщі; політика асиміляції).

Західноукраїнські землі опинилися на початку 20-х рр. ХХ ст. у складі трьох держав: Східна Галичина у складі Польщі, Північна Буковина та Південна Бессарабія у складі Румунії, Закарпаття у складі Чехословаччини.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У 20-30-ті рр. ХХ ст.

Політична сфера

– відсутність органів самоврядування;

– заборона українським представникам обіймати адміністративні посади в державі, керівні посади в армії;

– обмеження політичних прав українців.

Економічна сфера

– колоніальний характер економіки;

– панівне становище іноземного капіталу;

– переважання аграрного сектора;

– екстенсивний характер сільського господарства

– малоземелля та безземелля селян;

– міграція та еміграція населення як результат безземелля та безробіття;

– розвиток кооперативного руху.

Екстенсивний розвиток – розвиток економіки, який характеризується збільшенням кількості продукції, що випускається, за рахунок збільшення витрат людської праці, сировини та матеріалів.

Національне життя

– асиміляція українського населення;

– обмеження у сфері освіти та культури;

– національне гноблення українського населення.

Асиміляція – добровільний або вимушений процес розчинення (втрати) мови, традицій раніше самостійного народу (етносу) чи якоїсь його частини в середовищі іншого, як правило, численнішого народу. Засіб досягнення етнічної однорідності.

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ ПОЛЬЩІ

– Перебування у складі Польщі Східної Галичини, Західної Волині, Західного Полісся, Холмщини, Підляшшя, Посяння, Лемківщини.

– Поділ польських земель на корінні польські землі («А») та окраїнні – переважно українські й білоруські землі («Б»); перші – отримували дешеві кредити і державну підтримку, другі — використовувалися як ринок збуту, джерело дешевої сировини та робочої сили й надавалися польським осадникам – колоністам.

Осадники – назва польських колоністів на західноукраїнських землях, що були під польською окупацією у 1919 – 1939 рр.

– Політика полонізації (зокрема зміна назви Східної Галичини на Малопольщу, закриття українських шкіл, квота на вступ українців до Львівського університету та інших вищих навчальних закладів). Протягом 1921 – 1925 рр. у Львові діяв Таємний український університет – український нелегальний вищий навчальний заклад, що діяв в умовах польської окупації.

– Політика «пацифікації»

Пацифікація («умиротворення українського народу») – офіційна назва масових репресій польської влади щодо українського населення Галичини, проведених урядом Польщі восени 1930 р. як реакція на дії українських терористів ОУН.

 

 

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РУМУНІЇ

– Перебування у складі Румунії Північної Буковини, Ізмаїльського, Акерманського, Хотинського повітів Бессарабії, а також українського населення румунського повіту Мармарош.

– Найгірше становище українських земель.

– Переселення румунських колоністів на землі Північної Буковини.

– Запровадження воєнного стану на окупованих українських територіях (1918—1928 рр.).

– Політика румунізації.

– Закриття українських шкіл, ліквідація української кафедри в Чернівецькому університеті, заборона на ввезення українських книжок тощо.

– Переслідування Української церкви.

– Антирумунські повстання українців (Хотинське 1919 р., Татарбунарське 1924 р.).

– Відсутність умов для легальної політичної діяльності.

– Діяльність (із 1918 р.) Комуністичної партії Буковини, лідерами якої були С. Канюк, В. Гаврилюк (нелегальна діяльність, злиття з Комуністичною партією Румунії у 1926 р.).

– Діяльність із 1927 р. єдиної легальної партії Українська національна партія (УНП) на чолі з В. Залозецьким (шукали компроміс із урядом Румунії, здобули декілька місць у румунському парламенті).

– Виділення з УНП радикального крила на чолі з О. Зибачинським (нелегальна діяльність конспіративних груп за зразком оунівських).

– 1938 р. – установлення в Румунії військової диктатури, заборона всіх політичних партій.

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ

– Перебування у складі Чехословаччини Закарпаття.

– Найкраще становище українських земель.

Більш сприятливі, ніж в інших державах, умови для економічного розвитку, хоча капіталовкладення недостатні.

– Намагання чеської влади вирішити проблеми в аграрному секторі шляхом передачі селянам окремих земель угорських поміщиків.

– Заснування українських шкіл, гімназій.

– Діяльність «Просвіт».

– Створення українських театральних осередків, хорів тощо.

– Невиконання чеським урядом зобов’язання надати автономні права українцям.

– Відсутність суто українських політичних партій.

Проголошення Карпатської України

30 вересня 1938 р. – Мюнхенська змова Німеччини з іншими європейськими державами (Франції, Великобританії), яка поклала початок розчленуванню Чехословаччини. Чехословаччина перестає існувати як незалежна держава.

11 жовтня 1938 р. – надання автономії Підкарпатській Русі (офіційна назва Закарпаття). Голова автономного уряду – А. Волошин.

2 листопада 1938 р. – Віденський арбітраж, за рішенням якого частина території Закарпаття передавалася Угорщині. Український уряд переїхав до Хусту.

30 грудня 1938 р. – зміна назви «Підкарпатська Русь» на «Карпатська Україна». Проведення низки реформ (українізація адміністративної влади та освіти, початок створення збройних сил – «Карпатської Січі», вибори до Сейму тощо).

14 березня 1939 р. – початок окупації Закарпаття угорськими військами.

15 березня 1939 р. – проголошення незалежності Карпатської України, обрання президентом А. Волошина (столиця – Хуст, прапор – синьо-жовтий, армія – Карпатська Січ).

Кінець березня 1939 р. – остаточна окупація те­риторії Закарпаття угорськими військами.

Таким чином, у 1939 р. українські землі були у складі таких трьох держав: Східна Галичина у складі Польщі, Північна Буковина та Південна Бессарабія у складі Румунії, Закарпаття у складі Угорщини.