Радянський партизанський рух в Україні у 1941–1944 рр. (трагедія партизанського руху в 1941 – на поч. 1942 рр.; методи боротьби; кількість учасників партизанського руху; здобутки і прорахунки)

РУХ ОПОРУ В УКРАЇНІ

Рух Опору – антифашистський національно-визвольний рух у роки Другої світової війни проти окупантів.

На території України в роки війни було три течії руху опору: радянська, українська національна та польська.

Радянська течія

Мета: визволення України від німецько-фашистських загарбників та відновлення радянської влади.

Форми боротьби:

– Підпільний рух

– Партизанський рух

Особливості радянського партизанського руху:

– у 1942 р. був створений Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з Т.Строкачем;

– діяльність в Україні партизанських загонів на чолі з О.Сабуровим, О.Федоровим, М.Наумовим, С.Ковпаком та ін.

– узгодження дій партизанів з операціями Червоної армії;

– зростання чисельності партизанських загонів (в Україні діяло понад 30 великих з’єднань та понад 80 окремих загонів);

– активізація антифашистської боротьби на окупованих територіях у зв’язку з наступом радянських військ (1943-1944 рр.);

– глибокі рейди в тил ворога з метою зірвати плани гітлерівців із перетворення України на «випалену пустелю», визволення окремих районів тощо (Карпатський рейд С.Ковпака (12 червня 1943 р., під час битві на Курській дузі), рейди П.Вершигори, Я.Мельника та ін.).

– зміцнення зв’язків між керівним центром та окремими загонами (забезпечення партизан зброєю, продовольством, медикаментами з центру).

Радя́нський партиза́нський рух на території України — Рух Опору громадян Радянського союзу проти німецьких окупантів та їх союзників на території України у 1941–1944 роках, організований радянськими та партійними органами, в тому числі — НКВС. Загальна чисельність українських партизанів, переважно із цивільних громадян, становила в 1941—1943 роках — від 5 до 30 тисяч бійців, в 1944 році — від 30 до 50 тисяч бійців.

Численні накази вищого військового керівництва орієнтували партизан на вчинення диверсій і знищення живої сили ворога, проте немає жодного документа, де вказувалось би на необхідність захищати мирне населення. Провокуючи гітлерівців на масові розправи, диверсанти насправді виконували директиву Москви: «Зробити нестерпним життя мирного населення і піднімати народ на боротьбу проти окупантів».
Становлення: 1941—1942 роки

 

29 червня 1941 ЦК ВКП(б) видав наказ організувати партійне підпілля на окупованій німцями території, щоб пізніше розгорнути з нього партизанський рух. В Україні у 1941–1942 роках таке підпілля вдалося створити лише у деяких містах, бо навіть більшість членів КПУ відмовилися від покладеного на них доручення і з приходом німців легалізувалися.

До літа 1942 року на території України продовжувало діяти лише близько десятої частини створених владою підпільних груп, що становило лишень дві тисячі осіб. В кінці 1941 недовгий час діяв загін в околицях Нікополя й Кривого Рогу (500 осіб), що мав завдання знищити непошкоджені шахти, але німці цей загін швидко ліквідували. Та ж сама доля чекала на загін, що діяв взимку 1941–1942 біля Павлограда і на східній Дніпропетровщині (близько 400 осіб). Довше діяли партизани в Криму.

Для керівництва партизанським рухом і координації його дій з операціями Червоної Армії 30 травня 1942 року при Ставці Верховного Головнокомандування був створений Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР) на чолі з першим секретарем ЦК КП(б) Білорусі П. К. Пономаренком. 20 червня 1942 був створений Український штаб партизанського руху (УШПР) з центром у Луганську, а пізніше в Москві. Номінальним керівником Українського штабу був М. Хрущов, фактичним — Т. Строкач, заступник народного комісара НКВС УРСР.

Для забезпечення взаємодії партизан з регулярними військами при військових радах ряду фронтів і армій були створені представництва партизанських організацій. Також значну роль в організації партизанського руху зіграло партійне підпілля. Таким чином, зі створенням штабів партизанського руху і зміцненням партійного підпілля в основному завершилася робота зі створення системи централізованого керівництва партизанським рухом. У розпорядження УШПР були виділені радіовузли, шпиталі, зброя, транспортні літаки й ін. Діяла школа з підготовки партизанських кадрів.Партизанський рух в Україні набуває масовості з кінця 1942 року. Це було наслідком остаточного розчарування українського населення в «нових порядках» «визволителів», та відповідною реакцією на терор проти мирного населення, вбивства заручників, геноцид євреїв, депортацію на примусові роботи в Німеччину. З іншого боку, на цей час комуністична партія Радянського Союзу разом з Комуністичною партією України зуміла надати комплексну підтримку партизанському руху — агітацією, кадрами, матеріальним забезпеченням.

Організований опір: 1942—1944 роки

Перші радянські загони партизанів з'явились наприкінці 1941 року під Черніговом, Сумами та Брянськом під керівництвом Миколи Попудренка та Сидора Ковпака. Ці групи й стали зародком пізнішого руху радянських партизан у лісах північної України. Вони почали проявляти незначну активність навесні 1942, встановивши радіозв'язок із Москвою. Їм на допомогу було скинуто на парашутах розвідників Червоної армії. До цих загонів приєднались також групи радянських військ, які прорвались з оточення на схід від Києва у вересні 1941 (наприклад, О. Сабурова).

У 1943 році партизани контролювали лісові райони Північно-Східної України, завдаючи втрат тиловим німецьким підрозділам, адміністрації та інфраструктурі цих районів. З наближенням Червоної армії восени 1943 рух радянських партизан в Україні пожвавився. Якщо на 1 січня 1943 в Україні було 13 300 партизан (у 7 з'єднаннях і 155 самостійних загонах), то на 1 грудня 1943 — вже 43 500 (29 і 83). На початок 1944 їх кількість зросла до 47 800.

За наказом Українського штабу партизанського руху (УШПР) загони С. Ковпака і О. Сабурова з жовтня 1942 до березня 1943 пройшли рейдом північчю України. Вони проходили переважно територією слабо зайнятою німцями, через що збройних сутичок було мало.

У травні-жовтні 1943 загін Ковпака здійснив відомий рейд по Україні з Путивля через Волинь у Карпати із завданням «перерізати шляхи відступу фашистам», коли почалися бої за Дніпро, а також для створення політичного і психологічного ефекту на Волині і в Галичині, де бої з німецькою армією вели загони УПА. Загони УПА спочатку пропускали радянських партизан на західноукраїнські землі в надії, що ті чинитимуть опір німецькій армії. Проте бійці загону Ковпака активно проявляли себе не в боях з німецькими каральними загонами, а в акціях мародерства та знищення антирадянсько налаштованого місцевого населення[2].

1 серпня 1943 під Делятином німці розбили загін Ковпака (в бою коло села Заріччя загинув комісар загону генерал О. Руднєв). З метою захистити рідні терени і мирне населення від розбою та мародерства радянських партизан, УПА знищувало розпорошені після розгрому малі рештки загону Ковпака. За Армстронґом, з 3500 ковпаківців залишилося ледве 500. Проте рейд Ковпака мав психологічний успіх, бо створив хаос у Галичині восени 1943 й радянська пропаганда чудово використовувала це для підняття бойового духу в Червоній Армії й для культивації віри в її перемогу серед населення на окупованих німцями територіях.

Рештки ковпаківців увійшли до складу Першої української партизанської дивізії під командуванням П. Вершигори, яка з кінця січня до липня 1944 пройшла рейдом з Волині (каральні операції проти мирного населення та бої з УПА), через північно-західну Галичину, Холмщину, Підляшшя та Білорусь.

У 1943 році також пройшли рейди менших загонів радянських партизан: М. Наумова (на півдні України), Н. Мельника та О. Федорова (Правобережжя й Волинь) та інші. На Волині також діяв загін В. Бегми. Партизанською професіональною формацією розвідувального типу був загін полковника НКВС Д. Медвєдєва, який діяв на Волині (частково на Львівщині та Грубешівщині) у 1942–1944 і виконав ряд терористичних актів проти німців: атентати в Рівному, убивство віце-губернатора О. Бауера агентом М. Кузнецовим у Львові тощо.

Український штаб проіснував до 1 червня 1945; в кінці війни він керував радянськими партизанами у Польщі і Словаччині. Важливі партизанські рейди в Україні в 1944 (крім згаданого П. Вершигори) здійснили загони: І. Артюхова, В. Шангіна, М. Шукаєва (осів у галицьких Карпатах, де зазнав поразки у боях з УПА, згодом подався у Словаччину).

Значну роль радянські партизани відіграли в боротьбі проти українського бандерівського руху, збирали відомості про свідомих українців, створювали різні провокації, ліквідували низку українських патріотів. Щодо Української повстанської армії радянські партизани зайняли також позицію активної боротьби відповідно до своїх переконань та загальної політики комуністичної партії, спрямованої на придушення національно-визвольних рухів на теренах СРСР та Східної Європи. З цією метою від 1942 в кожному загоні партизан існував Особливий відділ НКВС, пізніше «СМЕРШу».

Окрему групу радянських партизанів в Україні становили невеликі загони та комсомольські підпільні групи, що виникали стихійно і мали скоріше національно-комуністичний характер: підпілля у Вінниці (його учасників заарештувало в 1944 НКВС), загін на Чернігівщині, що кинув гасло: «Проти Гітлера і Сталіна» (його в березні 1942 ліквідував загін Олексія Федорова), загін капітана Кудрі у районі Диканських лісів та удовж Ворскли тощо. Ці партизани зв'язку з Українським штабом у Москві не мали і тому після війни офіційно довго не визнавалися радянськими партизанами.

Кількість партизан

6 березня 1942 нарком внутрішніх справ УРСР Василь Сергієнко направив секретарю ЦК КП(б)У Дем'янові Коротченку доповідну записку. У ній значилося, що з серпня 1941-го по 1 березня 1942 НКВС УРСР сформував 1874 партизанських загони чисельністю 29.307 чоловік і заслав у тил ворога 776 агентів-одинаків і зв'язкових з партизанськими загонами — всього понад 30 тис. осіб. Тим часом, у доповідній записці НКВС СРСР від 1 травня 1942 повідомлялося, що в Україні діє 37 партизанських загонів з 1918 учасниками. Тобто «некомплект» склав як мінімум 28 тис. осіб або 93 % від чисельності партизанів, залишених у тилу або засланих у тил нацистів в Україні НКВС УСРР і КП(б)У в перші десять місяців війни. Більшість партизанів дезертирували (точніше — пішли додому), а загони саморозпустилися через безперспективність, а головне — небезпека опору німцям. Крім того, антирадянські настрої населення в перші місяці війни були настільки сильними, що партизанам не вдавалося знаходити спільну мову з мирними жителями — своїми родичами.

1 березня 1944 року перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов, виступаючи на сесії Верховної Ради УРСР[Джерело?], заявив: в Україні діяли 228 партизанських загонів кількістю 60 тис. осіб. А вже 20 серпня того ж року в доповідній записці Українського штабу партизанського руху йдеться про 115 тис. Через декілька місяців у документах УШПР фігурує 180 тис. У травні 1945-го ЦК КП(б)У вже оперувало даними в 200 тис. осіб. 1975 року, після чергової кампанії з виявлення партизанів, з'явилася нова цифра — 501 тис. Українська партноменклатура тоді прагнула показати свою республіку «найбільш партизанською з усіх партизанських».

Усі ці цифри історики піддали ревізії після розпаду СРСР. Зокрема Анатолій Кентій стверджує, що реальна чисельність партизанів, які одночасно діяли на окупованій території, була максимальною на січень 1944 року — близько 48 тис. А за роки війни загалом, пише російський дослідник Олександр Гогун, через партизанські загони пройшло близько 100 тис. осіб. 468 тис. солдатів вермахту загинули від рук партизанів — такою була офіційно прийнята в СРСР статистика німецьких втрат. Ця кількість теж радикально завищена. Американський історик Джон Армстронґ, проаналізувавши німецькі джерела, пише про 30-45 тис. загиблих солдатів вермахту й колабораціоністів на всій території СРСР. Німецький історик Луц Клінкхаммер називає цифру в 18 тис.

Майже 30 тисяч учасників руху опору загинуло, потрапило в табори смерті або змушено було зректися боротьби. На території Західної України, де закріпилася ОУН, дії радянських партизан не мали належної народної підтримки, хоча в радянських партизанських загонах, що діяли на цій території, звичайно були й місцеві жителі.

10 000 німців, їхніх союзників і колабораціоністів убили радянські партизани в Українській РСР упродовж 1941—1944 років. Такі приблизні дані на основі аналізу архівних документів наводить російський історик Олександр Гогун у монографії «Сталинские коммандос», виданій у Москві. Додає, що від половини до двох третин цих убитих становили українці.
Керівники та провідні учасники

Сидір Ковпак

Олександр Сабуров

Олексій Федоров

Петро Вершигора

Мокроусов Олексій Васильович

Попов Д.С.

Корчев М.С.

Шуляк Ф.А.

Маликов С.Ф.

М. В. Бадаєва
__________________________________________________________________________________________________

33. Боротьба ОУН і УПА за незалежність України в 1941 – на поч. 1950-х рр. ОУН(б) і ОУН(м); цілі, методи боротьби; УПА – чисельність, мета боротьби; трагедія повоєнного протистояння)

Українська національна течія

Мета: визволення України від окупантів (німців, більшовиків) та побудова незалежної Української держави.

У 1940 р. відбувся розкол в ОУН на ОУН(М) (мельниківці на чолі з А.Мельником) та ОУН(Б) (бандерівці на чолі з С.Бандерою).

ОУН(М) (мельниківці) виступали за співпрацю з німцями, сподіваючись на їх підтримку у створенні Української держави.

ОУН(Б) (бандерівці) співпрацювали з німцями лише на початковому етапі війни, а для досягнення незалежності України розраховували, в основному, на власні сили.

Бандерівці у згоді з німецьким командування створили батальйони «Роланд» (на чолі з Є. Побігущим) та «Нахтігаль» (на чолі з Р. Шухевичем).

30 червня 1941 р. – прийняття у Львові «Акта проголошення відновлення Української держави» та формування уряду на чолі з Я.Стецьком (А.Гітлер виступив проти самостійної Української держави; новостворений уряд був розігнаний, С.Бандера та Я.Стецько заарештовані).

5 жовтня 1941 р. – створення мельниківцями у Києві Української національної ради на чолі з М.Величковським, яку розглядали як передпарламент майбутньої Української держави (у листопаді 1941 р. її діяльність була заборонена гітлерівцями).

Осінь 1941 р. – репресії німців проти оунівців, у результаті перехід оунівців (бандерівців) до боротьби з німцями. У 1944 р. німцями були закатовані українські поети Олег Ольжич та Олена Теліга.

У червні 1941 р. отаман Тарас Бульба-Боровець створив перші українські військові формування «Поліська Січ», які воювали проти німців та радянських військ.

14 жовтня 1942 р. – створення УПА (Української повстанської армії проводу ОУН), яка вела боротьбу як проти німців, так і проти радянської влади.

Українська повстанська армія (УПА) – українське військово-політичне формування, що діяло в Україні у 40-х-50-х роках і у ході війни вело боротьбу як проти фашистської Німеччини, так і проти радянських військ. Очолив УПА Роман Шухевич (прізвисько Тарас Чупринка).

Діяльність ОУН-УПА у 1943-1944 рр.

– остаточне оформлення структури УПА, об’єднання окремих загонів під загальним керівництвом (головний командир — Р. Шухевич);

– взяття під контроль значної території Полісся, Волині, Галичини, створення тут української адміністрації («українських республік»).

– конфлікт із польською адміністрацією, який вилився у взаємні «етнічні чистки».

Волинська різня – обопільні етнічні чистки українського і польського населення здійснені УПА та польською Армією Крайовою у 1943 р. під час Великої Вітчизняної війни на Волині.

– конфлікт із радянськими партизанами;

– липень 1944 р. – проведення установчих зборів представників політичних сил, метою яких було проголошення самостійної України та обрання Української головної визвольної ради (УГВР) – вищого керівного органу національно-визвольної боротьби українського народу – та Генерального секретаріату, який очолив Р.Шухевич.

– на 1944 р. кількість УПА становила 60-90 тис. чол.

– внаслідок сутички із УПА (лютий 1944 р.) отримав важке поранення й помер (квітень 1944 р.) генерал радянської армії М.Ватутін (визволитель Києва).
Після вигнання німецько-фашистських загарбників з території України ОУН - УПА на західноукраїнських землях продовжували боротьбу проти радянської влади.

Вони:

• рішуче протистояли насильницькій колективізації;

• протистояли арештам та депортаціям населення;

• зривали насильницьку мобілізацію до Червоної армії із Західної України;

• у 1946 р. проводили противиборчу кампанію.

Методи боротьби ОУН — УПА

1. Нападали на частини НКВС і військові підрозділи.

2. Знищували радянських і партійних діячів.

3. Вбивали місцевих активістів і членів їхніх сімей, які перейшли на бік радянської влади.

4. Здійснювали масовий терор проти тих, кого зі Сходу направляли на роботу в Західну Україну.

5. Здійснювали диверсії.

6. Організовували саботаж.

7. Проводили активну антирадянську пропаганду.

За офіційними даними, українське підпілля вчинило 14,5 тис. диверсій і терористичних акцій, у яких загинуло майже 30 тис. представників партійних і радянських працівників, військовослужбовців, місцевих жителів.

1944-1946 рр. Силами УПА утримувалися великі території і велися бої із застосуванням артилерії і мінометів.

З 1947 р. великі з’єднання УПА було перетворено на невеликі добре законспіровані групи по 10-15 осіб, які перейшли до партизанської війни.

Відбувається спад організованого опору, особливо після загибелі у 1950р. головнокомандувача УПА Р. Шухевича, хоч окремі загони ще діяли до 1956 р.

Для боротьби з ОУН — УПА в Західну Україну було направлено регулярні частини радянської армії з артилерією та частини НКВС з мережею агентів. З місцевого населення йшло формування підрозділів помічників для боротьби з ОУН - УПА.

Методи боротьби з ОУН — УПА

1. Масово виселяли населення з районів розташування баз УПА.

2. Висилали цілі сім’ї, також цілі села за зв’язок з УПА (майже 500 тис. осіб).

3. Практикувалося демонстрування трупів убитих повстанців.

4. Проводилися тотальні прочісування місцевості.

5. Каральні загони спалювали та вирубували значні лісові масиви, де зосереджувалися оунівські партизани.