Освіта, культура, наука в Радянській Україні 1945–1991 рр. (зросійщення освіти, розвиток мистецтва, у т.ч. музичного; цензура, основні здобутки).

Українська радянська культура

Перші роки більшовицької влади в Україні позначилися досить ліберальною політикою щодо української національної культури. Було збережено Українську Академію наук (УАН), продовжували функціонувати численні видавництва, діяли мистецькі угруповання різних напрямів, визнавалась Українська Автокефальна православна церква (УАПЦ) тощо.

Згідно з цією політикою в СРСР на ХП з'їзді комуністичної партії (квітень 1923 р.) було ухвалено рішення про "коренізацію", яка спочатку спрямовувалася на укорінення радянських владних структур в національних республіках. В Україні "коренізація" - українізація проходила в 1920-х - на початку 1930-х років як реалізація прагнення Й. В. Сталіна привернути на свій бік більшість представників українського народу. Очолив українізацію секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович, який 1927 р. видав наказ про перехід партійного діловодства на українську мову. Згідно з ним було встановлено термін вивчення української мови службовцями і викладачами та її впровадження у професійну діяльність; організовано державні курси вивчення мови з випускними іспитами. Значну роль у реалізації політики українізації відіграв М. Скрипник - один з тих, хто на державному рівні активно підтримував розвиток української культури. Він уважав, що русифікований пролетаріат України зможе побудувати соціалізм, привернути на свій бік селянство лише в тому разі, коли сам підтримає національні орієнтири селянства.

При Раднаркомі УРСР було утворено Центральну Всеукраїнську комісію з українізації (В. Чубар, М. Скрипник, О. Шумський та ін.). У небачених раніше для української культури масштабах відкривалися державні українські театри, музеї, видавництва, бібліотеки, наукові установи, здійснювалася державна підтримка українських митців.

Водночас українізація проводилася жорсткими адміністративними методами, з намаганням якомога швидше досягти високих кількісно-формальних показників. Ці показники в другій половині 1920-х років справді були вражаючими. Писемність міського населення України зросла від 40 % до 70 %, сільського - від 15% до 50%. Навчання велося зазвичай українською мовою. Усі службовці повинні були скласти іспит з української мови, упроваджувати ЇЇ у своїй діяльності: уже 1927 р. 70 % урядових справ велося національною мовою. 1929 р.

цілком українськими стали 80 % середніх шкіл та 30 % вищих навчальних закладів; видання україномовних книжок становило більше половини від загальної кількості видань. В Академії наук розгорнулася робота над словником української мови. Згодом було утворено Інститут української наукової мови для розробки термінології в різних галузях науки. 1923 р. з еміграції повернулася частина інтелігенції на чолі з М. Грушевським, яка приєдналася до національно-культурної розбудови. Українізація давала свободу дій багатьом представникам інтелігенції, які працювали на ниві української культури. Проте такі перетворення нерідко викликали негативне ставлення з боку російського та російськомовного населення.

Радянській владі вдалося переконати український народ у тому, що вона є дійсно народною. Політика українізації надала імпульс розвитку національної культури, породила сподівання на утворення незалежної української держави, спричинила зростання національної самосвідомості

У цей час нагальним стало питання про визначення орієнтирів розвитку української культури. Визначалися три можливі варіанти подальшого розвитку вітчизняної культури: власний народний, російський та європейський. Відбитком цього стала дискусія щодо шляхів розвитку мистецтва, організована літераторами України. Так, об'єднання літераторів "Плуг" відстоювало орієнтацію на масовість і народну традицію, ставило своїм завданням наблизити мистецтво до народу та висвітлювати життя українського села. Літературна група "Гарт", організована В. Елланом-Блакитним разом із В. Сосюрою, П. Тичиною, М. Хвильовим, відстоювала ідею створення пролетарської літератури, але обережно ставилася до ідеї "масовості", побоюючись зниження художнього рівня. Представники ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури), лідером якої був М. Хвильовий, різко критикували ідею масовості, уважаючи, що вона лише підживлює український провінціалізм, виступали за необхідність виходу української літератури на світовий рівень, орієнтацію на цивілізовану Європу. Така позиція була сприйнята як намагання відірвати Україну від Росії. Літературна дискусія поступово перетворювалася на політичну, її було використано як засіб боротьби проти національно налаштованої інтелігенції, внаслідок чого майже всі митці перебували під суворим партійним контролем, а деякі з них були засуджені. Політика українізації поступово згорталася, під гаслом боротьби з буржуазним націоналізмом розпочалася кампанія, спрямована проти так званих "націонал-ухильників". В Україні набувала обертів русифікація. Російськомовними знову ставали вищі навчальні заклади, і якщо 1931 р. українською мовою видавалося 90 % газет і 85 % часописів, то 1940 р. - відповідно 70 % і 45 % (навіть з урахуванням приєднаної на той час Західної України). Хоча офіційно не проголошувалася відмова від українізації, фактично вона була припинена, а всі її досягнення поступово нівелювалися.

В Україні активізувався процес здійснення завдань культурної революції. Крім розв'язання ідеологічних питань, вона передбачала підготовку кадрів для проведення індустріалізації і колективізації. Задля цього відкривалися вищі й середні спеціальні навчальні заклади, які готували фахівців для потреб промисловості та сільського господарства. 1921 р. на основі Харківського, Львівського, Одеського, Катеринославського університетів було створено інститути народної освіти (пізніше - інститути професійної освіти), які готували викладачів для середніх спеціальних навчальних закладів. У 1938-1939 рр. в Україні працювало 129 вищих навчальних закладів. Партійні й комсомольські організації згідно з рознарядкою "зверху" своїми рішеннями направляли на навчання кращих представників робітничої та селянської молоді. За короткий час було підготовлено кадри вищої кваліфікації практично для всіх галузей народного господарства. Представники старої інтелігенції або вимушені були емігрувати (за власним бажанням чи за волею влади), або переходили на службу до нової влади, що будь-які їхні помилки розглядала як вияв класової ворожнечі й суворо карала (засуджуючи до в'язниці, таборів, навіть до страти).

 

Згідно з тезою про загострення класової боротьби в процесі будівництва нового суспільства в Україні розпочалися репресії, які охопили практично всі верстви населення. Особливо це стосувалося українського селянства, яке обвинувачували у ворожому ставленні до влади, саботажі соціалістичного будівництва, прихильності до націоналістичних ідей та практично нищили як клас.

Під гнітом репресій опинилася українська інтелігенція. Масового терору зазнала Всеукраїнська Академія наук, яка до 1929 р. зберігала порівняно незалежне щодо партійного керівництва становище: було розформовано створену М. Грушевським історичну секцію ВУАН, а сам він змушений був виїхати до Москви; закрито Інститут української наукової мови - з 85 вчених-мовознавців було розстріляно 62; знищено майже всіх співробітників Інституту філософії, закрито Інститути шевченкознавства, єврейської пролетарської культури, навіть Український інститут марксизму-ленінізму, який розробляв альтернативну концепцію історії України, замість нього було створено українську філію московського Інституту Маркса-Енгельса-Леніна. Із системи Наркомату освіти звільнили 2000 працівників, з них 300 письменників і вчених. Протягом 1930-х років загинули в таборах або були розстріляні близько 200 із 240 українських письменників. Закрито деякі театри, зокрема "Березіль", знищено групу митців - "бойчукістів" (учнів і прихильників художника М. Бойчука), а також провідних майстрів українського художнього авангарду.

Постановою ЦК партії "Про перебудову літературно-художніх організацій" розпускалися всі художні спілки й об'єднання, що існували на той час, створювалися нові, які діяли під контролем партійних органів: Спілка письменників СРСР (1934 р.), Спілка художників (1938 р.), Спілка композиторів (1941 р.) та ін. Республіканські художні спілки підпорядковувалися всесоюзним - були своєрідними "філіалами" останніх. Було затверджено єдиний для радянського мистецтва метод соціалістичного реалізму, головними принципами якого були народність, партійність, соціалістичний гуманізм. Цей метод вимагав від діячів мистецтва правдивого, історично конкретного зображення життя в його революційному розвитку, оптимістичної спрямованості, відстоювання ідеалів соціалізму, оспівування радянської людини. Героями мистецьких творів були люди, які були прикладом служіння радянському суспільству та комуністичній партії, боротьби з класовим ворогом, були зразками пролетарської моралі. Мистецькі твори, що не відповідали цим вимогам, вилучалися із художнього життя. Прикладом радикального підходу до реалізації методу соціалістичного реалізму, зокрема в кіномистецтві, стала поява стрічок про радянське щасливе життя, успіхи індустріалізації та колективізації, єдність поривань радянського народу в соціалістичному будівництві, перемогу над класовими ворогами (радянські режисери І.Пир'єв, О. Зархі, Й. Хейфіц та ін.). Це сприяло міфологізації подій радянської доби, формуванню марксистсько-ленінської свідомості.

Специфічним було ставлення радянської влади до культурної спадщини. Музеї, що мали виразно український характер, масово зачинялися чи реорганізовувалися. Так, було ліквідованого Музейне містечко в Лаврі (Київ, 1933 р.), його експозицію частково розпорошено, а на основі решти утворено Антирелігійний музей. Було знищено чимало архітектурних пам'яток (серед них - Михайлівський собор у Києві, пам'ятки доби гетьманства тощо). Значну кількість творів образотворчого мистецтва перевезли до Москви і Ленінграда, частково розпродали. Музеї перебудовували свої експозиції з метою висвітлення доби революції та соціалістичного будівництва. Оскільки народна культура значною мірою спиралася на християнські традиції та цінності, від неї відмовлялися, створюючи нові радянські обряди та традиції.

Втілюючи рішення радянської влади та парти про формування атеїстичної свідомості, український уряд поводив активну антирелігійну діяльність. Було розгромлено УАПЦ (репресовано 23 із 24 її єпископів), масових репресій зазнало духовенство всіх релігійних конфесій, заборонялося святкування релігійних свят, проведення традиційних обрядів: весілля, хрестин, поховань тощо.

У цілому українська культура у 1930-ті роки зазнала суттєвих нищівних ударів, перетворилася на знаряддя ідеологічного впливу на народ. Усе, що не вписувалося в рамки пролетарсько-соціалістичної культури, оголошувалося ворожим, зазнавало утисків та гонінь.

Складним був шлях розвитку української культури за межами СРСР. Польський, румунський, чеський уряди проводили відверту колоніальну політику денаціоналізації. Сили різної політичної орієнтації проголошували гасла захисту інтересів українців на поневолених землях: Комуністична партія Західної України (КПЗУ), Організація українських націоналістів (ОУН), Українське національно-демократичне об'єднання "Львів", Українська національна партія (Північна Буковина), Руська національно-автономна партія (Закарпаття) та ін. Вагому роль у культурному житті відігравала преса, зокрема такі періодичні видання, як "Нова культура", "Світло", "Вікна", "Освіта", що виходили під впливом КПЗУ, а також "Літературно-науковий вісник", який видавав відомий діяч національного руху Д. Донцов. На Заході України в 1920-1930 роках працювали: літератори В. Стефаник, С.Тудор, Я. Галан, Ф. Потуїнняк, живописці П. Холодний, О. Архипенко, композитори С. Людкевич, В. Барвінський та ін.

 

Возз'єднання земель спочатку дещо припинило процес денаціоналізації. Школи всіх рівнів були переведені на українську мову навчання. Львівський університет уперше став українізованим. З метою привернення населення на свій бік радянські урядові установи вкладали значні кошти у розбудову та діяльність мережі культурно-освітніх закладів - клубів, бібліотек, читалень та ін.

Об'єднання українських земель сприяло прагненню духовного єднання народу і відкрило нову сторінку в історії української культури, що була перервана Другою світовою війною, яка стала для України Великою Вітчизняною війною.

На початку війни, намагаючись викликати піднесення патріотичних настроїв народу, радянська влада послабила ідеологічний контроль і всіляко експлуатувала ідею українського національного патріотизму, за який переслідували в довоєнні часи. Умови війни змусили партійно-радянське керівництво СРСР та УРСР зменшити тиск на українське національно-культурне життя, пропагувати тезу державності України - формально Україні було надано право на зовнішні відносини із зарубіжними країнами. Було введено урядову нагороду за бойову доблесть-орден Богдана Хмельницького - національного героя України.

У часи війни в тилу понад 70 евакуйованих з України наукових та навчальних закладів працювали над розробкою важливих наукових проблем для оборони і займалися підготовкою спеціалістів. Зокрема, вчені Інституту електрозварювання на чолі з Є. Патоном впровадили нові методи електрозварювання у виробництво танка Т-34 та авіабомб; працівники Харківського інституту переливання крові забезпечували фронт консервованою кров'ю; в Інституті клінічної фізіології під керівництвом академіка О. Богомольця відкрили препарат для швидкого загоєння ран тощо. Велике моральне значення мала діяльність українського письменництва, зокрема, твори О. Довженка "Ніч перед боєм", Ю. Яновського "Земля батьків", В. Сосюри "Любіть Україну", П. Тичини "Голос матері", М. Рильського "Слово про рідну матір" та ін. Близько 350 музичних творів написали в евакуації композитори України, серед яких кантата-симфонія "Україно моя" А. Штогаренка, "Український квінтет" Б. Лятошинського та ін. Діяли 42 українські театральні колективи, створювалися художні та хронікально-документальні фільми.

Наприкінці Другої світової війни остаточно завершилось об'єднання українських земель у складі УРСР. Українська спільнота сподівалася, що перемога змінить духовну ситуацію в країні, припиняться політичні переслідування, будуть створені сприятливі умови для розвитку національної культури. Проте після короткотривалого "перепочинку" відновився тотальний контроль над діяльністю і думками населення УРСР.

Розгромна доповідь секретаря ЦК ВКП(б) з ідеології А. Жданова про "занепадницьку" творчість А. Ахматової та М. Зощенка ознаменувала початок нового загострення відносин між суспільством і владою: регулярно розпочиналися кампанії проти "космополітизму", "націоналізму", "низькопоклонства перед Заходом" тощо. Свідченням цього є постанови ЦК КПУ "Про перекручення та хиби в "Нарисі історії української літератури"", "Про журнали "Перець" і "Вітчизна"", "Про репертуар драмтеатрів України"; "Про політичні помилки та незадовільну роботу Інституту історії АН України", а також рішення пленуму Спілки письменників про "буржуазно-націоналістичні помилки" М Рильського, Ю. Яиовського, і. Сетенка, П. Ланча (за їхні патріотичні твори, опубліковані ще в роки війни). У 1948-1949 рр. розпочалася всесоюзна кампанія проти "безродних космополітів", якими виявлялися переважно єврейські письменники та критики (чимало з них арештовано і розстріляно); 1951 р. розпочато кампанію обвинувачення митців в українському буржуазному націоналізмі (композитора К. Данькевича за оперу "Богдан Хмельницький" та поета В. Сосюри за вірш "Любіть Україну").

Перший секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович 1947 р. ініціював перевірку роботи Інституту історії АН України, групу науковців якого за працю "Нариси історії України" обвинуватили у відході від більшовицького принципу партійності, антинауковості, висвітленні історії України ізольовано від історії Росії. Послідовне відстоювання партією та владою монополії на визначення пріоритетних напрямів розвитку наукових досліджень та тотальний ідеологічний контроль виявлялися також в організації широкомасштабних дискусій з питань філософії, мовознавства, політичної економії, які були розгорнуті у 1940-х -1950-х роках. Прикладом диктату в науці стала сесія Всесоюзної Академії сільськогосподарських наук (1948 р.), на якій гостро критикували генетику, внаслідок чого було завдано великої шкоди сільському господарству.

Після викриття культу Й. Сталіна на XX з'їзді КПРС у 1956 р., з початком хрущовської "відлиги" принципи культурної політики в Україні не змінилися, хоча в той час було реабілітовано багато діячів культури, репресованих у 1930-ті роки. Утім, імена багатьох представників вітчизняної культури початку XX ст., практично все, створене українською еміграцією і діаспорою, залишалися під забороною.

Політична "відлига" сприяла новій хвилі "українізації". На захист української мови виступили М. Рильський, Л. Дмитерко, Н, Рибак, С. Крижанівський та ін. Було поставлено питання про збереження української мови та розширення сфери її вживання. 1963 р. у Києві відбулася конференція з питань культури української мови, яка продемонструвала досить серйозне незадоволення інтелігенції її становищем. Все частіше порушувалися питання провінційності української культури. Усуненню означених проблем сприяли видання "Українська Радянська Енциклопедія", "Історія української літератури", багатотомний словник української мови та ін.

Водночас багато сфер життя залишалися майже цілком русифікованими. Нового удару українській мові завдало ухвалення шкільного законодавства 1959 р., яке дозволяло батькам обирати мову навчання своїх дітей. Кількість учнів, що навчалися в школах українською мовою, знизилася з 68,7 % у 1960/61 навчальному році до 57,8 % у 1976/77 р. і до 47,4 % у 1988/89 р., половина україномовних учнів мешкала в селах, райцентрах та обласних містах Галичини. Протягом 1960-1970-х років двомовними, а згодом фактично російськомовними стали майже всі обласні музично-драматичні театри сходу і півдня України, було русифіковано оперу й оперету, припинилося дублювання українською мовою художніх фільмів. Фільми кіностудії ім. Довженка та Одеської кіностудії випускалися російською мовою.

У період хрущовської "відлиги", десталінізації та деякої лібералізації духовного життя в Україні з явилася нова генерація інтелігенції- "шістдесятники". Найповніше вона виявила себе в першій половині 1960-х років у мистецтві. Першим на пожвавлення в духовному житті зреагували письменники, про що свідчить поява автобіографічної повісті О.Довженка "За ширмою", поеми "Розстріляне безсмертя", "Мазепа" та повісті "Третя рота" В. Сосюри, романа Г. Тютюнника "Вир". Поезія та проза збагатилися творчими здобутками В. Симоненка, М. Руденка, Л. Костенко, Д. Павличка, М. Вінграновського, Р. Лубківського, Ю. Мушкетика, І.Драча, В. Шевчука, літературна критика - розвідками І.Дзюби, С. Сверстюка, І. Світличного, В. Чорновола, В. Мороза та ін.

Митці - "шістдесятники" намагалися вийти за межі "прокрустового ложа" соцреалізму, повернути до обігу раніше заборонену національну проблематику та українську культурну спадщину. Практично всі вони вийшли з хвилі сільської молоді, яка приїхала навчатися до київських чи львівських вищих навчальних закладів. Виховані в радянському суспільстві на суміші комуністичних ідеалів та традиційних цінностей, відрізані в час свого інтелектуального та мистецького становлення від "нерадянської" спадщини та зовнішнього світу, українські "шістдесятники" зробили ідейним обґрунтуванням своєї діяльності гасло повернення до "принципів ленінської національної політики", начебто спотворених Й. Сталіним, та до глибинних народних культурних традицій. Своєрідним маніфестом "шістдесятників" України стала праця І.Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" (1965 р.). Не виходячи формально за межі марксизму-ленінізму, він гостро критикував національну і культурну політику сталінського та постсталінського режиму, обстоюючи самобутність української культури. Хоча праця І.Дзюби не була опублікована в СРСР, розпочалося цькування її автора.

Найвідомішими представниками руху "шістдесятників" в Україні були письменники І. Драч, М. Вінграновський, В. Симоненко, Л. Костенко, В. Шевчук, Є Гуцало, художники А. Горська, В. Зарецький, літературний критик Є. Сверстюк, театральний режисер Л. Танюк, кінорежисери С Параджанов, Ю. Іллєнко, перекладачі Г. Конур, М. Лукаш та ін. Вони сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. "Шістдесятники" розгорнули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам'яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п'єси, складали петиції на захист української культури. їх діяльність викликала незадоволення влади - перед ними закривалися сторінки журналів, їх обвинувачували у "формалізмі", "безідейності".

Утім, протягом 1960-х років в Україні відбувалася надзвичайно активна видавнича діяльність - виходили численні перевидання української класики, українські переклади світового письменства, твори багатьох раніше замовчуваних авторів 1920-х та 1930-х років, наприклад, побачила світ збірка вибраних поезій галичанина Б.-І. Антонича. Однак спроби перевидати інших авторів не вдалися. Були зроблені й інші кроки, спрямовані на підйом української культури, зокрема, розпочало діяльність Українське товариство охорони пам'яток.

Однак ставлення КПРС до національних культур не змінилося. У 1960-ті роки в СРСР активно розробляється концепція створення "нової історичної спільноти - радянського народу", єдиної радянської культури, єдиної мови міжнаціонального спілкування - російської.

З початку 1970-х років в Україні знову почалося "закручування гайок". Багатьох "шістдесятників" було піддано гострій критиці та переслідуванням, декількох з них (І.Дзюбу, І. Світличного, В, Стуса та ін.) - заарештовано, інших на багато років відлучено від видавництв (М. Лукаш, Л. Костенко, В. Шевчук та ін.). У той час було розгорнуто кампанію погромної критики роману О. Гончара "Собор", у якому на тлі ідеологічної лояльності звучали ідеї українського патріотизму, була присутня поміркована критика радянської політики зневаги до культурного минулого. Практично припинилося перевидання творів репресованих митців.

Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина українських "шістдесятників" пішла на компроміс із владою, значна частина перейшла на шлях політичного дисидентства. право захисного руху та відкритого протистояння режиму. Як наслідок 1976 р. була створена Українська Гельсінкська група (УГГ), в яку увійшли М, Руденко, Н. Строката, В. Стус, Л. Лук'яненко, І. Кандиба, Н. Світлична, В. Чорновіл та ін. У програмних заявах групи проголошувалася підтримка Гельсінкських угод щодо захисту прав людини, тому члени групи часто називали свою діяльність правозахисним рухом. Але ні поміркованість Гельсінської групи, ні вимоги заходу дотримуватися зобов'язань, що взяв на себе СРСР за Гельсінською угодою, не перешкодили репресивним діям влади: більшість правозахисників були ув'язнені на строк від 10 до 15 років. Діяльність групи стала відновлюватися тільки напередодні проголошення незалежності України (1990 р.).

Після чергової зміни політичного курсу в СРСР наприкінці 1980-х років, лібералізації духовного життя в Україні поширилося прагнення відновити історичну правду, подолати залишки сталінізму в суспільно-політичному житті, розгорнулася критика командно-адміністративної системи, почалися пошуки шляхів реформування життя. Населення, особливо інтелігенція, - письменники, журналісти, історики тощо, активно обговорювало раніше закриті теми, цікавилося "білими плямами" вітчизняної історії, вимагало "реабілітації" видатних українських діячів.

Українська інтелігенція в роки "гласності" на перший план висувала питання захисту національної мови і культури, повернення історично-культурної спадщини в її повному обсязі. Велике значення в осмисленні ситуації та з'ясування культурних завдань відіграла стаття І. Дзюби "Чи усвідомлюємо ми українську культуру як цілісність" (1988 p.), де вітчизняній культурі поставлено діагноз - неповноструктурність як наслідок 300 років бездержавності. Автор констатував: "Сьогодні українська національна культура - це культура з неповною структурою. По-перше, тому, що ряд її ланок послаблено, а деяких взагалі немає. По-друге, тому, що українська мова не виконує всіх своїх суспільних і культурних функцій, а національна мова - це все-таки становий хребет національної культури, і навіть невербальні, несловесні мистецтва через ряд опосередкувань усе-таки пов'язані з мовою, уявленнями, оформлюваними мовою, і навіть із самим звучанням мови".

З розгортанням "перебудови" розпочалося руйнування основ радянської культурної політики, проголошувався лозунг "деполітизації культури" (що фактично було декомунізацією). На цій основі в Україні до культурного обігу вводили раніше заборонені цінності національної культури, серед яких були невідомі до цього часу художні, наукові, політичні здобутки минулих десятиліть, а також культурні доробки української діаспори. Найістотнішим у цьому плані було запровадження Верховною Радою УРСР у жовтні 1989 р. змін до Конституції УРСР, що проголошували державність української мови, а також прийняття "Закону про мови в Українській PCP", який є чинним і сьогодні.

Помітні зміни відбувались у сфері художньої творчості: горбачовська політика спричинила значне послаблення партійно-державного тиску на митців. Виникали численні незалежні театри-студії, мистецькі угруповання поза традиційними художніми спілками, вийшла з "підпілля" і швидко почала завойовувати популярність молодіжна субкультура, особливо музична. Значна кількість українських митців почали займатися політичною діяльністю, деякі зосередилися на обстоюванні господарських та правових умов для професійної роботи. Утім, наростання господарської кризи та нестача навичок самостійного господарювання значною мірою знівелювали деякі здобутки перебудови.

Розвиток науки у складі СРСР

У цей період значного розвитку набула наука, що розвивалася на громадських засадах — наукові товариства різного профілю. Вони об'єднували як аматорів, так і знаних вчених, які в рамках ухваленої ними програми досліджень здійснювали вільний науковий пошук без огляду на регламентуючий вплив владних структур. У 20-30 х рр. в Україні працювало 35 наукових товариств.

Між тим, на листопадовій сесії ВУАН 1929 р. було прийняте несподіване рішенння про ліквідацію усіх наукових товариств у системі Академії. А у 1930 р. вийшла ще й постанова ЦК КП(б)У «Про завдання партії в області наукової роботи», яка закликала до рішучої боротьби з дрібнобуржуазним, одноосібним ставленням окремих працівників до наукових досліджень та переходу до принципів колективності й плановості, які передбачалося запровадити у діяльність наукових товариств. Наслідком ухваленого рішення став стрімкий занепад наукових товариств, які виявилися неспроможними існувати у нових умовах, що передбачала постійне втручання компетентних органів у вільний науковий пошук. Більшість наукових товарист перестали функціонувати, а ті, що існували поза структурою ВУАН, ледь виживали, хоча й проіснували більш тривалий час, оскільки їх діяльність не піддавалася такій суворій регламентації з боку держави[8].

Учені Української Радянської Соціалістичної Республіки внесли вагомий вклад у скарбницю світової науки. Багато їхніх розробок стали основою створення нових галузей промисловості, прогресивних технологій, матеріалів, машин і механізмів. У республіці працювало 200 тис. наукових працівників, у тому числі 62 тис. докторів і кандидатів наук. В УРСР налічувалось 150 вузів, в яких працювало 1,4 тис. професорів і докторів наук, близько 16 тис. доцентів і кандидатів наук. Великий загін учених працював у Південному відділенні Всесоюзної Академії сільськогосподарських наук імені В. І. Леніна. Найбільшим науковим центром УРСР була Академія наук Української PCP — 81 тис. співробітників, у тому числі 14 тис. наукових працівників, серед яких понад 1000 докторів і 7000 кандидатів наук, 300 академіків і членів-кореспондентів АН УРСР.

Результати фундаментальних досліджень дали змогу пояснити ряд явищ при поділі атомних ядер, створити принципово нові стани речовини з наперед заданими властивостями, розшифрувати структуру складних хімічних речовин, створити наукові передумови управління спадковістю й мінливістю живих організмів. Підтвердженням високої якості цих технологій є продаж ліцензій промислово розвинутим країнам.

Радянська влада приділяла серйозну увагу проблемам розвитку освіти. Її керівництво добре розуміло, що освіта відіграє надзвичайно важливу роль у розбудові держави. У травні 1921 р. уряд Радянської України видав декрет про ліквідацію неписьменності. До цієї справи було залучено багато вчителів, грамотних людей інших професій, швидкими темпами створювалася мережа пунктів і шкіл ліквідації неписьменності (лікнепів). Вся робота Наркомосу здійснювалася під безпосереднім керівництвом більшовицької партії.

Протягом перших тридцяти років радянської влади основним держав­ним документом про народну освіту в Україні служив "Кодекс законів про народну освіту в УРСР", прийнятий 2 листопада 1922 р. "Кодекс" визначав наступну систему шкільної освіти, яка існувала до 1930 р.:

Професійна школа (15-17 р.)

Трудова семирічна школа (8-15 р.): I концерн 4 роки; II концерн 3 роки

Дитячий будинок

(4-17 р.)

Дитячий садок (4-8 р.)

У зв’язку з великою кількістю безпритульних дітей і поширеною дитячою злочинністю у "Кодексі" вказувалося на необхідність відкриття виховних закладів для малолітніх правопорушників: дитячих будинків, трудових колоній і комун, дитячих прийомників і розподільників. Вказувалося і на необхідність створення закладів соціального виховання: дослідно-педологічних станцій, лікарсько-педологічних кабінетів і ін.

В основу роботи всіх освітніх і виховних установ були покладені трудо­вий процес та гармонійне виховання дітей шкільного віку. Вказувалося на велике значення дошкільного виховання, професійної освіти, пролетари­зації вищої школи, поширення політичної освіти серед усього народу тощо. Основними принципами системи народної освіти визначалися:

– єдність мети і завдань на всіх ланках;

– обов’язковість, безплатність і спільність для обох статей навчання в трудових і професійних школах до 17-річного віку;

– перевага у прийомі до всіх установ для дітей робітників і селян;

– відокремлення школи від церкви, заборона релігійного навчання і виховання дітей.

Українська система народної освіти продовжувала зберігати відмінності стосовно тієї системи, яка діяла в Росії: професійний характер освіти, семирічна школа, відсутність університетів, рівний статус технікумів з інститутами. Але ці дві системи об’єднували: спільна мета – через школи до соціалізму; один принцип – державна монополія в освіті.

До кінця 20-х років у Радянській Україні спостерігається диференціація існуючих та поява нових типів шкіл. Семирічки у містах і селах ділилися відповідно на фабрично-заводські (ФЗС), що набирали індустріального ухилу, та агрономізовані семирічні школи, орієнтовані на сільське господарство. З кінця 20-х років почали з’являтися фабрично-заводські десятирічки (ФЗД) шляхом доповнення ФЗС третього концерну (15-17 р.). Для обслуговування сільської молоді 16-17 р., яка мала попередньо початкову освіту, створювалися школи селянської молоді. З метою реалізації принципу поєднання освіти з виробництвом почали утворюватися школи фабрично-заводського учнівства (ФЗУ) для молоді віком 15-16 р.

1921 року вперше в Україні з’являються робітфаки – нові навчальні зак­лади, у яких навчалися делеговані профспілками, партійними органі­заціями та армією робітники. Робітфаки існували здебільшого при вищих учбових закладах, але іноді і самостійно. Вони були індустріально-технічними та сільськогосподарськими. Термін навчання 2-4 роки.

Робітфаки виступали засобом реалізації принципу пролетаризації вищої школи, оскільки їх випускники могли туди потрапити без вступних іспитів. Проголошенням цього принципу держава відкривала двері до вузів дітям робітників і селян, обмежуючи вхід туди дітям інтелігенції і священиків. Пролетаризація забезпечувалася також специфікою вступних іспитів для різних категорій населення, коли діти робітників і селян складали їх за спрощеними програмами. Також існували регулярні перереєстрації ("чистки"), у ході яких безжалісно викидалися з вищої школи студенти, які приховали своє справжнє соціальне походження, замінивши його на робітничо-селянське.

 

Радянська влада ліквідувала академічну свободу вищої школи, що рівно ліквідації свободи наукового дослідження. З погляду більшовиків нема чистої науки і знання, тому й автономія вищої школи, як вияв духу науки, є абсурдом: все повинно бути підпорядковане державі. На цій підставі вважалося, що на чолі вузу повинен стояти ректор-комуніст, призначений владою.

До 1923 р. Наркомос України не мав визначеного плану організації роботи трудової школи. Було проголошено принцип творчості, що давало можливість учителям вільно вибирати зміст і методи навчання і виховання. З 1921 р. видавалися "Порадники соціального виховання", за допомогою яких у вигляді загальних вказівок здійснювалося загальне регулювання навчально-виховного процесу.

Лише 1923 року Наркомос видав "Єдиний виховно-навчальний план в установах соцвиху для дітей до 15 років в УРСР". Він окреслював три головні аспекти підготовки учнів: трудознавство, культурознавство та природознавство. Через надмірний вплив "Декларації про соціальне виховання дітей" його автори надавали освіті другорядне значення, вона, на їх думку, сама прикладеться у процесі виховання, а традиційне навчання у шкоkі визнавалося "буржуазною педагогічною мудрістю".

На основі "Плану..." були розроблені комплексні навчальні програми (теми-комплекси), що будувалися за принципом синтетичного узагальнення всього навчального матеріалу за схемою: природа–праця–суспільство. Ок­ремі навчальні предмети не виділялися. Вибрані комплекси знань (нап­риклад, про Землю) вивчалися вказаними вище трьома блоками: 1-й блок – елементи природничих знань, 2-й блок – знання з різних галузей вироб­ництва, техніки і ін., 3-й блок – матеріали суспільствознавчого характеру. Вчителі-предметники повинні були одночасно і максимально узгоджено роз­кривати окремі сторони визначеного комплексу знань (явище колективного викладача). Позитивним у цих програмах було наближення змісту навчання до життя, реалізація міжпредметних зв’язків, формування активного став­лення учнів до природи тощо. Найголовнішим недоліком було те, що комп­лексна система освіти не давала учням систематичних знань з основ наук. Існувала проблема знань позакомплексного простору (Чи поєднувати роботу по засвоєнню звуків мови або дробів з вивченням теми "Тварини"? і ін.).

З 1930-1931 н.р. комплексну систему навчання замінили на комплекси-проекти (метод проектів). Нова система включала дві частини: постійну (зміст основного матеріалу, який треба вивчити) і динамічну (ланцюг завдань (проектів), через виконання яких засвоюється основний зміст освіти). Динамічна частина розробляється щорічно залежно від конкретних умов, контингенту учнів тощ<