Українські землі у складі австро-угорщини: економіка, суспільство (кін. XVIII – поч. ХХ ст. ).

Наприкінці ХVIII ст. у складі Австрійської імперії перебували такі українські землі: Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття. Умовно ці землі називають – Західна Україна.

СОБЛИВОСТІ НАЦІОНАЛЬНОГО ТА СОЦІАЛЬНОГО СТАНОВИЩА УКРАЇНЦІВ

У Східна Галичині провідні позиції належали полякам.

У Закарпатті провідні позиції належали угорцям.

У Північній Буковині провідні позиції належали румунам.

Українці займали підлегле, підкорене становище!

Самоназва західних українців – русини; самоназва української мови – руська.

РЕФОРМИ АВСТРІЙСЬКИХ ПРАВИТЕЛІВ МАРІЇ-ТЕРЕЗІЇ ТА ЙОСИФА ІІ У 70-80- рр. ХVІІІ ст.

1. Аграрна реформа: часткове скасування кріпацтва: обмеження панщини до 30 днів на рік, звільнення селян від особистої залежності від пана; заборона тілесних покарань; складено «Інвентарі», до яких вносилися розміри повинностей та податків селян; з 1789 р. скасовано панщину, але після смерті Йосифа ІІ відновлено.

2. Релігійна реформа: церква підпорядкована державі, римо-католицька та греко-католицька церкви визнавалися рівноправними; визнано рівноправ’я євреїв; православна церква не була визнана на рівні з іншими церквами.

3. Освітня реформа: у 1774 р. запроваджено обов’язкову початкову освіту рідною мовою навчання; у Відні створено генеральну греко-католицьку семінарію («Барбареум»); у 1784 р. засновано Львівський університет, при якому відкрито Руський інститут з українською мовою навчання, що діяв до 1809 р.

4. Адміністративна реформа:посилено централізацію управління, поширення загальноімперського законодавства в регіонах.

Реформи сприяли посиленню держави, проте контрреформістська політика наступних імператорів призвела до поновлення панщини і зростання селянських повинностей.

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ

Західна Україна була відсталим аграрним краєм і виконувала роль аграрно-сировинного придатка промислово розвинутих регіонів Австрійської імперії.

Сільське господарство

– панування екстенсивного землеробства;

– застаріла техніка;

– малоземелля та безземелля селян;

– селянські повинності (кріпацтво, панщина, чинш, військова служба);

– розвиток садівництва, виноградарства, тваринництва, лісозаготівлі тощо.

Екстенсивне землеробство – це система господарювання, при якій збільшення продукції досягається лише при розширенні посівних площ.

Інтенсивне землеробство – це система господарювання, при якій збільшення продукції досягається шляхом удосконалення праці та техніки.

Промисловість

– промисловість розвивалася слабо;

– у промисловості було задіяно лише 2% населення;

– переважання мануфактур (ручної праці);

– 30-40 рр. ХІХ ст. почався промисловий переворот;

– найактивніше розвивалася нафтовидобувна та лісопереробна промисловість;

– панування іноземного капіталу, тобто власниками промислових підприємств були іноземці;

– занепад традиційних галузей виробництва: текстильної та шкіряної;

– встановлено найдовший в імперії робочий день (14-16 годин) при найнижчому рівні зарплат.

Торгівля

– Західна Україна експортувала деревину(ліс), с/г продукцію, вовну, тканини;

– імпортували все необхідне, імпорт переважав у 10 разів.

З 2 половини:

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК

– Західноукраїнські землі залишалися відсталим аграрно-сировинним краєм.

– Зберігалися пережитки феодальних відносин, велике панське землеволодіння, сервітути тощо.

– Економіка мала колоніальний характер, ресурси краю використовувалися в інтересах імперії.

– Поступове, повільне впровадження ринкових відносин у с/г.

– Масова трудова еміграція, пов’язана з малоземеллям селянства, аграрним перенаселенням. Найбільше західні українці емігрували в США, Канаду, Бразилію, Австралію, країни Європи.

Еміграція – добровільний виїзд з однієї країни до іншої на постійне або тимчасове проживання.

Аграрне перенаселення – наявність значного безробіття серед населення, зайнятого у сфері сільського господарства і відсутність можливості забезпечити необхідний мінімум достатку для своєї родини.

– Зародження кооперативного руху. Кооперативи створювалися за сприяння «Просвіти» (1868 р.). Засновником споживчого кооперативу «Народна торгівля» (1883 р.) був Василь Нагірний. Метою кооперативів було закуповувати і продавати великі партії продуктів без посередників, надавати кредити…

Кооператив – це добровільне об’єднання людей, які на пайових засадах спільно займаються певним видом господарської діяльності.

– Повільне формування фабрично-заводської промисловості: 95% підприємств були дрібними.

– Повільна механізація промисловості.

– Промисловий переворот затягнувся до 80-х рр. ХІХ ст.

– Занепад обробної промисловості, не витримувала конкуренції з боку австрійських фабрикантів.

– Провідними галузями промисловості були лісопильна та нафтовидобувна (Дрогобицько-Богуславський нафтовий район); солеварна промисловість…

– Панування іноземного капіталу (австрійського, німецького, бельгійського, канадського…)

– Низький рівень зарплат.

– Бурхливий розвиток залізничного транспорту.

18. Національно-культурний рух у ХІХ – поч. ХХ ст. Благодійність (Пожвавлення розвитку освіти, науки; боротьба з національним рухом; мотивація благодійників; навчальні заклади, відкриті за участі меценатів, Колегія П.Галагана).

Університети
1805 – Харків

1834 – Київ

1865 – Одеса (Новоросійський)

1784 – Львів

1875 – Чернівці

//1883 – Літературне товариство ім. Шевченка

1868 – Тов. Просвіта

 

 

Украї́нське націона́льне відродження — соціальний та політичний рух на території Російської та Австро-Угорської імперій, що виступав за національно-культурне відродження й становлення української нації. Існує безліч різних теорій і оцінок сутності українського національного відродження, як політичного, соціального, національно-визвольного руху. Український національний рух зародився на території Російської імперії у колах козацької старшини, під впливом історичних процесів у Європі кінця XVIII ст. Великодержавна політика царського самодержавства призвела до піднесення українського національного руху в Росії в середині XIX ст. На початку XX ст. він остаточно перейшов у свою політичну стадію і характеризувався активною боротьбою українців за свої як культурні, так і політичні права. З виникненням українських партій, розв'язання національного питання в Росії пов'язується з вирішенням глобальних політичних проблем: ліквідація самодержавства, встановлення парламентаризму, надання демократичних свобод.

Загальна характеристика української культури другої половини ХIХ– початку ХХ ст.:

Формування української нації викликає рух за розвиток національної культури, посилює процес пробудження національної свідомості, інтерес суспільства до свого історичного минулого, усної народної творчості, етнографії, мови.

Царат не визнавав української мови, виступав проти видання українських книжок. Висловлюючи думки «верхівки», реакційний літератор М. Грач заявляв, що «малороссийское наречие» є не що інше як «суржик російської та польської мов».

Після реформи 1861 р. швидко розвивався український національний рух, який значною мірою спирався на «громади». Практична робота «громад» переважно складалася із культурницьких заходів, участі в роботі недільних шкіл, видання підручників, публікацій усної народної творчості.

Розвиваються українська класичну музика та реалістичне образотворче мистецтво. Високого рівня досягає реалістичний театр (М. Кропивницький, І. Карпенко-Карий, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Заньковецька та ін.).

У літературі розвивається реалізм. Визначним її досягненням було створення широкої галереї узагальнених соціальних типів.

НАДДНІПРЯНСЬКА УКРАЇНА

Освіта	1861 р. — видання «Букваря южнорусского» Т. Шевченка.1864 р. — новий статут про гімназії двох типів — класичні гімназії й реальні училища. 1865 р. — відкриття в Одесі Новоросійського університету, третього в Україні.1898 р. — заснування Київського політехнічного інституту. 1905 р. — скасування обмежень українського слова — наслідок першої російської революції 1906 р. — заснування культурно-освітніх товариств «Просвіта» в Києві, Полтаві, Одесі, Чернігові. В їх роботі брали участь М. Коцюбинський і Б. Грінченко
Наука й техніка	1873-1919 рр. — діяльність у Києві історичного товариства Нестора-літописця1873-1876 рр. — діяльність у Києві Південно-західного відділу Російського географічного товариства1882-1907 рр. — видання в Києві журналу «Киевская старина» (друкуються В. Антонович, Д. Баталій, М. Костомаров, А. Кримський та ін.)1885-1902 рр. — у Харкові працює відомий математик О. Ляпунов 1886 р. — І. Мечников організує в Одесі першу в країні бактеріологічну станцію Агатангел Кримський – мовознавець, поліглот, знав більш ніж 50 мов. 1896 р. — відкриття В. Хвойком перших пам’яток трипільської культури 1907 р. — заснування М. Грушевським «Українського наукового товариства» 1907-1909 рр. — видання «Словника української мови» Б. Грінченка
Література	1838-1918 рр.— І. Нечуй-Левицький («Микола Джеря», «Кайдашева сім’я»)1849-1920 рр. — П. Мирний1861 р. – видання у Петербурзі громадою журналу «Основа» 1864-1902 рр. — П. Грабовський, поет (збірки «Пролісок», «півночі», «Кобза»)1864-1913 рр; — М. Коцюбинський, один з найвидатніших українських прозаїків («Фата Моргана», «Тіні забутих предків» та ін.) 1871-1913 рр. — Леся Українка, поетеса («Досвітні огні», «Сім струн») 1880 р. — перше видання роману П. Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» 1903 р. — перше повне видання Біблії українською мовою (у Відні) 1907 р. — видання першого повного видання творів Т. Шевченка за редакцією В. Доманицького
Театр і музика	1832-1887 рр. — П. Сокальський, композитор (опери «Мазепа», «Богдан Хмельницький»)1842-1912 рр. — М. Лисенко, композитор (музика до творів «Кобзаря», опери «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Наталка-Полтавка» та ін.)1864 р. — перше виконання в Петербурзі опери С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм» 1882 р. — заснування в Єлисаветграді М. Кропивницьким українського професійного театру (грають М. Заньковецька, М. Садовський та ін.)80-90-ті рр. — діяльність українських театральних труп на чолі з М. Старицьким, М. Кропивницьким, П. Саксаганським, М. Садовським. 1904 р. — заснування М. Лисенком музично-драматичної школи (першого в Україні театрального навчального закладу) поч. ХХ ст. – працює відома оперна співачка Соломія Крушелницька
Архітектура й образотвор. мистецтво	1862-1882 рр. — спорудження Вододимирського собору в Києві (арх. О.Беретті). 1880 р. — заснування І. Айвазовським у Феодосії міської картинної галереї1899 р. — у садибі X. Алчевської встановлено перший в Україні бюст Т. Шевченка (ск. В. Веклемишев)1902-1905 рр. — панорама «Оборона Севастополя» (Ф. Рубо)1909 р. — зйомки перших в Україні кінофільмів.

ЗАХІДНА УКРАЇНА

Освіта	1868 р. — заснування у Львові українського культурно-освітнього товариства «Просвіта».1875 р. — заснування університету в Чернівцях. У Східній Галичині працює 4 260 класів із польською мовою навчання, 2250 – українською мовою навчання. Діють 5 реальних середніх шкіл, гімназії у Львові й ПеремишліУ Північній Буковині працюють 805 початкових шкіл, гімназія в Чернівцях з українськими класами
Наука й техніка	1873 р. –заснування у Львові Літературного товариства ім. Т. Г. Шевченка1892 р. на базі Літературного товариства ім. Т. Г. Шевченка створено Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка 1897 р. — Наукове товариство ім.. Т. Г. Шевченка очолює М. Грушевський
Література	1834-1888 рр. — Ю. Федькович, буковинський поет («Довбуш», «Лук’ян Кобилиця», «Дезертир» та ін.)1856-1916 рр. — Іван Франко (“Борислав сміється”) 1868-1942 рр. — О. Кобилянська («Земля», «У неділю рано зілля копала»)1871-1936 рр. — В. Стефаник («Камінний хрест» та інші оповідання)1885 р. — видання Ю. Федьковичем газети «Буковина»
Театр і музика	1864 р.— заснування у Львові першого українського професійного театру товариства «Руська бесіда» (режисер — О. Бачинський) 1880 р. — відкриття Львівської консерватори1908 р. — утворення в Станіславі театрального «Товариства ім. І. Тобілевича»
Архітектура і образотвор. мистецтво	1864-1882 рр. — збудування в Чернівцях резиденції митрополита (арх. І. Главка)1897-1900 рр. — Оперний театр у Львові (арх. 3. Горголевський)На західноукраїнських землях працювали художники К. Устиянович («Гуцулка біля джерела»), Т. Копистинський («Гуцулка», «Далматинка»), Т. Ромаячук («Узлісся», «3 дороги»)

Меценатами українського народу у ХІХ – поч. ХХ ст. виступили великі підприємці та землевласники, інтелігенція та духовні особи. Особливо було розвинуте благодійництво серед греко-католицького священства, яке стало захисником національної ідеї та кращих українських традицій.

Здавалось би, витоки філантропічної діяльності слід шукати в ментальності древніх слов’ян, для яких характерні милосердя та доброчесність, зумовлені розкішною природою, помірним кліматом, мирним родом занять. Розвитку благодійницьких тенденцій сприяла також християнська релігія з її вченням про людинолюбство та спасіння душі завдяки милостині. Молода держава Київська Русь сприйняла християнство, як спрагла земля краплини дощу. Проте витоки меценатства знаходяться окрім того в самій природі людини, природній схильності до добра, прагненні до підтримки нужденного та обездоленого.

1. Багатьма добродійними справами уславилася родина Терещенків – українських промисловців та землевласників. На благодійність вони витратили майже 5 млн. крб., підтверджуючи тим самим девіз їхнього дворянського герба – “прагнути до громадських справ”. Художнє зібрання Терещенків лягло в основу Київського музею російського мистецтва та інших музеїв столиці.

2. Особливу вагу у сфері соціальної допомоги вразливим категоріям населення з боку приватних осіб мала діяльність сімейства Т. Ханенка, М. Дегтярьова, С. Могилевцева, Т. Гладинюка, Л. Бродського та ін. Завдяки зусиллям Г.М. Гелеловича, промисловців і фінансистів Ізраїля Бродського та його синів Лазаря та Лева Бродських, Ф.Д. Василевського та багатьох інших, виникали великі дитячі санаторії в Євпаторії, лікувальні установи на Одеських лиманах, протитуберкульозні санаторії в Криму та під Києвом. На кошти Лазаря Бродського був створений Бактеріологічний інститут Товариства боротьби з інфекційними хворобами, який відіграв велику роль у захисті населення від епідемій. В основному на гроші Лева Бродського у Києві побудовані лікарня Товариства надання допомоги хворим дітям та лікарня для хронічно хворих дітей.

Щоб запобігти хворобам, підтримати беззахисних і найбільш вразливих, створювалися притулки для дітей-сиріт, богадільні для старих, немічних і самотніх. Зокрема, купець М.П.Дегтярьов на свої кошти здійснив будівництво багатокорпусної богадільні в м. Києві, яка давала достойний притулок сотням старих і хворих. Г.П. Гладинюк пожертвував свою велику київську садибу для влаштування в ній лікарні для хронічно хворих, надавши, крім того, понад 70 тис. карбованців на її сучасне за тодішніми часами обладнання, комплектування й утримання. Його ж коштом обладнано дитячий притулок на Байковій горі.

3. Благодійницькою діяльністю займалися український педагог, письменниця, активний громадський діяч періоду української революції С.Ф. Русова. Ніжним серцем вона відчула горе й кривду народу, серед якого жила і так полюбила його, що стала найкращою донькою України. Опіка над жіноцтвом і дітьми завжди були в полі її неослабної уваги. Жіночі товариства різних країн, поважні особи, і серед них Андрей Шептицький, надсилали на ім’я Русової кошти на допомогу дітям і жінкам. В еміграції Софія Федорівна багато часу і сил віддала організації і притулку для дітей емігрантів.

4. Благодійництвом уславився також відомий вчений, творець української національної історії Михайло Сергійович Грушевський. На власні кошти він заснував у Києві будинок під школу імені свого батька.

5. Національна інтелігенція жертвувала значні суми грошей для створення вищих шкіл. Зокрема, так був створений Харківський університет – перший університет на українських землях.

6. У досліджуваний період варто детальніше розглянути благодійницьку діяльність греко-католицького священства Галичини. У 1816 р. канонік Іван Могильницький (1777 – 1813), при покровительстві митрополита Михайла Левицького, заснував у Перемишлі “Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення письмами просвіти і культури серед вірних”, метою якого було поширення віри і моральності шляхом видання шкільних книг народною українською мовою. Візитації вищих духівників і, зокрема, Михайла Левицького показали велике прагнення населення до здобуття освіти. Однак цього бажання для відкриття шкіл було замало. Треба було мати підготовлених для роботи в школі вчителів. І тому в 1817 р. приймається рішення про відкриття в Перемишлі дяко-вчительського інституту. Витрати на навчання і утримання вихованців інституту повністю покривалися за рахунок церкви і жертводавців. Пізніше єпископ І.Снігурський за власні кошти закупив і подарував дяко-вчительському інститутові село Новосілки під Кальварією з тим розрахунком, щоб доходи з цього села йшли на щорічне утримання 24 вихованців.

Проте всіх перевершив своєю благодійністю Великий митрополит Андрей Шептицький.

ФІЛАНТРОПІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ А. ШЕПТИЦЬКОГО

Духовний пастир Української греко-католицької церкви і всієї галицької гілки нашого народу з 1901 по 1944 рр. – Митрополит Галицький, Архієпископ Львівський та Єпископ Кам’янець-Подільський Андрей Шептицький був без сумніву, найвидатнішим діячем української національної церкви ХХ ст., найяскравішою особистістю серед українців цього періоду. Бувши великим патріотом України, Митрополит Андрей надихав українців на боротьбу за незалежність, відстоював їхні права перед австро-угорською, російською, польською, радянською, німецькою окупаційними владами. Неперевершеною була і благодійницька діяльність Великого Митрополита.

Слід відзначити, що Митрополит Андрей ніколи не відокремлював служіння Богові від служіння своєму, українському, народові, вважаючи таким чином, головну мету свого життя двоєдиною. Він повсякденно розбудовував кожну ділянку суспільного життя, клав ті цеглинки, які потрібні для побудови потужного державного організму.

Проповідуючи християнське милосердя, митрополит здійснював дієві заходи в цьому напрямку. В одному з листів до матері Андрей Шептицький писав: “Для мене, місіонера, нема і не може бути ні однієї чужої ділянки з життя дорученого мені Богом народу, незалежно, чи це буде промислом чи шкільництвом, мистецтвом чи гігієною, купецтвом чи філософією, наукою чи спортом”.

Протягом свого життя Великий Митрополит допомагав культурним установам – “Просвіті”, “Сільському господареві”, Науковому товариству ім. Шевченка, “Рідній школі”, “Пластові”, опікувався заснуванням Національного музею, Богословської академії, Земельного банку гіпотетичного, Народної лічильниці, дівочої гімназії, малих семінарій у Львові та Рогатині.

Усіх його добрих справ (як ініціатора доброчинних акцій, жертводавця, мецената тощо) годі перерахувати. Ведучи дуже скромне чернече життя, архієрей віддавав усі прибутки з митрополичих осідлостей і свого родинного маєтку на народні цілі.

Щороку своїм коштом утримував двадцять бідних юнаків і двадцять дівчат, допомагаючи їм здобути найрізноманітнішу освіту. У Львові й нині живе чимало людей, які в життєво скрутні моменти скористалися матеріальною допомогою митрополита. Ось один спогад.

“Пані Стефа, що мешкає у Львові, розповіла, як митрополит допоміг їй здобути освіту. Була дуже здібною у дитинстві, але походила з незаможної селянської родини. Так, коли настав час продовжувати навчання у гімназії, у батька забракло на це коштів. Про скрутне становище дізналася дирекція польської гімназії і, будучи зацікавленими, щоб якомога більше українських дітей ополячувалося через систему польської освіти, запропонували безкоштовне навчання. Батько погодився, та про це випадково дізнався парох сусідньої греко-католицької церкви і порадив звернутися по допомогу до митрополита. Батько поїхав до Львова. На прийом до владики, виявляється, було дуже легко потрапити. З великою увагою поставився А.Шептицький до цієї справи, довго розмовляв з батьком про селянські проблеми, про цьогорічний урожай та інші болючі теми людини, яка приїхала з села. І як результат цього візиту – навчання доньки в гімназії сестер Василіянок.

Дуже примітивними і стереотипними є наші уявлення про навчання у таких закладах. А виявляється, що навчання дітей було поставлено на рівень освіти в передових європейських країнах. Викладали там монахині, які здобували вищу освіту в Сорбонні та інших університетах Європи і вчили дітей не лише святого письма, а й світських наук – гуманітарних і точних...”

Постійним і неперервним було піклування Великого Митрополита про сиріт. За безпосередньою його участю були відкриті притулки для сиріт, організовувалося вивезення хворобливих дітей з міста в село. Зворушує і такий факт. 1921 р. серед дітей поширилась трахома. Обстеження виявило, що 70 з них є хворими. Дітей треба було ізолювати, але приміщення не було. І тоді ізолятор влаштували в кімнатах митрополичої палати.

На честь повернення А.Шептицького на батьківщину з російського ув’язнення (вересень 1917 р.) українська громадськість у Львові зібрала 312 тис. крон для заснування “Фонду ім. Митрополита Андрія гр. Шептицького для українських сиріт”. Зворушений митрополит дякував за такий доказ любові до його особи, і не приховував задоволення, що саме на таку благородну мету львів’яни зробили пожертву. Він сказав, що доля сиріт дуже турбує його і що зі свого боку прилучиться до збільшення цього благодійного фонду (пожертвував 890 тис. крон). Проте, бувши дуже скромним, не рекомендував називати фонд своїм іменем.

Турбувався він і про малечу від народження. Заснував “Порадню Матерів” на Янівськім передмісті Львова у закупленому та утриманому ним будинку “Дитячі Ясла”.

Не буде, мабуть, перебільшенням сказати, що його діяння торкнулися практично кожної української родини в Галичині, але не тільки в Галичі, а й в багатьох інших регіонах України і за її межами і незалежно від приналежності до релігійної конфесії. Недаремно І.Франко називав його українським Мойсеєм.

Філантропічна місія Великого Митрополита викликала закономірну ланцюгову реакцію в усього свідомого українського громадянства. Кожен – від неграмотного селянина до професора університету - скільки міг, добровільно жертвував на українські захоронки, сиротинці, гімназії та фахові школи. Бо твердо вірив: тільки йдучи шляхом слуги божого митрополита Андрія, тільки безкорисно творячи добро в ім’я свого ближнього, можна досягнути справжнього щастя для себе, своїх дітей і для всього українського народу.

Проте слід відзначити не лише благодійну діяльність Митрополита Шептицького. Як правило, духовні особи поєднують філантропічні функції з вихованням. Вони є одночасно і соціальними працівниками, і педагогами.

Питання виховання молоді та її опіки Шептицький ніколи не випускав з поля зору. У “Слові про вчителів” – в одному з перших своїх послань до пастви, будучи єпископом у Станіславі, він заповідав: “Виробляйте в молоді самостійність та індивідуальність! Учіть її більше числити на себе, ніж на других. Учіть не оглядатись на поміч роду та краю, а власною ініціативою дороблятися самостійного буття”

У своїх посланнях до вірних А.Шептицький закликав, щоб усі вони давали приклад християнського життя, любові до свого народу, правдивого патріотизму. він писав: “У християнських народів нема більш виховної сили над силу Церкви. Вона виховує народи, вона вщіплює вже в душу дитини ті християнські чесноти, які роблять з неї доброго патріота і мудрого громадянина... Поза церквою є ще інституції, що є добрими школами громадських чеснот. Тими інституціями є родина, громада та добровільні об’єднання і спільноти людей. Вони є знаменитими школами громадських чеснот, бо вони є тими органічними клітинами, з яких складається всенаціональний організм”.

Як бачимо, А.Шептицьким чітко визначені основні чинники соціального виховання, що дає нам підставу зарахувати його до перших соціальних педагогів Галичини. Отже, в ХІХ – поч. ХХ ст. в Україні знайшла своє продовження приватна благодійність, що мала місце в усі часи і в усіх народів, а в українців знаходить своє особливе вираження.

ВОЛОНТЕРСТВО

У 1859 році виник волонтерський рух. Саме тоді і виникла ідея створення організації, яка б працювала на волонтерських засадах і надавала першу медичну допомогу – Червоного Хреста. До XIX ст. Волонтерство сприймалось, як військова справа, а волонтери - романтичні юнаки, які прагнули за покликом серця піти в бій за чужу незалежність і обов'язково далеку екзотичну країну.

Волонтерство – це діяльність, спрямована на допомогу іншим, яка здійснюється не заради грошей та матеріальної користі. В основу добровільності волонтерів покладена здатність безкорисливо й анонімно виконувати роботу на благо інших людей.

Історія доброчинства в Україні та Росії, налічує більше ніж 100 років. На Русі завжди були люди, які безкоштовно давали допомогу хворим та нужденним.

В період Радянського Союзу, коли благо держави ставилось вище блага окремої людини, поняття доброволець мало яскраво виражене ідейно-патріотичне забарвлення: так називалася людина, яка добровільно визнавалася служити інтересам не окремих громадян, а партії, комуністичній ідеї, соціалістичній державі. В цей час поняття радянської людини, як громадянина передбачало наявність у неї суспільного навантаження: зокрема, це стосувалося пенсіонерів, комсомольців та комуністів, яке здійснювалося у формах шефства над дітьми, школами, ветеранами; наставництва над важковиховуваними, участі в суботниках, членстві у тимурівських загонах, добровільних народних дружинах.

Однак «волонтерство», на відміну від таких загонів як «суботники» та «тимуровці», які були створені за радянських часів, означає передусім діяльність на основі доброї волі. До того ж, волонтерська робота не обов’язково є безплатною. Наприклад, волонтери ДООН (Добровольці Організації Об’єднаних Націй), асоціації,яка була створена у 1970 р. і охоплює понад 130 країн світу, мають право на отримання матеріальної допомоги та страхування на випадок хвороби.

В Україні волонтерство також має свої корені. Як пише дослідниця історії Галичини Адріана Огорчак, «українці завжди опікувалися старими та немічними, вдовами, сиротами. Сильний допомагав слабшому. Великі справи робили разом. Чуйність, ніжність у взаєминах між людьми викликали захоплення у мандрівників, які приходили до нас із далеких країн». Усім відомі імена Костянтина Островського, Петра Сагайдачного, Івана Мазепи, Михайла Грушевського, які не тільки були відомими політичними діячами, але й меценатами і благодійниками.

В Україні волонтерський рух, детермінований гуманізацією суспільного життя, є відповіддю на суспільні потреби. Роботу волонтерів можна спрямувати на різні сфери діяльності людини: житлово-комунальну, охорону здоров’я, соціальну, творчу і т.д. Волонтерська робота активно застосовується в організаціях, які надають соціальні послуги вразливим категоріям населення.

Український народ після активного волевиявлення у 1991 році свого прагнення жити у незалежній, самостійній державі одержав унікальну можливість утвердити себе серед розвинутих цивілізованих країн світу. Сьогодні в Україні зароджується демократичне суспільство, яке має базуватися на принципах свободи, творчості та гуманізму. Формальні державні структури не в змозі реагувати на всі запити суспільства, тому особливої ваги набуває громадський рух. Про те, що цей процес розпочався і триває, не дивлячись на труднощі, свідчить поява сучасних недержавних організацій, кількість яких сягнула понад 20 тисяч. Однак, лише незначна частина цих організацій працює з волонтерами.

Отже, можна зробити висновок, формування великого руху добровольців - є одним з важливих шляхів до продуктивної соціальної роботи в будь-якій державі. Нині спостерігається стрімке зростання попиту на волонтерську працю. З’явилося багато організацій в Україні, які займаються залученням та навчанням волонтерів або тих, що спеціалізуються лише на розвитку волонтерства. Чимало зусиль для популяризації волонтерства докладають не тільки різноманітні громадські організації, а й державні структури. Діяльність Соціальних служб для молоді, де поряд з професійними соціальними працівниками працюють добровільні помічники – один з прикладів цього. Волонтерські служби при центрах соціальних служб для молоді поступово стали одним із напрямів державної молодіжної політики.

Григорій Галаган, як земський і громадський діяч багато зробив для освітнього розвитку та матеріального добробуту населення. У Києві 1 жовтня 1871 р. винятково на кошти Галагана (у пам'ять померлого його сина Павла) було відкрито колегію Павла Галагана — закритий навчальний заклад.

Кінець XIX — початок ХХ століття називають «золотою добою» українського меценатства. В кінці XIX — початку ХХ століття внаслідок соціально-економічних перетворень, викликаних відміною кріпацтва, розвитком ринкових відносин та підприємництва відбувається активізація суспільно-культурної діяльності. Розширилось і поле діяльності меценатів. Вони робили вигідні замовлення художникам, оплачували їх закордонні творчі поїздки, купляли твори мистецтва з виставок, засновували власні галереї, залучали до співпраці діячів культури та мистецтва. Виробилась своєрідна система так званого «малого меценатства», яка сприяла зібранню мистецької спадщини в приватні колекції. Серед таких приватних колекцій, колекції О. М. Алфьорова, К. М. Скаржинської, Б. Г. Філонова, І. І. Шараневича. Під час виставки церковної старовини в Петрограді збирались кошти потерпівшим у Першій світовій війні солдатам. До виставки долучились і українські колекціонери: Б. І. Ханенко представив хрести, ікони із свого зібрання, О. О. Бобринський — емалі. В свою чергу, митці не вважали за сором звернутись з проханням про фінансову допомогу до меценатів. В цей час меценати представляють дві групи: фундатори та організатори. Меценати пропагували свої надбання, поширювали наукові знання, утворювали благодійні фонди. Наприклад, до бібліотеки Київського Товариства охорони пам'ятників старовини і мистецтва Б. І. Ханенко передав шість томів власних «Старожитностей Придніпров'я». Подружжя Ханенків видало також каталог власної колекції «Зібрання картин італійської, іспанської, фламандської, голландської та ін. шкіл» (1899). Меценати Львова В.Дідушицький, А.Потоцький, Л.Сапега заснували доброчинну організацію ім. К.Шайнохи з метою допомоги науковцям та літераторам. Досить популярним стає садове меценатство. У родових маєтках збирались предмети декоративно-прикладного мистецтва, картини, скульптури, бібліотеки. Самі ж садиби були шедеврами садово-паркового й архітектурного мистецтва. Митців зустрічали у садибах Тарновських — Качанівка та Мотовилівка Миколи Кондратьєва — Низи, княгині Наталії Григорівни Яшвіль — Сунки та Княгинино тощо. Зростає допомога школам, лікарням. Крім того, поширюється соціальне благодійництво. Меценати піклуються про жебраків, покинутих дітей, безпритульних, глухонімих, людей похилого віку, хворих. Розширились і шляхи передачі коштів на благо закладів освіти. Це були духовні заповіти, стипендіальні фонди, пожертви благодійним організаціям і земствам. У деяких випадках заповідачі прохали присвоїти його ім'я запровадженому ним закладу. В цей час активну участь у благодійності беруть і жінки. Вони виступають опікунами освітніх закладів або головами благодійних товариств. Багаті спадкоємниці Марія Браницька та А. Д. Гавриленкова побудували в своїх маєтках храми, церковно-приходські школи, лікарні. Жінки з родини Терещенків, О. Н. та Н. В. Терещенко були членами Ради Київського Відділу Кураторства Імператриці Марії Федорівни про глухонімих.