Гетьманщина ІІ пол. XVII – поч. XVIII ст. : держаний устрій, соціальний розвиток, культура.

Гетьма́нщина або Ві́йсько Запоро́зьке — українська козацька держава на території Наддніпрянщини, Сіверщини, Полісся та Східного Поділля. Веде свій початок від найбільшого козацького повстання в Речі Посполитій — Хмельниччини. Головою виступав виборний гетьман. Від 1654 року перебувала під протекторатом московського царя. Протягом другої половини XVII — початку XVIII століття, під час громадянської війни — часу розколу та правління окремими територіями різних гетьманів, останні, в боротьбі за єдиновладдя, визнавали верховенство Московського царства, Речі Посполитої та Османської імперії. 1667 року за Андрусівським миром розділена по Дніпру на Правобережну і Лівобережну Україну. Після остаточного скасування в Речі Посполитій козацького устрою на Правобережжі 1699 року, продовжила існування лише на теренах Лівобережжя. Виконувала роль заслону для Московського царства від її військових супротивників. 1709 року, під час Великої північної війни, невдало намагалася перейти під протекторат Швеції. Протягом 18 століття поступово втратила політичну і економічну автономію. 1764 року наказом імператриці Катерини ІІ інститут гетьмана було скасовано, а ще через рік Гетьманщину реформовано в Малоросійську губернію.

Влада

Система влади в Гетьманщині була закладена під час Хмельниччини. В середині XVII століття вона нагадувала військову диктатуру з елементами народовладдя. З кінця XVII століття ця система еволюціонувала в бік монархічно-республіканської системи зразка Речі Посполитої.

Головою держави був гетьман. Він обирався пожиттєво на козацькій раді загальним, відкритим голосуванням. Гетьман уособлював верховну виконавчу і судову владу, був керівником центрального апарату, головою усіх станів.

Верхівку влади складала генеральна старшина. В часи Хмельниччини її називали військовою старшиною. До її складу входили обозний, суддя, писар, два осавули, хорунжий і бунчужний, підскарбій. Генеральний писар керував ГВК, що виконувала роль уряду. Генеральний обозний очолював армату, мав повноваження заступника гетьмана, у разі потреби обіймав посаду наказного. Генеральні судді завідували судочинством. Генеральний суддя вершив суд над державними злочинцями, розглядав апеляції і прохання про помилування, контролював роботу місцевих судів. На засідання Генерального суду скликали підконтрольних генеральному судді суддів з міст і селищ. Всі судді були виборними. Генеральний підскарбій відповідав за Військову скарбницю, реформовану у Генеральну скарбову канцелярію. Осавули, хорунжі й бунчужні виконували функції гетьманських генерал-ад'ютантів. Генеральна старшина формувала при гетьмані дорадчий орган — Раду старшини.

Джерелом влади і захисником суверенітету держави були виключно представники козацького стану. Решта станів були усунені від державного управління. Деякі міста та монастирі користувалися Магдебурзьким правом чи самоврядуванням.

Гетьманщина поєднувала в собі риси республіканського і авторитарного ладу. Вищу владу представляли три органи — ГВР, гетьман і рада генеральної старшини. Незважаючи на те, що вищим органом влади була ГВР гетьман і генеральна старшина, як правило, маніпулювали цією радою і значення останньої поступово зменшувалося. Цьому сприяв і порядок прийняття рішень Генеральною радою: натовп піднімав руки, шаблі, підкидав шапки, через що застосовувалася акламація. Хмельницький поволі відмовився від їх скликання, вирішуючи справи одноособово або переносячи їх розгляд на старшинську раду. Утім потреба в скликанні ради диктувалася необхідністю зміцнення гетьманської влади в умовах наростання старшинської опозиції. Після його смерті, в умовах загострення політичної боротьби, значення загальної ради істотно посилилося.

 

На думку Віктора Горобця, через низку обставин з кінця 1650-х років інститут Генеральних рад отримав підтримку з боку московської влади. Головна причина зацікавленості московської сторони у збереженні інституту та розширення його функцій крилася в усвідомленні можливостей успішнішого маніпулювання настроями учасників широкого зібрання козацтва порівняно з тиском на кількісно вужчу та фахово ліпше підготовлену групу вищої і середньої козацької старшини.

На різних етапах історичного розвитку співвідношення владних повноважень головних елементів політичної системи Гетьманату — Генеральної ради, старшинської ради, гетьмана та генеральної старшини і полковників — не залишалося незмінним, зазнавало принципових змін. Унаслідок чого політичний режим в одних випадках набував ознак, характерних для авторитарного правління, в інших — олігархічного.

Авторитарний режим встановився у гетьманство Хмельницького, Дорошенка, Ігнатовича, Самойловича та другої половини правління Мазепи. В усіх цих гетьманів, на певних етапах, з'являлися плани заснування власних правлячих династій, заміни авторитарного режиму монархічним спадковим правлінням. Типовими олігархічними режимами було гетьманування Виговського, Юрія Хмельницького, Скоропадського, Полуботка та Апостола.

Політична влада в Гетьманаті за своєю суттю була моноцентричною — центром ухвалення рішень виступав гетьманський уряд і центральні органи управління, яким підпорядковувались усі місцеві структури козацького врядування. Гетьманату був притаманний вищий рівень централізації влади у порівнянні з Річчю Посполитою але слабший за державну практику РІ. В козацькій Україні зберігалося міське самоврядування та доволі впевнено, особливо з 1710-х років, почувалися на місцях представники полкової влади. Окремі з полковників, що мали потужну підтримку місцевих еліт, або високих покровителів в оточенні російського монарха, не надто залежали від гетьманської влади і, відповідно, не вельми зважали на її розпорядження. Особливого розвитку ці негативні явища набули в часи гетьманування Івана Скоропадського.

Із запровадженням в Україні 1722-го року Малоросійської колегії розпочалася уніфікація із загальноімперськими зразками норм організації державного життя, функціонування діловодства, впровадження у правове поле російських юридичних кодексів, мобілізації матеріальних ресурсів краю на загальноімперські потреби тощо. Російська влада вчинила спробу де-факто ліквідувати інститути гетьманства і генеральної старшини, підмінити формально виборну полкову адміністрацію призначеними з центру російськими офіцерами, трансформувати судову і фінансові системи.
Населення Гетьманщини в часи Хмельниччини дорівнювало близько 3 млн осіб. Існувала фактична всестанова рівність з розподілом обов'язків станів без виділення жодного з них у привілейовану верству.

В часи Руїни, в результаті безперервних бойових дій, сильно скоротилося населення Правобережжя. За ініціативи Москви, протягом 1674–1678 років, населення подніпровської смуги правого берега, від Києва до Чигирина, було насильно перевезено урядом гетьмана Івана Самойловича на Лівобережжя та Слобожанщину. Частина біженців рятувалася втечею на Галичину і Волинь. Населені пункти й рештки фортифікацій були знищені аби покласти край існуванню Черкаського, Канівського, Чигиринського і Корсунського полків, що були опорою Петра Дорошенка. Існування безлюдної пустки на Правобережжі було вигідно Московії, Речі Посполитій та Османській імперії, які юридично закріпили її Бахчисарайським (1681) і Вічним мирами (1686). Операції насильницького переселення українців на лівий берег Дніпра отримали назву «Великого згону». До XVIII століття район Подніпров'я залишався незаселеним.

В гетьманування Івана Мазепи склалися норми соціального ладу, які збереглися впродовж усього XVIII століття. Козацтво остаточно заступило політичне місце шляхти. Практика Мазепи жалувати родичам генеральної, полкової і сотенної старшини титули знатних товаришів — бунчукового, значкового і військового — сприяло оформленню спадкової привілейованої олігархічної групи, відмежованої від рядового козацтва. Титули урівнювали їхніх носіїв з посадовою виборною старшиною. Нова козацька аристократія називала себе шляхетською, підкреслювала свою пряму наступність від руської шляхти XVII століття, використовувала шляхетські герби, а також сповідувала ідеї сарматизму, що згодом став основою хозарського міфу про походження козаків.
На момент ліквідації в Гетьманщині проживало 1 027 928 чоловіків. Козаки складали одну десяту населення. До козацької старшини належало близько 2400 осіб, до виборних козаків — 176 000 осіб, до козаків-підпомічників — 198 осіб, інших козаків — 1 000 осіб. Духівництво, шляхта й іноземні службовці не перевищували 11 000 осіб.

Шляхта мала майнові прерогативи і не була зобов'язана до військової служби. На середину XVII століття в Гетьманщині проживало близько 300 шляхетських родин, більшість представників якої стали козацькою старшиною або міщанами. Шляхтичі зберігали форму земського самоврядування, але не брали участі в керуванні державою.

 

Міщани зберігали при собі традиційні форми самоврядування. Під час Хмельниччини 50 - 80% міського населення покозачилося. Проте у XVIII столітті, через відділення привілейованого козацького стану, існував бар'єр між міщанами й козаками.

Найбільшою категорією населення були селяни. Після Хмельниччини вони стали вільними землевласниками з правом володіння оброблюваною ними землею в обмін на сплату податків до військової скарбниці. До підсусідків належало 80 000 осіб, до селян з приватних маєтностей — 465 000 осіб, до селян з рангових маєтностей — 25 000 осіб, до селян інших категорій — 25 000 осіб.
Украї́нське баро́ко або Коза́цьке баро́ко — назва мистецького стилю, що був поширений на українських землях Війська Запорозького у XVII–XVIII ст. Виник унаслідок поєднання місцевих архітектурних традицій та європейського бароко.
Період другої половини 17—18 століття називають епохою староукраїнської культури, тобто тієї, що передувала новій, створеній за останні три століття. Мистецтво тієї доби розвивається в стилі бароко, котрий проникає в усі культурні сфери і набуває свого розквіту у 18 столітті як відоме всьому світові «українське бароко».

У цей період нового вигляду набуває Київ, створюється сучасний образ міста. Йде інтенсивне будівництво північного Лівобережжя, зокрема Чернігова. Типово барокові споруди будуються на західноукраїнських землях, особливо у Львові. Народжується українська національна архітектурна школа, що дала світові таких відомих майстрів як І. Григорович-Барський, С. Ковнір, Іван Зарудний.[1]

Українське бароко 17 століття нерідко називають «козацьким». Це, звичайно, перебільшення, але якась частина істини в такому визначенні є, бо саме козацтво було носієм нового художнього смаку. Відомо чимало творів архітектури та живопису, створених на замовлення козацької старшини. Але козацтво не лише споживало художні цінності, виступаючи в ролі багатого замовника. Будучи насамперед величезною військовою і значною суспільно-політичною силою, воно виявилось також здатним утворити власне творче середовище й виступати на кону духовного життя народу ще й як творець самобутніх художніх цінностей. Козацькі думи, козацькі пісні, козацькі танці, козацькі літописи, ікони, козацькі собори — все це не порожні слова. За ними — величезний духовний досвід 17—18 століть, значну частину якого пощастило втілити у своїй художній діяльності саме козацтву. Все це залишило в культурній свідомості народу глибокий слід. А краса козацького мистецтва породила легенду про золоте життя під булавою гетьманів, про козацьку країну, країну тихих вод і світлих зір.

Церква Святого Пророка Іллі в Суботові, споруджена коштом Богдана Хмельницького впродовж 1651–1656 рр.

Стиль бароко найвиразніше проявивсь у кам'яному будівництві. Характерно, що саме в автономній Гетьманщині і пов'язаній з нею Слобідській Україні вироблявсь оригінальний варіант барокової архітектури, який називають українським, або «козацьким» бароко. Позитивне значення мала побудова в Україні храмів за проектами Бартоломео Растреллі (Андріївська церква в Києві, 1766 р.). Серед українських архітекторів, які працювали в Росії, найвідоміший Іван Зарудний. У кам'яних спорудах Правобережжя переважало «загальноєвропейське» бароко, але і тут найвидатніші пам'ятки не позбавлені національної своєрідності (Успенський собор Почаївської лаври, собор св. Юра у Львові, а також Києво-Видубицького монастиря, Покровський собор у Харкові та ін.). Продовженням бароко став творчо запозичений у Франції стиль рококо. В ньому перебудовано Київську академію, дзвіниці Києво-Печерської Лаври, Софіївського собору, головної церкви в Почаєві.[2]

«Козацький собор» древніший за саме козацтво. Першу відому п'ятиверху церкву збудував над могилою Бориса і Гліба у Вишгороді давньокиївський архітектор за наказом Ярослава Мудрого.[3]

Такі хрещаті дерев'яні храми — типове явище в традиційному народному будівництві. Козацтво не вигадало тут нічого незвичайного, неймовірного чи небувалого. Його заслуга в тому, що цей, поширений з давніх часів, тип великої дерев'яної церкви, воно вдягло у камінь, прикрасило безліччю чудових пластичних мотивів, вдосконалило й підняло кілька споруд такого роду на рівень найдосконаліших виявів європейського архітектурного мистецтва.

Перше таке кам'яне диво на Лівобережній Україні з'явилося в столиці найбільшого козацького полку в Ніжині 1668 року. З'явилося не в монастирі, а, як і належить козацькому собору, на широкій площі серед міста. Через кілька років подібна споруда з'явилася в Густинському монастирі, знаменуючи собою союз козацтва і церкви в національно-визвольній боротьбі.
Твори образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва, стародруки, що належать до одного з найцікавіших періодів в історії культури українського народу — другої половини XVII — XVIII століть — часу становлення та розвитку в українському мистецтві загальноєвропейського стилю бароко. Характерною особливістю бароко є проникнення світського світогляду в усі сфери художньої діяльності. Монументальність форм, експресивність, введення алегорій та символів, пишна декоративність орнаментики, парадність та урочистість, що притаманні бароко, знайшли відтворення в мистецтві України цього періоду. Злиття принципів бароко з національною народною традицією визначило своєрідність його українського варіанту. Специфічно національні риси бароко, які виявилися в усіх видах мистецтва — архітектурі, живописі та графіці, скульптурі, художньому металі та гаптуванні, сформувалися у містах Придніпров'я та Києві, який у XVII столітті стає центром художнього життя України. Розвиткові мистецтва сприяло піднесення філософської думки, науки, літератури, пов'язане з діяльністю Києво-Могилянської академії. Особливе місце в українському мистецтві доби бароко належало художній школі та друкарні Києво-Печерської лаври.

Сміливістю смаків відрізняються і тогочасні українські меценати з середовища духовенства чи світські.

Митрополит Петро Могила (православний ієрарх) запросив для реставрації і зміцнення мурів Софії Київської — італійського архітектора католика Октавіана Манчіні.

Іван Мазепа стає фундатором низки кам'яних церков і замовляє срібні Царські врата для собору Бориса й Гліба (в Чернігові) ювелірам протестантської Німеччини.

Голландський гравер протестант В.Гондіус робить портрет Богдана Хмельницького.

В Жовкві недовгий час працює німецький архітектор і скульптор Андреас Шлютер

Микола Василій Потоцький, український магнат, роками працює з іноземцями архітекторами, художниками і скульпторами, серед яких — Бернард Меретин, Іван Георгій Пінзель, Готфрід Гофман, що посилює виразність українського бароко на західних землях і наближає їх форми і технології до західноєвропейських.

Парадну форму барокового малярства становлять розписи іконостасу — неповторні й високі досягнення староукраїнської культури, що мають світове значення. Вони сповненні розгорнутою символікою, яка прочитується у виразних, театрально піднесених жестах, урочистих постатях, світлових ефектах, лініях драпірування тощо.

Провідне місце у культурному житті тодішнього суспільства посідав жанр портрета, який також відноситься до яскравих і самобутніх явищ національної художньої культури. Художня мова відтворення портретного образу своєрідно використовувала європейські барокові ідеї та національні традиції, яким також були притаманні риси театралізації, умовності, певна символічна система. Вишуканий стиль бароко якнайкраще виражав духовні інтереси української козацької старшини й вищого духовенства, їхні прагнення до рафінованої аристократичності. Значною мірою через портрети сотників і полковників, видатних політичних і культурних діячів епохи козацької автономії ми маємо уявлення про військових і політичних діячів України тих часів.
__________________________________________________________________________________________

13. Гетьманування Івана Мазепи та його військово-політичний союз з Карлом ХІІ. (внутрішня політика гетьмана, антиросійський виступ 1708 р., оцінка Мазепи як історичного діяча)

Гетьманування Івана Мазепи (1687 – 1709)

У 1687 р. І. Мазепа підписав з Московським царством Коломацькі статті, які обмежували права та привілеї Гетьманщини. В основі Коломацьких статей були Глухівські статті Д. Многогрішного.

Коломацькі статті (1687 р.)

гетьман не мав права без царського указу зміщувати з посад козацьку старшину, а старшина скидати гетьмана;

у Батурині розміщувався полк російських військ;

гетьману заборонялося мати зносини з іншими державами;

заохочувалися шлюби між українцями та росіянами;

реєстр становив 30 тис. осіб

Внутрішня політика І. Мазепи

І. Мазепа – один з найбагатших феодалів у Європі, високоосвічена людина. Займався активною культурно-просвітницькою діяльністю: будував та реставрував православні храми, побудував корпус Києво-Могилянської колегії й домігся надання йому у 1701 р. статусу академії. І. Мазепа мріяв про об’єднання України під своєю владою, сприяв формуванню аристократичної верхівки українського суспільства, тобто перетворення козацької старшини на освічену шляхетську верству – «бунчукових товаришів».

Бунчукові товариші – частина козацької старшини в Гетьманщині кінця ХVII – XVIII ст., яка хоч і не займала військово-адміністративних посад, але перебувала під покровительством гетьмана і за рангом трохи нижче за полковника. Уперше бунчукові товариші як привілейований клас старшини формується за гетьмана І. Самойоловича.

У 1701 р. І. Мазепа видав універсал про запровадження на Лівобережжі дводенної на тиждень панщини, що означало початок повернення до закріпачення селян. За це в народі І. Мазепу прозвали «вітчимом України».

У 1704 р. війська І. Мазепи, придушивши антипольське повстання С. Палія, зайняли Правобережжя., яке перейшло під владу гетьмана. До 1709 р. І. Мазепа фактично був гетьманом об’єднаної України.

 

Зовнішня політика І. Мазепи

У 1689 р. І. Мазепа брав участь у другому Кримському поході українських та російських військ у Крим, який також як і перший похід зазнав невдачі.

Українські козаки змушені були постійно брати участь у військових походах на боці Росії.

У 1700 р. розпочалася Північна війна.

Північна війна 1700 – 1721 рр. – це війна між Росією та Швецією за узбережжя Балтійського моря. Завершилася перемогою Росії. У війну також були втягнені Річ Посполита, Данія, Саксонія та Гетьманщина. Під час Північної війни Росію очолював цар Петро І.

Українські козаки були змушені воювати на боці росіян у Прибалтиці.

Протягом 1706 -1708 рр. тривають таємні переговори І. Мазепи зі шведським королем Карлом ХІІ та польським королем С. Лещинським. У жовтні 1708 р. І. Мазепа разом із кошовим отаманом Запорозької Січі К. Гордієнком переходить на бік шведського короля Карла ХІІ. Навесні 1709 р. І. Мазепа та Карл ХІІ укладають договір, за яким І. Мазепа зобов’язувався допомагати шведам у війні з росіянами, а Карл ХІІ обіцяв уразі перемоги надати Україні незалежність.

У результаті російські війська у листопаді 1708 р. вщент розгромили гетьманську столицю Батурин та 14 травня 1709 р. знищили Чортомлинську Запорозьку Січ.

На І.Мазепу було накладене церковне прокляття – анафема.

Вирішальна битва між російськими військами і військами шведів та І. Мазепи відбулася 27 червня 1709 р. під Полтавою. Російські війська здобувають перемогу. Карл ХІІ та І.Мазепа втікають до Молдовського князівства у м. Бендери, де у 1709 р. і помирає І.Мазепа.
Доцільно сказати, що постать І. Мазепи (1687 – 1708 рр.) складна і неоднозначна. У ній дивовижно органічно поєднуються захисник української державності і кар'єрист, тонкий дипломат і улесливий царедворець, щедрий меценат і прихильник жорстокого ставлення до народних мас

Своє гетьманство (липень 1687 р.) І. Мазепа починав як політик чіткої промосковської орієнтації. Про це свідчать підписані ним "Коломацькі статті", які регламентували українсько-російські відносини. У цьому документі, окрім закріплення "прав і вільностей народу малоросійського", була низка пунктів, які значно розширювали російську присутність в Україні та обмежували козацьку автономію:

гетьман не мав права без царського указу зміщувати з посад козацьку старшину;

у Батурині при гетьманові мав знаходитися московський стрілецький полк;

заборонялися зносини з іноземними державами;

козацька верхівка мала сприяти українсько-російським шлюбам.

У 1689 р. на російський трон сів Петро І. Використовуючи свій природний розум, дипломатичний хист, знання людей та придворних церемоній, І. Мазепа завоював прихильність російського царя. Пізніше Петро І зауважив у розмові з Мазепою: "Коли б у мене всі слуги були схожі на тебе, я був би найщасливішою людиною на землі".

Слід підкреслити, що гетьманська булава та підтримка царя відкрили шлях до швидкого збагачення. Заволодівши 20 тис. маєтків, І. Мазепа став одним з найбагатших феодалів Європи. Як високоосвічена людина, яка дбала про майбутнє, він значну частину коштів віддав на розвиток культури та релігії.

Головною метою гетьмана було об'єднання у рамках однієї держави всіх українських земель та створення станової держави західноєвропейського зразка. Для реалізації своїх планів Мазепа намагався створити для себе надійну опору – тобто сформувати аристократичну верхівку суспільства з козацької старшини. Для цього він роздавав старшині землі та залежних селян.

У 1701 р. гетьман видав указ про дводенну панщину для селян Ніжинського полку. Така соціальна політика породжувала соціальну напругу, негативно впливала на імідж гетьмана. Народ називав Мазепу "вітчимом" України. Незадоволення народних мас виливалося в масових повстаннях, які Мазепа з допомогою царських військ жорстоко придушував.

Важливо сказати, що ситуацію в українських землях ускладнювала перманентна бойова готовність, що диктувалася політичними проектами російського царя. Лише за перші 12 років свого гетьманування Мазепа відбув 11 літніх і 12 зимових походів. За цими цифрами стоять матеріальні та людські втрати, різкі збільшення податків, які лягали важким тягарем на плечі українського народу.

У 1700 р. почалася Північна війна. Трагічною була ситуація для України, треба було приймати радикальні дії. У 1705 р. Мазепа почав таємні переговори з союзником Карла XII польським королем С. Лещинським, а навесні 1709 р. уклав угоду зі Швецією, яка передбачала відновлення державної незалежності України.

 

Історичні факти переконливо свідчать, що Мазепа не зраджував союзові з Росією, а сам неодноразово був зраджений російською стороною. Не зраджував він і українській державності, бо відповідно до його угоди зі Швецією, Україна мала стати великим князівством під номінальним протекторатом шведського короля.

І хоча на дії Мазепи, крім зовнішніх обставин, певний відбиток наклали особисте честолюбство, прагнення до влади, піклування про власні матеріальні інтереси, об'єктивно значна частина його вчинків мала прогресивний характер, оскільки була спрямована на пошуки оптимальної формули збереження української автономії в умовах кризової ситуації.

Отже, після укладення між Росією та Річчю Посполитою "Вічного миру" центр політичного та культурного життя українських земель зосереджується на Лівобережжі, яке українці називали Гетьманщиною. Тривалий час тут зберігалися певні елементи державності, створеної в ході Української національної революції 1648-1676 рр.

Початок XVIII ст. став переломним у житті Гетьманщини. Спроба гетьмана І. Мазепи зберегти козацьку автономію завдяки союзу зі шведським королем Карлом ХІІ зазнала поразки. За цих обставин форсований наступ російського царату на права України став своєрідною прикметою часу.

______________________________________________________________________________________________