Внесок вихідців з Гетьманщини в культуру Східної Європи XVIII ст. (Києво-Могилянська академія як «кузня кадрів»; А.К.Розумовський)

Важливу роль у розвитку освіти та культури в Україні відігравали середні навчальні заклади — колегіуми, які були засновані в Чернігові (1700), Харкові (1727) та Переяславі (1738). Ці навчальні заклади готували служителів релігійного культу, державних службовців та вчителів початкових класів. Перлиною серед колегіумів, осередком освіти та науки, центром культурного життя в Україні була Києво-Могилянська колегія, яка 1701 р. грамотою Петра І одержала статус і права академії. У стінах академії було вироблено чітку систему організації навчання, розраховану на 12 років, яка не поступалася за змістом навчальному процесові тодішніх європейських університетів. На початку XVIII ст. в ній навчалося дві тисячі студентів. Тривалий час Києво-Могилянська академія була єдиним вищим навчальним закладом Східної Європи. Саме тут сформувався один із центрів філософської думки (І. Гізель, Г. Кониський, Г. Сковорода та ін.), зросла літературна та поетична школа (К. Сакович, Л. Баранович, М. Довгалевський та ін.), утворився осередок щодо розробки теорії українського поетичного мистецтва (Ф. Прокопович, М. Довгалевський, Г. Кониський та ін.).

Сакович Касіян (Каліст; бл. 1578—1647) — письменник, культурно-освітній і церковний діяч. Народився у с. Потеличі (Галичина), син православного священика. Навчався в Замойській академії та Краківському університеті. У 1620—1624 pp. ректор Київської братської школи. У 1625 р. перейшов в уніатство, в 1641 р. — у католицизм. Тривалий час був абатом Дубенського василіанського монастиря. Його твір «Вірші на жалосний погреб... Петра Конашевича Сагайдачного...» (1622) став визначним внеском в українську літературу. Автор філософських навчальних посібників (1620, 1626), а також прокатолицьких богословсько-полемічних трактатів, виданих у 1641—1644 р.

Гізель Інокентій (бл. 1600—1683) — історик, освітній та політичний діяч. Народився в Пруссії в німецькій реформаторській родині. В 1642 р. закінчив Києво-Могилянський колегіум, продовжив навчання за кордоном. З 1645 р. — ректор названого колегіуму. З 1650 р. — ігумен Кирилівського, з 1652 р. — Миколаївського монастирів у Києві. Від 1656 р. до 1683 р. — архімандрит Києво-Печерської лаври і управитель лаврської друкарні. Захищав інтереси Української держави в російсько-українських переговорах 1654 р. Завдячуючи йому, Київщина за Андрусівським перемир'ям залишалася в складі Росії. Автор трактату «Мир с Богом человеку» (1669), який містить багато відомостей з історії України XVII ст. За гуманістичну спрямованість та критичний аналіз дійсності він у 1690 р. був заборонений Синодом. Широке визнання здобула також праця Гізеля «Твір про всю філософію» (1645—1647).

Києво-Могилянська академія того часу була своєрідною кузнею кадрів не тільки для духовного розвитку споконвічних українських земель, а й для піднесення освіти та культури в інших слов'янських країнах, особливо в Росії. Вагомий внесок у здійсненні реформ Петра І належить вихованцям академії Ф. Прокоповичу, С. Яворському, Г. Кониському, П. Величковському.

Прокопович Феофан (у миру Єлисей, Єлізар; 1681—1736) — письменник, учений, культурно-освітній діяч. Народився в Києві у небагатій родині крамаря Церейського. Навчався в Київському і Римсьному єзуїтських колегіумах. Закінчив Київську академію. У 1704 р. вступив до Київського братства, постригся в ченці і став професором, а згодом ректором Київської академії. В 1716 р. за наказом Петра І переїхав до Петербурга, де фактично став на чолі Російської православної церкви. Активний прихильник реформ Петра І, був його головним помічником у духовних справах.

 

Саме в Києво-Могилянській академії здобули освіту 21 із 23 ректорів Московської академії та 95 із 125 її професорів. Чимало випускників академії працювали вчителями у школах Росії, розповсюджуючи систему освіти та знання, орієнтовані на західні зразки.

Дещо іншою була ситуація в галузі освіти на Правобережжі та західноукраїнських землях. Хоча по селах працювали дяківські школи, все ж форсований наступ католицизму призвів до закриття багатьох братських шкіл та занепаду тих, що продовжували існувати, зокрема Львівської та Луцької. Офіційна влада підтримувала лише єзуїтські та уніатські школи, які стали засобами асиміляції українського населення. Середня освіта майже цілком була підконтрольна єзуїтському ордену, під патронатом якого діяли Львівський, Кам'янецький, Перемишльський та інші колегіуми. Після ліквідації ордена наприкінці XVIII ст. у Речі Посполитій була проведена шкільна реформа. У цей час сфера освіти потрапила під вплив монахів-василіан, але навіть реорганізовані школи залишалися осередками полонізації українського народу. Важливим центром науки та культури у західноукраїнському регіоні був Львівський університет, заснований ще 1661 р. Проте діяльність цього навчального закладу суворо регламентувалася, а навчання велося латинською мовою, що перешкоджало піднесенню його ролі в розвитку української національної культури.

 

Андрі́й Кири́лович Розумо́вський (нар. 22 жовтня (2 листопада) 1752, Глухів — пом. 11 (23) вересня 1836, Відень) — граф, пізніше князь, дипломат, дійсний таємний радник 1-го класу Російської імперії українського походження, син останнього гетьмана України Кирила Розумовського, приятель і меценат Бетховена.

Син останнього гетьмана Андрій Розумовський був відомим як блискучий дипломат і меценат. Більшу частину свого життя він провів у Відні, утримував власний струнний квартет, ансамбль виконавців, в якому грав партію другої скрипки.

Людвіг ван Бетховен присвятив Андрію Розумовському П'яту та Шосту симфонії, а також три струнні квартети, що отримали назву квартетів Розумовського. Розумовський був послом Росії в Австрії у 1792—1807 роках. За дипломатичні успіхи нагороджений князівським титулом.
Із самого початку роботи у Відні Андрій Розумовський перебував у центрі культурного життя столиці Австрії. Завдяки блискучій освіті, знанню мов, витонченим манерам, чудовому розумінню мистецтва він швидко увійшов у доволі вузьке коло віденських аристократів. Андрій зустрів там деяких своїх петербурзьких знайомих і серед них дуже близького до родини Розумовських Й. М. К. Лобковіца, що був представником одного з найбагатших і найславетніших австрійських родів.

Розумовський був представлений у салон графині Тун, середовище всіх освічених і авторитетних людей Відня. Господиня салону — розумна, екстравагантна і чарівна графиня Марія Вільгельміна фон Тун-Гогенштейн, уроджена Ульфельд (1744—1800), була завзята шанувальниця музики, як і всі її найближчі родичі і знайомі. Її дядько — Фердинанд Лобковіц (мати графині Тун була із сімейства Лобковіц) узяв на себе турботу про музичну освіту сина одного зі своїх лісничих — надалі відомого композитора Глюка. Свекор Марії Вільгельмівни, граф Йоганн Йозеф Тун, був другом і меценатом Вольфганга Моцарта, у його садибі в Лінці була написана знаменита «Лінська симфонія», а Леопольд Моцарт, батько славетного композитора, був у свій час їхнім домашнім капельмейстером. Вільгельміна Тун влаштувала молодого Йогана Гайдна на службу капельмейстером до свого приятеля, дуже заможного князя Естергазі. Вона ж була постійним меценатом Моцарта. Пізніше графиня Тун познайомилася з Бетховеном, і в 1798 році він присвятив їй тріо для фортепіано, кларнета і віолончелі.

У 1788 році Андрій Розумовський одружився з Елізабет, донькою Вільгельміни фон Тун.

Отримана 1803 року спадщина дала змогу Андрієві Розумовському зайнятись облаштуванням знаменитої у Європі картинної галереї і не менш блискучих концертів та віддатися сімейній пристрасті — будівництву. Він витратив велику суму грошей на побудову чудового палацу в неокласичному стилі під нове посольство Олександра I та мосту через Дунай.

З 1815 до самої смерті Розумовський проживав переважно у Відні. Він жив у постійному грошовому нестатку, який не могли покрити урядові субсидії. Цар обіцяв йому кошти на реконструкцію палацу, проте не дотримав свого слова.

Нащадки Андрія Розумовського живуть у Відні і сьогодні. Величезний палац і понині прикрашає у Відні вулицю, що носить його ім'я, а от міст Розумовського через Дунай не вцілів.

У 1990-х роках палац Розумовського був штаб-квартирою Міжнародного океанографічного інституту.

 

 

Обмеження та ліквідація політичної автономії України у ІІ пол. ХVІІІ ст. Зруйнування Запорозької Січі (Створення і діяльність І Малоросійської колегії; Правління гетьманського уряду; К.Розумовський і скасування гетьманства; ІІ Малоросійська колегія; Жалувана грамота дворянству).

ГЕТЬМАНУВАННЯ

ІВАНА СКОРОПАДСЬКОГО

(1708 – 1722)

З XVIII ст. в офіційних російських документах поширюється назва українських земель – Малоросія.

У 1708 р. за згодою російського царя Петра І був обраний гетьманом І.Скоропадський. За його правління контроль Москви над Україною підсилився. І.Скоропадський подав прохання Петру І про підтвердження царем прав та вольностей Гетьманщини. У результаті в 1709 р. були підписані «Решетилівські статті», що загально підтверджували «права та вольності» Гетьманщини царським указом з обіцянкою їх конкретизувати.

Петро І у 1709 р. при гетьмані запровадив посаду міністра-резидента із правом контролю за діями гетьмана. Ним став А.Ізмайлов. Також були спрямовані в Україну два російські полки. Гетьманська столиця була перенесена з Батурина в Глухів (ближче до Росії). Петро І почав особисто призначати генеральну і полкову старшину, часто з числа росіян та німців, які не підпорядковувалися гетьману, а отримували великі маєтки в Україні.

29 квітня 1722 р. Петро І заснував Малоросійську Колегію, яка повністю контролювала й визначала діяльність гетьмана. Очолив Малоросійську колегію генерал С.Вельямінов. Протести Скоропадського були відкинуті. У липні 1722 р. І.Скоропадський помер.

ДІЯЛЬНІСТЬ НАКАЗНОГО ГЕТЬМАНА

ПАВЛА ПОЛУБОТКА

(1722 – 1724)

У 1722 р. наказним гетьманом став чернігівський полковник П.Полуботок. Виборів гетьмана не проводили.

Наказний гетьман – особа, яка тимчасово обіймала посаду гетьмана указом правителя.

П.Полуботок активно підтримує вимоги старшини ліквідувати Малоросійську колегію та відновити повноцінне гетьманство. У 1723 р. П.Полуботком були складені Коломацькі петиції – звернення до Петра І з вимогою відновлення давніх прав України. П.Полуботок був викликаний до російської столиці м. Санкт-Петербург, заарештований і помер у 1724 р. у в’язниці.

ГЕТЬМАНУВАННЯ

ДАНИЛА АПОСТОЛА

(1727 – 1734)

У 1725 р. помер Петро І. Небезпека нової війни з Туреччиною примусили російський уряд піти назустріч українським вимогам. У 1727 р. була скасована Малоросійська Колегія. Були проведені вибори гетьмана. Ним став миргородський полковник Данило Апостол. Діяльність гетьмана регламентувалась «Рішительними пунктами» – одностороннім царським указом 1727 р.

Д.Апостол доклав зусиль на відродження гетьманської влади. Відновив право обирати козаками генеральну старшину й полковників, зменшив число росіян й інших іноземців в адміністрації, підкорив своїй владі Київ, обмежив число російських полків в Україні. У 1729 – 17 30 рр. було проведено «Генеральне слідство», за яким відбулося розмежування маєтків на Лівобережжі з метою закріплення землі за козацькою старшиною і одержанням права спадкоємності. У 1734 р. Д.Апостол домігся повернення в Україну під гетьманську булаву запорозьких козаків з-під турецького підданства, які заснували Нову Січ на р. Підпільній. У 1734 р. помер Д.Апостол.

ПРАВЛІННЯ ГЕТЬМАНСЬКОГО УРЯДУ

(1734 – 1750)

Після смерті Д.Апостола російська імператриця Анна Іоаннівна заборонила обирати нового гетьмана й створила так зване Правління гетьманського уряду. Правління гетьманського уряду складалося з трьох українців та трьох росіян. Очолював Правління гетьманського уряду російський князь О.Шаховський, який одержав таємні інструкції про поступову ліквідацію залишків Гетьманщини.

ГЕТЬМАНУВАННЯ

КИРИЛА РОЗУМОВСЬКОГО

(1750 – 1764)

За часи царювання російської імператриці Єлизавети (1741 – 1762), її фаворит Олексій Розумовський, звичайний український козак, що став графом, переконав її розпустити Правління гетьманського уряду й відновити гетьманську владу. Молодший брат О.Розумовського Кирило Розумовський був «обраний» гетьманом за наказом Єлизавети у 1750 р. Новий гетьман основний час проводив у Петербурзі, де став президентом Академії Наук, а управляла Гетьманщиною в основному козацька старшина. К.Розумовський зміг домогтися деякого розширення автономії. У Росії справами Гетьманщини став займатися не Сенат, а Колегія Іноземних Справ. Київ та Запоріжжя знову підпорядковувалися гетьману. К.Розумовський провів судову та військову реформи. К. Розумовський переніс гетьманську столицю з Глухова до Батурина.

Однак у 1754 р. було скасоване мито на ввіз і вивіз товарів з Росії – головне джерело доходів гетьмана. У 1761 р. Київ перейшов під пряме імперське управління.

У 1762 р. російською імператрицею стає Катерина ІІ. К.Розумовський у 1763 р. звертається до імператриці із «Глухівською петицією», в якій просить повернути втрачені права Гетьманщини, дозволити скликання українського дворянського сейму – зборів, на зразок польського сейму. Також К.Розумовський просив закріпити за його родом гетьманське управління.

ОСТАТОЧНА ЛІКВІДАЦІЯ ГЕТЬМАНЩИНИ КАТЕРИНОЮ ІІ

У 1764 р. Катерина ІІ скасувала гетьманську посаду. К.Розумовський був відправлений у відставку. У 1764 р. була створена Друга Малоросійська Колегія, яка перебрала на себе управління Гетьманщиною. Очолив Другу Малоросійську Колегію П.Румянцев. Перед колегією російський уряд поставив завдання остаточно ліквідувати автономію Гетьманщини. У 1765 – 1767 р. П.Румянцев здійснив «Генеральний опис Малоросії» – перепис населення, детальний опис поземельної власності та майна кожного господаря тощо.

У 1775 р. (після закінчення російсько-турецької війни 1768 – 1774 рр.) царські війська зруйнували Запорозьку Січ (Нову Січ на р. Підпільній). Останнім кошовим отаманом Запорозької Січі був П.Калнишевський. Частина козаків пішла за р. Дунай, де у 1775 р. вони на території Туреччини організували нову Задунайську Січ. Згодом із частини козаків російський уряд у 1787 р. створив Чорноморське козацьке військо, яке переселили на Кубань.

У 1781 р. був знищений полковий адміністративний устрій, і Гетьманщина була реорганізована на російські намісництва. Запроваджувалось Малоросійське генерал-губернаторство у складі трьох намісництв: Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського.

У 1783 р. козацькі війська були реорганізовані в десять кавалерійських полків російської армії.

У 1783 р. на українських землях Лівобережжя було запроваджено кріпацтво.

У 1785 р. Катерина ІІ видала «Жалувану грамоту дворянству» («Грамоту про вільність дворянства»), згідно з якою козацька старшина отримала статус російського дворянства.

Гетьманщина перестала існувати, а Україна перетворилася на звичайну російську провінцію.