Соціальна структура суспільства Київської Русі

У Київській Русі існувала особлива соціальна структура суспільства. На верхньому щаблі були князі з роду Рюриковичів. За князями йшли бояри, однак вони не становили замкнуту групу. У неї могли переходити сини священиків і навіть інколи вільних селян. В основному бояри були з числа князівських дружинників. Також боярами ставали місцеві землевласники, вихідці з колишньої родоплемінної знаті. Бояри мали деякі привілеї, закон захищав їхнє майно й життя. За службу бояри отримували землі. Спочатку вся земля в Київській Русі належала князі й він віддавав її боярам у тимчасове користування. Це називається умовне володіння землею. Проте наприкінці ХІ ст., після Любецького з’їзду, землі бояр ставали їхньою приватною власністю, вотчиною. Це називається безумовне володіння землею.

Вотчина (отчина) – земельне володіння, що перебуває в приватній власності й передається по спадковості.

Населення міст складалося з багатих і бідних верств населення, які займалися торгівлею й ремеслом. Багаті торговці майже не відрізнялися від бояр, земельної аристократії. Багатих місцевих, а також іноземних купців називали – гості, торговців середнього статку – купці, а дрібних бідних крамарів і ремісників – чернь. У Києві жило постійно багато іноземних купців – вірменів, євреїв, греків, німців, чехів, поляків тощо.

Серед вільних людей, які належали до нижньої верстви населення були смерди.

Смерди – це вільні селяни, найбільш численна частина сільського населення Русі. Вони жили на власній землі або на землі князя, платили податки, виконували різні повинності: будували укріплення, мости, дороги, брали участь у народному ополченні, здійснювали повоз (надавали транспортні послуги) тощо.

Закупи – напівзалежні селяни, що взяли займ (купу) й повинні були його віддати. Вони були тимчасово позбавлені волі за борги, але не втрачали при цьому цивільних прав.

Рядовичі – селяни, що уклали з феодалом договір (ряд) і виконували різноманітні роботи у вотчині.

Ізгої – вигнані з общини селяни, що не мали права через це користуватися общинною землею.

Тіун – привілейований князівський чи боярський слуга, що брав участь в управлінні феодальним господарством.

Огнищанин – привілейований слуга князя, що відповідав за зберігання майна в будинку свого господаря.

Самою нижньою категорією населення були раби – челядь або холопи. У більшості випадків це були військовополонені або діти рабів. Із прийняттям християнства їхнє положення покращилося. Устав Володимира Мономаха також захищав їхнє життя.

Челядь – залежні особи, що втратили своє господарство і працювали на феодала. Челядь продавали, дарували, передавали у спадщину.

Холопи – назва невільних людей на Русі, вживана поряд з назвою «челядь». Холопами називали рабів, які перебували в повній власності у феодала.

Для соціального устрою Київської держави було характерно те, що всі ці верстви не були замкнутими. Холоп міг стати смердом або навіть купцем, а боярин за якісь злочини також міг стати смердом.

Економіка Київської Русі

В економіці Київської Русі панувало натуральне господарство, при якому все необхідне виробляєься не для продажу на ринок, а для внутрішнього вжитку.

Основне заняття русичів – землеробство на основі 2-3-пільної системи. Вирощували пшеницю, овес, просо, жито, ячмінь та інші культури. Основними знаряддями праці були: рало (дерев’яний плуг), борона, серп, коса.

Розвивалося також осіле скотарство. Розводили волів, коней, корів, овець, свиней, кіз…

Існувало до 60 ремісничих спеціальностей: ковальство, ткацтво, гончарство, шкіряна справа, ювелірство тощо.

Допоміжними галузями господарства були: полювання, рибальство, бортництво (збирання дикого меду).

 

Внутрішня торгівля являла собою повсюдний обмін ремісничих виробів на сільськогосподарську продукцію.

Перші власні гроші на Русі – срібники, златники та гривні – зʼявляються у Х – ХІ ст. Гривня являла собою невеличкий злиток срібла.

Щодо зовнішньої торгівлі, то русичі експортували худобу, хліб, сіль, ремісничі вироби, хутра; імпортували вино, тканини, прянощі, дивовижні товари, церковну утварь тощо.

Найбільший торговий шлях, який проходив через руські землі – «із варяг у греки» – від скандинавів через Балтійське море по Дніпру в Чорне Море до греків (візантіців).

Також існував «східний торговий шлях» по р.Волга.

Культура Київської Русі

Кільтура – це рівень розвитку матеріальних і духовних благ у конкретний історичний період.

Культура Київської Русі формувалася під впливом місцевих язичницьких традицій та візантійського християнства.

Населення Київської держави ще за дохристиянських часів створило багату, самобутню культуру. Певний вплив на її розвиток справили також зв’язки східних слов’ян із сусідніми народами.

Новий еnап у розвитку всіх галузей культури на Русі починається з утвердженням християнства як державної релігії. Нова релігія пов’язала Русь із надбаннями європейської та світової культури, принесла з собою новий світогляд і нову мораль, бо в центрі християнства – людина, її особистість.

Загальна характеристика культури Київської Русі:

Вплив візантійської культури та східного християнства (православ’я).

Взаємодія із західноєвропейською та азійською (кочовою) культурами.

Збереження язичницьких традицій.

Освіта:

У Х – ХІІ ст. сформувалася давньоруська система освіти. Перші школи відкривалися при Володимирі Великому (988 р.) для дітей князів і бояр.При Ярославі Мудрому шкільна освіта значно розширилася. У 1037 р. Ярослав Мудрий організував у Софіївському соборі Києва першу бібліотеку, яка нараховувала 960 рукописів. У 1086 р. онучка Ярослава Мудрого Анна Всеволодівна відкрила першу школу для дівчат.

Архітектура:

Архітектура була представлена культовими спорудами: перша камяна церква на Русі – Десятинна церква (988-996 рр., Володимир Великий), під стінами якої загинули останні захисники Києва в 1240 р.

Софіївський собор (1037 р., Ярослав Мудрий), Успенський собор Києво-Печерського монастиря (1051 р., Ярослав Мудрий), Спасо-Преображенський собор у Чернігові (ХІ ст.), Видубецький монастир у Києві (ХІ ст.), Михайлівський собор у Переяславі (ХІ ст.), Михайлівський золотоверхий собор у Києві (ХІІ ст.)

За часів Володимира Мономаха споруджено перший міст через Дніпро у Києві. Усього, згідно з літописом, на Русі було побудовано 700 церков.

Живопис:

Живопис був представлений фресками, мозаїкою, іконописом та книжковою мініатюрою.

Фрески – картина, написана фарбами по свіжій вогкій штукатурці.

Мозаїка – зображення, зроблене з окремих, щільно припасованих один до одного й закріплених на цементі різнокольорових шматочків скла.

Книжкова мініатюра – кольоровий малюнок, що прикрашав, ілюстрував і доповнював рукописний текст та розміщувався на його полях або між рядками.

Іконопис – мистецтво писання ікон.

Іконостас – стіна з ікон у храмі східного (візантійського) обряду, яка відокремлює вівтар від центральної частини.

Відомими вітчизняними живописцями на Русі були ченці Києво-Пичерського монастиря Григорій та Алімпій (Аліпій) – засновник руської іконописної школи.

Писемність та література:

Писемність на Русі поширюється після запровадження християнства (988 р.).

Формувалась писемність на основі кирилиці – словʼянської абетки Кирила та Мефодія (ІХ ст.). Вважається, що до кирилиці на Русі деякий час поширювалась інша абетка – глаголиця.

 

У добу піднесення Київської Русі інтенсивно розгорта­ється процес урбанізації.

«Гради» (городища) - своєрідні зародки майбутніх міст виникають у східних слов'ян ще в VI ст. Тоді вони виконували роль міжплемінних цен­трів з обмеженими функціями пунктів збору данини, прикордонних укріплень, місць общинних культових зіб­рань тощо. Поступово під впливом посилення державних структур, бурхливого розвитку ремесла та торгівлі мало-чисельні тимчасові поселення перетворюються на постійні залюднені міста, що стають економічними, політичними, адміністративними та культурними центрами, своєрідни­ми вузлами зв'язку Давньоруської держави.

Активні торговельні відносини та операції сприяли становленню в Давньоруській державі грошової системи. Перші монети на території України, головним чином, римські, з’явилися в ІІ-ІІІ ст. З часом східні слов’яни запрвадили власну специфічну грошову одиницю- «куну» (хутро куниці або білки). Зі зростанням обсягу торгівлі з’являється нова лічильна одиниця- гривня, яка ХІІ ст. дорівнювала 50 кунам. Згодом м’які хутряні гроші поступаються місцем твердій валюті- гривням, що являли собою зливки срібла вагою 160-196 г. Лише наприкінці ХІІІ ст. виникає карбованець- срібний зливок, вагою ½ гривні. За часів Володимира Вели­кого почали карбувати золотники і срібляники перші вітчизняні монети. Проте, незважаючи на появу метале­вої валюти, хутро було загальним ціновим еквівалентом майже до XIV ст., тобто часу, коли почалося систематич­не, масове карбування монет.

Першою за часом реформою Володимира була релігійна. Одразу ж по утвердженні на київському столі князь «поставив ідолів на горбі над двором теремним (княжим) Перуна дерев'яного, а голова його срібна, а вус золотий, і Хорса, Дажьбога, і Стрибога, і Сімаргла, й Мокош», як свідчить Нестор-літописець. Мова йде про влаштування своєрідного пантеону язичницьких богів, у якому було зібрано слов'янських і неслов'янських богів з богом-громовержцем Перуном на чолі.
988 – Хрещення Русі

Запровадження християнства в Київській Русі мало позитивні наслідки. Воно зміцнило авторитет і владу князя, сприяло розбудові держави Значний поштовх дала нова ідеологія піднесенню давньоруської культури. Лише з часу «хрещення Русі» у ній поширилися писемність і книжність, руські люди познайомилися з кращими здобутками світової літератури і науки. В Києві, а далі повсюдно на Русі почали влаштовувати школи й книгописні майстерні (скрипторії), і незабаром східнослов'янська країна стала однією з найкультурніших у середньовічній Європі. Запровадження християнського віровчення ввело Давньоруську державу до кола християнських країн світу, зробивши можливими рівноправні й плідні взаємовідносини між нею та Візантією, Германією й іншими державами.

6. Галицько-Волинське князівство (об’єднання, Данило Романович, розпад).

Галицько-Волинське князівство – Південно-Західне руське князівство, утворене шляхом об’єднання Галицького та Волинського князівств у 1199 р. Романом Мстиславичем. З другої половини ХІІІ ст. князівство стає королівством. Галицько-Волинська держава вважається першою власне українською державою.

У VI – ІХ ст. на землях сучасних Галичини і Волині існували потужні родоплемінні союзи: дуліби, бужани, уличі, білі хорвати, волиняни.

Землі Галичини і Волині були приєднані до Київської Русі в боротьбі з Польщею Володимиром та Ярославом протягом Х – ХІ ст.

На середину ХІ ст. землі Галичини і Волині остаточно закріпилися у складі Руської держави. Столицею усіх західноруських земель було місто Володимир, де знаходився княжий престол. Київські монархи довгий час утримували ці стратегічно важливі території, уберігаючи їх від дроблення на удільні князівства.

У 1199 р. волинський князь Роман Мстиславович об’єднав Галицьке й Волинське князівства, а також опанував Києвом у 1202 р. і створив сильну державу із центром у м. Володимир. До складу цієї держави входила більшість українських земель: між Дніпром і Карпатами. Літописець називав Романа Мстиславича першим самодержцем на Русі. У 1205 р. Роман Мстиславич загинув у битві під Завихвостом під час сутички з поляками.

Після смерті Романа Мстиславича галицькі бояри прогнали за межі князівства його дружину й малолітніх синів Данила та Василька. Починається період усобиць у Галицько-Волинському князівстві. У цей час у внутрішні справи князівства втрутилися Польща й Угорщина.

Протягом 1212 – 1214 рр. у Галичі править боярин Владислав Кормильчич, який оголосив себе князем. Це єдиний випад в історії Русі, коли князівський престол займав боярин.

РОЗКВІТ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ. ПРАВЛІННЯ ДАНИЛА РОМАНОВИЧА ГАЛИЦЬКОГО (1238-1264)

У 1229 р. Данило, син Романа Мстиславича, опанував Волинню, у 1238 р. – Галичиною, а в 1239 р. підкорив собі Київ, де посадив свого воєводу Дмитра, який за рік захищатиме місто від нападу монголів.

У 1238 р. князь Данило Романович розгромив у битві під Дорогочиним німецьких лицарів-хрестоносців Тевтонського ордену.

Після навали монголів, Данило Романович був змушений поїхати у 1245 – 1246 рр. у Золоту Орду за ярликом й визнати свою залежність від Золотої Орди. Однак він готувався до боротьби проти монголо-татар, будував укріплення на Поділлі, Волині й Київщині, карав тих, хто співробітничав з татарами.

У 1245 р. Данило переміг у битві під Ярославлем угорсько-польські війська та війська непокірних галицьких бояр.

 

Для боротьби з монголами князь Данило намагався організувати анти монгольську коаліцію у складі європейських християнських держав: Польщі, Угорщини, Литви, Ватикану, Тевтонського ордену тощо. До боротьби з монголами Данило намагався залучити голову католицької церкви папу римського Інокентія IV. Сподіваючись на те, що папа римський організує хрестовий похід європейських лицарів проти монголів, Данило погодився на релігійну унію (союз) і в 1253 р. у м. Дорогочин прийняв від римського папи королівську корону. З цього часу Галицько-Волинське князівство стає королівством. Дана релігійна унія передбачала, що руська православна церква на підконтрольній Данилові території підпорядковувалась голові католицької церкви папі римському. На руські землі активно почали приїжджати католицькі священики.

Однак ідея хрестового походу проти монгол так і не знайшла підтримки. У 1254- 1255 рр. Данило самотужки відбивав набіги монгольського воєводи Куремси. Однак після нового набігу під керівництвом баскака Бурундая в 1259 р. Данило знову був змушений визнати владу Орди й зруйнувати укріплення.

Також Данило проводив політику економічного й культурного розвитку своєї держави. Він побудував такі міста як Львів, Пагорб, Холм, Дорогочинта інші. Місто Львів було засноване у 1256 р. на честь сина Данила Лева, м. Холм було засноване у 1237 р. і стало столицею держави за часів князювання Данила.

Помирає Данило у 1264 р. Під час усього періоду правління Данило управляв державою разом зі своїм братом Васильком, який мало займався державними справами, але знаний як книжник і філософ.

ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО

ЗА НАЩАДКІВ ДАНИЛА

ЗАНЕПАД ДЕРЖАВИ

Після смерті Данила княжив його син Лев (1264 – 1301), який намагався знайти компроміс із монголами й брав участь у їхніх походах на Польщу. Спроба князя Лева захопити Литву призвела до розриву з Волинським князівством. У 1270-х рр. Лев переніс столицю держави у Львів, де вона перебувала до 1340 р.

Син Лева князь Юрій І (1301 – 1308) знову об’єднав Галицьке й Волинське князівства. Держава Юрія І мала світовий престиж. Самого Юрія І називали «король Руський, Волинський, князь Київський, Володимиро-Волинський, Галицький, Луцький, Дорогочинський». Юрій І був другим руським князем, який мав титул короля. Під час правління Юрія І голова православної церкви константинопольський патріарх Атанасій погодився на створення у 1303 р. Галицької митрополії. Зі смертю Юрія І закінчується період розквіту Галицько-Волинського князівства.

Сини Юрія І Лев ІІ і Андрій І (1308 – 1323) правили спільно в Галичині й на Волині. Обидва князі загинули, захищаючи свою країну від монголо-татар. Із цими князями закінчується пряма династія по чоловічій лінії Романовичів (нащадків засновника держави Романа Мстиславича).

У 1325 р. рада бояр обрала галицьким князем поляка католика Болеслава, який мав родинні зв’язки з руськими князями роду Рюриковичів. Болеслав, зійшовши на престол, взяв ім’я Юрія ІІ і прийняв православ’я. Юрій ІІ Болеслав (1325 – 1340), одружений на дочці великого литовського князя Гедиміна, був у союзі з Литвою й Німеччиною. Він допомагав німецьким колоністам опановувати руські землі. Сприяв поширенню католицизму в князівстві. При ньому збільшилося число іноземців при дворі. Це обурило галицьких бояр, які у 1340 р. отруїли Юрія ІІ.

Смерть Юрія II у 1340 р. поклала кінець незалежності Галицько-Волинського князівства. Почався період боротьби за Галичину і Волинь, який закінчився поневоленням цих земель сусідніми державами. На Волині був визнаний князем литовець Любарт-Дмитро, син литовського князя Гедиміна, а в Галичині реальну владу захопили місцеві олігархи на чолі з боярином Дмитром Дядьком. У 1349 р. польський король Казимир III організував проти Галицько-Волинського князівства великий похід, захопив галицькі землі і розпочав війну з литовцями за волинські. Довготривалий конфлікт між Польщею і Литвою закінчився у 1392р. тим, що Галичина увійшла до Польського королівства, а Волинь – до Великого князівства Литовського. Закарпаття опинилося під владою Угорщиний залишалося там до 1918 р. Буковина після розпаду Галицько-Волинського держави була приєднана до Молдавського князівства, у складі якого вона перебувала до 1774 р.