Назва «україна»: генеза та її зміст.

Назва «Україна»: генеза та її зміст.

Назва «Україна» вперше зустрічається в Київському літописі 1187 року. Пояснення назви невідоме. Ряд гіпотез:

1) В основі лежить корінь «край» (шматок землі, який був у кожного племені), віддалені території – Україна

2) Корінь «край» як погранична територія //має більше підстав для існування
У ВКЛ українами називали прикордонні землі зі степом, у Польському к-ві назва не була поширена.
З розвитком козаччини назва втрачає смисл «пограниччя», Україною називали землі Війська Запорозького. Традиційно укр. Землі називали «руською землею».
Назва зустрічається у піснях ХVI-XVIII ст. На європейських картах XVII ст.
До ХХ ст. Україна була роздробленою, назва була не офіційною (крім Слобідської України)
З XVIII ст. – вплив Росії, назва «Малоросія» (етнонім //РУСЬ//, МАЛА – головна, материнська) – до ЛІВОБЕРЕЖНОЇ України.
До назви «Україна» повернуліся під час Української революції в 1917-1918 роках.

2. Основні гіпотези походження українського народу (трипільська, пізньосередньовічна (або давньоруської народності), ранньослов’янська)

Основні гіпотези походження українців:

1) Трипільська

2) Гіпотеза давньоруської народності

3) Ранньослов’янська

1) Пізньонеолітична трипільська культура (7-5 т.р.т.) оголошується українцями.
Трипільська культура ототожнюється з країною Урарту (1 цивілізація.)
Існує недостатньо підстав називати трипільців українцями, хоча вони зробили внесок у формування генотипу українців.
2) В часи КР існувала єдина давньоруська народність, що була субстратом, з якого вийшли 3 східнослов’янські народи.
Аргументи: на території КР існувала спільна мова, подібна культура, економічна цілісність, єдність.
Теорія має наукові підстави, але спростовують її існування: роздробленість, мова!=народність, населення не було об’єднане, час утвердження теорії – ХХ століття.
Теорія заідеологізована, «давньоруська народність» = штучний термін.
3)Українці як етнос виникли у часи Раннього середньовіччя – V-VIIIст., до появи Київської Русі.
Очевидно, українці – це слов’янський народ, тому вони не могли виникнути раніше.
Є найбільш переконливою.

Обмеження та ліквідація політичної автономії України у ІІ пол. ХVІІІ ст. Зруйнування Запорозької Січі (Створення і діяльність І Малоросійської колегії; Правління гетьманського уряду; К.Розумовський і скасування гетьманства; ІІ Малоросійська колегія; Жалувана грамота дворянству).

ГЕТЬМАНУВАННЯ

ІВАНА СКОРОПАДСЬКОГО

(1708 – 1722)

З XVIII ст. в офіційних російських документах поширюється назва українських земель – Малоросія.

У 1708 р. за згодою російського царя Петра І був обраний гетьманом І.Скоропадський. За його правління контроль Москви над Україною підсилився. І.Скоропадський подав прохання Петру І про підтвердження царем прав та вольностей Гетьманщини. У результаті в 1709 р. були підписані «Решетилівські статті», що загально підтверджували «права та вольності» Гетьманщини царським указом з обіцянкою їх конкретизувати.

Петро І у 1709 р. при гетьмані запровадив посаду міністра-резидента із правом контролю за діями гетьмана. Ним став А.Ізмайлов. Також були спрямовані в Україну два російські полки. Гетьманська столиця була перенесена з Батурина в Глухів (ближче до Росії). Петро І почав особисто призначати генеральну і полкову старшину, часто з числа росіян та німців, які не підпорядковувалися гетьману, а отримували великі маєтки в Україні.

29 квітня 1722 р. Петро І заснував Малоросійську Колегію, яка повністю контролювала й визначала діяльність гетьмана. Очолив Малоросійську колегію генерал С.Вельямінов. Протести Скоропадського були відкинуті. У липні 1722 р. І.Скоропадський помер.

ДІЯЛЬНІСТЬ НАКАЗНОГО ГЕТЬМАНА

ПАВЛА ПОЛУБОТКА

(1722 – 1724)

У 1722 р. наказним гетьманом став чернігівський полковник П.Полуботок. Виборів гетьмана не проводили.

Наказний гетьман – особа, яка тимчасово обіймала посаду гетьмана указом правителя.

П.Полуботок активно підтримує вимоги старшини ліквідувати Малоросійську колегію та відновити повноцінне гетьманство. У 1723 р. П.Полуботком були складені Коломацькі петиції – звернення до Петра І з вимогою відновлення давніх прав України. П.Полуботок був викликаний до російської столиці м. Санкт-Петербург, заарештований і помер у 1724 р. у в’язниці.

ГЕТЬМАНУВАННЯ

ДАНИЛА АПОСТОЛА

(1727 – 1734)

У 1725 р. помер Петро І. Небезпека нової війни з Туреччиною примусили російський уряд піти назустріч українським вимогам. У 1727 р. була скасована Малоросійська Колегія. Були проведені вибори гетьмана. Ним став миргородський полковник Данило Апостол. Діяльність гетьмана регламентувалась «Рішительними пунктами» – одностороннім царським указом 1727 р.

Д.Апостол доклав зусиль на відродження гетьманської влади. Відновив право обирати козаками генеральну старшину й полковників, зменшив число росіян й інших іноземців в адміністрації, підкорив своїй владі Київ, обмежив число російських полків в Україні. У 1729 – 17 30 рр. було проведено «Генеральне слідство», за яким відбулося розмежування маєтків на Лівобережжі з метою закріплення землі за козацькою старшиною і одержанням права спадкоємності. У 1734 р. Д.Апостол домігся повернення в Україну під гетьманську булаву запорозьких козаків з-під турецького підданства, які заснували Нову Січ на р. Підпільній. У 1734 р. помер Д.Апостол.

ПРАВЛІННЯ ГЕТЬМАНСЬКОГО УРЯДУ

(1734 – 1750)

Після смерті Д.Апостола російська імператриця Анна Іоаннівна заборонила обирати нового гетьмана й створила так зване Правління гетьманського уряду. Правління гетьманського уряду складалося з трьох українців та трьох росіян. Очолював Правління гетьманського уряду російський князь О.Шаховський, який одержав таємні інструкції про поступову ліквідацію залишків Гетьманщини.

ГЕТЬМАНУВАННЯ

КИРИЛА РОЗУМОВСЬКОГО

(1750 – 1764)

За часи царювання російської імператриці Єлизавети (1741 – 1762), її фаворит Олексій Розумовський, звичайний український козак, що став графом, переконав її розпустити Правління гетьманського уряду й відновити гетьманську владу. Молодший брат О.Розумовського Кирило Розумовський був «обраний» гетьманом за наказом Єлизавети у 1750 р. Новий гетьман основний час проводив у Петербурзі, де став президентом Академії Наук, а управляла Гетьманщиною в основному козацька старшина. К.Розумовський зміг домогтися деякого розширення автономії. У Росії справами Гетьманщини став займатися не Сенат, а Колегія Іноземних Справ. Київ та Запоріжжя знову підпорядковувалися гетьману. К.Розумовський провів судову та військову реформи. К. Розумовський переніс гетьманську столицю з Глухова до Батурина.

Однак у 1754 р. було скасоване мито на ввіз і вивіз товарів з Росії – головне джерело доходів гетьмана. У 1761 р. Київ перейшов під пряме імперське управління.

У 1762 р. російською імператрицею стає Катерина ІІ. К.Розумовський у 1763 р. звертається до імператриці із «Глухівською петицією», в якій просить повернути втрачені права Гетьманщини, дозволити скликання українського дворянського сейму – зборів, на зразок польського сейму. Також К.Розумовський просив закріпити за його родом гетьманське управління.

ОСТАТОЧНА ЛІКВІДАЦІЯ ГЕТЬМАНЩИНИ КАТЕРИНОЮ ІІ

У 1764 р. Катерина ІІ скасувала гетьманську посаду. К.Розумовський був відправлений у відставку. У 1764 р. була створена Друга Малоросійська Колегія, яка перебрала на себе управління Гетьманщиною. Очолив Другу Малоросійську Колегію П.Румянцев. Перед колегією російський уряд поставив завдання остаточно ліквідувати автономію Гетьманщини. У 1765 – 1767 р. П.Румянцев здійснив «Генеральний опис Малоросії» – перепис населення, детальний опис поземельної власності та майна кожного господаря тощо.

У 1775 р. (після закінчення російсько-турецької війни 1768 – 1774 рр.) царські війська зруйнували Запорозьку Січ (Нову Січ на р. Підпільній). Останнім кошовим отаманом Запорозької Січі був П.Калнишевський. Частина козаків пішла за р. Дунай, де у 1775 р. вони на території Туреччини організували нову Задунайську Січ. Згодом із частини козаків російський уряд у 1787 р. створив Чорноморське козацьке військо, яке переселили на Кубань.

У 1781 р. був знищений полковий адміністративний устрій, і Гетьманщина була реорганізована на російські намісництва. Запроваджувалось Малоросійське генерал-губернаторство у складі трьох намісництв: Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського.

У 1783 р. козацькі війська були реорганізовані в десять кавалерійських полків російської армії.

У 1783 р. на українських землях Лівобережжя було запроваджено кріпацтво.

У 1785 р. Катерина ІІ видала «Жалувану грамоту дворянству» («Грамоту про вільність дворянства»), згідно з якою козацька старшина отримала статус російського дворянства.

Гетьманщина перестала існувати, а Україна перетворилася на звичайну російську провінцію.

НАДДНІПРЯНСЬКА УКРАЇНА

Освіта	1861 р. — видання «Букваря южнорусского» Т. Шевченка.1864 р. — новий статут про гімназії двох типів — класичні гімназії й реальні училища. 1865 р. — відкриття в Одесі Новоросійського університету, третього в Україні.1898 р. — заснування Київського політехнічного інституту. 1905 р. — скасування обмежень українського слова — наслідок першої російської революції 1906 р. — заснування культурно-освітніх товариств «Просвіта» в Києві, Полтаві, Одесі, Чернігові. В їх роботі брали участь М. Коцюбинський і Б. Грінченко
Наука й техніка	1873-1919 рр. — діяльність у Києві історичного товариства Нестора-літописця1873-1876 рр. — діяльність у Києві Південно-західного відділу Російського географічного товариства1882-1907 рр. — видання в Києві журналу «Киевская старина» (друкуються В. Антонович, Д. Баталій, М. Костомаров, А. Кримський та ін.)1885-1902 рр. — у Харкові працює відомий математик О. Ляпунов 1886 р. — І. Мечников організує в Одесі першу в країні бактеріологічну станцію Агатангел Кримський – мовознавець, поліглот, знав більш ніж 50 мов. 1896 р. — відкриття В. Хвойком перших пам’яток трипільської культури 1907 р. — заснування М. Грушевським «Українського наукового товариства» 1907-1909 рр. — видання «Словника української мови» Б. Грінченка
Література	1838-1918 рр.— І. Нечуй-Левицький («Микола Джеря», «Кайдашева сім’я»)1849-1920 рр. — П. Мирний1861 р. – видання у Петербурзі громадою журналу «Основа» 1864-1902 рр. — П. Грабовський, поет (збірки «Пролісок», «півночі», «Кобза»)1864-1913 рр; — М. Коцюбинський, один з найвидатніших українських прозаїків («Фата Моргана», «Тіні забутих предків» та ін.) 1871-1913 рр. — Леся Українка, поетеса («Досвітні огні», «Сім струн») 1880 р. — перше видання роману П. Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» 1903 р. — перше повне видання Біблії українською мовою (у Відні) 1907 р. — видання першого повного видання творів Т. Шевченка за редакцією В. Доманицького
Театр і музика	1832-1887 рр. — П. Сокальський, композитор (опери «Мазепа», «Богдан Хмельницький»)1842-1912 рр. — М. Лисенко, композитор (музика до творів «Кобзаря», опери «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Наталка-Полтавка» та ін.)1864 р. — перше виконання в Петербурзі опери С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм» 1882 р. — заснування в Єлисаветграді М. Кропивницьким українського професійного театру (грають М. Заньковецька, М. Садовський та ін.)80-90-ті рр. — діяльність українських театральних труп на чолі з М. Старицьким, М. Кропивницьким, П. Саксаганським, М. Садовським. 1904 р. — заснування М. Лисенком музично-драматичної школи (першого в Україні театрального навчального закладу) поч. ХХ ст. – працює відома оперна співачка Соломія Крушелницька
Архітектура й образотвор. мистецтво	1862-1882 рр. — спорудження Вододимирського собору в Києві (арх. О.Беретті). 1880 р. — заснування І. Айвазовським у Феодосії міської картинної галереї1899 р. — у садибі X. Алчевської встановлено перший в Україні бюст Т. Шевченка (ск. В. Веклемишев)1902-1905 рр. — панорама «Оборона Севастополя» (Ф. Рубо)1909 р. — зйомки перших в Україні кінофільмів.

ЗАХІДНА УКРАЇНА

Освіта	1868 р. — заснування у Львові українського культурно-освітнього товариства «Просвіта».1875 р. — заснування університету в Чернівцях. У Східній Галичині працює 4 260 класів із польською мовою навчання, 2250 – українською мовою навчання. Діють 5 реальних середніх шкіл, гімназії у Львові й ПеремишліУ Північній Буковині працюють 805 початкових шкіл, гімназія в Чернівцях з українськими класами
Наука й техніка	1873 р. –заснування у Львові Літературного товариства ім. Т. Г. Шевченка1892 р. на базі Літературного товариства ім. Т. Г. Шевченка створено Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка 1897 р. — Наукове товариство ім.. Т. Г. Шевченка очолює М. Грушевський
Література	1834-1888 рр. — Ю. Федькович, буковинський поет («Довбуш», «Лук’ян Кобилиця», «Дезертир» та ін.)1856-1916 рр. — Іван Франко (“Борислав сміється”) 1868-1942 рр. — О. Кобилянська («Земля», «У неділю рано зілля копала»)1871-1936 рр. — В. Стефаник («Камінний хрест» та інші оповідання)1885 р. — видання Ю. Федьковичем газети «Буковина»
Театр і музика	1864 р.— заснування у Львові першого українського професійного театру товариства «Руська бесіда» (режисер — О. Бачинський) 1880 р. — відкриття Львівської консерватори1908 р. — утворення в Станіславі театрального «Товариства ім. І. Тобілевича»
Архітектура і образотвор. мистецтво	1864-1882 рр. — збудування в Чернівцях резиденції митрополита (арх. І. Главка)1897-1900 рр. — Оперний театр у Львові (арх. 3. Горголевський)На західноукраїнських землях працювали художники К. Устиянович («Гуцулка біля джерела»), Т. Копистинський («Гуцулка», «Далматинка»), Т. Ромаячук («Узлісся», «3 дороги»)

Меценатами українського народу у ХІХ – поч. ХХ ст. виступили великі підприємці та землевласники, інтелігенція та духовні особи. Особливо було розвинуте благодійництво серед греко-католицького священства, яке стало захисником національної ідеї та кращих українських традицій.

Здавалось би, витоки філантропічної діяльності слід шукати в ментальності древніх слов’ян, для яких характерні милосердя та доброчесність, зумовлені розкішною природою, помірним кліматом, мирним родом занять. Розвитку благодійницьких тенденцій сприяла також християнська релігія з її вченням про людинолюбство та спасіння душі завдяки милостині. Молода держава Київська Русь сприйняла християнство, як спрагла земля краплини дощу. Проте витоки меценатства знаходяться окрім того в самій природі людини, природній схильності до добра, прагненні до підтримки нужденного та обездоленого.

1. Багатьма добродійними справами уславилася родина Терещенків – українських промисловців та землевласників. На благодійність вони витратили майже 5 млн. крб., підтверджуючи тим самим девіз їхнього дворянського герба – “прагнути до громадських справ”. Художнє зібрання Терещенків лягло в основу Київського музею російського мистецтва та інших музеїв столиці.

2. Особливу вагу у сфері соціальної допомоги вразливим категоріям населення з боку приватних осіб мала діяльність сімейства Т. Ханенка, М. Дегтярьова, С. Могилевцева, Т. Гладинюка, Л. Бродського та ін. Завдяки зусиллям Г.М. Гелеловича, промисловців і фінансистів Ізраїля Бродського та його синів Лазаря та Лева Бродських, Ф.Д. Василевського та багатьох інших, виникали великі дитячі санаторії в Євпаторії, лікувальні установи на Одеських лиманах, протитуберкульозні санаторії в Криму та під Києвом. На кошти Лазаря Бродського був створений Бактеріологічний інститут Товариства боротьби з інфекційними хворобами, який відіграв велику роль у захисті населення від епідемій. В основному на гроші Лева Бродського у Києві побудовані лікарня Товариства надання допомоги хворим дітям та лікарня для хронічно хворих дітей.

Щоб запобігти хворобам, підтримати беззахисних і найбільш вразливих, створювалися притулки для дітей-сиріт, богадільні для старих, немічних і самотніх. Зокрема, купець М.П.Дегтярьов на свої кошти здійснив будівництво багатокорпусної богадільні в м. Києві, яка давала достойний притулок сотням старих і хворих. Г.П. Гладинюк пожертвував свою велику київську садибу для влаштування в ній лікарні для хронічно хворих, надавши, крім того, понад 70 тис. карбованців на її сучасне за тодішніми часами обладнання, комплектування й утримання. Його ж коштом обладнано дитячий притулок на Байковій горі.

3. Благодійницькою діяльністю займалися український педагог, письменниця, активний громадський діяч періоду української революції С.Ф. Русова. Ніжним серцем вона відчула горе й кривду народу, серед якого жила і так полюбила його, що стала найкращою донькою України. Опіка над жіноцтвом і дітьми завжди були в полі її неослабної уваги. Жіночі товариства різних країн, поважні особи, і серед них Андрей Шептицький, надсилали на ім’я Русової кошти на допомогу дітям і жінкам. В еміграції Софія Федорівна багато часу і сил віддала організації і притулку для дітей емігрантів.

4. Благодійництвом уславився також відомий вчений, творець української національної історії Михайло Сергійович Грушевський. На власні кошти він заснував у Києві будинок під школу імені свого батька.

5. Національна інтелігенція жертвувала значні суми грошей для створення вищих шкіл. Зокрема, так був створений Харківський університет – перший університет на українських землях.

6. У досліджуваний період варто детальніше розглянути благодійницьку діяльність греко-католицького священства Галичини. У 1816 р. канонік Іван Могильницький (1777 – 1813), при покровительстві митрополита Михайла Левицького, заснував у Перемишлі “Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення письмами просвіти і культури серед вірних”, метою якого було поширення віри і моральності шляхом видання шкільних книг народною українською мовою. Візитації вищих духівників і, зокрема, Михайла Левицького показали велике прагнення населення до здобуття освіти. Однак цього бажання для відкриття шкіл було замало. Треба було мати підготовлених для роботи в школі вчителів. І тому в 1817 р. приймається рішення про відкриття в Перемишлі дяко-вчительського інституту. Витрати на навчання і утримання вихованців інституту повністю покривалися за рахунок церкви і жертводавців. Пізніше єпископ І.Снігурський за власні кошти закупив і подарував дяко-вчительському інститутові село Новосілки під Кальварією з тим розрахунком, щоб доходи з цього села йшли на щорічне утримання 24 вихованців.

Проте всіх перевершив своєю благодійністю Великий митрополит Андрей Шептицький.

ФІЛАНТРОПІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ А. ШЕПТИЦЬКОГО

Духовний пастир Української греко-католицької церкви і всієї галицької гілки нашого народу з 1901 по 1944 рр. – Митрополит Галицький, Архієпископ Львівський та Єпископ Кам’янець-Подільський Андрей Шептицький був без сумніву, найвидатнішим діячем української національної церкви ХХ ст., найяскравішою особистістю серед українців цього періоду. Бувши великим патріотом України, Митрополит Андрей надихав українців на боротьбу за незалежність, відстоював їхні права перед австро-угорською, російською, польською, радянською, німецькою окупаційними владами. Неперевершеною була і благодійницька діяльність Великого Митрополита.

Слід відзначити, що Митрополит Андрей ніколи не відокремлював служіння Богові від служіння своєму, українському, народові, вважаючи таким чином, головну мету свого життя двоєдиною. Він повсякденно розбудовував кожну ділянку суспільного життя, клав ті цеглинки, які потрібні для побудови потужного державного організму.

Проповідуючи християнське милосердя, митрополит здійснював дієві заходи в цьому напрямку. В одному з листів до матері Андрей Шептицький писав: “Для мене, місіонера, нема і не може бути ні однієї чужої ділянки з життя дорученого мені Богом народу, незалежно, чи це буде промислом чи шкільництвом, мистецтвом чи гігієною, купецтвом чи філософією, наукою чи спортом”.

Протягом свого життя Великий Митрополит допомагав культурним установам – “Просвіті”, “Сільському господареві”, Науковому товариству ім. Шевченка, “Рідній школі”, “Пластові”, опікувався заснуванням Національного музею, Богословської академії, Земельного банку гіпотетичного, Народної лічильниці, дівочої гімназії, малих семінарій у Львові та Рогатині.

Усіх його добрих справ (як ініціатора доброчинних акцій, жертводавця, мецената тощо) годі перерахувати. Ведучи дуже скромне чернече життя, архієрей віддавав усі прибутки з митрополичих осідлостей і свого родинного маєтку на народні цілі.

Щороку своїм коштом утримував двадцять бідних юнаків і двадцять дівчат, допомагаючи їм здобути найрізноманітнішу освіту. У Львові й нині живе чимало людей, які в життєво скрутні моменти скористалися матеріальною допомогою митрополита. Ось один спогад.

“Пані Стефа, що мешкає у Львові, розповіла, як митрополит допоміг їй здобути освіту. Була дуже здібною у дитинстві, але походила з незаможної селянської родини. Так, коли настав час продовжувати навчання у гімназії, у батька забракло на це коштів. Про скрутне становище дізналася дирекція польської гімназії і, будучи зацікавленими, щоб якомога більше українських дітей ополячувалося через систему польської освіти, запропонували безкоштовне навчання. Батько погодився, та про це випадково дізнався парох сусідньої греко-католицької церкви і порадив звернутися по допомогу до митрополита. Батько поїхав до Львова. На прийом до владики, виявляється, було дуже легко потрапити. З великою увагою поставився А.Шептицький до цієї справи, довго розмовляв з батьком про селянські проблеми, про цьогорічний урожай та інші болючі теми людини, яка приїхала з села. І як результат цього візиту – навчання доньки в гімназії сестер Василіянок.

Дуже примітивними і стереотипними є наші уявлення про навчання у таких закладах. А виявляється, що навчання дітей було поставлено на рівень освіти в передових європейських країнах. Викладали там монахині, які здобували вищу освіту в Сорбонні та інших університетах Європи і вчили дітей не лише святого письма, а й світських наук – гуманітарних і точних...”

Постійним і неперервним було піклування Великого Митрополита про сиріт. За безпосередньою його участю були відкриті притулки для сиріт, організовувалося вивезення хворобливих дітей з міста в село. Зворушує і такий факт. 1921 р. серед дітей поширилась трахома. Обстеження виявило, що 70 з них є хворими. Дітей треба було ізолювати, але приміщення не було. І тоді ізолятор влаштували в кімнатах митрополичої палати.

На честь повернення А.Шептицького на батьківщину з російського ув’язнення (вересень 1917 р.) українська громадськість у Львові зібрала 312 тис. крон для заснування “Фонду ім. Митрополита Андрія гр. Шептицького для українських сиріт”. Зворушений митрополит дякував за такий доказ любові до його особи, і не приховував задоволення, що саме на таку благородну мету львів’яни зробили пожертву. Він сказав, що доля сиріт дуже турбує його і що зі свого боку прилучиться до збільшення цього благодійного фонду (пожертвував 890 тис. крон). Проте, бувши дуже скромним, не рекомендував називати фонд своїм іменем.

Турбувався він і про малечу від народження. Заснував “Порадню Матерів” на Янівськім передмісті Львова у закупленому та утриманому ним будинку “Дитячі Ясла”.

Не буде, мабуть, перебільшенням сказати, що його діяння торкнулися практично кожної української родини в Галичині, але не тільки в Галичі, а й в багатьох інших регіонах України і за її межами і незалежно від приналежності до релігійної конфесії. Недаремно І.Франко називав його українським Мойсеєм.

Філантропічна місія Великого Митрополита викликала закономірну ланцюгову реакцію в усього свідомого українського громадянства. Кожен – від неграмотного селянина до професора університету - скільки міг, добровільно жертвував на українські захоронки, сиротинці, гімназії та фахові школи. Бо твердо вірив: тільки йдучи шляхом слуги божого митрополита Андрія, тільки безкорисно творячи добро в ім’я свого ближнього, можна досягнути справжнього щастя для себе, своїх дітей і для всього українського народу.

Проте слід відзначити не лише благодійну діяльність Митрополита Шептицького. Як правило, духовні особи поєднують філантропічні функції з вихованням. Вони є одночасно і соціальними працівниками, і педагогами.

Питання виховання молоді та її опіки Шептицький ніколи не випускав з поля зору. У “Слові про вчителів” – в одному з перших своїх послань до пастви, будучи єпископом у Станіславі, він заповідав: “Виробляйте в молоді самостійність та індивідуальність! Учіть її більше числити на себе, ніж на других. Учіть не оглядатись на поміч роду та краю, а власною ініціативою дороблятися самостійного буття”

У своїх посланнях до вірних А.Шептицький закликав, щоб усі вони давали приклад християнського життя, любові до свого народу, правдивого патріотизму. він писав: “У християнських народів нема більш виховної сили над силу Церкви. Вона виховує народи, вона вщіплює вже в душу дитини ті християнські чесноти, які роблять з неї доброго патріота і мудрого громадянина... Поза церквою є ще інституції, що є добрими школами громадських чеснот. Тими інституціями є родина, громада та добровільні об’єднання і спільноти людей. Вони є знаменитими школами громадських чеснот, бо вони є тими органічними клітинами, з яких складається всенаціональний організм”.

Як бачимо, А.Шептицьким чітко визначені основні чинники соціального виховання, що дає нам підставу зарахувати його до перших соціальних педагогів Галичини. Отже, в ХІХ – поч. ХХ ст. в Україні знайшла своє продовження приватна благодійність, що мала місце в усі часи і в усіх народів, а в українців знаходить своє особливе вираження.

ВОЛОНТЕРСТВО

У 1859 році виник волонтерський рух. Саме тоді і виникла ідея створення організації, яка б працювала на волонтерських засадах і надавала першу медичну допомогу – Червоного Хреста. До XIX ст. Волонтерство сприймалось, як військова справа, а волонтери - романтичні юнаки, які прагнули за покликом серця піти в бій за чужу незалежність і обов'язково далеку екзотичну країну.

Волонтерство – це діяльність, спрямована на допомогу іншим, яка здійснюється не заради грошей та матеріальної користі. В основу добровільності волонтерів покладена здатність безкорисливо й анонімно виконувати роботу на благо інших людей.

Історія доброчинства в Україні та Росії, налічує більше ніж 100 років. На Русі завжди були люди, які безкоштовно давали допомогу хворим та нужденним.

В період Радянського Союзу, коли благо держави ставилось вище блага окремої людини, поняття доброволець мало яскраво виражене ідейно-патріотичне забарвлення: так називалася людина, яка добровільно визнавалася служити інтересам не окремих громадян, а партії, комуністичній ідеї, соціалістичній державі. В цей час поняття радянської людини, як громадянина передбачало наявність у неї суспільного навантаження: зокрема, це стосувалося пенсіонерів, комсомольців та комуністів, яке здійснювалося у формах шефства над дітьми, школами, ветеранами; наставництва над важковиховуваними, участі в суботниках, членстві у тимурівських загонах, добровільних народних дружинах.

Однак «волонтерство», на відміну від таких загонів як «суботники» та «тимуровці», які були створені за радянських часів, означає передусім діяльність на основі доброї волі. До того ж, волонтерська робота не обов’язково є безплатною. Наприклад, волонтери ДООН (Добровольці Організації Об’єднаних Націй), асоціації,яка була створена у 1970 р. і охоплює понад 130 країн світу, мають право на отримання матеріальної допомоги та страхування на випадок хвороби.

В Україні волонтерство також має свої корені. Як пише дослідниця історії Галичини Адріана Огорчак, «українці завжди опікувалися старими та немічними, вдовами, сиротами. Сильний допомагав слабшому. Великі справи робили разом. Чуйність, ніжність у взаєминах між людьми викликали захоплення у мандрівників, які приходили до нас із далеких країн». Усім відомі імена Костянтина Островського, Петра Сагайдачного, Івана Мазепи, Михайла Грушевського, які не тільки були відомими політичними діячами, але й меценатами і благодійниками.

В Україні волонтерський рух, детермінований гуманізацією суспільного життя, є відповіддю на суспільні потреби. Роботу волонтерів можна спрямувати на різні сфери діяльності людини: житлово-комунальну, охорону здоров’я, соціальну, творчу і т.д. Волонтерська робота активно застосовується в організаціях, які надають соціальні послуги вразливим категоріям населення.

Український народ після активного волевиявлення у 1991 році свого прагнення жити у незалежній, самостійній державі одержав унікальну можливість утвердити себе серед розвинутих цивілізованих країн світу. Сьогодні в Україні зароджується демократичне суспільство, яке має базуватися на принципах свободи, творчості та гуманізму. Формальні державні структури не в змозі реагувати на всі запити суспільства, тому особливої ваги набуває громадський рух. Про те, що цей процес розпочався і триває, не дивлячись на труднощі, свідчить поява сучасних недержавних організацій, кількість яких сягнула понад 20 тисяч. Однак, лише незначна частина цих організацій працює з волонтерами.

Отже, можна зробити висновок, формування великого руху добровольців - є одним з важливих шляхів до продуктивної соціальної роботи в будь-якій державі. Нині спостерігається стрімке зростання попиту на волонтерську працю. З’явилося багато організацій в Україні, які займаються залученням та навчанням волонтерів або тих, що спеціалізуються лише на розвитку волонтерства. Чимало зусиль для популяризації волонтерства докладають не тільки різноманітні громадські організації, а й державні структури. Діяльність Соціальних служб для молоді, де поряд з професійними соціальними працівниками працюють добровільні помічники – один з прикладів цього. Волонтерські служби при центрах соціальних служб для молоді поступово стали одним із напрямів державної молодіжної політики.

Григорій Галаган, як земський і громадський діяч багато зробив для освітнього розвитку та матеріального добробуту населення. У Києві 1 жовтня 1871 р. винятково на кошти Галагана (у пам'ять померлого його сина Павла) було відкрито колегію Павла Галагана — закритий навчальний заклад.

Кінець XIX — початок ХХ століття називають «золотою добою» українського меценатства. В кінці XIX — початку ХХ століття внаслідок соціально-економічних перетворень, викликаних відміною кріпацтва, розвитком ринкових відносин та підприємництва відбувається активізація суспільно-культурної діяльності. Розширилось і поле діяльності меценатів. Вони робили вигідні замовлення художникам, оплачували їх закордонні творчі поїздки, купляли твори мистецтва з виставок, засновували власні галереї, залучали до співпраці діячів культури та мистецтва. Виробилась своєрідна система так званого «малого меценатства», яка сприяла зібранню мистецької спадщини в приватні колекції. Серед таких приватних колекцій, колекції О. М. Алфьорова, К. М. Скаржинської, Б. Г. Філонова, І. І. Шараневича. Під час виставки церковної старовини в Петрограді збирались кошти потерпівшим у Першій світовій війні солдатам. До виставки долучились і українські колекціонери: Б. І. Ханенко представив хрести, ікони із свого зібрання, О. О. Бобринський — емалі. В свою чергу, митці не вважали за сором звернутись з проханням про фінансову допомогу до меценатів. В цей час меценати представляють дві групи: фундатори та організатори. Меценати пропагували свої надбання, поширювали наукові знання, утворювали благодійні фонди. Наприклад, до бібліотеки Київського Товариства охорони пам'ятників старовини і мистецтва Б. І. Ханенко передав шість томів власних «Старожитностей Придніпров'я». Подружжя Ханенків видало також каталог власної колекції «Зібрання картин італійської, іспанської, фламандської, голландської та ін. шкіл» (1899). Меценати Львова В.Дідушицький, А.Потоцький, Л.Сапега заснували доброчинну організацію ім. К.Шайнохи з метою допомоги науковцям та літераторам. Досить популярним стає садове меценатство. У родових маєтках збирались предмети декоративно-прикладного мистецтва, картини, скульптури, бібліотеки. Самі ж садиби були шедеврами садово-паркового й архітектурного мистецтва. Митців зустрічали у садибах Тарновських — Качанівка та Мотовилівка Миколи Кондратьєва — Низи, княгині Наталії Григорівни Яшвіль — Сунки та Княгинино тощо. Зростає допомога школам, лікарням. Крім того, поширюється соціальне благодійництво. Меценати піклуються про жебраків, покинутих дітей, безпритульних, глухонімих, людей похилого віку, хворих. Розширились і шляхи передачі коштів на благо закладів освіти. Це були духовні заповіти, стипендіальні фонди, пожертви благодійним організаціям і земствам. У деяких випадках заповідачі прохали присвоїти його ім'я запровадженому ним закладу. В цей час активну участь у благодійності беруть і жінки. Вони виступають опікунами освітніх закладів або головами благодійних товариств. Багаті спадкоємниці Марія Браницька та А. Д. Гавриленкова побудували в своїх маєтках храми, церковно-приходські школи, лікарні. Жінки з родини Терещенків, О. Н. та Н. В. Терещенко були членами Ради Київського Відділу Кураторства Імператриці Марії Федорівни про глухонімих.

 

Сільське господарство

– продрозкладка (вилучення надлишків продовольства);

– державна монополія на хліб;

– формування продзагонів для вилучення продовольства у селян.

Промисловість

– націоналізація підприємств;

– встановлення державного контролю над виробництвом;

– загальна трудова повинність;

– мілітаризація (для військових потреб) праці.

Торгівля та фінанси

– заборона вільної торгівлі;

– спроба ліквідації грошової системи і перехід до прямого товарообміну;

– встановлення твердих цін на товари;

– запровадження карткової системи;

– скасування платні за комунальні послуги.

Політична сфера

– запровадження диктатури пролетаріату;

– репресії проти «класових ворогів»;

– «червоний терор».

Наслідки «воєнного комунізму»:

– економічна криза;

– погіршення умов життя народу;

– розгортання повстанського руху проти більшовиків. Зокрема, у травні 1919 р. в українських степах розгорнувся антибільшовицький повстанський селянський рух на чолі з отаманом М.Григор’євим.

Нова економічна політика (НЕП) – економічна політика більшовиків в Україні в 1921 – 1928 рр., що прийшла на зміну політиці «воєнного комунізму» та базувалася на впровадженні елементів ринкової економіки.

Причини НЕПу:

– глибока економічна криза як наслідок громадянської війни та політики «воєнного комунізму»;

– політична криза (опір політиці більшовиків – селянські повстання, страйки, виступи в армії);

– спад революційної хвилі в Європі, відкладення ідеї «світової соціалістичної революції»;

– початок реалізації плану ГОЕЛРО (Державна комісія з електрифікації Росії), який передбачав будівництво електростанцій, заводів в Україні.

 

Початок НЕПу – березень 1921 р. – рішення Х з’їзду Російської комуністичної партії більшовиків (РКП(б)) про перехід до нової економічної політики (НЕПу).

Заходи НЕПу:

Сільське господарство

– заміна продрозкладки продподатком;

– дозвіл на оренду землі;

– дозвіл на використання найманої праці;

– розвиток кооперативного руху.

Промисловість

– продаж у приватну власність та передача в оренду дрібних та частину середніх підприємств;

– дозвіл на використання найманої праці;

– об’єднання великих підприємств у трести та переведення їх на госпрозрахунок;