Інфінітив. Супін. Дієприкметник

 

Семантична суть категорії способу полягає у протиставленні реальних дій (дійсний спосіб) ірреальним модальним діям (не дійсний спосіб).

У спільнослов’янській мові дійсному способові формально протиставлялися наказовий і умовний способи.

Наказовий спосіб у спільнослов’янській мові розвинувся на базі колишнього індоєвропейського оптатива (бажальний спосіб).

Умовний спосіб, як і наказовий, у слов’янських мовах э новотвором, оскільки старовинних індоєвропейських форм кон’юнктива у спільнослов’янській мові вже не було. У всіх слов’янських мовах на базі спільнослов’янської утворилися описові форми умовного способу.

Умовний спосіб в давньоруській мові утворювався із активного дієприкметника на –лъ, -ла, -ло і допоміжного дієслова быти у формі аориста.

Однина	Множина	Двоїна
I ос. ходилъ, -ла, -ло быхь	ходили, -лы, -ла быхомъ	ходила, -лh, -лh быховh
II ос.ходилъ, -ла, -ло бы	ходили, -лы, -ла быстє	ходила, -лh, -лh быста
III ос.ходилъ, -ла, -ло бы	ходили, -лы, -ла быша	ходила, -лh, -лh быша

Вживався умовний спосіб у складнопідрядних реченнях:

Аще бо бы перевозникъ Кий, то не былъ ходилъ Царюграду.

У зв’язку із занепадом аориста допоміжне дієслово починає втрачати особові форми (ХIII ст.).

В українських грамотах XIV – XV ст.. поруч із умовним способом з аористом (быхомъ купили, быхми молвили) зустрічаються й новіші, в яких на місці особових форм аориста допоміжного дієслова виступає формальний показник способу бы: имhли бы прийти къ будущой зна~мости.

З часом всі особові форми аориста, крім бы (би), зникають. А бы (>би) перетворюється у незмінну частку, з якою в сучасній українській мові утворюються форми умовного способу: писав би...

У південно-західних говорах є залишки старих форм умовного способу: казав бих, пішов бих.

 

Наказовий спосіб у давньоруській мові утворювався від основи теперішнього часу і відмінювався за особами і числами:

Однина	Множина	Двоїна
I ос. -	вєдhмъ, знаимъ	вєдhвh, знаивh
II ос. вєди, знаи	вєдhтє, знаитє	вєдhта, знаита
III ос. вєди, знаи	-	-

Еволюція парадигми відбувалася в таких напрямках: кінцеве И редукувалося: знай, сядь< від знаи, сяди.

Кінцевий И залишився лише під наголосом: неси, пиши, роби і якщо наголошений префікс: . У I і II особі множини дієслів I та II класу, що мали наголошений суфікс - h-, відбулися фонетичні зміни: h перейшов в і: ведімо < вєдhмъ, ведіть < вєдhть.

III особа однини заміняється описовою формою: да мълчить ґазыкъ, в українській мові: нехай знає. Форми двоїни втрачені у XIV ст.

Інфінітив – це скам’яніла форма непрямого відмінка (Д. чи М.) іменника IV відміни (осн. на ): знать, течь.

Характерним показником інфінітива в давньоруській мові був суфікс – ти (<* ti): нести, знати, быти.

Ще до утворення давньоруської мови у східнослов’янських діалектах виникла нова інфінітивна форма на –чи: печи <* pekti, моги <* mogti.

Проте інфінітив на –чи в українській мові не поширився (пекти, могти).

Основною формою стала в українській мові форма на –ти.

У пам’ятках XIV-XV ст. зустрічалися зрідка інфінітиви на –ть: служить, быть, чинить.

Супін (від латинського supinum – звернене догори) – це теж скам’яніла форма Зн.в.одн. від дієслівного іменника *й – основи.

Супін утворювався від дієслів недоконаного виду за допомогою суфікса –тъ (<* tum).

Вживався при дієсловах руху і виражав мету: идQ ловитъ рыбъ.

Близький до інфінітива, супін синтаксично відрізнявся від нього тим, що додаток при ньому стояв не в Зн.в., а Р.в.

З XI ст.. супін занепадає, він заміняється інфінітивним.

 

Дієприкметник

 

У давньоруській мові були активні і пасивні дієприкметники теперішнього і минулого часу. Мали членні і нечленні форми. Вони відмінювалися (зразки відмінювання див.: Жовтобрюх М.А., Волох О.Т., Cамійленко С.П., Слинько. Історична граматика української мови. –К.: Вища школа. – 1980. - §42.

Активні дієприкметники теперішнього часу утворювалися від основи дієслів теперішнього часу за допомогою суфіксів –уч-, -ач-: несучи, носячи. Відмінювалися, як прикметники м’якої групи. Активні нечленні дієприкметники минулого часу утворювалися від основи інфінітива за допомогою суфіксів –ъш- і –въш-: несъша, вєдша.

Доля активних не членних дієприкметників у східнослов’янських мовах подібна до долі нечленних прикметників: переставши виконувати функцію означення в реченні, вони перестали відмінюватися і перетворилися в дієприслівники.

Залишки давньоруських активних нечленних дієприкметників в українській мові маємо в дієприслівниках із суфіксами –учи-, -ачи-: ідучи, люблячи.

Членні активні дієприкметники в давньоруській мові утворювалися (як і членні прикметники) за допомогою вказівних займенників и, ~, ": нєсыи, нєсучє~, несучи".

У староукраїнській мові вони вживалися до XVIII ст.. У сучасній українській мові вони занепали. Втративши дієслівні ознаки, вони перейшли до прикметників: гарячий, колючий, блискучий, лежачий.

У давньоруській мові були ще активні нечленні дієприкметники минулого часу на –лъ, -ла, -ло, які не відмінювалися. Вони входили до перфекта, плюсквамперфекта, умовного способу і складеного майбутнього часу (неслъ, -ла, -ло).

Сліди таких дієприкметників: посивілий, гнилий.

Пасивні дієприкметники теж були теперішнього і минулого часу, мали членні і нечленні форми відмінювалися, як прикметники.

Пасивні дієприкметники утворювалися від основи теперішнього часу за допомогою суфікса –м-: вєдомъ, нєсомъ, хвалимъ, носимъ, -а, о.

Пасивні дієприкметники минулого часу утворювалися за допомогою суфіксів –н-, -ен-, -т- від основ інфінітива: забытъ, данъ, хвалєнъ.

Нечленні пасивні дієприкметники українською мовою втрачені. Залишки: присудкові слова на -но, -то: розбито, виконано, зрито. Членні пасивні дієприкметники теперішнього часу не збереглися в сучасній українській мові. Форми їх відомі лише у значенні прикметників: відомий, любимий.

Членні форми пасивних дієприкметників минулого часу повністю збереглися в сучасній українській мові: несений, битий, пришитий.

 

Література.

1. Бевзенко С.П., Грищенко А.П., Лукінова Т.Б., Німчук В.В., Русанівський В.М. Історія української мови. Морфологія. – К., 1978. - §71-82; 116-118.

2. Безпалько О.П., Бойчук М.К., Жовтобрюх М.А., Cамійленко С.П., Тараненко І.Й. Історична граматика української мови. –К., 1962. -§85-88.

3. Жовтобрюх М.А., Волох О.Т., Cамійленко С.П., Слинько І.І. Історична граматика української мови. – К.: Вища школа. –1980. -§39-42.

4. Русанівський В.М. Структура українського дієслова. –К., 1971.

 

Лекція №10