Кафедра українського мовознавства

КАФЕДРА УКРАЇНСЬКОГО МОВОЗНАВСТВА

 

 

Красножан Ж.В.

 

Методичні рекомендації до курсу

“Історична граматика української мови”

 

для студентів ІІІ курсу

спеціальності 7.010103. ПМСО. Українська мова і література

 

Херсон 2002

 

Методичні рекомендації до курсу “Історична граматика української мови”

 

 

Укладач: Красножан Ж.В.

 

Рецензенти: Нагіна В.О., Олексенко В.П.

 

Методичні рекомендації Схвалено

до курсу “Історична граматика науково-методичною

української мови” радою

обговорено на засіданні Протокол №

кафедри українського мовознавства від....

Протокол № 7 від 25.03 2002

 

Рекомендовано

до видання вченою радою

Херсонського державного

педагогічного університету

Протокол №.. від...

 

 

Передмова

 

У системі підготовки висококваліфікованого вчителя-словесника одне з важливих місць посідає цикл історико-лінгвістичних дисциплін, об’єднаних загально назвою “Історія української мови”.

Курс “Історична граматика української мови” належить до числа найскладніших лінгвістичних дисциплін, що вивчаються на філологічних факультетах.

Завданням курсу є розкриття тих внутрішніх законів, які зумовили розвиток фонетичної системи і граматичної будови української мови від найдавніших часів і до її сучасного стану.

Курс історичної граматики української мови забезпечує всебічне розуміння явищ фонетики і граматики на сучасному рівні розвитку, готує студента-філолога до свідомого засвоєння курсу “Сучасна українська літературна мова”, забезпечує принцип історизму при викладанні рідної мови і літератури в школі.

Відсутність належної кількості наукової й навчальної літератури з курсу “Історична граматика української мови”, значне скорочення аудиторних занять, особливо на заочному відділенні, створюють значні труднощі на шляху до оволодіння студентами знаннями з історичної фонетики, історичної морфології та історичного синтаксису.

Пропоновані методичні рекомендації допоможуть студентові здійснювати самоконтроль засвоєння лекційного матеріалу. Вправи посібника дають можливість закріпити теоретичний матеріал, виробити навички використання знань студента з історичної фонетики чи морфології при формуванні історичного підходу до наукового розуміння і вивчення сучасної української мови.

Вправи посібника спрямовують вивчення мовних процесів у їх взаємозв’язку і взаємозалежності зі спорідненими слов’янськими і неслов’янськими мовами індоєвропейської сім’ї.

Отже, щоб приступити до виконання того чи іншого завдання, передусім слід осмислити і засвоїти теоретичний матеріал, вміщений у навчальних посібниках, рекомендованих до кожної теми.

Курс розрахований на 20 лекційних і 34 практичних годин.

Структура курсу “Історична граматика української мови” передбачає ознайомлення з такими питаннями:

1. Вступ. Завдання курсу історії української мови як наукової дисципліни. Зв’язок історії мови з іншими дисциплінами. Основні джерела історичного вивчення української мови. Основний метод дослідження історії мови. Спорідненість слов’янських мов.

2. Фонетика. Формування фонологічної системи давньоруської та староукраїнської мови. Система голосних фонем давньоруської мови. Система приголосних фонем давньоруської мови. Структура складу давньоруської мови.

3. Відбиття фонетичних процесів спільнослов’янського і спільносхіднослов’янського періодів у фонологічній системі давньоруської мови. Найдавніші зміни у фонологічній системі спільнослов’янської мови. Пом’якшення приголосних перед голосними переднього ряду: три спільнослов’янські палаталізації задньоязикових приголосних. Пом’якшення приголосних у сполученні з й (dj, tj, ktj, gtj). Спрощення груп приголосних дл, тл. Зміна гв, кв перед h на цв, зв. Повноголосся оро, оло, ере, еле. Зміна початкових ор, ол на ро, ло, ра, ла. Носові голосні. Найдавніші зміна h.

4. Фонетичні зміни ХІ-ХІІІ ст. Зміни у вимові африкат. Часткове порушення явища палаталізації приголосних. Зміна сполучень гы, кы, хы в гі, кі, хі. Занепад редукованих ъ, ь в слабкій позиції та зміна їх в о,е в сильній позиції.

5. Розвиток фонологічної системи української мови. Фонетичні зміни української мови. Наслідки занепаду редукованих у системі голосних: чергування о, е з нулем звука; вставні о, е; чергування о, е з і. Наслідки занепаду ъ, ь в системі приголосних: спрощення в групах приголосних, асиміляція і дисиміляція, ствердіння приголосних. Лабіалізація звука е. Поява приставного звука і. Подовження приголосних.

6. Історична морфологія. Предмет і завдання історичної морфології. Іменник. Словотвір іменників у давньоруській мові. Історія граматичних категорій іменників. Багатотипність відмінювання іменників давньоруської мови. Формування сучасних відмін іменників.

7. Історія займенника. Походження категорії прикметників. Історія іменних прикметників. Розвиток членного (займенникового) відмінювання прикметників. Історія форм ступенів порівняння прикметників. Історія форм числівників.

8. Історія дієслова як частини мови. Система дієслівних форм. Класи дієслів. Історія форм минулого і майбутнього часів.

9. Історія способових та інших форм дієслова. Історія умовного способу. Історія форм наказового способу. Інфінітив, супін, їх історія. Дієприкметник і дієприслівник.

10. Історія прислівника. Службові слова. Історичний розвиток відзайменникових, відіменних та віддієслівних прислівників. Прийменники, сполучники, частки і вигуки в давньоруській мові.

 

Рекомендована наукова і навчальна література з історичної

Граматики української мови

 

1. Безпалько О.П., Бойчук М.К., Жовтобрюх М.А., Самійленко С.П., Тараненко І.Й. Історична граматика української мови.-К., 1962.

2. Жовтобрюх М.А., Волох О.Т., Самійленко С.П., Слинько І.І. Історична граматика української мови.-К., 1980.

3. Німчук В.В. Періодизація як напрямок дослідження генези та історії української мови//Мовознавство.-1977, №6, 1998, №1.

4. Німчук В.В. Початки літературних мов у Київській Русі//Мовознавство.-1982.-№2.

5. Півторак Г.П. Виникнення писемності у східних слов’ян за сучасними науковими даними//Мовознавство.-1984.-№6.

6. Півторак Г.П. Українці: звідки ми і наша мова.-К.,1993.

Лекційний курс

Плани-проспекти

Лекція 1

 

Лекція №2

 

Лекція №3

Лекція №4

Лекція № 5

Література

1. Безпалько О.П., Бойчук М.К., Жовтобрюх М.А., Самійленко С.П., Тараненко І.Й. Історична граматика української мови.-К., 1962.-с.149-181

2. Булаховський Л.А. З історичних коментаріїв до української мови (протетичні приголосні) // Мовознавство.-1951.-т.ІХ.-с.61-64.

3. Жовтобрюх М.А., Волох О.Т., Самійленко С.П., Слинько І.І. Історична граматика української мови.-К., 1980.-§ §33, 36, 37, 40-42.

4. Жовтобрюх М.А., Русанівський В.М., Скляренко В.Г. Історія української мови. Фонетика. -К.: Наукова думка. - 1979. - §58-75

5. Жовтобрюх М.А. Історичні чергування голосних в українській мові // Українська мова в школі.-1958.-№3

6. Пещак М.М. Ствердіння шипячих приголосних в українській мові // Українська мова в школі.-1958.-№3

7. Скляренко В.Г. Наголошені вставні голосні в східнослов’янських мовах // Мовознавство.-1980.-№4.-с.39-45.

 

Лекція №6

Література

1. Безпалько О.П., Бойчук М.К., Жовтобрюх М.А., Самійленко С.П., Тараненко І.Й. Історична граматика української мови.-К., 1962.-с.182-200.

2. Жовтобрюх М.А., Волох О.Т., Самійленко С.П., Слинько І.І. Історична граматика української мови.-К., 1980.-с.105, § §1-8, 13.

3. Жовтобрюх М.А., Русанівський В.М., Скляренко В.Г. Історія української мови. Фонетика. -К.: Наукова думка. - 1979. - §58-75

4. Ковалик І.І. Питання іменникового словотвору в східнослов’янських мовах у порівнянні з іншими слов’янськими мовами.- Львів.-1958.-ч.І

5. Нагін Я.Д. Відмінювання іменників у степових херсонських говорах / Наукові записи Херсонського підінституту.-Херсон.-1956.№6.

6. Cамійленко С.П. Нариси з історичної морфології української мови.-К., 1964, ч.І.

7. Cамійленко С.П. Типи відмін іменників української мови та провідні фактори їх становлення // Мовознавство, 1977.-№1.-с.30-40.

Лекція №7

Займенник.

За влучним висловом академіка В.В.Виноградова займенники – це „давній граматичний клас”, який „пережив глибокі зміни своєї будови”.

У давньоруській мов були такі особові займенники:

Однина Множина Двоїна

І ос. азъ, "зъ, " мы, ны вh

ІІ ос. ты вы ва

III ос. - - -

І особа однини ще в праслов’янській мові мала три форми: *jazъ, azъ і новіший *ja.

Пам’ятки давньоруської мови ХІ – ХІІІ ст. засвідчують вживання старослов’янської форми азъ і давньоруських "зъ і ". Форма "зъ вживалася в церковній і світській давньоруській літературі, " - характерна для живої мови східних слов’ян.

У пам’ятках староукраїнської мови звичайно є форма ". Українській літературній мові та говорам властива лише форма Я.

Займенник ІІ особи однини за походженням також давній.

Займенник ви (< д-р вы) виник із праслов’янського *vy (*<jūs).

Складнішим є питання про утворення праслов’янського займенника І ос. множини *mу > д-р мы.

Неслов’янські індоєвропейські мови мають у цьому займеннику кореневий –т- (лит. mes), або – w (пор. wm. weis), або кореневий – n- (лат. nos). Тому є підстави твердити, що в спільнослов’янський період було 2 форми. І ос. мн. цього займенника: мы і ны.

Займенник І ос. двоїни вh є типовим для давньоруської церковної літератури. Категорія двоїни поступово зникає. Але на відміну від імен, що мали 3 форми двоїни, займенники І ос. двоїни мали 4 форми: Н.в. вh, Р. -М. наю, Д.-О.- нама, Зн.-на.

Зворотний займенник сєбє, що не має форм Н.в. і не змінюється за числами, виступає в давньоруській мові з кількома основами: Р.в. сєбє, Д.си, З.с", O.собою, М.сєбh.

Неособові займенники давньоруської мови мали декілька груп: присвійні – мои, мо~, мо"; твои, тво", тво~; свои, сво", сво~; нашь, наша, нашє; вашь, ваша, вашє; вказівні – сь, сє, си; тъ, то, та; онъ, она, оно; и (же), ~(же), "(же); овъ, ова, ово; такъ, така тако; сикъ, сика, сико. Усі ці займенники – слова індоєвропейського походження; питальні – къто, чьто, чьи – чии, къи – кыи, которъ-котеръ, какъ-какыи; заперечні – никъто, ничьто, никыи, ничии; неозначені – нhкъто, нhчьто, нhкыи, нhчии; означальні – вьсь, вься, вьсе; кожний (< кожьдо+ьн).

Займенники и, ", ~ і онъ, оно, она були надзвичайно близькі за значенням і функціями.

Поступово у системі вказівних займенників онъ, оно, она ставали зайвими, і це привело до використання їх у новій функції – предметно-особовій (ІІІ особи).

Форми и, ~, " почали перетворюватися у складову частину членних займенників (тъи, то~, та"), прикметників (новъи, ново~, нова"), дієприкметників, числівників.

І це привело до зміни непрямих відмінків займенників он, оно, она на непрямі відмінки займенника и, ~, ". Так утворилися суплетивні форми займенника онъ, оно, она:

Н. и онъ

Р. ~го ® ~го ® укр. його

Д. ~моу ® ~моу ® укр. йому

Для відмінювання і особових займенників характерним є суплетивізм. Д. І Зн. в. мають паралельні форми – давніші короткі форми (ми, ти, си, мя, тя, ся, ны вы, на, ва) і пізніші повні (мьнh - мънh - мнh; тобh - тебh; собh – себh).

Форми знахідного відмінка мя, тя, ся вільно вживалися в давньоруській мові навіть під наголосом: дажь имъ за м¤ и за с¤; а надhюся на богъ и на тя.

Тільки згодом вони були витіснені формами мене, тебе, себе.

В українських пам’ятках ХIV-XVIIст. мя, тя, ся звичайні (Возьмом тя з собою).

У південно-західних діалектах зберігаються давні форми мя, тя, ся: Одного тя маю.

Форми знахідного відмінка ся (<с") у давньоруській мові вживалася у функції зворотного займенника: и візьмуть на ся прутье младое, и бьють ся сами и того ся добьють, едва слhзуть лh живи (Лавр. літопис) і як афікс: Бишас¤ , другыи (Слово о полку Ігоревім).

У південно-західних говорах сучасної української мови ся (сі, си) зберігає відносну залежність: Я ся бою. Я си обую. Ми ся на вас не сподівали.

Отже, займенники характеризуються винятковою стійкістю.

Але в процесі розвитку східнослов’янських мов спільнослов’янські займенники зазнали і певних змін.

1. Усі східнослов’янські мови втратили деякі стародавні займенники.

2. Звузили сферу використання деякі займенники.

3. Займенники стали більш узагальненими, абстрактними.

4. Усі східнослов’янські мови поповнилися новотворами у системі займенників.

5. Відбулися зміни в будові та вживанні граматичних форм займенників:

а) відмирання форм ны, вы; ми, ти, си; мя, тя, ся; б) утрата граматичної категорії роду у формах Н.в. і Зн.в. множини неособових займенників;

в) зникнення форм двоїни.

Прикметник

Досліджуючи походження прикметника як окремої категорії, О.О.Потебня підкреслював, що „в історії мов, що розрізняють назву речі й ознаки, прикметник, як виділений із зв’язку ознак, як більш абстрактний, ніж іменник, пізніший від іменника і утворився з нього”.

Прикметник як окрема частина мови виникає на основі синтаксичної функції атрибута, поступово виділяючись із загальної групи імен, уточнюючи таким чином одночасно і іменник як частину мови.

У слов’янських мовах розрізняються прикметники іменні (або нечленні, короткі) та займенникові (або членні, повні).

Нечленні прикметники успадковані ще від індоєвропейської мови -основи. У спільнослов’янській мові вони відмінювалися, як іменники.

Наприклад, у давньоруській мові прикметники добръ, новъ, соухъ, студенъ відмінювалися, як іменники з основою на –ŏ- (плодъ), жіночого роду добра, нова, як іменники з основою на –ā (вода).

Іменні прикметники вживалися в основному у функції означення чи іменної частини складеного присудка. Уже в пам’ятках ХІІ-ХІІІст. Форми іменних прикметників зустрічаються рідко і поступово зникають із живої мови. У сучасній українській мові зберігаються лише залишки іменної системи відмінювання прикметників. Наприклад, присвійні прикметники батьків, Маріїн; у прізвищах, географічних назвах, іменах по батькові: Вагілевич, Львів, Кузьмич, Фастів, Лозова. Іменні форми якісних прикметників зустрічаються у фольклорі (Пливе човен води повен).

Залишки іменник прикметників зустрічаються в прислівниках типу нарівні, вручну, заново, дочиста.

Членні (займенникові) прикметники утворилися шляхом додавання до іменних прикметників відмінкових форм займенників и, ~, ". Ці вказівні займенники мали дейктичне значення. Поступово це значення займенників послаблюється, з окремого слова вони перетворюються у флексію прикметника, прикметник починає передавати узагальнену ознаку.

новъ + и ® новыи

ново + ~ ® ново~ ® новее ® нове

нова + " ® нова" ® новаа ® нова

В українській мові утворилися повні прикметники стягненої форми.

Якісні прикметники мали вищий і найвищий ступені порівняння.

Вищий ступень порівняння утворювався в давньоруській мові за допомогою суфікса –йе (*<йес), який приєднувався до безсуфіксної основи. Утворилися форми бол~, шир~, выш~. В російській мові такі форми залишилися (шире, выше, тверже). Українська мова втратила такий спосіб утворення вищого ступення порівняння.

В українській мові вищий ступінь порівняння утворюється додаванням суфікса –ш- або –іш: більший, новіший, добріший.

Суфікс –ш- походить із –ьш- (* йьш <* йьс). При утворенні вищого ступеня порівняння за допомогою суфікса –ьш- відбуваються асимілятивні і дисимілятивні процеси.

Від прикметника высокъ вищий ступінь порівняння утворювався так:

выс + ьш (ии) ® выс ь шии ® высшии ® вышшии ® выш^Тшии ® вышчии ® выщий ® вищий

Форми найвищого ступеня порівняння утворювалися за допомогою префіксів, які додавалися до вищого ступеня: найменшии, наилhпшого, наддобрейшии, надмолодшии.

Отже, українська мова в основному зберігає продуктивні прикметникові суфікси давньоруської мови, систему відмінкових закінчень членних прикметників, ступені порівняння прикметників.

Числівник

Числівник як частина мови порівняно нова частина мови в усіх слов’янських мовах, хоч слова, якими позначаються числа, кількість предметів або їх порядок при лічбі, належать до найдавнішого шару лексики. Історія цих слів відбиває процес абстрагування людського мислення. Від розуміння кількості конкретних перелічуваних предметів до абстрактно-математичного уявлення про число і кількість – тривалий час.

Коріння сучасної десяткової системи, в основі якої лежить рахунок по 10 пальцях, сягає в індоєвропейську давнину.

В індоєвропейській прамові були імена, що виражали кількість конкретних предметів:

* oinos, *duuô, *treies, *k^uetūr, *penk ^u e тощо.

Спільнослов’янська мова мала значну кількість імен, утворених від давніх індоєвропейських числівникових коренів.

Є свідчення, що колись слов’яни користувались й іншими системами лічби, які з часом були витіснені десятковою.

Спільнослов’янська мова успадкувала з індоєропейської всі порядкові числівники. Основи порядкових числівників стали базою, на якій розвинулась у спільнослов’янській мові система кількісних числівників.

З порядкових числівників першого десятка новотвором спільнослов’янської мови було слово *рьrvь «перший» - «той, що стоїть перед всіма іншими». У давньоруській мові виражалися такими словами:

одинъ, одино (одьно), одина (одьна); дъва (ч.р.), дъвh (с.р. і ж.р.); трь~ або три~ (ч.р.), три (с.р. та ж.р.), чєтырє (ч.р.), чєтыри (с.р. і ж.р.), п"ть, шєсть, сємь (сєдмь), осмь, дєв"ть, дєс"ть, съто, тыс"ча (для всіх родів).

У числівнику (прикметнику) ~динъ на східнослов’янському грунті уже в ХІ ст. засвідчується початкове о-: ~динъ>одинъ.

В українських грамотах XIV-XV ст. форми з початковим о вже переважають.

Усі числівники від двох до десяти – це слова з індоєвропейськими коренями. Вони зазнали тільки деяких фонетичних змін, утворивши сучасні форми: дъва > два, д-р трь~ (три~) ч.р., три (ж.р.) – укр. три; чєтырє (ч.р.), чєтырє (ч.р.), чєтыри – укр. чотири, д-р п"ть ® укр. п’ять, шєсть ® укр. шість, д-р сємь (сєдмь) ® сім, д-р осмь ® вісім, д-р дєв"ть ® укр. дев’ять, дєс"ть ® десять.

40 – четырє дєс"тє – стара назва у східних слов’ян виходить з ужитку і замінюється словом сорокъ (соро¢къ – “сорочка”, “мішечок”, куди вкладалось 40 шкір соболів або білок – набір на шубу) з ХІІІст.

Ще вживалися такі слова: несвhда, тьма (10000), легіон (100000), леорд (1000000), воронъ (10000000) Мільйон і мільярд – запозичення з французької мови.

Назви чисел другого десятка утворювалися в давньоруській мові способом додавання до назв одиниць за допомогою прийменника на форми місцевого відмінка числівника дєсять. Отже, способом лексиколізації словосполучення утворюються назви чисел другого десятка:

 

М.в. Зн.в.

Одинъ на дєсятє ® одинънадєсять

 

Форма місцевого відмінка змінюється на форму знахідного дєсять: одинъ на дєсять, дъва на дєсять, п"ть на дєсять.

Форма дєсять втрачає наголос, змінює свій звуковий склад: дєсять ® дьсять ® дцять: один ъ надєсять ® одиннадьсять ® одинадсять ® одинад^Тсять ® одинад(тс)ять ® одинадцять.

Назви десятків (20-90) первісно також були складеними конструкціями, в яких назви одиниць поєднувалися із словом дєсять у формі Н.в. двоїни, множини або Р. множини:

Н.дв.

дъва дєсяти ® двадцять

Н.мн.

три дєсятє ® тридцять

Н.мн. Р.мн. Р.мн.

чєтырє дєсятє ® п"ть дєсятъ, шєсть дєсятъ

Дев’яносто виникло внаслідок контамінації девян-о-сто – 9 десятків від ста (лічба шляхом віднімання одиниць від дальшого десятка). Назви сотень у давньоруській мові – це складені конструкції такого же типу:

дъвh сътh (Н.в.дв.), три съта, чєтыри съта (Н.мн.), п"ть сътъ, шесть сътъ, сємь сътъ (Р.в.мн.)

Складені числівники утворювалися приєднанням до назв більшого числа назв менших чисел за допомогою єднальних сполучників и, ти, да: съто и тридєс"ть и дъва (132).

Порядкові числівники спільнослов’янська мова успадкувала з індоєвропейської. Новотвором є для спільнослов’янської мови слово *pьrvъ, що є похідним від кореня *pьr - + суф. *vo. Давньоруський числівник пьрвъ, пьрво, пьрва утворився не від основи кількісного одинъ, одьно, одьна, а від іменного кореня пьрв – (“передній”). Сучасний порядковий числівник української мови перший утворився від форми вищого ступеня порівняння –ьш-: пьрвъ + ьш ® первшии ® перший. У давньоруській мові паралельно з прикметником числового значення другыи існував і въторъ.

Слово другыи успадкувала українська мова.

А въторъ зберігається лише у словах вівторок, повторювати, півтора, повторення.

На основі простих порядкових утворилися складні пьрвъ на дєс"тє, въторъ на дєс"тє.

Першою частиною є порядковий числівник, а другою – застиглий вираз на дес"тє. Після виникнення складних кількісних числівників типу одинънадцять змінюється вигляд і порядкових складних числівників: не першийнадцятий, а одинадцятий, не другийнадцятий, а дванадцятий.

Складені порядкові числівники у давньоруській мові в усіх компонентах мали форми порядкових: у лhто шєстотыс¤чно~ дєв¤тьсотъ и шєстьнадєс¤тоє.

У давньоруській мові відомі були і збірні числівники: дъвои, дъво~, дъво"; обои, обо~, обо"; трои, тро~, тро", четвер", четверо, четвера; п"теръ, п"теро, п"тера.

Маючи дуже вузьку сферу вживання, такі числівники у мовах східних слов’ян зникають. Найстійкішими виявились форми Н.в.-Зн.в. однини середнього роду: дъво~, обо~, тро~, тро", четверо, п"теро, від яких походять прислівники типу надвоє, натроє і сучасні збірні числівники двоє, троє, обоє.

Перші чотрири кількісні числівники, а також оба в давньоруській мові ще зберігали характер прикметника, виражаючи кількісну ознаку предмета. Вони узгоджувалися з означуваними іменниками в роді, числі і відмінку: дъва стола, дъвh руцh.

Числівники одинъ, одьно (одино), одьна (одина) змінювались, як вказівні займенники тъ, то, та. (Таблиці відмінювання іменників, прикметників див у посібнику Жовтобрюх М.А., Волох О.Т., Самійленко С.П., Слинько І.І. Історична граматика української мови –К., 1980.-с.126-127, 133-134, 144-145, 147-148, 158, 161, 163, 171, 173-174, 190-191, 192-194).

Числівники три~ і четыре відмінювалися за типом іменникового відмінювання (з осн. –ĭ-), числівники п"ть - дєв"ть відмінювалися тільки в однині за зразком іменників з основою на – ĭ, а числівник дєсять мав форми однини, множини і двоїни, числівник съто відмінювався, як іменник середнього роду з основою на – ŏ-, і мав форми однини, множини і двоїни.

Складені кількісні числівники 11-19 утворилися із словосполучень, і в них відмінювалася лише перша частина. Коли вони змінили свою структуру, перетворившись в складні, флексії пересунулися на кінець слова, а перша частина втратила відмінювання: д-р трhмъ на дєс"ть ® укр. тринадцяти. У складених числівниках 50-90 спочатку відмінювалася лише перша частина: семьюдесять джерелъ, по семи десятъ женъ. В процесі перетворення складених числівників на складні починають відмінюватись обидві частини: на оставить ли десяти и девяти. У ХV-XVI ст. перша частина втрачає відмінювання, а ІІ в непрямих відміннах приймає пізніше утворені закінчення числівника десять:

по пятдесятъ головяжен соли.

Назви сотен відмінювались в обох частинах:

дъвh сътh - у двоїні.

Н.-Зн. дъвh сътh

Р.-М. дъву съту

Д.-О. дъвhма сътама.

У сучасній українській мові зберігається давнє відмінювання числівників 200-900.

У числівника 200 втрачені форми двоїни, і тепер він відмінюється за зразком 300.

Порядкові чичлівники пьрвъ, чєтвьртъ, п"тъ відмінювались і відмінюються, як нечленні або як членні прикметники.

Отже, в історії української мови відбувалися різні процеси, які сприяли оформленню числівників в окрему частину мови.

 

Література

1. Арполенко Г.П., Городенська К.Г., Щербатюк Г.Х. Числівник в українській мові.-К., 1980.

2. Бевзенко С.П., Грищенко А.П., Лукінова Т.Б., Німчук В.В., Русанівський В.М. Історія української мови. Морфологія -К., 1978.- §32-42; 48-58.

3. Безпалько О.П., Бойчук М.К., Жовтобрюх М.А., Самійленко С.П., Тараненко І.Й. Історична граматика української мови.-К., 1962.- §62-79.

4. Грищенко А.П. Прикметник в українській мові. – К., 1978

5. Жовтобрюх М.А., Волох О.Т., Самійленко С.П., Слинько І.І. Історична граматика української мови.-К.: Вища школа, 1980.- §§19-32.

6. Супрун А.С. Славянские числительные. – Минск, 1969

Лекція №8.

Форми імперфекта

Однина	Множина	Двоїна
I ос. писахъ	писахомъ	писаховh
II ос. писашє	писастє	писаста
III ос. писашє (-ть)	писаху (-ть)	писаста
I ос. б"хъ	б"хомъ	б"ховh
II ос. б"шє	б"стє	б"ста
III ос. б"шє (-ть)	б"ху (-ть)	б"ста

У мові східних слов’ян імперфект рано вийшов з ужитку.

Перфект (від латинського perfectum – “завершене”) – це складена форма минулого часу, яка означає результат минулої завершеної дії. Перфект утворювався аналітичним способом – шляхом поєднання активного не- членного дієприкметника минулого часу на – лъ, -ло, -ла, що ніс на собі основне змістове навантаження дієслова, і особових форм теперішнього часу від допоміжного дієслова БЫТИ, які виражали граматичний зміст форми. Отже, перфект не є власне минулим часом, в ньому поєднується значення минулого і теперішнього часу.

Однина	Множина	Двоїна
I ос. писалъ, -ла, -ло ~смь	писали, -лы, -ла ~смъ	писала, -л, -л ~свh
II ос.писалъ, -ла, -ло ~си	писали, -лы, -ла ~стє	писала, -л, -л ~ста
III ос.писалъ, -ла, -ло ~сть	писали, -лы, -ла сутъ	писала, -л, -л ~ста

Коли особові займенники почали виступати в реченні підметами і вказувати на діяча, допоміжне дієслово стало зайвою граматичною формою і випускалось.

Так із складеної (аналітичної) форми перфекта утворюється сучасна проста форма минулого часу. Тому сучасні дієслова минулого часу – це не особова, а родова форма.

Плюсквамперфект (від латинського plusquamperfectum – передминулий) – аналітична форма, яка виражала минулу дію, що відбувалася раніше іншої минулої. Його називають ще передминулим, або давноминулим часом: бhхъ поставил; б"ху пришли.

Плюсквамперфект утворювався від дієприкметників на –лъ, -ла, -ло і допоміжного дієслова быти в імперфекті (писалъ, -ла, -ло б"хъ) чи в перфекті (писалъ, -ла, -ло былъ, -ла, -ло "смь).

У формах плюсквамперфекта з тих же причин, що й у перфекті, стало поступово випускатися допоміжне дієслово "смь, "си..., і плюсквамперфект вживається без допоміжного дієслова: былъ кривду учинилъ.

З цих скорочених форм плюсквамперфекта утворилися сучасні складені форми давноминулого часу: читав був, ходив був, ходили були.

Розвиток нової дієслівної категорії – категорії виду – зумовив руйнування давньої розгалуженої системи минулого часу: замість 4-х давньоруських форм встановилася одна загальна форма минулого часу.

Внаслідок видової диференціації в окрему групу виділилися префіксальні дієслова доконаного виду (творю-> сътворю) – це дієслова майбутнього часу.

Майбутній час виражався в давньоруській мові трьома формами: одна проста і дві складені. Простий майбутній утворювався від основ теперішнього часу доконаного виду (поразумhим, послушаим) за допомогою префіксів.

Аналітичні форми майбутнього часу виражалися поєднанням інфінітива основного дієслова з формами теперішньо-майбутнього часу допоміжних дієслів быти, имати, начати, хотhти (I форма): начьну, хочю, иму писати і від форм дієприкметників минулого часу на –лъ, -ла, -ло та особових форм допоміжного дієслова буду (II форма): буду ходилъ, -ла, -ло.

II форма майбутнього часу у східнослов’янських мовах поступово вийшла з ужитку. У сучасній українській мові ця форма майбутнього часу не вживається.

Наймолодшою часовою формою української мови є різновид futurum primum, утворюваний поєднанням інфінітива основного дієслова з формами теперішньо-майбутнього часу допоміжного дієслова "ти: иму писати -> писати иму -> писатиму. Така форма майбутнього часу – це характерна риса української мови.

Література

1. Жовтобрюх М.А., Волох О.Т., Cамійленко С.П., Слинько І.І. Історична граматика української мови. – К.: Вища школа. –1980. - §33-36.

2. Бевзенко С.П., Грищенко А.П., Лукінова Т.Б., Нілочку В.В., Русанівський В.М. Історія української мови. Морфологія. – К., 1978. - §83-107.

3. Безпалько О.П., Cамійленко С.П., Тараненко І.Й. Історична граматика української мови. – К., 1962. - §80-82.

4. Русанівський В.М. Структура українського дієслова. –К., 1971.

Лекція № 9.

Дієприкметник

 

У давньоруській мові були активні і пасивні дієприкметники теперішнього і минулого часу. Мали членні і нечленні форми. Вони відмінювалися (зразки відмінювання див.: Жовтобрюх М.А., Волох О.Т., Cамійленко С.П., Слинько. Історична граматика української мови. –К.: Вища школа. – 1980. - §42.

Активні дієприкметники теперішнього часу утворювалися від основи дієслів теперішнього часу за допомогою суфіксів –уч-, -ач-: несучи, носячи. Відмінювалися, як прикметники м’якої групи. Активні нечленні дієприкметники минулого часу утворювалися від основи інфінітива за допомогою суфіксів –ъш- і –въш-: несъша, вєдша.

Доля активних не членних дієприкметників у східнослов’янських мовах подібна до долі нечленних прикметників: переставши виконувати функцію означення в реченні, вони перестали відмінюватися і перетворилися в дієприслівники.

Залишки давньоруських активних нечленних дієприкметників в українській мові маємо в дієприслівниках із суфіксами –учи-, -ачи-: ідучи, люблячи.

Членні активні дієприкметники в давньоруській мові утворювалися (як і членні прикметники) за допомогою вказівних займенників и, ~, ": нєсыи, нєсучє~, несучи".

У староукраїнській мові вони вживалися до XVIII ст.. У сучасній українській мові вони занепали. Втративши дієслівні ознаки, вони перейшли до прикметників: гарячий, колючий, блискучий, лежачий.

У давньоруській мові були ще активні нечленні дієприкметники минулого часу на –лъ, -ла, -ло, які не відмінювалися. Вони входили до перфекта, плюсквамперфекта, умовного способу і складеного майбутнього часу (неслъ, -ла, -ло).

Сліди таких дієприкметників: посивілий, гнилий.

Пасивні дієприкметники теж були теперішнього і минулого часу, мали членні і нечленні форми відмінювалися, як прикметники.

Пасивні дієприкметники утворювалися від основи теперішнього часу за допомогою суфікса –м-: вєдомъ, нєсомъ, хвалимъ, носимъ, -а, о.

Пасивні дієприкметники минулого часу утворювалися за допомогою суфіксів –н-, -ен-, -т- від основ інфінітива: забытъ, данъ, хвалєнъ.

Нечленні пасивні дієприкметники українською мовою втрачені. Залишки: присудкові слова на -но, -то: розбито, виконано, зрито. Членні пасивні дієприкметники теперішнього часу не збереглися в сучасній українській мові. Форми їх відомі лише у значенні прикметників: відомий, любимий.

Членні форми пасивних дієприкметників минулого часу повністю збереглися в сучасній українській мові: несений, битий, пришитий.

 

Література.

1. Бевзенко С.П., Грищенко А.П., Лукінова Т.Б., Німчук В.В., Русанівський В.М. Історія української мови. Морфологія. – К., 1978. - §71-82; 116-118.

2. Безпалько О.П., Бойчук М.К., Жовтобрюх М.А., Cамійленко С.П., Тараненко І.Й. Історична граматика української мови. –К., 1962. -§85-88.

3. Жовтобрюх М.А., Волох О.Т., Cамійленко С.П., Слинько І.І. Історична граматика української мови. – К.: Вища школа. –1980. -§39-42.

4. Русанівський В.М. Структура українського дієслова. –К., 1971.

 

Лекція №10

Сполучники

Кількість сполучників у праслов’янській мові і в давньоруській, які і в сучасних східнослов’янських мовах, порівняно обмежена.

Найбільш уживаними сполучниками сурядності в давньоруській мові були сполучники: и, да, а, но, ли, или, та, чи, любо; підрядні: бо, ибо, яко, оже, аже, занh, потоль, поколь.

Похідні: али, либо, аже, или, даже, не тъкъмо…нъ(но), или … или.

В українській мові збереглися давньоруські первинні сполучники: і, та, чи, а, бо; похідні: що, як, де, коли, куди (< д-р чьто, "ко, къдє, коли, куду).

Вийшли з ужитку: иже, hже, къгда, поколь.

Частки

Походження більшості праіндоєвропейських часток темне. Вони подібні до основ без закінчення. Деякі частки виникли з займенникових слів. Найдавніші слов’янські частки омонімічні зі сполучниками.

До найдавніших індоєвропейських часток належить заперечна *ne (первісно вона означала вигук огиди).

До давніх слов’янських часток належить частка *da, яку пов’язують із індоєвропейським вказівним займенником *do. Найраніше слов’янські пам’ятки фіксують її у функції “нехай”, однак, можливо, вона вживалася і як ствердна (рос. Да).

Найпоширенішими частками в давньоруській мові були: бо, жє, нє, ни, нh, ли, пакъ, чи(ци), сє, да, атъ(ать).

Стверджувальною була давньоруська частка ~и: и ~му ~и.

Для звичайного заперечення вживалася частка не, для підсиленого – ни.

Із питальних часток зустрічається частка ли: чадо видиши ли печеру сию.

Виразною питальною часткою була чи/ци. Специфічна давньоруська форма ци зустрічається в текстах частіше, ніж праслов’янська чи: брат Володимире ци давно еси хр(с)тъ цhловалъ ко мн~.

Давньоруська форма ци споріднена етимологічно зі старослов’янською цh “хоча, однак”.

Модальні частки: дhти, дhяти (із значенням “говорити”)

Вказівні: сь-се, ото, то.

Видільні: оли, оли же, ноли.

Підсильні: же, и, бо, пакы/пакъ.

Кількісні: нh (вказувала на приблизність), "ко.

Формотворчі: е", ать, да, бы.

Словотворчі: нє (нєлюби~ “ворожнеча), нh(нhкъто)”.

Сучасна українська мова засвоїла більшість давньоруських часток, зокрема заперечні не, ні, ані; підсилювальні же(ж), бо; питальну чи; вказівну це (се); видільну тільки.

В українській мові виникло чимало нових часток (-будь-, -небудь-, хай, нехай).

Вигуки

Вигуки виникли на ґрунті мимовільних, інстинктивних окликів. Це первинні вигуки.

Звуконаслідування формувалося на ґрунті імітації людиною звуків навколишнього світу.

Отже, вигуки і звуконаслідувальних – давній клас слів, які мають чимало подібного в споріднених і неспоріднених мовах світу.

Характер найдавніших східнослов’янських пам’яток сприяв фіксації на письмі вигуків і звуконаслідування слів. Але з розвитком оригінального світського письменства в текстах виступає дедалі більша кількість слів цього класу. Неповна фіксація їх у найдавніших пам’ятках, отже, не означає, що вигуків було мало в мові східних слов’ян.

Порівняно часто в давньоруських пам’ятках фіксуються первинні вигуки: о, охъ, ахъ, олє, волє, увы: О жено! Вhра твоя спасе тя.

Для вираження жалю, подиву виступає вигук ОЛЕ!, що іноді посилюється займенниковим елементом тh: и ре(ч) але тh нhкто м¤ оудареи за плече.

Вважається, що це слово виникло від поєднання первісного вигук О та частки – ле, пор. ст.–сл: алє, болг. о леле! укр. о леле!