Історія іменних частин мови: займенника, прикметника, числівника

 

Слід підкреслити, що всі іменні частини мови виникли із загальної категорії імен внаслідок формування у людини абстрактного мислення, що сприяло відокремленню назв якості, кількості, замінників цих назв від назв істот і предметів. Так від імен відокремилися прикметники, числівники, займенники, сформувавши окремі частини мови.

Займенник.

За влучним висловом академіка В.В.Виноградова займенники – це „давній граматичний клас”, який „пережив глибокі зміни своєї будови”.

У давньоруській мов були такі особові займенники:

Однина Множина Двоїна

І ос. азъ, "зъ, " мы, ны вh

ІІ ос. ты вы ва

III ос. - - -

І особа однини ще в праслов’янській мові мала три форми: *jazъ, azъ і новіший *ja.

Пам’ятки давньоруської мови ХІ – ХІІІ ст. засвідчують вживання старослов’янської форми азъ і давньоруських "зъ і ". Форма "зъ вживалася в церковній і світській давньоруській літературі, " - характерна для живої мови східних слов’ян.

У пам’ятках староукраїнської мови звичайно є форма ". Українській літературній мові та говорам властива лише форма Я.

Займенник ІІ особи однини за походженням також давній.

Займенник ви (< д-р вы) виник із праслов’янського *vy (*<jūs).

Складнішим є питання про утворення праслов’янського займенника І ос. множини *mу > д-р мы.

Неслов’янські індоєвропейські мови мають у цьому займеннику кореневий –т- (лит. mes), або – w (пор. wm. weis), або кореневий – n- (лат. nos). Тому є підстави твердити, що в спільнослов’янський період було 2 форми. І ос. мн. цього займенника: мы і ны.

Займенник І ос. двоїни вh є типовим для давньоруської церковної літератури. Категорія двоїни поступово зникає. Але на відміну від імен, що мали 3 форми двоїни, займенники І ос. двоїни мали 4 форми: Н.в. вh, Р. -М. наю, Д.-О.- нама, Зн.-на.

Зворотний займенник сєбє, що не має форм Н.в. і не змінюється за числами, виступає в давньоруській мові з кількома основами: Р.в. сєбє, Д.си, З.с", O.собою, М.сєбh.

Неособові займенники давньоруської мови мали декілька груп: присвійні – мои, мо~, мо"; твои, тво", тво~; свои, сво", сво~; нашь, наша, нашє; вашь, ваша, вашє; вказівні – сь, сє, си; тъ, то, та; онъ, она, оно; и (же), ~(же), "(же); овъ, ова, ово; такъ, така тако; сикъ, сика, сико. Усі ці займенники – слова індоєвропейського походження; питальні – къто, чьто, чьи – чии, къи – кыи, которъ-котеръ, какъ-какыи; заперечні – никъто, ничьто, никыи, ничии; неозначені – нhкъто, нhчьто, нhкыи, нhчии; означальні – вьсь, вься, вьсе; кожний (< кожьдо+ьн).

Займенники и, ", ~ і онъ, оно, она були надзвичайно близькі за значенням і функціями.

Поступово у системі вказівних займенників онъ, оно, она ставали зайвими, і це привело до використання їх у новій функції – предметно-особовій (ІІІ особи).

Форми и, ~, " почали перетворюватися у складову частину членних займенників (тъи, то~, та"), прикметників (новъи, ново~, нова"), дієприкметників, числівників.

І це привело до зміни непрямих відмінків займенників он, оно, она на непрямі відмінки займенника и, ~, ". Так утворилися суплетивні форми займенника онъ, оно, она:

Н. и онъ

Р. ~го ® ~го ® укр. його

Д. ~моу ® ~моу ® укр. йому

Для відмінювання і особових займенників характерним є суплетивізм. Д. І Зн. в. мають паралельні форми – давніші короткі форми (ми, ти, си, мя, тя, ся, ны вы, на, ва) і пізніші повні (мьнh - мънh - мнh; тобh - тебh; собh – себh).

Форми знахідного відмінка мя, тя, ся вільно вживалися в давньоруській мові навіть під наголосом: дажь имъ за м¤ и за с¤; а надhюся на богъ и на тя.

Тільки згодом вони були витіснені формами мене, тебе, себе.

В українських пам’ятках ХIV-XVIIст. мя, тя, ся звичайні (Возьмом тя з собою).

У південно-західних діалектах зберігаються давні форми мя, тя, ся: Одного тя маю.

Форми знахідного відмінка ся (<с") у давньоруській мові вживалася у функції зворотного займенника: и візьмуть на ся прутье младое, и бьють ся сами и того ся добьють, едва слhзуть лh живи (Лавр. літопис) і як афікс: Бишас¤ , другыи (Слово о полку Ігоревім).

У південно-західних говорах сучасної української мови ся (сі, си) зберігає відносну залежність: Я ся бою. Я си обую. Ми ся на вас не сподівали.

Отже, займенники характеризуються винятковою стійкістю.

Але в процесі розвитку східнослов’янських мов спільнослов’янські займенники зазнали і певних змін.

1. Усі східнослов’янські мови втратили деякі стародавні займенники.

2. Звузили сферу використання деякі займенники.

3. Займенники стали більш узагальненими, абстрактними.

4. Усі східнослов’янські мови поповнилися новотворами у системі займенників.

5. Відбулися зміни в будові та вживанні граматичних форм займенників:

а) відмирання форм ны, вы; ми, ти, си; мя, тя, ся; б) утрата граматичної категорії роду у формах Н.в. і Зн.в. множини неособових займенників;

в) зникнення форм двоїни.

Прикметник

Досліджуючи походження прикметника як окремої категорії, О.О.Потебня підкреслював, що „в історії мов, що розрізняють назву речі й ознаки, прикметник, як виділений із зв’язку ознак, як більш абстрактний, ніж іменник, пізніший від іменника і утворився з нього”.

Прикметник як окрема частина мови виникає на основі синтаксичної функції атрибута, поступово виділяючись із загальної групи імен, уточнюючи таким чином одночасно і іменник як частину мови.

У слов’янських мовах розрізняються прикметники іменні (або нечленні, короткі) та займенникові (або членні, повні).

Нечленні прикметники успадковані ще від індоєвропейської мови -основи. У спільнослов’янській мові вони відмінювалися, як іменники.

Наприклад, у давньоруській мові прикметники добръ, новъ, соухъ, студенъ відмінювалися, як іменники з основою на –ŏ- (плодъ), жіночого роду добра, нова, як іменники з основою на –ā (вода).

Іменні прикметники вживалися в основному у функції означення чи іменної частини складеного присудка. Уже в пам’ятках ХІІ-ХІІІст. Форми іменних прикметників зустрічаються рідко і поступово зникають із живої мови. У сучасній українській мові зберігаються лише залишки іменної системи відмінювання прикметників. Наприклад, присвійні прикметники батьків, Маріїн; у прізвищах, географічних назвах, іменах по батькові: Вагілевич, Львів, Кузьмич, Фастів, Лозова. Іменні форми якісних прикметників зустрічаються у фольклорі (Пливе човен води повен).

Залишки іменник прикметників зустрічаються в прислівниках типу нарівні, вручну, заново, дочиста.

Членні (займенникові) прикметники утворилися шляхом додавання до іменних прикметників відмінкових форм займенників и, ~, ". Ці вказівні займенники мали дейктичне значення. Поступово це значення займенників послаблюється, з окремого слова вони перетворюються у флексію прикметника, прикметник починає передавати узагальнену ознаку.

новъ + и ® новыи

ново + ~ ® ново~ ® новее ® нове

нова + " ® нова" ® новаа ® нова

В українській мові утворилися повні прикметники стягненої форми.

Якісні прикметники мали вищий і найвищий ступені порівняння.

Вищий ступень порівняння утворювався в давньоруській мові за допомогою суфікса –йе (*<йес), який приєднувався до безсуфіксної основи. Утворилися форми бол~, шир~, выш~. В російській мові такі форми залишилися (шире, выше, тверже). Українська мова втратила такий спосіб утворення вищого ступення порівняння.

В українській мові вищий ступінь порівняння утворюється додаванням суфікса –ш- або –іш: більший, новіший, добріший.

Суфікс –ш- походить із –ьш- (* йьш <* йьс). При утворенні вищого ступеня порівняння за допомогою суфікса –ьш- відбуваються асимілятивні і дисимілятивні процеси.

Від прикметника высокъ вищий ступінь порівняння утворювався так:

выс + ьш (ии) ® выс ь шии ® высшии ® вышшии ® выш^Тшии ® вышчии ® выщий ® вищий

Форми найвищого ступеня порівняння утворювалися за допомогою префіксів, які додавалися до вищого ступеня: найменшии, наилhпшого, наддобрейшии, надмолодшии.

Отже, українська мова в основному зберігає продуктивні прикметникові суфікси давньоруської мови, систему відмінкових закінчень членних прикметників, ступені порівняння прикметників.

Числівник

Числівник як частина мови порівняно нова частина мови в усіх слов’янських мовах, хоч слова, якими позначаються числа, кількість предметів або їх порядок при лічбі, належать до найдавнішого шару лексики. Історія цих слів відбиває процес абстрагування людського мислення. Від розуміння кількості конкретних перелічуваних предметів до абстрактно-математичного уявлення про число і кількість – тривалий час.

Коріння сучасної десяткової системи, в основі якої лежить рахунок по 10 пальцях, сягає в індоєвропейську давнину.

В індоєвропейській прамові були імена, що виражали кількість конкретних предметів:

* oinos, *duuô, *treies, *k^uetūr, *penk ^u e тощо.

Спільнослов’янська мова мала значну кількість імен, утворених від давніх індоєвропейських числівникових коренів.

Є свідчення, що колись слов’яни користувались й іншими системами лічби, які з часом були витіснені десятковою.

Спільнослов’янська мова успадкувала з індоєропейської всі порядкові числівники. Основи порядкових числівників стали базою, на якій розвинулась у спільнослов’янській мові система кількісних числівників.

З порядкових числівників першого десятка новотвором спільнослов’янської мови було слово *рьrvь «перший» - «той, що стоїть перед всіма іншими». У давньоруській мові виражалися такими словами:

одинъ, одино (одьно), одина (одьна); дъва (ч.р.), дъвh (с.р. і ж.р.); трь~ або три~ (ч.р.), три (с.р. та ж.р.), чєтырє (ч.р.), чєтыри (с.р. і ж.р.), п"ть, шєсть, сємь (сєдмь), осмь, дєв"ть, дєс"ть, съто, тыс"ча (для всіх родів).

У числівнику (прикметнику) ~динъ на східнослов’янському грунті уже в ХІ ст. засвідчується початкове о-: ~динъ>одинъ.

В українських грамотах XIV-XV ст. форми з початковим о вже переважають.

Усі числівники від двох до десяти – це слова з індоєвропейськими коренями. Вони зазнали тільки деяких фонетичних змін, утворивши сучасні форми: дъва > два, д-р трь~ (три~) ч.р., три (ж.р.) – укр. три; чєтырє (ч.р.), чєтырє (ч.р.), чєтыри – укр. чотири, д-р п"ть ® укр. п’ять, шєсть ® укр. шість, д-р сємь (сєдмь) ® сім, д-р осмь ® вісім, д-р дєв"ть ® укр. дев’ять, дєс"ть ® десять.

40 – четырє дєс"тє – стара назва у східних слов’ян виходить з ужитку і замінюється словом сорокъ (соро¢къ – “сорочка”, “мішечок”, куди вкладалось 40 шкір соболів або білок – набір на шубу) з ХІІІст.

Ще вживалися такі слова: несвhда, тьма (10000), легіон (100000), леорд (1000000), воронъ (10000000) Мільйон і мільярд – запозичення з французької мови.

Назви чисел другого десятка утворювалися в давньоруській мові способом додавання до назв одиниць за допомогою прийменника на форми місцевого відмінка числівника дєсять. Отже, способом лексиколізації словосполучення утворюються назви чисел другого десятка:

 

М.в. Зн.в.

Одинъ на дєсятє ® одинънадєсять

 

Форма місцевого відмінка змінюється на форму знахідного дєсять: одинъ на дєсять, дъва на дєсять, п"ть на дєсять.

Форма дєсять втрачає наголос, змінює свій звуковий склад: дєсять ® дьсять ® дцять: один ъ надєсять ® одиннадьсять ® одинадсять ® одинад^Тсять ® одинад(тс)ять ® одинадцять.

Назви десятків (20-90) первісно також були складеними конструкціями, в яких назви одиниць поєднувалися із словом дєсять у формі Н.в. двоїни, множини або Р. множини:

Н.дв.

дъва дєсяти ® двадцять

Н.мн.

три дєсятє ® тридцять

Н.мн. Р.мн. Р.мн.

чєтырє дєсятє ® п"ть дєсятъ, шєсть дєсятъ

Дев’яносто виникло внаслідок контамінації девян-о-сто – 9 десятків від ста (лічба шляхом віднімання одиниць від дальшого десятка). Назви сотень у давньоруській мові – це складені конструкції такого же типу:

дъвh сътh (Н.в.дв.), три съта, чєтыри съта (Н.мн.), п"ть сътъ, шесть сътъ, сємь сътъ (Р.в.мн.)

Складені числівники утворювалися приєднанням до назв більшого числа назв менших чисел за допомогою єднальних сполучників и, ти, да: съто и тридєс"ть и дъва (132).

Порядкові числівники спільнослов’янська мова успадкувала з індоєвропейської. Новотвором є для спільнослов’янської мови слово *pьrvъ, що є похідним від кореня *pьr - + суф. *vo. Давньоруський числівник пьрвъ, пьрво, пьрва утворився не від основи кількісного одинъ, одьно, одьна, а від іменного кореня пьрв – (“передній”). Сучасний порядковий числівник української мови перший утворився від форми вищого ступеня порівняння –ьш-: пьрвъ + ьш ® первшии ® перший. У давньоруській мові паралельно з прикметником числового значення другыи існував і въторъ.

Слово другыи успадкувала українська мова.

А въторъ зберігається лише у словах вівторок, повторювати, півтора, повторення.

На основі простих порядкових утворилися складні пьрвъ на дєс"тє, въторъ на дєс"тє.

Першою частиною є порядковий числівник, а другою – застиглий вираз на дес"тє. Після виникнення складних кількісних числівників типу одинънадцять змінюється вигляд і порядкових складних числівників: не першийнадцятий, а одинадцятий, не другийнадцятий, а дванадцятий.

Складені порядкові числівники у давньоруській мові в усіх компонентах мали форми порядкових: у лhто шєстотыс¤чно~ дєв¤тьсотъ и шєстьнадєс¤тоє.

У давньоруській мові відомі були і збірні числівники: дъвои, дъво~, дъво"; обои, обо~, обо"; трои, тро~, тро", четвер", четверо, четвера; п"теръ, п"теро, п"тера.

Маючи дуже вузьку сферу вживання, такі числівники у мовах східних слов’ян зникають. Найстійкішими виявились форми Н.в.-Зн.в. однини середнього роду: дъво~, обо~, тро~, тро", четверо, п"теро, від яких походять прислівники типу надвоє, натроє і сучасні збірні числівники двоє, троє, обоє.

Перші чотрири кількісні числівники, а також оба в давньоруській мові ще зберігали характер прикметника, виражаючи кількісну ознаку предмета. Вони узгоджувалися з означуваними іменниками в роді, числі і відмінку: дъва стола, дъвh руцh.

Числівники одинъ, одьно (одино), одьна (одина) змінювались, як вказівні займенники тъ, то, та. (Таблиці відмінювання іменників, прикметників див у посібнику Жовтобрюх М.А., Волох О.Т., Самійленко С.П., Слинько І.І. Історична граматика української мови –К., 1980.-с.126-127, 133-134, 144-145, 147-148, 158, 161, 163, 171, 173-174, 190-191, 192-194).

Числівники три~ і четыре відмінювалися за типом іменникового відмінювання (з осн. –ĭ-), числівники п"ть - дєв"ть відмінювалися тільки в однині за зразком іменників з основою на – ĭ, а числівник дєсять мав форми однини, множини і двоїни, числівник съто відмінювався, як іменник середнього роду з основою на – ŏ-, і мав форми однини, множини і двоїни.

Складені кількісні числівники 11-19 утворилися із словосполучень, і в них відмінювалася лише перша частина. Коли вони змінили свою структуру, перетворившись в складні, флексії пересунулися на кінець слова, а перша частина втратила відмінювання: д-р трhмъ на дєс"ть ® укр. тринадцяти. У складених числівниках 50-90 спочатку відмінювалася лише перша частина: семьюдесять джерелъ, по семи десятъ женъ. В процесі перетворення складених числівників на складні починають відмінюватись обидві частини: на оставить ли десяти и девяти. У ХV-XVI ст. перша частина втрачає відмінювання, а ІІ в непрямих відміннах приймає пізніше утворені закінчення числівника десять:

по пятдесятъ головяжен соли.

Назви сотен відмінювались в обох частинах:

дъвh сътh - у двоїні.

Н.-Зн. дъвh сътh

Р.-М. дъву съту

Д.-О. дъвhма сътама.

У сучасній українській мові зберігається давнє відмінювання числівників 200-900.

У числівника 200 втрачені форми двоїни, і тепер він відмінюється за зразком 300.

Порядкові чичлівники пьрвъ, чєтвьртъ, п"тъ відмінювались і відмінюються, як нечленні або як членні прикметники.

Отже, в історії української мови відбувалися різні процеси, які сприяли оформленню числівників в окрему частину мови.

 

Література

1. Арполенко Г.П., Городенська К.Г., Щербатюк Г.Х. Числівник в українській мові.-К., 1980.

2. Бевзенко С.П., Грищенко А.П., Лукінова Т.Б., Німчук В.В., Русанівський В.М. Історія української мови. Морфологія -К., 1978.- §32-42; 48-58.

3. Безпалько О.П., Бойчук М.К., Жовтобрюх М.А., Самійленко С.П., Тараненко І.Й. Історична граматика української мови.-К., 1962.- §62-79.

4. Грищенко А.П. Прикметник в українській мові. – К., 1978

5. Жовтобрюх М.А., Волох О.Т., Самійленко С.П., Слинько І.І. Історична граматика української мови.-К.: Вища школа, 1980.- §§19-32.

6. Супрун А.С. Славянские числительные. – Минск, 1969

Лекція №8.