Законодавча діяльність зунр. Злука унр і зунр

Глибокі й радикальні зміни ЗУНР проводила у соці­ально-політичній сфері, економіці, освіті, культурі тощо. Так, 15 лютого 1919 р. Українська національна рада прий­няла закон про державну мову. Нею стала українська;

національним меншинам гарантувалося право вживати в офіційних відносинах з державною владою, усно чи пись­мово, рідну мову, а владі, державним інституціям відпові­дати рідною мовою громадян, котрі звертаються до них. Національним меншинам гарантувалося право вільно роз­вивати свою мову, культуру, мати свої школи, бібліотеки, видавництва, видавати періодичні видання.

У квітні був виданий закон про громадянство та пра­вовий статус чужинців, а також розпорядження з перелі­ком спеціальних вимог до службовців державних інсти­туцій. Ними могли бути тільки громадяни України «без­доганної поведінки», які володіють українською мовою і мовою хоч би однієї з національних меншин, і «при поступ­ленні на роботу не переступили сорокового року життя».

Не могли стати державними службовцями особи, котрі притягалися до кримінальної відповідальності, вчинила проступки проти публічного порядку, моралі чи користо­любні особи, неоплатні боржники, особи, які своєю пове­дінкою «викликають публічне згіршення». Прийняті на державну службу особи повинні були пройти однорічне стажування, а потім скласти усний і письмовий іспити і» законодавства, вміння ним користуватись, вміння склада­ти відповідні документи, знання своїх прав і обов'язків.

Займалося керівництво ЗУНР, звичайно ж, і розв'я­занням соціально-економічних проблем. Найболючішою них була земельна. Над нею працювали всі політичні пар­тії та спеціальна комісія Української національної ради, яку очолив Лев Бачинський. Після довгих і завзятих де­батів у квітні, нарешті, був ухвалений закон про земель­ну реформу. Він передбачав конфіскацію земель поміщи­ків та інших великих земельних власників понад вста­новлений максимум. Ці землі переходили у «земельний фонд» ЗУНР, з якого мали наділятися безземельні та малоземельні селяни. Встановлення земельного «максиму­му», розв'язання питання про розподіл землі між селянами за викуп чи без нього, про конфіскацію земель у дотепе­рішніх власників з компенсацією чи без неї — все це від­кладалося на розгляд Сейму. Українська національна ра­да вважала себе органом тимчасовим, не уповноваженим до розв'язання таких соціально-важливих проблем.

Не було зроблено, на жаль, нічого суттєвого в інте­ресах робітництва, хоча проводилась діяльність, спрямо­вана на поліпшення охорони праці, санітарних умов, під­вищення заробітної платні, поліпшення житлових умов. робітників. Головний отаман УНР Симон Петлюра 25 квіт­ня телеграфував в Галичину: «Маю цілком певні пові­домлення про неспокій у військах і серед населення на ґрунті незадоволення політикою Державного секретаріату в соціальних питаннях, особливо по земельних...». Дійсно,. безземельне і малоземельне селянство з нетерпінням очі­кувало розподілу поміщицьких земель. У деяких повітах сільська біднота самочинно захоплювала поміщицькі ма­єтки.

Дуже гострою була продовольча проблема. Весь край в економічному відношенні дощенту був знищений війною. Воюючі сторони конфісковували у населення всі їстівні,. промислові товари, транспорт, одяг. Населення краю го­лодувало, зокрема гірські повіти. Ось що писав до уряду з Дрогобича повітовий комісар: «...Населення стоїть перед найстрашнішою голодовок) катастрофою... Польські легіо­нери, відступаючи, безпощадно ограбили і знищили у селян все... Населення міст голодує..., поширюється... тиф толодовий плямистий... А голод є лихим дорадником». З Тернопільщини повідомляли: «Ми всі мешканці громади Дітківці естесьмо дуже бідні..., всі наші господарства в часі австрійської війни знищені..., не маємо куска хліба, ні картоплі... Діти наші умирають з голоду і холоду... Дайте нам поміч...».

Влада ЗУНР намагалася поліпшити становище: ство­рила так званий харчовий виділ, очолений Степаном Федаком, взяла на облік всі запаси харчів і товарів першої необхідності. Вони розподілялися серед найбідніших верств населення краю, а власникам виплачувалася компенсація. Щоправда, цих запасів було зовсім небагато.

Для міської бідноти, дітей, людей похилого віку від­кривалися дешеві або безкоштовні їдальні. Введено два дієтичні (безм'ясні) дні на тиждень, заборонено питлю­вати збіжжя, випікати печиво. Заборонено вивіз продо­вольства за межі держави. Сільській і міській бідноті виділено грошову допомогу — 10 млн. гривен.

Значну продовольчу допомогу ЗУНР надавав уряд Української Народної Республіки. До квітня сюди було доставлено 233 вагони зерна, 730 вагонів цукру, 127 ва­гонів інших продовольчих товарів. Для закупівлі картоплі уряд України виділив бідному населенню Галичини 5 млн. гривен.

З деякими державами (Чехословаччиною, Австрією) уряд ЗУНР уклав торговельні угоди, щоправда, до їх реалізації не дійшло.

Розв'язувалося питання охорони здоров'я. Відкрива­лися лікарні, поліклініки, медпункти, аптеки. Проводила­ся рішуча боротьба з епідеміями, основними носіями яких були колишні військовополонені, котрі після закінчення "світової війни десятками тисяч через Галичину поверта­лися додому.

Багато було зроблено у галузі освіти. Передусім роз­почалася українізація школи. Зрештою, це почало робити саме населення з перших днів встановлення української влади. У кожному населеному пункті відкривалися укра­їнські початкові школи: ЗО середніх шкіл (з них 20 гімна­зій), три реальні школи, сім учительських гімназій. Існую­чі школи національних меншин зберігалися, без усякого дозволу можна було відкривати нові. У них вводились як обов'язкові предмети українська мова, географія та істо­рія України. Було створене спеціальне видавництво на­вчальної літератури. Розроблялися нові шкільні програ­ми. Дозволялося відкривати приватні школи. Вчителям значно підвищили заробітну платню, пенсії, до речі, як і медичним працівникам, залізничникам, зв'язківцям та ін. Планувалося відкрити український університет.

Проводилися важливі реформи, перебудова в багатьох інших сферах державного життя. Зокрема, у сфері фінан­сів було вирішено тимчасово зберегти австрійську крону (оскільки своїх грошей не мали змоги друкувати). Окрім цього, вводилися в обіг гроші Української Народної Рес­публіки — гривні та карбованці. Курс був такий: крона дорівнювала гривні та півкарбованцеві.

Активною була і зовнішньополітична, дипломатична ді­яльність ЗУНР. З початку існування Українська націо­нальна рада вирядила делегацію на чолі з державним секретарем зовнішніх справ В. Панейком у Париж, щоб на Паризькій мирній конференції домогтися дипломатич­ного визнання і відстоювати інтереси ЗУНР. Хоч офіцій­ного визнання ЗУНР не домоглася, з нею фактично всту­пили в контакти Австрія, Чехословаччина/ та інші країни. Представники ЗУНР були у США, Канаді, Франції, Ні­меччині, Англії, навіть Бразилії, Аргентині, інформуючи власті цих держав про свій край, народ, державу, дома­гаючись її офіційного визнання, а можливо, й допомоги.

У листопаді-грудні 1918 р. проводилися постійні пе­реговори між владою УНР і ЗУНР про об'єднання обох українських держав. Ініціаторами були керівники ЗУНР. Першого грудня Директорія і делегація ЗУНР підписали так званий «Передвступний договір про об'єднання».

Третього січня 1919 р. Українська національна рада прийняла «Ухвалу про злуку Західноукраїнської Народ­ної Республіки з Українською Народною Республікою». У Києві на Софіївській площі 22 січня 1919 р. у присут­ності багатьох тисяч людей була зачитана вказана Ухва­ла та Універсал Директорії УНР про злуку обох держав і народів у єдину Українську Народну Республіку. На­ступного дня Акт злуки було одноголосне ратифіковано на сесії Трудового конгресу УНР.

Планували скликати парламент об'єднаної України (Установчі збори), який повинен був ратифікувати Акт злуки та розв'язати інші важливі проблеми. До його скли­кання колишня ЗУНР, зберігаючи автономію, всісвоїцентральні та місцеві органи, інші державно-політичні структури, збройні сили, законодавство тощо, почала нази­ватися Західною областю Української Народної Респуб­ліки.

ПАДІННЯ ЗУНР

Війна ЗУНР з Польщею продовжувалася, набуваючи все більшого масштабу. Польща, будучи розвиненішою державою зі значно більшим економічним та військовим потенціалом, людськими резервами, надсилала у Галичи­ну все нові й нові військові сили. Підтримували Польщу, що мала сильнішу і дійовішу дипломатичну службу, й урядові чинники західних держав, передусім США й Фран­ції. Саме при їх сприянні у Польщу була перекинена з Франції сформована і озброєна там понад 70-тисячна ар­мія генерала Ю. Галлера, яку польський уряд тут же кинув проти ЗУНР. Дипломатичні місії Антанти, що час від часу надсилались у Галичину (Бартелемі, Боти тощо), висловлювались, як правило, на користь Польщі.

Проблема Східної Галичини неодноразово розглядала­ся на засіданнях Ради десятьох, а також Верховної воєн­ної ради Антанти. На них запрошували польських деле­гатів або зачитували їх меморандуми, але жодного разу не запрошували українську делегацію. Цьому категорич­но протистояли головуючий Ради десятьох — французь­кий прем'єр-міністр Жорж Клемансо та головуючий Вер­ховної воєнної ради — теж француз, маршал Фердинанд Фош. Делегацію ЗУНР взагалі довгий час тримали далі від Парижа (де засідала Паризька мирна конференція), у Відні, адже французька влада не давала їй візи для приїзду у Францію. Польська влада не гаяла даремно часу. Вона постійно надсилала до всіх держав Антанти меморандуми, заяви, в яких показували Східну Галичину як історично польську територію, а українців — русина­ми, етнографічною групою польського народу. На думку польської влади, вони — занадто відсталі, щоб мати влас­ну державу, а їх осібність як нації — це пропагандист­ська «вигадка» німців. Вони, мовляв, дуже схильні до пробільшовицьких тенденцій, та й у самій Галичині вою­ють з поляками не вони, а армія Петлюри. Українців поль­ські власті зображали/не інакше, як «хлопськими бан­дами», які грабують 'і мордують польське мирне на­селення.

Характерно, що коли у лютому 1918 р. реорганізо­вана українська армія перейшла у контрнаступ і змусила поляків відступити — з Парижа командувачеві УГА та урядові ЗУНР зразу ж була надіслана телеграма з вимогою-ультиматумом негайно припинити військові дії та чекати нову комісію Антанти. Ця комісія справді при­була, але дійшла висновків знову ж таки на користь поль­ської сторони. Польські збройні сили дістали змогу перегрупуватися, отримати поповнення і зупинити український наступ.

У травні Румунія, підтримана Францією, почала окупацію Покуття. Під загрозоюопинився Станислав. Допомоги ЗУНД нізвідки не могла отримати. Українська Директорія сама знемагала у боротьбі з більшовиками і на той час майже була витіснена ними з України.

Ще раз українське суспільство, армія, влада напружили свої сили у червні 1919 р. Є. Петрушевич був призначений Українською національною радою диктатором який, в свою чергу, призначив командувачем УГА дніпрянського генерала О. Грекова. Українці почали контрнаступ проти польських військ по всьому фронту.

У суспільстві ожили нові надії, сподівання. А не судилося здійснитися. Верховна рада Антанти 25 червня 1919 р. з метою «забезпечити мирне населення і майно Східної Галичини від більшовицьких банд» прийняла рішення «уповноважити збройні сили Польської республіки зайняти всю Галичину.

Державний секретар США Р. Лансінг мотивував це ганебне рішення тим, що українське населення краю 60% неписьменним, воно, мовляв, не здатне до державотворчого життя і йому потрібен час на виховання, воно «дозріє до автономії». Таким «вихователем»Антанта вирішила призначити Польщу.

Численні протестаційні збори й віча, які широ лею прокотилися по всій Східній Галичині, протести делегацій ЗУНР і УНР у Парижі не допомогли.

Під тиском польської армії 16—18 липня основна частина військ УГА, державна влада, організації ЗУНР, тисячі біженців перейшли на територію, яку контролювала Директорія. Інша частина військ УГА, перейшла на територію Чехословаччини, де була інтернована. Полякам не здався ніхто.

Об'єднавшись з військами Директорії, УГА ще довго допомагала їм боротися проти ворогів України - російських більшовицьких армій, денікінців та ін. Зрештою більша частина вояків і старшин галичан, залишених напризволяще, без будь-якої допомоги, підтримки, відірваних від рідної землі, родин, загинула від епідемій, ран, голоду у концтаборах Росії та Польщі. Саме патріоти УГА, були першими офіційними в'язнями горезвісного СЛОНу (Соловецьких таборів особ. значення), де їх розстрілювали без суду і слідства, топили на баржах у морі. Понад 50 тис. галичан віддали 1920 рр. життя за волю України.

Рада послів Антанти 14 березня 1923 р. прийняла рішення признати Східну Галичину без жодних застережень як частину Польщі. Долю краю на довгі десятиріччя знову вирішили чужинці. Політику диктував той, хто мав силу. ЗУНР зазнала поразки, залишившися без жодної підтримки. Чимала провина у цьому правителів ЗУНР» котрі, хоч і робили все можливе для порятунку рідного краю, держави, допустили чимало помилок, прорахунків. Один з найсерйозніших — це безмежна, сліпа, по суті» віра у справедливість і демократизм західних держав. Недаремно пізніше, зрозумівши помилку і виступаючи на засіданні Ліги Націй (1923 р.)> Євген Петрушевич сказав відомі слова: «Самими голослівними заявами і протеста­ми, самим пасивним чеканням на ласку світу український народ нічого не осягне, коли не докаже своєї волі до державної незалежності активною боротьбою».

Яких же висновків можемо дійти, розглядаючи цей тра­гічний, складний, протирічивий період?

Події в Росії, повалення спочатку самодержавства, а потім влади Тимчасового уряду, перемога революції в Ав­стро-Угорщині та Німеччині створили реальні передумови для звільнення пригноблених народів. Поляки, фінни, угор­ці, чехи, словаки, серби, хорвати створили або відновили суверенні, незалежні держави. Це був прогресивний факт. Його прогресивність визнали і радянська політологія та офіційні чинники, незважаючи на те що у цих державах до влади прийшли не робітники і селяни. Такий же про­цес відновлення національної державності відбувся і в Україні. Утворення УНР та ЗУНР мало історично-прогре­сивне значення. Це була об'єктивна, загальнонаціональна спроба створити власну, незалежну, суверенну державу, спроба звільнитися від вікової влади чужинців, влади, яка різними способами нав'язувала своє панування, своє пра­во, свою ідеологію, свою історію; влади, яка намагалась денаціоналізувати український народ, адже національне свідомий він був для неї небезпечним; влади, яка нещад­но визискувала багатющі природні ресурси України, звід­ки черпала незліченні, величезні багатства, експлуатува­ла її народ. То чому ж утворення незалежних Польщі, Фінляндії, Чехословаччини тощо вважалося прогресивним, а УНР, ЗУНР були оголошені реакційними, буржуазною націоналістичними і т. д.?

Тому що, наприклад, Польща, котра довгі століття володіла західноукраїнськими землями, як і Росія, що володіла всією рештою України — не хотіли від цих ба­гатющих земель відмовитися. Вони вважали їх своїми, кровними і готові були за всіма народами світу визнати право на незалежність, тільки не за українським. Недарма ж як у Польщі, так і в Росії віками витравлювали в українців національну свідомість, заперечували саме пра­во українського народу на існування, навіть його назву.

Так, Радянська Росія у «Декларації прав народів Ро­сії» визнала за кожним народом право на відокремленням і утворення незалежної держави. Саме так і виникли" незалежні держави Польщі, Фінляндії. Але України ви­пустити з рук вона, як показали факти, і не думала. Коли в урядових колах Радянської Росії йшлося про пра­во українського народу на суверенітет, незалежність, то тільки у вигляді радянської влади. Будь-яка інша влада була небажаною, бо означала б втрату України — жит­ниці всієї Росії, найкрупнішого постачальника хліба, цук­ру, м'яса, металу, солі, вугілля тощо. Радянська ж влада в Україні (у розумінні суверенітету, незалежності) була фікцією, оскільки вона діяла під повним контролем та вказівкою Москви.

Ось чому сам факт виникнення, діяльності будь-якої іншої влади, зокрема проголошення УНР і ЗУНР, більшо­вики зустріли вороже, всіляко їх очорнювали, обпаплюжували. У такому плані ідеологічно виховувався україн­ський народ упродовж всіх 74 років радянської влади.

Звичайно, правителі УНР і ЗУНР допустили чимало" помилок, часто дуже серйозних. Але безспірним зали­шається те, що вони самовіддано намагалися відновити» незалежну українську державність і діяли, хоч і не завж­ди послідовно, в інтересах всього українського народу,» не поміщиків і капіталістів, як це посилено мусувала ра­дянська пропаганда.

Але тоді відстояти справжню незалежність України у зв'язку з несприятливими внутрішніми і зовнішніми об­ставинами не вдалося.

РОЗДІЛ XII