Криза і розпад феодально-кріпосницького ладу

У першій половині XIX ст. продовжувала панувати феодально-кріпосницька система. Поміщики володіли 70°/ всієї землі, з якої тільки третину віддавали у користуванні селян, за що останні повинні були майже весь час працювати на поміщика. Близько 5,4 млн. українських селянвважалися кріпаками. Найбільше кріпосних було на Пра­вобережжі. Тут вони становили 58% загальної кількості населення, на Лівобережжі — 35%, а на Півдні — тіль­ки 25%.

Були ще так звані державні селяни. Вони отримували земельні наділи від царської влади, були обкладені тяж­кими податками і не мали права без дозволу поліцейської влади залишати свої землі. В Україні у другій чверті XIX ст. кількість державних селян досягла 4,2 млн., що становило 41% усіх селян.

У першій половині XIX ст. процес розпаду феодально-кріпосницької системи посилився. Поміщики виробляли все більше продуктів не тільки для власного споживання, а й на продаж. Особливо зріс продаж хліба за кордон через чорноморсько-азовські порти — Одесу, Таганрог, Ма­ріуполь, Бердянськ. Розширюючи посівну площу під зер­нові культури, поміщицькі господарства збільшували посі­ви технічних культур, попит на які зростав. Так, у Пол­тавській і Чернігівській губерніях такими культурами були коноплі і тютюн, у Катеринославській і Херсонській — льон, на Правобережжі — цукрові буряки. На Півдні Ук­раїни широко розвивалося конярство і скотарство.

У поміщицьких маєтках престижними вважалися такі галузі промисловості, як суконництво, цукроваріння, ґураль­ництво тощо. Типовим зразком тогочасних суконних мануфактур були: Таганчанська у Канівському повіті, Хабенська — у Радомишльському Київської губернії, Рясківська на Полтавщині тощо. На суконних підприємствах працю­вало по кількасот осіб, головним чином — кріпаків. У с. Прощині Канівського повіту Київської губернії 1822 р. у маєтку Понятовського був заснований перший цукровий завод. У поміщицьких господарствах виникали підприєм­ства, що виробляли залізо і чавун, скло, папір, селітру і поташ.

Крім поміщицьких організовувалися купецькі промис­лові підприємства. Купці-промисловці вже у 40-х роках XIX ст. посіли панівне місце в суконній промисловості, зо­середивши у своїх руках виробництво тютюну, канатів, а також значну частину млинів, олійниць тощо.

Були й казенні підприємства, наприклад, Луганський ливарний завод, Шостенський пороховий завод. Катерино­славська суконна мануфактура. Київський арсенал, Киево-Межигірська фаянсова фабрика тощо. У 20-х роках XIX ст. почала розвиватися кам'яновугільна промисловість Донбасу. Спочатку на підприємствах були зайняті зде­більшого кріпосні селяни. Але поступово кріпосницька пра­ця витіснялась вигіднішою — вільнонайманою.

На деяких підприємствах застосовувалися вже парові двигуни та інші машини. У 30-х роках почався промисло­вий переворот, тобто перехід від мануфактурної стадії де машинної індустрії; від підприємства, де переважала руч­на праця, до підприємства з машинною працею.

Товаризація поміщицьких господарств, застосуванні машин і використання вільнонайманої праці, розшаруван­ня селянства, заміна ремісничих майстерень і мануфактур великими фабриками та заводами — все це підривало замкнуте кріпосницьке господарство і приводило його де стану глибокої кризи й занепаду. Щоб отримати більше товарної продукції, поміщики посилювали панщину. Впродовж першої половини XIX ст. вони дедалі ширше засто­совували урочну систему. Кожному селянинові давалося на день завдання («урок»), причому таке, що на його виконання потрібно було два-три дні. Водночас поміщи­ки широко застосовували так звану місячину, тобто пере водили обезземелених і розорених селян на постійну панщину з видачею мізерного місячного пайка, били їх ба тогами, залізним пруттям.

Феодально-кріпосницький лад став великим гальмом для подальшого розвитку сільського господарства і промисловості Більшої ваги постійно набували нові, прогресивні соціально-економічні відносини

СУСПІЛЬНИЙ ЛАД

Соціально-економічний розвиток України у першій половині XIX ст. відбувався за загальними закономірностями, характерними для Російської імперії. Визначально? у цей період була криза феодально-кріпосницького ладу формування елементів нового, капіталістичного ладу.

Факторами, що найбільше сприяли розвиткові економіки України, став технічний переворот і переростання мануфактурного виробництва у промислове, виникнення нових галузей промисловості, зміцнення господарської спеціалізації районів, зростання міст, розвиток торгівлі. Кріпосництво об'єктивно гальмувало формування соціальне економічного устрою.

Населення України за становим критерієм поділялося на дворянство, духовенство, міських жителів і селянство Перші два стани звільнялися від сплати податків. Міщани і селяни відносилися до податкових станів.

У першій половині XIX ст. політика царизму щодо дво­рянства України спрямовувалася на подальше зрівняння його у правах з дворянством Росії. За національним скла­дом російське дворянство було неоднорідним. Основну ча­стину дворянства Лівобережжя становила українська козацька старшина, яка XVII—XVIII ст. оформилася у клас феодалів. На Правобережжі дворянством вважалася ук­раїнська і польська шляхта. У степових губерніях України, що освоювалися внаслідок роздавання земельних масивів, переважали російські поміщики.

Кількість російських дворян у всій Україні постійне збільшувалася. Загальною політикою царського самодер­жавства щодо дворянського стану була політика підтвер­дження і зміцнення прав цього стану. У 1801 р. під­тверджена Жалувана грамота дворянству 1785 р. Закон 1827 р. закріпив за дворянами право створення ремісни­чого виробництва, фабрик і заводів у містах без обмеже­ної кількості робітників. З метою збереження економічної основи дворянства/1845 р. виданий закон про майорати (лат. majoratus, від major — більший, старший), що зу­пинив роздроблення поміщицької земельної власності. За­кон встановив порядок спадкування нерухомого майна (найчастіше землі), за яким воно передавалося старшому в родині, сім'ї.

Водночас царське самодержавство надавало чимало переваг російському дворянству — поміщикам і чиновни­кам, зокрема у губерніях Правобережної України. Так, за указом 1810 р., особи, котрі отримали орендні маєтки в губерніях Правобережжя як нагороду за «відмінну і

старанну» службу, звільнялися від податків. У 1841 р. російським орендаторам продовжено термін оренди па пільгових умовах. У 1832 р. за чиновниками російського походження, призначеними на службу в Подільську і Во­линську губернії, збережені понад платню пенсії за попе­редню військову чи цивільну службу.

Духовенство, як і раніше, поділялося на чорне (черне­че) і біле (приходське). Воно звільнялося від особистих податків і повинностей, військових постоїв, тілесних по­карань. У першій половині XIX ст. було дозволено всту­пати до лав духовенства представникам інших станів. Дозволявся також вихід з духовного сану, причому діти колишніх священиків отримували звання спадкових почес­них громадян.

Колонізація степової частини України, розвиток про­мисловості й торгівлі зумовили процес утворення нових міст, зростання старих. Міста поділялися на губернські, повітові, заштатні (які не були адміністративними центра­ми) та містечка. Все міське населення поділялося на куп­ців, міщан, цехових і так званих робочих людей.

У 1832 р. верхівка купецтва отримала деякі переваги, зокрема почесне громадянство. Категорія почесних грома­дян, названа у царському указі станом, була створена, щоб запобігти проникненню до дворянського стану інород-них елементів. Почесні громадяни звільнялися від подуш­ного податку, рекрутської повинності, тілесних покарані і мали право брати участь у виборах і бути обраними на міські громадські посади.

Міщани вважалися податковим станом і сплачували подушне, а з 1816 р. платили податки на будівництво шля­хів сполучення, виконували рекрутську та інші повинності. Однак 1832 р. вони отримали право на придбання у місті земельних ділянок для торговельної та промислової діяльності.

Велику частину населення України становило селянство. Царськими указами 1800, 1804, 1808 і 1828 рр. завер­шено окріпачення всього селянства України. Правове становище державних селян (велика станова група се­лян, котрі користувалися державною (казенною) землею і були феодальне залежними від держави) визначалось тим, що вони були зобов'язані сплатити державні податки і феодальні повинності. Податки селяни сплачували як піддані держави, повинності — як феодальне залежні від неї. За характером державні повинності були грошовими і натуральними.

У першій половині XIX ст. царський уряд перетворив державних селян на ізольовану від народу військову касту, яку при потребі можна було б використати для придушен­ня виступів. Одночасно уряд сподівався зменшити витрати на утримання армії, але збільшити її чисельність. В Ук­раїні військові поселення почали створювати 1817 р. на території Слобідсько-Української (пізніше Харківської) губернії. Селяни, перетворені на військових поселенців, ставали довічними солдатами, їхніх дітей з семи років зараховували до кантоністів (нім. Kantonist — новобра­нець, франц. canton — військовий округ), а з 18 років — у військові частини, де вони перебували до 45 років, потім переходили на нестройову військову службу.

Військові поселенці були одночасно селянами і солда­тами. Для них встановлювався суворий режим, що регла­ментував усе їхнє життя. У «розпис» входили не тільки військова муштра, сільськогосподарські роботи, а навіть сон і народження дітей. За найменшу провину поселенців жорстоко карали. Формально вони мали працювати три дні на казну і три дні на себе; насправді ж вони працю­вали на казну весь тиждень, бо «уроки» були такі великі, що «урок на день» треба було відробляти два-три дні. В умовах зростання селянського руху (повстання бузьких козаків 1817 р., Чугуївське повстання на Харківщині 1819 р., Шебелинське повстання також на Харківщині 1829 р. тощо) під час глибокої кризи феодально-кріпос­ницької системи 50-х років царський уряд змушений був 1857 р. ліквідувати військових поселенців, перевівши їх на становище державних селян.

Величезну кількість (за переписом — ревізією — 1810 р. їх налічувалося 60,5%) становили поміщицькі се­ляни. Вони вважалися власністю дворян-поміщиків. Вна­слідок цього поміщик здійснював щодо селян усю повноту адміністративної, поліцейської та судової влади. Помі­щицькі селяни зобов'язані були сплачувати такі ж подат­ки і виконувати натуральні повинності, як і державні се­ляни, цілком залежали від сваволі поміщика. Поміщики розпоряджалися самим селянином і його господарством, переселяли їх у помістя інших місцевостей, продавали або обмінювали їх, регламентували сімейний побут.

Кріпосний селянин перебував у цілковитій залежності від поміщика. Тільки на Правобережжі під впливом се­лянського руху, очолюваного Устимом Кармалюком, цар­ський уряд почав 1847—1848 рр інвентарну реформу, суть якої полягала в тому, що форми і масштаби залежності кріпосних селян від поміщиків затверджувалися в інвентаріях (лат. inventarium — опис) для кожного поміщиць­кого маєтку за станом на 1847 р Однак вона тільки за­кріпила існуюче положення і аж ніяк не обмежила свавілля поміщиків. Підтвердженням цього є царський указ З березня 1848 р. про надання селянам права набувати у власність землі, будинки, крамниці та нерухоме майно тільки з дозволу своїх поміщиків.

Селянські повстання поглиблювали кризу феодально-кріпосницького ладу. В березні 1821 р. було створено Пів­денне товариство декабристів в Україні (м. Тульчин Він­ницької обл.) і згодом — Північне товариство декабристів у Петербурзі. Південне товариство, очолене сином сибір­ського генерал-губернатора полковником П. Пестелем, було за програмою радикальнішим, ніж Північне товари­ство, очолене М. Муравйовим-Апостолом (його мати — дочка українського гетьмана Д. Апостола).

«Руська правда» Пестеля передбачала ліквідацію крі­посництва, встановлення республіканського ладу, безплат­не наділення селян землею за рахунок державного фонду. «Руська правда» проголошувала знищення станів, рівність громадян перед законом, свободу слова, друку, віроспові­дання, передбачала ліквідацію військових поселень, ско­рочення строку служби в армії. Верховну законодавчу владу мало здійснювати Народне віче, виконавчу — Дер­жавна дума, нагляд за виконанням законів — Верховний собор.

Конституція Муравйова передбачала створення консти­туційної монархії. Росія повинна була перетворитися на федерацію 15 держав з власними парламентами. Зокре­ма, передбачалося створення «Чорноморської держави» з центром у Києві та «Української держави» з центром у Харкові. Верховна влада у федерації належала двопалат­ному Народному віче, яке складалося з Верховної думи (у складі 42 членів) і Палати народних представників (депутат від 50 тис. жителів чоловічої статі). Для виборів встановлювався високий майновий ценз. Менш демокра­тично розв'язувалося земельне питання. Селяни повинні були отримати тільки по 2 десятини, тобто трохи більше ніж 2 га орної землі на двір. Основний масив землі зали­шався у руках поміщиків.

У Новоград-Волинському (тепер Житомирської обл.) 1823 р. виникло ще Товариство об'єднаних слов'ян (заснов­ники — брати Борисови), яке висунуло ідею добровільно­го об'єднання слов'янських народів у формі федеративної республіки.

Декабристський рух, що мав відгуки і на західноукра­їнських землях, закінчився невдалим повстанням 14 груд­ня 1825 р. у Петербурзі і повстанням Чернігівського пол­ку на Київщині 29 грудня 1825 р., яке також було при­душене. Зауважимо, що видатним представником когорти демократів в Україні у період загострення кризи феодаль­но-кріпосницького ладу був Тарас Шевченко. Наприкінці 50-х років з критикою кріпосницького ладу виступала письменниця Марко Вовчок (Марія Вілінська, по чолові­кові Маркевич).

ДЕРЖАВНИЙ ЛАД

З метою збереження кріпосницьких порядків самодер­жавство проводило політику зміцнення централізованої поліцейсько-бюрократичної монархії, намагаючись різними реакційними заходами перешкодити еволюції, що відбува­лася у феодальні Росії.

Соціально-економічна та національна політика само­державства визначила систему державного управління і зміни, що проходили у першій половині XIX ст. Тенденція зміцнення поліцейсько-бюрократичної самодержавної си­стеми зумовила остаточну ліквідацію решток автономії управління в Україні й посилила її підлегле щодо росій­ського самодержавства становище. Запроваджений в Ук­раїні механізм політичного управління був створений та­ким чином, щоб максимально забезпечити національне пригнічення. У першій половині XIX ст. було завершено перетворення намісництв на губернії, створено місцевий апарат управління за зразком губерній центральної Росії.

У 1803 р. кількість українських губерній збільшилася до дев'яти: Київська, Волинська, Подільська, Чернігів­ська, Полтавська, Слобідсько-Українська (1835 р. пере­йменована на Харківську), Катеринославська, Таврійська і Херсонська. Територія кожної губернії поділялася на по­віти. Окремі губернії об'єднувалися у генерал-губерна­торства. Наприклад, 1832 р. з Київської, Волинської та Подільської губерній було створено єдине Київське гене­рал-губернаторство.

Управління Україною в системі центральних органів державної влади та управління здійснювали імператор і створені 1802—1811 рр. Міністерство внутрішніх справ і галузеві міністерства, що мали органи у системі місцевого управління Україною. Адміністративний апарат на місцях очолював у кожному генерал-губернаторстві відповідно генерал-губернатор, а в губерніях був представлений гу­бернаторами та адміністративно-поліцейськими губернськими установами. Імператор призначав генерал-губерна­торів і губернаторів переважно з вищих військових чинів — армійських генералів.

Широкі повноваження, надані генерал-губернаторам фактично означали їх необмежену владу і повну сваволю.

У їх розпорядженні знаходилися війська, які використо­вувались для придушення народних повстань. Система гу­бернського управління складалася з губернатора й очо­люваного ним губернського правління (віце-губернатор, радники, прокурор, канцелярія) та губернських установ галузевого управління — казенної палати, рекрутського «присутствія», «присутсвія» поліції, суду, інших органів, підпорядкованих губернаторові. Губернському апаратові підпорядковувався повітовий апарат управління. Головну роль у системі повітового управління виконував земський суд (до 1837 р. називався нижнім земським судом).Він був одночасно адміністративно-поліцейським і судовим органом, виконував функції нагляду за станом порядку, забезпечував виконання повинностей і сплату податків тощо.

На відміну від центральних губерній, де земський суд обирався дворянськими зібраннями і мав, крім засідате­лів-дворян, ще по два засідателі від державних селян, у губерніях України (за винятком Слобідсько-Української) склад земських судів призначався губернським правлін­ням, причому тільки з дворян. Земські справники — голо­ви суду — призначалися Сенатом за поданням губерна­тора, погодженим з міністром внутрішніх справ. Повіти поділялися на стани. Для управління державними селя­нами були створені волості. Волості очолювали волосні правління з волосного голови, старост і писаря. Управління у містах здійснювалося поліцейськими органами — упра­вами благочиння, що підлягали губернатору. В Одесі, Херсоні та Феодосії (до 1783 р. — Кафа) 1803 р. були створені градоначальства, де всі функції місцевої влади зосереджувалися у градоначальників. Вони наглядали за судочинством цих міст і отримували безпосередні розпо­рядження, вказівки від імператора та міністра внутрішніх справ.

Судова система в Україні на початку XIX ст. не була одноманітною. Суд перебував у руках чиновників-дворян. Судову систему пронизував бюрократизм, у судах існува­ли тяганина і хабарництво. У Слобідсько-Українській, Херсонській, Катеринославській (тепер Дніпропетровська обл.) і Таврійській губерніях судову систему ^привели від­повідно до судової системи корінних губерній Централь­ної Росії. Судами першої інстанції були станові суди: у повітах — земські суди для дворян і селян; у містах магістрати та ратуші для купців і міщан. Другою інстан­цією для них вважалися губернські суди (палата кримінального і палата цивільного суду). Окрім того, вОдесістворили ще комерційний суд, а у губерніях — совісні суди для розгляду справ про злочини божевільних і не­повнолітніх та надвірні суди, які розглядали кримінальні та цивільні справи осіб, станову належність яких нелегко було визначити (різночинці), а також чиновників і вій­ськовослужбовців, котрі тимчасово перебували там у спра­вах служби.

У правобережних (Київській, Волинській і Подільській) губерніях структура судової системи була іншою. Судову систему тут очолював головний суд, який став апеляцій­ною інстанцією для судів повітових, підкоморських, магі­стратів і ратуш. Повітовий суд вважався становим судом для дворян і селян, магістрати і ратуші — становими су­дами у містах. Підкоморський суд — це становий суд першої інстанції у межових справах. Совісні суди у цих губерніях не існували.

Головний суд складався з двох департаментів —ци­вільних і кримінальних справ. Компетенція суду була од­нотипна з компетенцією палат кримінального і цивіль­ного суду інших губерній. Окрім цього, у зв'язку з від­сутністю у цих губерніях совісних судів, головним судам були підсудні також справи про малолітніх і божевільних злочинців. Після розгляду в головному суді ці справи по­ступали в обов'язковому порядку в 5-й департамент Се­нату. До підсудності головного суду належали також справи, які становили компетенцію надвірних судів до їх ліквідації у Волинській і Подільській губерніях 1802 р. На вироки та рішення головного суду апеляція і скарги подавалися до Сенату.

Виконання судових вироків відповідно до Литовсько­го статуту проводили у повітах повітові, а в містах — міські суди. У 1812 р. був уведений єдиний у всій Росій­ській імперії порядок виконання судових вироків: воно передавалося у містах — міській поліції, повітах — ниж­нім земським судам.

Судова система у Лівобережній Україні за місцевими особливостями була подібна до системи Правобережної України. Головною судовою інстанцією вважався генераль­ний суд, що мав таке ж значення, як палати кримінального та цивільного суду в Слобідсько-українській, Херсонській, Катеринославській, Таврійській губерніях і головний суд у губерніях Правобережної України. Особливістю генерального суду було те, що старшому з генеральним суддів доручалось у випадку відсутності губернатора і віце-губернатора тимчасове управління губернією. Генеральний суд складався з двох департаментів, кожен з яки? укомплектовувався генеральним суддею та двома радниками, призначеними урядом і п'ятьма засідателями, котрі обиралися від дворянства щотри роки. Повітовий і підкоморський суди будь-яких відмінностей порівняно з су­дами у Київській, Волинській і Подільській губерніях не мали.

Діяльність усіх судів у губерніях була підконтрольною губернаторам. Кримінальні справи в обов'язковому поряд­ку подавалися губернаторам для ознайомлення. У випадку розбіжності між думкою губернатора і вироком суду спра­ва передавалася до Сенату. Останній, як правило, під­тримував думку губернатора, позбавляючи сили вирок кримінальної палати, головного або генерального суду.

Деякі особливості у губерніях України впродовж 30-х років XIX ст. були ліквідовані. Так, генеральний і головні суди перетворили на палати кримінального і цивільного суду, голови яких призначалися імператором за поданням міністра юстиції, а радники — міністром юстиції. Судова система в Україні доповнювалася селянськими судами, що розглядали дрібні цивільні та кримінальні справи на під­ставі звичаєвого права. У судах була запроваджена ро­сійська мова.

ПРАВО

Джерела права різних частин України, що входили до складу Російської імперії, до 40-х років XIX ст. мали пев­ні відмінності. У Слобідсько-Українській губернії застосо­вувалось російське законодавство. У лівобережних (Пол­тавська, Чернігівська) і правобережних (Київська, Во­линська, Подільська) губерніях діяли ті ж нормативні акти, що й у XVIII ст.: Литовський статут і збірники маг­дебурзького права. Але до початку 40-х років у цих регіо­нах поширилося застосування російського законодавства, а 1840—1842 рр. було введено у дію Звід законів Росій­ської імперії та відповідно виключено застосування норм Литовського статуту.

Під впливом нових умов суспільно-політичного розвит­ку, враховуючи невдачі кодифікаторів XVIII ст., в урядо­вих колах поширювалася думка про те, що необхідно встановити єдиний порядок застосування правових норм, зовсім усунути місцеві особливості. На таких позиціях стояла Комісія для складання законів 1804 р., а пізніше — наприкінці 20-х—на початку 30-х років XIX ст. — імпера­торська канцелярія (при Миколі І вона фактично стояла над усім апаратом управління). Головою кодифікаційної комісії був міністр юстиції П. Завадовський. В її складе створено три експедиції. Компетенцію першої експедиції становила кодифікація основ права і загальноімперського законодавства Росії. До завдань другої експедиції нале­жала кодифікація права окремих провінцій, у тому числі складення окремого кодексу для України. Третя експеди­ція редагувала вироблені проекти.

Над кодифікацією права України у складі другої ек­спедиції працювали дві групи. Перша, очолена А. Пов­станським, займалася правом правобережних, а друга — на чолі з українським правознавцем Д. Давидовичем — правом лівобережних губерній. Наслідком роботи групи Повстанського став проект «Зводу місцевих законів губер­ній і областей, приєднаних від Польщі». Група Давидовича підготувала «Зібрання цивільних законів, які діють в Малоросії», що увійшли в літературу як «Зібрання ма­лоросійських прав» 1807 р.

Зібрання малоросійських прав стало кодифікованим збірником норм цивільного права, що діяли на початку XIX ст. у Чернігівській і Полтавській губерніях. Джере­лами його були норми звичаєвого права та збірники польсько-литовського і магдебурзького права, зокрема Литовські статути, а також Саксонське зерцало. Зібрання поділялося на три частини (викладені у п'яти книжках):

1) правові норми, що визначали правоздатність і дієздат­ність особи, порядок шлюбу, майнові та особисті взаємо­відносини подружжя, батьків, дітей; 2) право зобов'я­зань, зокрема з питань осудності, виявлення волі, дого­ворів та зобов'язань, які з них випливають; 3) правові норми, що регулювали майнові відносини (про володіння і власність, способи набування права власності, спадщи­ну, про давність тощо). Офіційного затвердження зібран­ня не отримало і лише частково увійшло до Зводу законів Російської імперії.

У 1809 р. кодифікаційну комісію поділено на шість від­ділень. Складати зводи для українських губерній доруче­но шостому з них. Однак фактично кодифікаційні роботи були зупинені до 20-х років XIX ст., а 1826 р. комісію для складення зводів перетворено на друге відділення ім­ператорської канцелярії/ яке очолив виходець із Закар­паття, перший ректор Петербурзького університету М. Балуг'янський. Тут він працював пліч-о-пліч з відомим ро­сійським кодифікатором права М. Сперанським. Нелегко розмежувати ступінь участі кожного з них у кодифікацій­них роботах. Внаслідок величезної праці було складено та опубліковано 1830 р. Повне зібрання законів Російської імперії в 46 томах (охоплює у хронологічному порядку законодавство з 1649 по 1825. р.) і через два роки — Звід законів Російської імперії в 15 томах, до якого увійшло діюче законодавство, систематизоване за галузями права (цивільному праву відведено 10-й і кримінальному — ос­танній, 15-й том). Звід набув чинності з 1 січня 1835 р. Водночас спеціальною групою у складі другого відділення на чолі з професором Київського, а пізніше — Москов­ського університету І. Даниловича був підготовлений обширний Звід місцевих законів західних губерній (губерній Правобережної України і Білорусі) — добре системати­зований збірник матеріального і процесуального цивільного права. У 1838 р. його схвалила Державна рада (створена 1810 р. як законодорадчий орган при імператорі), але сили діючого джерела права він так і не отримав. У 1840 р. на Лівобережну і 1842 р. на Правобережну Україну по­ширилося загальноімперське цивільне і кримінальне зако­нодавство. Для Правобережної України місцеве право-було скасоване беззастережно, а в Чернігівській і Пол­тавській губерніях, тобто на території Лівобережної Ук­раїни, допускалося застосування тільки тих норм місце­вого цивільного права, які увійшли до Зводу законів Ро­сійської імперії. Таких у Зводі з усіх 3979 статей було тільки 53, що стосувалися права спадщини і сімейного права.

Порівняно зі скасованим в Україні Литовським ста­тутом правова система за Зводом законів Російської ім­перії мала сучасніший характер, хоча загалом залишалася феодальною. Вихідним положенням регулювання цивіль­них правовідносин була нерівна правоздатність та діє­здатність за ознакою станової, національної, релігійної приналежності, за статтю, місцем проживання, прина­лежністю до законно- або незаконнонароджених тощо. Ре­акційність таких пунктів правового регулювання відверто проявлялась у тих нормах, що закріплювали безправ'я-кріпосних селян і міських низів. Якщо дворяни мали право володіти нерухомим майном і кріпосними людьми, то се­лянам, котрі навіть отримали свободу, було заборонено виділятися з общин і закріплювати за собою у приватну власність наділ, який знаходився у їх користуванні.

Щоправда, у Зводі законів вперше в історії російсько­го законодавства подано визначення поняття права влас­ності. як права володіти, користуватися і розпоряджатися майном. Це право у деяких випадках обмежувалося серві­тутами, відомими ще з XVIII ст. Захистом закону кори­стувалося не тільки право власності, а й право володіння, яке розглядалося як особливий правовий інститут. З'яви­лися нові пункти у зобов'язальному, спадковому і сімей­ному праві, але загалом залишено чимало від старого. Так, заборонялося заповідати родове майно, за винятком випадків, коли володілець родового маєтку був бездітним. Тоді він міг заповідати майно одному з близьких або да­леких родичів. Чоловік мав право особистої влади над дружиною. Вона повинна була йти за ним, коли він пе­реселявся, змінював місце служби тощо. Чоловік міг вимагати здійснення цього права через поліцію. Паспорт дружині видавався поліцією тільки за згодою чоловіка. Дорослі діти, які проживали з батьками, не мали права вступати у зобов'язання і видавати векселі без згоди батьків.

Джерелами кримінального права в Україні з 1840— 1842 рр. стали 15-й том Зводу законів Російської імперії 1832 р. і введене у дію з 1 травня 1846 р. обширне (2224 статті) Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р. Злочинні дії поділялися на тяжкі злочини, злочини і проступки, за вчинення яких передбачалося 35 видів покарання — від смертної кари до осуду. Збережено ті­лесні покарання, від яких звільнялися дворяни, духовенство, купці першої й другої гільдій тощо. Короткотермі­новий арешт у в'язниці дворянам і чиновникам можна було замінити домашнім арештом або арештом у примі­щенні відомства, в якому вони служили.

Незважаючи на деякі принципи буржуазного кримі­нального права (визначення поняття злочину, дія закону в часі та просторі, особиста відповідальність тощо), Уложення відображало феодально-кріпосницьку сутність по­літичної системи Росії, було за змістом феодально-кріпос­ницьким кодексом. Відповідної до нього дворяни мали пра­во засилати селян до Сибіру, судити їх, карати тілесно

•і т. д. Щоправда, Уложення про покарання кримінальні та виправні у новій редакції 1866 р. вилучило тілесні по­карання із загального переліку покарань, але допускалася можливість заміни короткотривалого арешту для осіб, не вилучених від тілесних покарань, покаранням різками.

Таким чином, поширена на Україну загальноімперська правова система залишилася прилаштованою до захисту устоїв феодального ладу, ретельно захищала інтереси дво­рянства від будь-якої загрози існування і панування. Вод­ночас посилення колонізаторської політики впливало на зміни у діючій системі права України. Впродовж всієї першої половини XIX ст. питання систематизації та уніфі­кації права, що діяло в Україні, знаходилися у центрі уваги царизму

РОЗДІЛ VIII