Входження правобережної України до складу росії

Магнатсько-шляхетська анархія, антифеодальні висту­пи народних мас значно послабили колишню могутність шляхетської Польщі. Скориставшись цим, Австрія, Пруссія та Росія, як уже зазначалося, здійснили три поділи Поль­щі. Після другого поділу, у зв'язку з підписанням конвенції між Росією і Пруссією 12 січня 1793 р., до Росії бідійшли Правобережна Україна і частина Західної Білорусії.

Генерал-аншеф М. Кречетников за дорученням імпе­ратриці Катерини II оприлюднив маніфест «Про приєднання польських областей до Росії». У ньому зазначалося що населення Правобережної України повинне впродовж місяця урочисто присягнути на вірність царській владі у присутності представників влади. Якщо ж хтось не хотів дати присягу, йому дозволяли продати нерухомість і до-трьох місяців виїхати за кордон. Після закінчення цього терміну маєток конфісковували і передавали до казни.

Польський сейм 11 липня 1793 р. затвердив договір про входження цих земель до складу Росії. Якщо поділи Польщі — явище реакційне, то приєднання у той період Правобережної України до Росії можна розцінювати як позитивний фактор. Це важливий етап на шляху об’єднання всіх українських земель. Приєднання Правобереж­ної України до Росії викликало зміни адміністративно-те­риторіального устрою, тобто приведення його відповідне до загальноімперського поділу. Царським указом '13 квітня 1793 р. було вирішено створити на цих землях губернії, організувати судові установи «за правилами установ на­ших», тобто згідно з правилами про Установлення для управління губерній Всеросійської імперії 1775 р., на Пра­вобережній Україні створювались дві губернії: Із'яславська і Брацлавська. Тимчасово виділялась так звана Каменецька область, а колишні Київське і частина Брацлавського воєводств ввійшли до складу Київського намісництва.

Наказом 1 травня 1795 р. були створені також Брац­лавська, Волинська і Подільська губернії, а через дуже короткий час — 22 травня і 5 липня цього ж року — за царськими указами утворювалися Брацлавське і Волин­ське намісництва з поділом на округи, Подільське наміс­ництво з поділом на повіти. Але процес на цьому не за­вершився. Зійшовши на престол, Павло І указом 12 грудня 1796 р. ліквідував Брацлавське намісництво, а 1797 р. Правобережна Україна була поділена на три нові губер­нії — Київську, Подільську та Волинську, які 1802 р. ут­ворили єдине генерал-губернаторство.

Відповідно до цього поділу запроваджувались і органи управління. Адміністративно-поліційний апарат у губер­ніях очолювали губернатори. У віданні генерал-губернато­рів знаходилося управлінні декількома губерніями. Гене­рал-губернатори і губернатори призначалися безпосередньо імператором і наділялися вищою адміністративною, полі­цейською та наглядною судовою владою. Вони здійснювали нагляд за всіма місцевими установами. У їх підпоряд­куванні перебували також війська.

Систему адміністративних установ кожної губернії ста­новили губернські правління, комісії, присутствія і комі­тети, наказ суспільного презирства, межові контори, лі­карські управи. Провідне місце належало губернському правлінню. Формально цей орган підпорядковувався гу­бернатору і сенату, а насправді вони були допоміжними органами губернатора за наглядом і керівництвом місце­вими установами.

У повітах адміністративно-поліцейські функції викону­вали капітан-справник, а також нижній земський суд..Зауважимо, що назва органу не відповідала його компе­тенції. Передусім, це був поліцейський орган повіту. Він також виконував адміністративні, слідчі та судові функції щодо дрібних справ. У деяких губерніях збереглися свої особливості. Так, у Волинській губернії поліцейська си­стема мала допоміжні органи як залишки старої системи місцевого управління. Ними були так звані ключ-війти, які обиралися дворянськими зібраннями із шляхтичів по 6—8 у повіті, їх діяльність мала допоміжний характер для нижнього земського суду. Вони боролися з бродяжницт­вом, перевіряли документи у сторонніх осіб, які знахо­дилися у даній місцевості, збирали відомості для земського суду, стягували невеликі суми і виконували дрібні доручення земського справника.

Управління містами здійснювалося поліцейськими органами і становими виборними установами: міськими дума­ми, магістратами і ратушами. Чимало міст перебувало у власності чи в підпорядкуванні окремих феодалів. Важ­ливу роль в управлінні містами виконували городничі (ке­рівники поліцейських органів). Складовою частиною меха­нізму управління на Правобережній Україні була судова система, тісно пов'язана з адміністративно-поліцейськими установами. Після входження Правобережжя до Росії судова система за структурою дещо відрізнялася від ін­ших губерній. Ще указом 23 квітня 1793 р. було визна­чено, що «суд, і розправу в тих землях залишити на пра­вах польських». Судові чиновники залишалися також на місцях, тільки на головні посади були призначені царські представники.

Відповідно до імператорського указу «Про відновлен­ня в Малоросії правління і судочинства» ЗО листопада 1795 р. «належало для суду ж і розправи відновити ко­лишній там генеральний суд», що мав два департаменти, кожен з яких комплектувався з генерального судді, двох радників, котрі призначалися імператором, і п'яти засіда­телів чи депутатів, які обиралися дворянством «всякі З роки». В обох департаментах кримінальних і цивільних справ усі «справи повинні бути розібрані і вирішені за правами тамтешніми». Скарги та апеляції на рішення гс-генерального суду можна було подавати до сенату.

В усіх повітах запроваджувалися земські суди, до складу яких входили земський суддя, два підсудки або асесор і нотаріус (писар). Наступною ланкою судової системи, визначеної указом, були підкоморські суди на чолі з підкоморіями. Суд розглядав межові спори.

У містах судовими інстанціями залишалися магістрати, що складалися з двох бурмистрів і чотирьох ратманів, яких обирали міські товариства на три роки, та ратушні у містечках.

Сенат видав 11 вересня 1797 р. спеціальний указ, в якому зазначалося: у земському, повітовому і підкоморському судах, а також у магістратах судочинство необ­хідно вести польською мовою, а в головному суді — гене­ральному — «писати резолюції і вироки по всіх справах на одній стороні по-польськи, а на другій буде переклад по-російськи».

Таким чином, своєрідність внутрішньої політичної си­туації після входження Правобережної України до Росії (а це, передусім, вплив польської аристократії) зумовила деякі особливості при реформуванні державного апарату, і зокрема, судової системи. У 40-х роках XIX ст. будь-які відмінності на цій території були ліквідовані.

СУСПІЛЬНИЙ ЛАД

Лівобережну Україну, що за Березневими статтями 1654 р. відійшла до Росії, українці називали Гетьманщи­ною, а московити — Малоросією. До неї входило десять полків: Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, При­луцький, Київський, Гадяцький, Переяславський, Луб'янський, Миргородський і Полтавський. Гетьманщина була відносно густо населеним і добре розвиненим краєм. До неї входило 11 великих міст, 126 містечок і близько 1800 сіл. У 1700 р. її населяло приблизно 1,2 млн. осіб, тобто майже чверть усього населення тогочасної України.

На Лівобережній Україні зберігся феодальний лад і його основа — феодальна земельна власність. З погляду формально-юридичного суспільство поділялося на п'ять станів: козацтво, шляхетство, духовенство, міщанство і се­лянство. Між станами і в кожному з них не було рівності. Стани мали окремі соціальні групи, які відрізнялися одна від одної економічним і правовим становищем. Деякі со­ціальні групи були привілейованими і всі разом становили панівний клас (козацька старшина, родовита шляхта, вище православне духовенство та міські багатії). Інші соціальні групи значно обмежувалися у привілеях або ж зовсім їх не мали. Це пригнічені, залежні люди (селяни, рядове козацтво, міська біднота).

Правове становище класів, різних груп і категорій ви­значалося Березневими статтями та царськими жалуваними грамотами, а в наступний період — царським законодав­ством і нормативними актами місцевої адміністративно-по­літичної влади (гетьманськими універсалами, рішеннями і декретами генеральної ради, універсалами полковників тощо). Умовами входження України до Росії було перед­бачено, щоб «шляхтич/залишався шляхтичем, козак коза­ком, а міщанин міщанином». Селянство ж залишалося окремим станом. У юридичних актах зазначалося тільки про його «звичайне послушенство».

Замість польських феодалів панівне становище у су­спільстві посідала козацька старшина, родовита шляхта, яка брала участь у війні, міські багатії та вище духовен­ство. Особливе місце серед панівних верств належало ко­зацькій старшині, яка разом зі шляхтою і духовенством зосередила у своїх руках величезні земельні володіння, та інші багатства.

На початок XVIII ст. верхівку суспільної структури Гетьманщини очолила новонароджена знать. Найяскраві­шим свідченням перемоги елітизму у Гетьманщині було «Значкове військове товариство». У його списках значи­лися імена дорослих чоловіків зі старшинських родин, які ще не обіймали ніяких посад, але з появою вакансії могли отримати певне призначення. У 60-х роках XVIII ст. то­вариство налічувало 1300 прізвищ. Окрім цього, існувало близько 800 осіб, котрі фактично обіймали урядові посади. Таким чином, у середині XVIII ст. верхівку Гетьманщини становили близько 2100 знатних осіб із понад 1 млн. за­гальної чисельності чоловічого населення. У 1785 р., коли царизм намагався залучити українську знать до російсько­го дворянства, ця цифра зросла у декілька разів. Тисячі дрібних українських урядовців і заможніших козаків пре­тендували на статус дворянина, багато з них на підставі фальшивих документів.

Водночас із дворянським титулом з'явилися й земельні маєтки. Старшині їх дарували гетьмани й царі. У бага­тьох випадках урядники незаконно привласнювали закріп­лені за їхніми посадами землі. Внаслідок цього 1735 р. понад 35% оброблюваних земель Гетьманщини стали при­ватною власністю шляхти. Завдяки своїм посадам шляхта,.окрім того, господарювала ще на 11% землі. Отже, менш ніж 1% населення володіло 50% землі.

Багатства розподілялися серед панівної верхівки нерів­номірно. Декілька родин, зокрема ті, з яких виходили гетьмани та члени генеральної старшини, внаслідок свого впливового становища та зв'язків отримували величезні латифундії. Наприклад, Мазепа володів 19654 маєтками, Скоропадський — 18882, Апостол — 9103. Проте маєтність середнього представника старшини була скромною і зви­чайно мала тільки маєток із ЗО селянами, тобто третину володінь середнього російського дворянина. Ці цифри за­свідчують, що у Гетьманщині знать була численнішою, ніж у Росії, а закріпачене селянство — навпаки.

Суспільний антагонізм між черню та старшиною мав важливі політичні наслідки, бо давав змогу царському урядові нацьковувати одну верству українського суспіль­ства на іншу. Особливо міцною проімперська орієнтація стала після 1785 р., коли Катерина II зрівняла українську знать із російським дворянством у «Хартії дворянських вільностей». Такими ж привабливими, насамперед для біднішої старшини, були можливості зробити кар'єру, які відкривалися внаслідок нових величезних загарбань росій­ського уряду. Завдяки своїй відносно якісній освіті та адміністративному досвіду представники української знаті отримували посади не тільки в імперській адміністрації колишньої Гетьманщини, а й у нещодавно завойованих землях Криму, Правобережжя і навіть на Кавказі — у далекій Грузії.

Наприкінці XVIII ст. українці обіймали деякі найвищі посади в імперії. У 70—80-х роках родини Безбородьків,. Завацовських, Кочубеїв і Тращинських давали імперії кан­цлерів і міністрів, котрі допомагали багатьом землякам отримувати призначення на впливові посади у столиці Ро­сії. Численні особисті можливості та переваги, що давала служба імперії, значною мірою пояснювала те, чому лік­відація Гетьманщини зустріла такий слабкий опір серед. української знаті. Оскільки ж підвищення по службі ви­магало обізнаності з імперською культурою, дехто з укра­їнських дворян переходив на європейський стиль. Роз мовляли російською або французькою мовами. Тільки окремі старшини, на яких дивилися поблажливо, мов на ро­мантиків, залишилися вірними Гетьманщині, її традиціям.

Після повстання 1648 р. козацтво користувалося широ­кими привілеями. Військова служба надавала козакам пра­во землеволодіння та звільняла від податків, їм дозволя­лося мати самоврядування, вести торгівлю, а також ви­робляти горілку — привілей, що раніше належав шляхті. Відтак якщо за величиною маєтків більшість козаків мало чим відрізнялася від селян, то прав у них було майже стільки, скільки колись мала польська шляхта. Козакам дозволялося змушувати селян відбувати панщину — пра­во, що зберігалося тільки за шляхтою. Попри всі ці вільності з кінця XVIII ст. спостерігається погіршення стано­вища рядового козацтва.

Внаслідок зростання впливу старшини прості козаки втратили такі важливі політичні прерогативи, як право обирати старшину та брати участь у радах. Ще згубні­шими для них були економічні проблеми, що випливали з самої природи козацького життя, яке змушувало їх бути водночас і селянами, і воїнами. Відбуваючи тривалу й виснажливу службу власним коштом, козаки часто залазили в борги. Внаслідок цього багато хто продавав свої наділи кредиторам із середовища старшини, часто під тис­ком і незмінно за низькими цінами, продовжуючи мешка­ти на своїх колишніх землях як орендарі, виконуючи повинності, аналогічні селянським. Тільки небагатьом коза­кам пощастило домогтися титулу старшини. Таким чином, внаслідок занепаду козацтва зменшилася його чисель­ність — із 50 тис. 1650 р. до ЗО тис. 1669 р. і до 20 тис— 1730 р.

Стурбована цим явищем, царська влада 1723 р. і вдруге — 1728 р. заборонила продаж козацьких земель, ї 1735 р. уряд Гетьманщини вдався до спроби ширших ре­форм, поділивши козаків на дві категорії: заможніших боєздатних козаків, які називалися виборними, і на тих,, котрі були надто бідними, щоб купити військове споря­дження (підпомічників). У той період, коли виборні вою­вали, підпомічники повинні були забезпечувати їх прові­зією, служити гінцями і навіть обробляти їхні землі. Підпомічники обкладалися оброком, щоправда, вдвоє меншим, ніж селянський. Фактично бідніші козаки перетворилися на слуг заможніших товаришів і старшин. Попри ці зміни, економічне становище всього козацтва й далі погіршува­лося. У реєстрах 1764 р. фігурувало 175 тис. виборних ко­заків і 198 тис. підпомічників. Але фактично боєздатними були тільки 10 тис. виборних козаків. Зростала також кількість заборгованих козацьких господарств. До кінця століття більшість бідніших козаків опустилася до рівня державних селян. Зникнення кордону, а водночас і по­треба обороняти його, економічні труднощі, перетворення старшини на великих землевласників, відсталість у вій­ськовій справі, все це призвело до того, що козаччина в Україні перестала існувати.. Становище селян Лівобережжя, як і становище козаків» постійно погіршувалося, починаючи з народно-визвольної війни. Вже Б. Хмельницький почав запроваджувати старі порядки. Він дозволив деяким монастирям і надалі зби­рати у селян оброк. Різкий занепад селянства розпочався XVII ст., коли вільні та автономні «військові поселення» були відписані із земельного фонду Гетьманщини індиві­дуальним, землевласникам із старшини. Спочатку ці влас­ники збирали скромну орендну плату і зобов'язували орен­дарів виконувати такі роботи, як заготівля дров та пере­везення сіна. За часів Мазепи максимальна трудова по­винність зросла до двох днів на тиждень. Це становило тільки половину чи третину панщинної повинності поль­ських або російських селян. Проте всього через покоління середня тривалість панщини зросла до трьох днів на тиж­день, а подекуди становила чотири-п'ять днів. Окрім цьо­го, у період війни селяни мали постачати імператорське військо провізією, постоєм, утримувати шляхи, зводити мо­сти і виконувати інші роботи.

Однак доки селянин мав право залишити свого пана, він міг перейти до поблажливішого господаря, поселитися в іншому селі чи у відкритому степу. З цих причин стар­шина у зв'язку з підтримкою російського уряду поступово обмежувала право переходу селян. Закон 1727 р. перед­бачав, що лишаючи феодалів, селячи втрачали право на майно, яке належало їм, а 1760 р. селяни повинні були отримувати у пана письмовий дозвіл на переїзд. Утра­тивши законне право покидати пана, чимало селян Геть­манщини вдавалося до забороненої законом втечі. Улюб­леним місцем притулку для таких утікачів були землі за­порожців, що давало керівництву Росії додаткову підста­ву для знищення Січі. Катерина II 1783 р. зробила остан­ній у цій справі крок, заборонивши лівобережним селянам за будь-яких обставин залишати феодалів. На Лівобережну Україну було поширене Соборне уложення 1649 р., де йшло­ся про повне закріпачення селянства. Через 130 років після визволення селяни Лівобережжя знову стали кріпаками.

Зазнали відкритої дискримінації селяни. За винятком таких гетьманів, як Мазепа та Апостол, козацька адмініст­рація у кращому випадку ігнорувала їх, а в гіршому — всіляко намагалася підірвати їхнє становище.

Міщани були не тільки політичне безправними, а й перебували в економічно невигідному становищі. Звіль­нені від податків козаки могли продавати у містах свій крам, не сплачуючи місцевого мита. Водночас міщани, щоб забезпечити грішми скарбницю міста, були змушені спла­чувати податок за продукти, якими торгували. Тому вони нерідко мали менше крамниць у власному місті, ніж ко­заки й солдати російських залог чи навіть ченці. За таких обставин у більшості міст Лівобережжя мешкала невелика кількість люду — в середньому від 3 до 5 тис.

Однак серед цього загального застою існували й центри достатку та зростання. Київ як адміністративний і культур­ний центр за чисельністю населення збільшився з 11 тис. 1723 р. до приблизно 43 тис. у 1780 р. Процвітали й такі північноукраїнські міста, як Стародуб та Ніжин. Уяву про господарську діяльність, що розгорталась у цих містах, характеризує така статистика: 1786 р. у Ніжині налічу­валося 387 крамниць, 29 кузень, 73 шинки, 124 корчми, вісім цегелень, дві цукроварні, 15 вітряків. Проте загалом упродовж XVIII ст. в економічному відношенні українські міста розвивалися повільно.

Загалом соціальна структура Лівобережної України наприкінці XVIII ст. характеризувалася такими цифрами:

Соціальний стан Шляхта Духовенство Міщани Козаки Селяни Разом

Чисельність (тис. осіб) 36 15 92 920 1240 23003

У відсотках до за­гальної чисельності населення 1,6 0,7 4,0 40,0 53,7 100

 

ДЕРЖАВНИЙ ЛАД

Згідно з Березневими статтями, в Україні зберігався військово-адміністративний апарат влади та управління, який склався 1648—1654 рр. Але в ході наступу царизму на.автономію України система, принципи, форми і методи її діяльності змінюються. Цю систему в Україні очолював виборний гетьман. Його обирала військова рада, а і інколи і рада генеральної старшини. Так, гетьмана Дем'яна Мно­гогрішного обрала старшинська рада.

Гетьман Б. Хмельницький, використовуючи свій автори­тет, намагався зробити посаду гетьмана спадковою. Під його тиском козацька рада вказала спадкоємця — його сина Юрія. Однак після смерті Богдана Хмельницького гетьманом став генеральний писар І. Виговський, Ю. Хмельницький згодом був обраний гетьманом у загаль­ному порядку.

Як виняток, гетьман інколи призначався. У таких ви­падках він називався, наказним. Але це було тимчасово •— при відсутності законно обраного гетьмана.

Строк правління не визначався. Він міг бути змінений (перенесений) військовою чи старшинською радою. Як відомо, військова рада позбавила гетьмана І. Самойловича цієї посади за зловживання владою.

На першому етапі достатньо було тільки поставити до відома царя про обрання гетьмана. Але вже з 1660 р. за­проваджений порядок, за яким знов обраний гетьман по­винен отримувати клейноди — знаки гетьманської гідно­сті, вищі відзнаки влади гетьмана — з рук царя. Разом з ними він отримував і грамоту на гетьманство. Москов­ські статті 1665 р. визначали, що цар лише затверджує гетьмана, а насправді від царя, його волі повністю зале­жала гетьманська влада. У Коломацьких статтях І. Ма­зепи 1687 р., наприклад, записано, що вибори гетьмана та його відставка відбувалися за указом царського уряду.

Це дало царату можливість впливати на обрання і змі­щення гетьманів, фактично призначати на цей високий пост «угодних йому» людей і усувати неугодних. Так було, наприклад, 1708 р., коли старшина у Глухові хотіла обрати гетьманом полковника Павла Полуботка. Але Пет­ро І не погодився з цією кандидатурою, вручивши гетьман­ську булаву полковнику Стародубського полку І. Скоро­падському.

Влада гетьмана поширювалася на всю територію Ук­раїни. Офіційно вони іменувалися гетьманами Лівобереж­ної України, а І. Мазепа був пожалуваний гетьманом обох сторін Дніпра, тобто номінальне і Правобережної України.

Спочатку гетьман володів широкою владою - законодавчою, військовою і судовою. Він виступав офіційним представником України, підписував найважливіші доку­менти від її імені. Але поступово влада гетьмана обме­жувалася разом з обмеженням автономних прав України. Уже 1659 р. нові Переяславські статті обмежили права гетьмана на зовнішні відносини. Йому не дозволялося приймати послів, брати участь у військових походах без попереднього дозволу царського уряду. Глухівські статті 1669 р. заборонили гетьману підтримувати безпосередні дипломатичні зв'язки з іноземними державами. Всі пере­говори можна було вести лише через царя. Таке стано­вище було підтверджене і статтями Мазепи 1687 р.

Обмежувались права гетьмана також у внутрішньому управлінні Україною. Нормативні акти гетьмана мали бути затверджені царем чи іншим вищим органом Росії, так само, як і договори, що укладалися між ними і Росією, набували чинності тільки після цієї процедури. Навіть універсали гетьмана про «пожалування земель за службу» повинні були підтверджуватися грамотами царя.

Згодом гетьман не мав права призначати чи звільняти без участі ради генеральної старшини полковників і гене­ральних старшин. Проте цар часто самочинно проводив потрібні йому переміщення серед урядовців України без. відома гетьмана.

Після 1709 р. гетьмани втрачають юридичну самостій­ність. При І. Скоропадському 1709 р. введена посада цар­ського резидента, а згодом — ще одна. Це були «очі і вуха государеві», що стежили за поведінкою гетьмана і старшини, уточняли доходи тощо. Так, при гетьмані Д. Апостолі резидентом був російський міністр для порад у цивільних справах, а у військових справах гетьман під­порядковувався командувачеві російськими військами в Україні.

Так поступово, але послідовно відбувався процес обме­ження гетьманської влади. Після смерті гетьмана І. Ско­ропадського наказним, гетьманом був призначений черні­гівський полковник П/ Полуботок, а пізніше — до 1727 р. вибори гетьмана в Україні всіляко перешкоджались.

Прохання Полуботка про відновлення цих прав закін­чилися для нього ув'язненням при Петрі І.

Росія готувалася до війни з Туреччиною. Але Росії по­трібна була підтримка України і, зокрема, козацького вій­ська. Тому царський уряд пішов на уступки козацькій старшині. Гетьманом України 1727 р. був обраний мирго­родський полковник Д. Апостол. Як тонкий політик, він. скористався сприятливою для України ситуацією і домігся, хоч і ненадовго, відновлення деяких елементів само­врядування України: виборності органів управління і суду, права мати військовий скарб, ліквідації Малоросійської колегії, відмови російського уряду від введення нових по­датків, відновлення нової Січі.

Після смерті Д. Апостола 1734 р. Україна знову зали­шилася без гетьмана. У цьому проміжку справами Украї­ни відало Правління Гетьманського уряду, на чолі з кня­зем О. Шаховським, що складалося з рівної кількості представників вищого російського офіцерства та генераль­ної козацької старшини. Лише 1750 р. на цю посаду був обраний близький до царського двору К. Розумовський. Посада гетьмана 1764 р. ліквідована остаточно. На цьому гетьманська епоха закінчилася.

За весь цей період Україна мала різних гетьманів. Найвидатнішими, безперечно, були Б. Хмельницький та І. Ма­зепа. Останній — яскрава і обдарована особистість. Він вирізнявся глибоким розумом, мав абсолютне довір'я у Петра І, був другою особою в імперії, нагородженою 1700 р. вищим у Росії орденом Андрія Первозванного з написом «За віру і вірність». Гетьман І. Мазепа був за-шельмований як «зрадник» після відомої Полтавської бит­ви, коли емігрував у Туреччину.

Добру славу в пам'яті народній залишив наказний гетьман П. Полуботок, котрий ціною власної свободи від­стоював права і вільності України.

У післявоєнний період управління в Україні здійсню­вав гетьман разом з генеральною старшиною, що стано­вила генеральний уряд. Структура і порядок діяльності генерального уряду залишалися такими, як у період на­родно-визвольної війни. Полковий устрій поширювався також на Слобідську Україну. У полках і сотнях створю­валася полкова і сотенна адміністрація. Тут утворилися Острозький, Ізюмський, Охтирський, Сумський і Харків­ський полки. Спочатку полковники і сотники, як і раніше, обиралися, а.згодом почали призначатися гетьманом з ре­комендованих двох-трьох кандидатів з козаків. Пізніше цю справу взяли до своїх рук цар та уряд Росії. На посади полковників нерідко призначали росіян, як це було, на­приклад, за Петра І. Царизм наступав на полковий устрій в Україні. За маніфестом Катерини II 1765 р. полковий поділ був скасований у Слобідській Україні, а 1783 р ліквідований і на Лівобережній Україні.

Збереглися в Україні свої збройні сили. Реєстрове вій­сько становило 60 тис. козаків і офіційно називалося «вій­сько його царської величності Запорізьке». Українське військо стало тепер складовою частиною російської армії.

Спочатку оплата для козацького війська поступала з царської казни, а згодом цю справу переклали на Україну. При гетьманові І. Брюховецькому реєстр скоротився до ЗО тис., а указом Анни Іванівни доведений уже до 20 тис. козаків. Царський уряд використовував козацтво і на тяж­ких фізичних роботах, зокрема, будівництві доріг, мостів, фортець, що призводило до масового вимирання людей.

Полки Слобідської України підпорядковувалися цар­ському воєводі. Катерина II 1765 р. оголосила реєстрове військо непотрібним, а 1783 р. усі козацькі збройні сили були реорганізовані в регулярні частини російської армії.

У період народно-визвольної війни і після неї у су­спільно-політичному житті України зросла роль право­славної церкви. Вона входила до системи військово-адмі­ністративної організації, а влада гетьмана поширювалася у певних межах на православну церкву і духовенство. У Статтях Ю. Хмельницького 1660 р. митрополит та інше духовенство віддавалися під благословення московського патріарха, мали право з ним спілкуватися, хоча він не втручався у справи православного духовенства України.

Перший висвячений у Москві митрополит Гедеон отри­мав 1686 р. грамоту від московського патріарха, яка під­твердила становище, що склалося: Київська митрополія не підпорядковується московському патріарху, хоч і знахо­диться під його благословенням, формально йому підві­домча. Вище духовенство, тобто митрополит і єпископи, обиралися на козацьких радах, священики — на сільських сходах. Усі вони повинні були затверджуватись гетьманом.

З 1721 р. синод — вищий орган церковного управління Росії, заснований замість патріарха, призначав усіх вищих ієрархів України, а з 1728 р. в Україні, як і в Росії, прово­дилася політика обмеження прав церкви — заборонялося, наприклад, передавати церкві землі світських феодалів.