І. Скасування кріпосного права

У другій половині XIX ст. відбулася заміна феодаль­ної соціально-економічної формації капіталістичною. Ста­новлення і розвиток капіталістичного укладу відбувалися в умовах скасування царизмом кріпосницького права. В Україні цей процес розвивався за загальними для всієї Росії закономірностями, але водночас у ньому проявлялися особливості, зумовлені історичними умовами та по­літикою, що проводив царизм стосовно України.

В Україні, як і в центральних районах Росії, утверд­ження нового капіталістичного соціально-економічного устрою, означало активний розвиток усієї промисловості, сільського господарства, торгівлі. Селянська реформа 1861 р., що визначила розвиток суспільного ладу в Украї­ні, змінила правове становище не тільки селянства, а й інших соціальних груп.

Імператор Олександр II 19 лютого 1861 р. підписав маніфест і серію законів про скасування кріпосного права. На територію України поширювалися Положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності, Правила про порядок приведення в дію Положень про селян, котрі вийшли з кріпосної залежності тощо. Порядок проведення селянської реформи у Катеринославській, Таврійській, Херсонській губерніях і частині Харківської, де було ха­рактерним общинне землекористування, конкретизувався місцевим положенням про поземельний устрій селян у ве­ликоруських, малоросійських і білоруських губерніях. Для Чернігівської, Полтавської губерній і частини Харківської було видано спеціальне Положення про поземельний уст­рій селян. Спеціальне місцеве Положення про поземель­ний устрій селян видали також для Київської, Подільської та Волинської губерній. Ці три місцеві Положення входили у законодавчі акти, на основі яких проводилася селянська реформа в Україні. Додатково (1863 р.) було видано близько десяти законодавчих актів про проведен­ня реформи у Правобережній Україні.

Звільнення селян відбулося поетапно і повинне було тривати понад 20 років. Насамперед, селяни переходили на становище тимчасово зобов'язаних, однак і для цього відводилося два роки, впродовж яких складалася і підпи­сувалася так звана уставна грамота — своєрідний дого­вір селян з поміщиком про умови звільнення. В уставній грамоті визначалися земельні наділи, що надавалися се­лянам у користування, і належні за них повинності. Крі­посницькі повинності поділялися на панщину і оброк, тільки трохи впорядковані. За поміщиками зберігалися тільки деякі права щодо нагляду за поведінкою селян. Тимчасовозобов'язаний селянин повинен був викупити на­діл, після чого він ставав селянином-власником. При укладенні викупної угоди він найчастіше відразу вносив 20% викупної суми, а решту за нього платив поміщикам царський уряд. Селяни зобов'язувалися виплачувати борг у кредит державі впродовж 49 років.

До 1881 р. залишалося близько 15% тимчасовозобов'язаних селян. Тоді ж прийнято закон про обов'язковий ви­куп. Упродовж двох років треба було укласти викупні уго­ди, бо втрачалося право на земельні наділи. У 1883 р- ка­тегорії тимчасовозобов'язаних селян вже не існувало. Таким чином, при проведенні реформи деякі селяни, котрі раніше мали землю, позбавлялися наділів. Вони змушені були залишатись у господарів на умовах вільного найму або шукати роботу в інших місцях.

Селянська реформа внесла найістотніші зміни у пра­вове становище селян. З перетворенням поміщицьких се­лян у «сільських обивателів», Положенням 19 лютого за ними затверджувалися такі права: одружуватися без доз­волу поміщика і самостійно розв'язувати сімейні та гос­подарські питання, набувати у власність нерухоме майно, займатися торгівлею У різними промислами, будувати фабрики, відкривати торгові, ремісницькі підприємства, брати підряди на виконання робіт, записуватися до цехів, продавати свої вироби, укладати договори, вступати до ку­пецьких гільдій. Селянин ставав суб'єктом судового про­цесу — за ним затверджувалося право подавати позов і відповідати на суді. Признавалося право на організацію сільських органів самоврядування (сільських та волосних сходів), виборів сільських старост, волосних старшин і волосного суду. Останній розглядав незначні кримінальні й цивільні справи. Надане селянською реформою право сіль­ського самоврядування підпорядковувалося повітовій ад­міністрації, а з 1889 р. — також земським начальникам, постанови яких не підлягали оскарженню.

У 1866 р. селянська реформа була поширена на дер­жавних селян Лівобережної та Південної України, а 1867 р. — на Правобережну Україну. Державні селяни отримали однаковий правовий статус із колишніми помі­щицькими селянами. Однак для них встановлювалися тяж­чі умови викупу землі. Викуп дозволявся тільки одночас­ний, з повною оплатою суми, ніякі кредити державним селянам не надавалися.

2. СУСПІЛЬНИЙ ЛАД

Зміни до правового Положення про селян внесли також інші реформи. Внаслідок проведення земської реформи 1864 р, у губерніях Лівобережжя і Півдня України селяни «обирали незначний відсоток гласних (депутатів) земських повітових зборів. Новим соціальним явищем кінця XIX ст. було переселення селян із України у Крим, на Кавказ, до Сибіру. Проте воно не розв'язало гострих проблем оста­точно розорених селян.

З розвитком промисловості в Україні зростала кіль­кість робітників. З початку 80-х років під впливом масо­вого страйкового руху, зокрема у 90-х роках, царське са­модержавство стало на шлях регулювання відносин між робітниками і фабрикантами, на шлях видання фабрично­го законодавства. Страйкарі висували не тільки еконо­мічні, а й політичні вимоги. З 1897 р. в Україні діяли київський і катеринославський Союзи боротьби за визво­лення робітничого класу. У Мінську 1898 р. прийнято рішення про утворення Російської соціал-демократичної партії.

У межах законодавства про стани царизм проводив за­ходи, що сприяли розширенню прав буржуазії. Проте про­шарок української національної буржуазії становив неве­лику частину населення. В її середовищі виник також соціальний прошарок інтелігенції — лікарі, адвокати, чи­новники. Велике значення для розширення прав буржуазії мали земська, міська і судова реформи. Відповідно до встановлених ними високих майнових цензів представники буржуазії отримали доступ до органів місцевого само­врядування, зокрема до міських дум і міських управ, а також до судових посад.

Національний склад дворянства змінився у зв'язку зі збільшенням в Україні кількості російських поміщиків які придбали землі в Україні на встановлених царизмом пільгових умовах. За дворянством надалі зберігалося ста­новище найпривілейованішого стану. Нормами Зводу за конів Російської імперії українське та польське дворянство за правоздатністю прирівнювалося до російського Судова і земська реформи забезпечили дворянству пере вагу у створюваних судових і земських органах. Відповідне до військової реформи 1874 р.. Статуту про загальну вій­ськову повинність дворянство залучалося до військове служби, однак для нього встановлювалися пільги,що За­безпечували в армії офіцерські посади і скорочений терми служби.

Чиновникам-дворянам і поміщикам центральних губерній Росії надавалися окремі пільгові умови при набутті у власність чи оренду земель у Правобережній Україні

ДЕРЖАВНИЙ ЛАД

Зміни у політичному становищі України спрямовувалися на посилення національного гніту. У 1863 р. був ви­даний Валуєвський циркуляр — розпорядження царського уряду про заборону друкувати українською мовою. Автор циркуляру — крайній реакціонер, міністр внутрішніх справ П. Валуєв заявляв, що «ніякої окремої малоросій­ської мови не було, немає і бути не може». За циркуляром заборонялося друкувати українською мовою будь-яку лі­тературу, крім художньої, проте царська цензура під різ­номанітними приводами обмежувала і її друкування. Тому з 1863 р. видання книг українською мовою у межах Ро­сійської імперії майже припинилося.

Ще реакційнішим був Емський акт 1876 р. — розпо­рядження царського уряду, спрямовані на придушення української культури, підписані ЗО травня 1876 р. імпе­ратором Олександром II у м. Емсі (Німеччина) — звідси його назва. Емський акт доповнював Валуєвський цирку­ляр 1863 р. Помічник куратора Київського учбового окру­гу М. Юзефович надіслав імператорові доповідну записку про так званий українофільський рух і приховане зазі­хання на державну єдність Росії. У відповідь на це Емським актом заборонялося ввозити до Росії з-за кордону українські книжки, видавати оригінальні твори україн­ською мовою та українські переклади з російської й іно­земних мов, не дозволялися театральні вистави україн­ською мовою. На підставі акту було закрито громади — організації української ліберальної інтелігенції в Україні (першу українську громаду засновано у Києві 1859 р.)„ припинив діяльність Південно-Західний відділ Російського-географічного товариства у Києві, в роботі якого брали участь представники демократичної інтелігенції (М.. Лисенко, С. Подолинський, О. Косач, П. Чубинський та ін.).

Валуєвський циркуляр і Емський акт стали проявом шовіністичної політики царизму. Проте курс царизму на русифікацію не знайшов повної підтримки серед прогре­сивної частини російського суспільства. Так, деякі відомі російські вчені виступили на захист української культури. Спеціальна комісія Імператорської Академії наук вимагала скасувати циркуляр 1863 р. та акт 1876 р.

В управлінні країною царизм зберігав стару феодаль­ну систему державних органів і посилював їх владу. В умовах розвитку національно-визвольного руху державні органи наділялися у деяких випадках надзвичайними повноваженнями та особливими правами. Проявом цих тен­денцій в адміністративно-політичному устрої України було утворення нових генерал-губернаторств. Влада генерал-губернатора стала владою адміністративно-політичною, а до проведення судової реформи 1864 р. — також вищою судовою владою. Губернатори вважалися безпосереднім органом вищої урядової влади у губерніях. Апарат _ гу­бернського і повітового державного управління зберігав переважно структуру попереднього періоду. Губернськими органами були губернські правління та органи міністерств:

казенна палата, управління державного майна. У повітах адміністративно-поліцейське управління здійснювали зем­ські суди.

В губерніях України повноваження генерал-губернато­рів і губернаторів були ширші, ніж у центральних губер­ніях країни, причому впродовж другої половини XIX ст. видавалися додаткові закони про їх ще більше розширен­ня. Так, 1881 р. царизм узаконив розширену систему.ад­міністративних репресивних заходів, спрямованих на боротьбу з національно-визвольним рухом, видавши Поло­ження про заходи до охорони державного порядку і гро­мадського спокою. Функцію захисту царського самодер­жавства виконувала поліція і жандармерія, яка у цар­ській Росії набула значення політичної поліції. Централь­ним її органом у системі вищих органів імперії був ут­ворений 1826 р. третій відділ імператорської канцелярії, а з 1880 р. — департамент поліції у міністерстві внутрішніх справ. Виконавчим органом третього відділу став окремий Корпус жандармів, створений у квітні 1827 р. На місцях вищими органами поліції були генерал-губернатор і_ гу­бернатори, яким підпорядковувалася повітова поліція.

Тактику придушення і сваволі, що проводилася в Україні.адміністративно-поліцейським апаратом, самодержавство поєднувало з незначними поступками, нешкідливими для самодержавства. Селянська реформа 1861 р. запровадила сільське і волосне самоврядування, земська (1864 р.) і міська (1870 р.) реформи створили органи місцевого са­моврядування у повітах, губерніях, містах.

Органами селянського самоврядування, як зазначало­ся, були сільський сход і обраний ним сільський староста та волосний сход, волосний старшина, волосний суд. Функції цих органів обмежувалися. Вони розв'язували.деякі земельні справи (наприклад, перехід землі, що на­лежала сільській общині, розкладка повинностей). Зем­ська реформа вводилася тільки у шістьох із дев'яти ук­раїнських губерній (Харківська, Полтавська, Чернігівська, Херсонська, Катеринославська і Таврійська). Відповідно до цієї реформи у губерніях і повітах створювалися ви­борні на три роки установи, що мали дві ланки: земські збори і земські управи. Провідне місце у них посідали поміщики-дворяни. Земства не мали політичної влади і відали вузьким колом місцевих господарських і культур­но-освітніх справ. Уся діяльність органів земського само­врядування перебувала під наглядом губернатора і міні­стра внутрішніх справ. Окрім цього, земська реформа не мала даху над головою і фундаменту під ногами. Не іс­нувало загальнодержавного органу, який координував би діяльність земств у межах усієї країни (і вони не ство­рювалися нижче повітів). Щоправда, 1914 р. у Москві на з'їзді уповноважених губернських земств для допомоги царському урядові у веденні війни був створений Всеро­сійський земський союз допомоги хворим і пораненим воїнам, а Тимчасовий уряд 1917 р. утворив земства також у волостях.

На території Правобережної України, у Київській,Подільській і Волинській губерніях, де переважна біль­шість поміщиків належала до польської національності і брала участь у національно-визвольному русі, земські установи були запроваджені тільки 1911 р.

Аналогічний зміст і значення мала міська реформа 1870 р., проведена у містах царської Росії. В Україні ця реформа запроваджувалася спочатку в Києві, Катерино­славі, Миколаєві, Полтаві, Харкові і Херсоні, а відтак — і в інших українських містах. При наявності майнового цензу у містах створювалися виборні на чотири роки мі­ські думи як розпорядчі та міські управи як виконавчі органи. Органи міського самоврядування розв'язували дрібні господарські питання (освітлення вулиць, ремонт тротуарів тощо) і цілком підлягали губернаторові. Істотніші зміни внесла судова реформа, проведена на підставі Судових статутів 20 листопада 1864 р. Вона проголошу­вала демократичні принципи: виборність мирових суддів і присяжних засідателів, незалежність і незмінність суд­дів, рівність усіх перед законом, гласність, усність. За­сновувалася адвокатура, була проведена реорганізація прокуратури. Одночасно реформа зберегла залишки фео­дально-станового судочинства (станові суди — церковні, військові, волосні, окремий порядок розгляду справ про службові злочини).

Реформа 1864 р. створила подвійну систему судів: міс­цеві суди — одноособовий мировий суддя, повітовий з'їзд мирових суддів і Сенат та загальні суди — окружні суди, судові палати і Сенат. В окружних судах при розгляді більших кримінальних справ було запроваджено інститут присяжних засідателів, списки яких складали земські та міські управи, погоджені з губернатором або градона­чальником. Дія судової реформи поширювалася переваж­но на центральні, губернії. Відповідно до реформи, в Україні повинні були існувати місцеві та загальні суди. Проте суди обох ланок були створені тільки у Пол­тавській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській гу­берніях. У інших губерніях України дозволялося створю­вати тільки місцеві суди і тільки після декількох років по прийняттю реформи. Наприклад, у Чернігівській гу­бернії з 1869 р. мирові суди ліквідували (крім деяких міст, зокрема Одеси і Харкова), а 1912 р. їх знову від­новили. У Правобережній Україні судова реформа про­водилася двома етапами: спочатку з 1871 р. були запро­ваджені мирові суди. На відміну від інших губерній, ми­рові судді тут не обиралися строком на три роки повіто­вими земськими зборами або міськими думами з осіб, які мали майновий та освітній цензи, а призначалися міні­стром юстиції. На них не поширювався принцип незмін­ності. Тільки 1880 р. були відкриті Київська судова пала­та і Житомирський, Кам'янець-Подільський, Київський, Луцький та Уманський окружні суди.

За пореформені роки до судової реформи внесено понад 700 змін і поправок. З підсудності суду присяжних вилучили справи про пресу, всі справи про політичні зло­чини. Було запроваджено слухання при закритих дверях справ широкого переліку категорій, а також нові правила складання списків присяжних засідателів, що повністю вилучали можливість участі у судовому процесі демокра­тичних і ліберальних елементів. За Положенням про зем­ських начальників 1889 р. скасовувався мировий суд. Одночасно царизм повів наступ на земське і міське само врядування. У 1890 р. було прийнято нове Положенні про губернські та повітові земські установи, а 1892 р. — нове міське Положення. Це ще більш урізало повноваження органів земського та міського самоврядування.

ПРАВО

Пореформений період характеризувався застосуванням в Україні поряд із Зводом законів Російської імперії нового законодавства. Цивільне і кримінальне право по повнилося новими нормами. Проводилася робота, спрямована на кодифікацію цих галузей права. Імператор Олександр II 20 листопада 1864 р. затвердив Судові статути, які 1893 р. офіційно приєднані до Зводу законів як 16-й том. До Судових статутів увійшли чотири великі акти:

1) встановлення судових установ; 2) Статут цивільного судочинства; 3) Статут кримінального судочинства; 4) Ста­тут про покарання, що накладаються мировими суддями. Внаслідок видання статутів цивільного і кримінального судочинства завершилося виділення у самостійні галузі кримінального процесуального і цивільного процесуаль­ного права.

Головним джерелом цивільного права залишався 10-й том Зводу законів. Деякі норми у ньому змінені відповід­но до селянської реформи. Селяни стали активнішими учасниками цивільних правовідносин. Вони могли купу­вати і продавати, а також укладати інші угоди. У нормах цивільного права приділялася значна увага регулюванню різних відносин, пов'язаних з дальшим розвитком проми­словості й торгівлі. З'явилося чимало нових норматив­них актів, що регулювали правове положення приватних підприємств.

Але ці зміни не ліквідували загалом феодального ха­рактеру Зводу законів і часто мали половинчастий харак­тер. Так, у зв'язку зі скасуванням кріпосного права селяни були вилучені з переліку об'єктів власності, у зако­нах про стани перелічувалися надані їм особисті та май­нові права. Але водночас яскравим пережитком було збереження у Зводі таких положень, як віднесення до об'єктів власності нерухомого майна, зокрема поміщиць­ких земель, на яких проживали тимчасовозобов'язані се­ляни. Цивільне право, як і раніше, обмежувало право розпорядження родовими, заповідними і майоратним» маєтностями. Законодавець в інтересах дворян-поміщиків турбувався про те, щоб ці маєтності залишалися неподільними. Зберігався принцип, встановлений Соборним уложенням 1649 р., щодо викупу родових маєтностей. Про­довжували діяти деякі норми звичаєвого права, що обме­жували права селян, хоч вони і звільнилися від кріпосної залежності. Ці обмеження стосувалися права власності селян на землю. Селяни не могли вільно розпоряджатися своїми земельними наділами. Більшість правочинів, пов'я­заних із землею, могла відбуватися тільки за згодою селянської общини.

Серед законів другої половини XIX ст. і сенатських рішень вирізняється група актів, що повинні були регу­лювати земельні відносини у Правобережній Україні. Вони встановлювали пільги або обмеження на придбання землі залежно від національної належності покупців.

Розвиток промисловості сприяв прийняттю законодав­чих актів, які регулювали питання праці та зарплати. Ці фабричні закони поклали початок становленню і розвитку нової галузі права Російської імперії — фабричному пра­ву. До них належали закони: Про малолітніх працюючих на заводах, фабриках і мануфактурах 1882 р., Про забо­рону нічної праці малолітніх та жінок на заводах, фаб­риках і мануфактурах 1885 р., Про нагляд за закладами фабричної промисловості та про взаємовідносини фабри­кантів і робітників 1886 р., Про тривалість і розподіл робочого часу в закладах фабрично-заводської промис­ловості 1897 р. тощо. Однак царизм поширив фабричні закони лише на центральні губернії європейської Росії, в інших регіонах вони вводилися із затримкою або взагалі не були запроваджені. Так, в Україні закон 1886 р. Про нагляд за закладами фабричної промисловості та про взаємовідносини фабрикантів і робітників ввели у Київ­ській, Волинській, Подільській, Харківській, Херсонській губерніях тільки через сім років — 1894 р. На Таврій­ську, Полтавську і Чернігівську губернії цей закон поши­рився ще пізніше.

Фабричні закони застосовувалися лише у приватних підприємствах. На державні заводи і підприємства та ве­лику частину залізничних майстерень вони не поширюва­лися. Щодо захисту інтересів і наданих прав робітникам, фабричні закони мали декларативний характер і не ство­рювали надійних гарантій від сваволі заводчиків і фаб­рикантів. Правову основу збереження повновладдя та сваволі підприємців становив також перевиданий 1895 р. Статут про промисловість, який діяв повсюдно. Нова ре­дакція розділу «Про найом робітників на фабрики, заводи і мануфактури» охоплювала норми, що забезпечували повне підпорядкування робітників владі власника, управляю­чого і взагалі заводської адміністрації, причому розмір заробітної плати встановлював сам підприємець.

Найінтенсивніше розвивалося царське законодавство у галузі кримінального права. Були видані законодавчі ак­ти, проводилася подальша його кодифікація. У 1866 р. здійснена нова редакція Уложення про покарання кримі­нальні та виправні у зв'язку з проведенням селянської реформи, реформи поліції, судової реформи і деякими змінами каральної політики. Починаючи з 1863 р., на під­ставі указу «Про деякі зміни в існуючій нині системі покарань кримінальних і виправних» було обмежено за­стосування тілесних покарань, але він не поширювався на волосні суди, створені згідно з реформою 1861 р., які широко застосовували покарання палицями. Уложення 1866 р. вилучило тілесні покарання із загального переліку покарань, але його ст. 78 допускала можливість заміни тюремного ув'язнення покаранням палицями. Чимало ста­тей про незначні злочинні дії перенесено до Статуту про покарання, що накладаються мировими суддями 1864 р., внаслідок чого в Уложенні редакції 1866 р. залишилося 1711 статей. У 1885 р. з'явилася чергова редакція Уло­ження з новими складами державних злочинів, поява яких безпосередньо зв'язана з розвитком національно-визволь­ної боротьби у Росії. У 1875 р. був затверджений Військо­вий статут про покарання, а 1886 р. — Військово-морський статут про покарання. Останні два кодекси застосовува­лися не тільки до військовослужбовців, а й до цивільних осіб при звинуваченні у політичних злочинах, вчинених під час оголошення про воєнний стан або становище по­силеної чи надзвичайної охорони у даній місцевості. В останньому десятиріччі XIX ст. був підготовлений новий кримінальний кодекс — Кримінальне уложення. Його за­тверджено 1903 р., але в дію вводилися тільки окремі статті та глави. Загалом продовжувало діяти Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р. зі змінами і доповненнями у редакції 1885 р.

Посилення каральної політики царизму в Україні, як і в інших національних районах, поєднувалося з широ­кою репресивною діяльністю адміністративно-поліцейських органів. Норми, що встановлювали адміністративну від­повідальність, були здебільшого зосереджені в актах, які визначали компетенцію губернаторів і поліції. Чільне місце серед них посідало Положення про заходи до охо­рони державного порядку і громадського спокою 1881 р. На його підставі губернатори застосовували такі види ад­міністративних стягнень, як грошові штрафи, арешт, ув'язнення в тюрму або фортецю. До селян адміністра­тивні стягнення у вигляді арешту застосовували земські начальники, посади яких створено 1889 р.

Принципові зміни відбулися у процесуальному праві. Важливе значення мало проголошення у кримінально-процесуальному праві презумпції (лат. praesumtio — при­пущення) невинності. За ним будь-яка особа, підозрювана або обвинувачувана у вчинені злочину, вважалася невин­ною доти, поки її винність не доведена судом. Серйозні зміни відбулися у доказовому праві. Скасовано систему формальних доказів, характерних для феодального права. їх замінила система вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів. Докладно регулювався у законодав­стві процесуальний порядок розгляду кримінальних справ окружними судами з участю присяжних. У цих судах винесенню вироку передував вердикт (лат. vere dictum — правильно сказане} присяжних про винність або невин­ність підсудного. Після проголошення вердикту присяжні вже не могли впливати на подальший хід справи. Міру покарання визначав тільки коронний суд. Досягненням кримінально-процесуального права у цей період була де­тальна і чітка регламентація стадій кримінального про­цесу в загальних судах. У місцевих судах усі питання процесу одноособове розв'язував мировий суддя. Для більшості вироків (місцевих і загальних судів) передба­чалося оскарження в апеляційному порядку. Вироки суду присяжних і судових палат могли бути оскаржені або опротестовані тільки у касаційному порядку до Сенату. Вироки Сенату і Вищого кримінального суду (тимчасово діючий суд для розгляду особливо важливих справ або справ про злочини високопоставлених осіб) вступали у законну силу негайно, за ними допускалися тільки про­хання про помилування на ім'я імператора.

Розгляд цивільних справ відбувався відповідно до принципів, усності, гласності, змагальності. У суді могли брати участь адвокати (присяжні повірені). Допускалося примирення сторін. Перегляд судових рішень здійснював­ся в апеляційному порядку.

РОЗДІЛ IX