Антикріпосницький і національно-визвольний ха народної війни 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Антикріпосницький і національно-визвольний ха народної війни



Навесні 1648 р. вибухнула народно-визвольна війна ук­раїнського народу. Почався новий період української іс­торії — період відродження української держави.

Багатовікове панування іноземних загарбників було справжньою трагедією для народу України. Посилення со­ціально-економічного гніту тісно перепліталося з націо­нальним і релігійним, що значно гальмувало розвиток Ук­раїни. Політична анархія і корупція у державному уп­равлінні Речі Посполитої сприяли свавіллю в Україні польських магнатів і шляхти. Характеризуючи тяжке ста­новище народних мас, Б. Хмельницький у червні 1648 р. писав польському королю, що «пани державці та старо­сти в задоволення собі нестерпно принижують нас і тяжко-ображають, позбавляючи нас не тільки бідного майна, але-і волі, посягають на наші хутори, луки, сінокоси, ниви, зорані поля... І що тільки будь-кому з них у нас, козаків. подобається, силою віднімають, а нас самих, безневинних, обдирають, б'ють, мордують, в тюрми кидають, на смерть за наші маєтності вбивають. Ні на які права, ні на при­вілеї, не звертають уваги... маючи нас... за своїх власних. невільників».

Прийняті у Речі Посполитій «Статті для заспокоєння руського народу» 1632 р., а також «Ординація війська За­порізького реєстрового» 1638 р. не призупинили, а навпа­ки — сприяли подальшому наступу польських феодалів, масовій колонізації українських земель і насильницькому поширенню католицизму в Україні.

Напередодні народно-визвольної війни соціально-еконо­мічні, політичні та національно-релігійні суперечності знач­но загострилися. Польський гетьман в Україні М. Потоцький зазначав, що не було жодного села чи міста, в якому би не лунали заклики до свавілля і де би «не замишляли життя і майно своїх панів і орендарів, часто жаліючись і образи і утиски».

Війна українського народу за рушійними силами і сут­тю була антикріпосницькою, антифеодальною, а за полі­тичною спрямованістю — народно-визвольною. Антикріпос­ницький характер цієї війни проявився з самого початку повстання — 1648 р. і підтвердився у ході подій наступних років. Так, повстання у середньому Подніпров'ї і розпо­чалося під час збирання феодальних повинностей у насе­лення. Реєстрове козацтво підтримало повстанців. Будучи невдоволеними порядками, введеними у Запорізькій Січі «Ординацією війська Запорізького реєстрового» 1638 р., воно теж повстало і перейшло на бік Б. Хмельницького.

Незабаром повстання охопило всю Україну: Лівобе­режжя, Подніпров'я, Правобережжя, Східну Галичину, Волинь, Прикарпаття. Селяни розгромлювали маєтки зем­левласників незалежно від їх національного походження і вірувань, виганяли місцеву владу, знищуючи при цьому документи, що засвідчували кріпосницький стан чи еко­номічну залежність селян, королівські грамоти, інвентарі маєтків, орендні листи тощо. Повстанці називали себе ко­заками і відмовлялися виконувати феодальні повинності. Селянство стало першим великим бойовим резервом поповнення загонів повстанців.

Особливо яскраво антифеодальний характер війни про­явився після Зборівського договору 1649 р., за умовами якого над рядовим козацтвом і більшістю селян знову нависла загроза відновлення магнатсько-шляхетського гні­ту. Згідно з цим договором чисельність козацького реєстру обмежувалася 40 тис. козаків (фактично їх було у декілька.разів більше). Польським панам передавалися їхні маєтки в Україні. Селяни, які не потрапляли до козацького реє­стру, переходили у підданство своїх власників. У такій ситуації повстанці покидали військо, полковники якого визнали умови Зборівського договору, і поповнювали пол­ки, очолені вихідцями із селянства, що не підписалися під цим договором.

Селяни Подніпров'я, не сприйнявши умов договору, в деяких районах повстали. Б. Хмельницькому загрожувала «чорна» рада за підписання Зборівського договору. Ко­зацька старшина настільки налякалася таким становищем, що Хмельницький змушений був вимагати від старшин­ської адміністрації придушити повстання силою і покарати винних у порушенні миру. Тільки небезпека нового вторгнення магнатсько-шляхетських військ на звільнену територію змусила гетьмана зміни і и ставлення до селянських виступів. Однією з причин виступів було скорочення реє­стрових козаків до 20 тис.

Зауважимо, що разом з селянством у визвольній війні брали участь козацтво і міське населення, а також козаць­ка старшина. Участь у визвольній війні різних соціальних верств українського народу пояснюється загальними інте­ресами і метою — знищенням панування іноземних загарб­ників. Звичайно, кінцева мета була різною. Наприклад, українське селянство намагалося послабити або знищити (скасувати) феодально-кріпосницький гніт. Рядове ко­зацтво і міська біднота виступали проти посилення соці­ально-економічного гніту, загрози їх закабалення і закрі­пачення. Ті, хто приєдналися до повстанців, — українські шляхтичі й православне духовенство — домагалися від­новлення і зміцнення своїх станових прав і привілеїв. Козацька старшина намагалася використати ситуацію для збереження феодально-кріпосницьких відносин і встанови­ти повне економічне й політичне панування над підлеглими,

У ході війни різні соціальні верстви об'єднались проти загального ворога — іноземних поневолювачів. Рух пе­ретворився у загальнонародний. Як і в інших народів, е Україні загальна боротьба набувала релігійного спряму­вання. Це виявлялося у боротьбі православ'я проти като­лицизму, однак аж ніяк не впливало на антикріпосницьку суть і визвольну мету.

Антикріпосницька та визвольна боротьба українського народу відбувалася не ізольовано, а у постійних зв'язка? і взаємодіях з іншими народами. В Україні поряд з укра­їнцями — її основним населенням — проживали представ­ники інших народностей, які також брали участь у бороть­бі. Виступи українського народу проти соціально-економічного, політичного і релігійного гніту вплинули на роз виток антикріпосницького руху сусідніх народів. У загонах повстанців були росіяни, білоруси, поляки, литовці, угорці, чехи, словаки, німці та вихідці з інших народів. Численні документи і матеріали засвідчують те, що у народно-визвольній війні брали участь представники 23 народно­стей.

СУСПІЛЬНИЙ ЛАД

Широкий розмах антикріпосницького та визвольного руху у ході війни призвів до значних змін у соціально-економічній структурі, формах феодальної власності на землю, правовому становищі окремих соціальних груп і загалом панівних та пригнічених класів.

Основні зміни пов'язані з тим, що на звільненій території було ліквідовано магнатське землекористування Землі переходили до загальновійськової власності, передавалися козацькій старшині при умові служби, українській родовій шляхті, монастирям і окремим особам за послуги, що надавалися повстанцям. Деяку частину земель захопи­ли селяни, користуючись звичаєм займанщини. У ході війни феодальна власність на землю значно послабилася. Фактично був ліквідований, «козацькою шаблею знищений» феодально-кріпосний гніт. Однак, як і до війни, збереглось «ісстаринне» землеволодіння української шляхти, мона­стирів, магнатів, козацької старшини. Але це вже були інші форми власності.

Верхівка козацької старшини і гетьманське правління приводили політику збереження попередніх соціальних порядків. Гетьман та уряд намагалися видавати норма­тивні акти про захист і збереження феодальної власності на землю за формулою «ведлуг звичаю давнього». При цьому гетьманська влада від підвладних вимагала «звичного послушенства».

Крім загальноприйнятих форм розширення землеволодінь (купівля-продаж, обмін тощо), земельна власність української шляхти і козацької старшини збільшувалася внаслідок гетьманських пожалувань «у вічність» за служ­бу. Інколи «за послуги» землею наділялись особи, котрі ніякого відношення до козацтва не мали. «Ісстаринні» землі й ті, які передавались «у вічність», мали типову форму феодальної власності, їх можна було продавати, міняти, віддавати у заклад, взагалі розпоряджатися на свій розсуд.

Значного розвитку досягло так зване умовне землево­лодіння козацької старшини і шляхти. Загальновійськові землі передавалися старшинам «на ранг». Основою такого землеволодіння була служба. Власники цих земельних ділянок намагалися зберегти їх у своїх руках чи в своїх спадкоємців і в кінцевому підсумку перетворити рангові землі у власність. Правовий режим рангових земель ви­значався гетьманськими універсалами спочатку «до ласки військової», потім — доки «військо побажає залишити», а наприкінці війни — «на утримання власного господарства за вислугу». Нові землевласники намагалися перетворити рангові землі у повну власність. Тому в нормативних ак­тах часто зустрічаються вказівки про передачу землі в «спокійне», «повне», «безушкодне» володіння, коли оскар­жуваний міг таку землю «в будь-який дохід перетворити.?

Привілейоване становище козацької старшини у поземельних відносинах визначало всі аспекти її прав і надавало перевагу над усіма іншими станами. Використовуючи військово-адміністративний апарат влади, вони закріпили за собою низку інших прав і привілеїв. Так, козацька старшина звільнялася від податкового тягаря, не залучалася до «стації» на утримання війська, не вносила податків за будинковолодіння, звільнялася також від «мостового» — грошових зборів на утримання доріг, користувалася пільгами при укладанні орендних договорів на про мисли тощо.

Козацька старшина, використовуючи свою владу, до моглася значного зміцнення економічного становища, розширення соціальних і політичних прав. Цей стан все більше виявляв феодально-кріпосницькі тенденції, що закріплювались у гетьманських універсалах і підтримувалися військово-адміністративною владою.

За соціально-економічним і правовим становищем най ближче до козацької старшини були українські шляхтичі. Правове становище шляхтичів визначалося попередніми правами, а також актами гетьманської влади, з допомогою яких вони відновлювали, зміцнювали і розширювали свої права та привілеї.

Шляхта зберігала за собою попередні землеволодіння, розширюючи їх шляхом отримання нових земель від геть­манської влади за надання допомоги і заслуги перед Вій­ськом Запорізьким.

Залежно від конкретних обставин шляхта вимагала від підвладного населення виконання попередніх повинностей. Як було підтверджено згодом царською Жалуваною гра­мотою 27 березня 1654 р., шляхті «бути за попередніми правами і привілеями, даними від королів польських і ве­ликих князів литовських, і тих їх прав і вільностей пору­шувати нічим не веліли». Це повністю задовольняло ви­моги шляхти, яка висловлювала прохання і в наступні роки, щоби її повернули «в попередній стан». ^ У ході народно-визвольної війни були повністю віднов­лені права християнської православної церкви. Гетьман­ська влада підтвердила її панівне становище, затвердила і розширила станові права духовенства. За своїм стано­вищем духовенство стояло поряд з козацькою старшиною і шляхтою. Церква продовжувала залишатися великим землевласником, виступала суддею у сімейно-шлюбних і спадкових справах населення, карала за проступки проти віри, а також була вотчинним судом для людей, які про­живали на її землях. Духовенство зберігало свої станові суди і вважалося «білим», тобто не підлягало обкладанню податками. Селяни були зобов'язані нести «звичайне по­слушенство» — за давніми правилами і звичаями. Селянам церковних земель заборонялося переходити у козаки. Майнові та особисті інтереси, життя, здоров'я і честь духовенства захищались так, як і шляхти. За пору­шення прав і привілеїв духовенства винні підлягали су­довій чи адміністративній відповідальності й суворо карались.

Духовенство домоглося повернення йому всіх земель­них володінь, раніше захоплених польською шляхтою та католицькою церквою.

За майновим і соціальним становищем духовенство не було однорідним. Виділялася його верхівка — митрополит. єпископи, ігумени монастирів, які ставили у залежне ста­новище низове духовенство (сільських священиків і мо­нахів). Це призводило до загострення протиріч у самому стані і було причиною переходу багатьох з них у козацтво.

Аналіз соціально-економічного і політичного становища козацької старшини, шляхти й духовенства засвідчує, що у період народно-визвольної війни відбувався процес фор­мування трьох згаданих панівних станів у єдиний клас-українських феодалів. Вони змушені були зважати на ви­моги народу, боялися антикріпосницьких виступів селян, козацької та міської бідноти. Феодали не змогли зберегти старі феодально-кріпосницькі порядки. Антикріпосницький за характером, феодальний гніт був значно послаблений» якщо не скасований.

Іншу велику групу залежного населення становили се­лянство, міська і козацька біднота. Основною масою цього стану було кріпосне селянство. Воно стало головною рушій­ною силою народно-визвольної війни. Як наслідок — було ліквідовано магнатське і польсько-шляхетське землеволо­діння. Селян, котрі проживали на цих землях, фактично визнали вільними. Вони отримали право вільного переходу в козацтво. Це право мали селяни, які проживали на зем­лях української шляхти і духовенства. В універсалах зу­стрічаються заборони до переходу в козаки тільки мона­стирських селян.

Селяни залучалися до панщини один-два дні на тиж­день. Якщо розмір не/визначався гетьманським універса­лом, то феодали встановлювали його самостійно. Крім цього, селяни мали інші феодальні повинності. Всі вони виконували основну повинність у вигляді так званої стації, тобто грошових і натуральних платежів на утримання армії. До цієї повинності належав також обов'язок надан­ня війську квартир і харчування, грошових платежів на утримання військової канцелярії та їх охорони, виконанні;

господарських повинностей на вимогу полковників, сотників чи курінних отаманів тощо.

Селяни сплачували також щорічний «подимний пода­ток». Його розмір залежав від наявності будинку, роз­міру і характеру господарства селянина. Періодично вста­новлювалися повинності у вигляді плати «мостового» — грошей на утримання доріг, «покотельщизни» — мита за виготовлення винних виробів, «пчолиного», тобто грошей-па утримання вуликів, та ін. За правовим станом селян­ство поділялося на дві категорії. Першу з них становили селяни, котрі проживали на землях української шляхти і церкви, які продовжували залишатися кріпосними. Другу категорію становили селяни, котрі проживали на землях вигнаних магнатів, католицької церкви і польсько-литов­ської шляхти, за якими визнавалося право вільного пере­ходу.

Міське населення за соціально-економічним і право­вим становищем не було однорідним. Його верхівку ста­новили купці, цехові майстри ремісників і чиновники, а основну масу — ремісники, дрібні торговці та декласовані елементи, тобто міська біднота.

Міське населення називалося міщанами. Серед них ви­різнялися представники міського управління — війти, бур­містри, радники і лавники, що за становищем прирівню­валися до козацької старшини і шляхти. Всі мешканці визнавалися вільними. Вони мали право переходу в коза­цтво, право займатися ремеслами, промислами і торгівлею. У містах проживало також населення, яке займалося сіль­ським господарством, дрібною торгівлею, а також дрібну орендатори міських земель, ті, хто займалися ремеслом;. та ін.

На міщанство поширювалась уся система різноманіт­них повинностей. Вони платили подимний податок, мосто­ві гроші, ярмарочні збори, забезпечували військові постої тощо, за свій рахунок утримували міську адміністрацію і забезпечували охорону міста.

Нелегке становище міщан стало причиною того, що-чимало з них переходили у козацтво і виступали разом із. селянами в антикріпосницькій боротьбі.

Чільне місце в українському суспільстві посідало ко­зацтво. Головним обов'язком козаків вважалася військова служба. Козацтво поділялося на старшину і рядових. Ко­зацька старшина за становищем належала до панівної верстви. Козацтво визнавалося вільним. Воно могло без­перешкодно переходити в інший стан, змінити місце про­живання, користуватися землею, звільнялося від загаль­них податків і повинностей. Його особливим правом була. участь у виборах козацької старшини. Серед козаків найпривілейованішими вважалися реєстрові козаки, за якими визнавалися право власності на землю. Одним із приві­леїв козацтва було те, що вони користувались правом захисту у своїх судах: курінних, сотенних, полковихна генеральному суді.

Таким чином, в Україні продовжував існувати суспіль ний лад, що відповідав феодальному способу виробництва.

ДЕРЖАВНИЙ ЛАД

У другій половині XVI ст. більшість українських зе­мель перебувала під владою Речі Посполитої. В Україні зростав феодально-кріпосницький і національно-релігійний гніт, зокрема після Люблінської унії 1569 р. Внаслідок за­гострення соціальних і національних суперечностей напри­кінці XVI—першій половині XVII ст. на українських землях спалахували народні повстання. Вони охопили майже всю Східну Україну і мали важливі історичні наслідки По суті, всі народні виступи стали провісниками народне визвольної війни, яка розгорнулася 1648—1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького.

Придушення селянсько-козацького повстання 1637— 1638 рр. і терор, що наступив після цього, вкрай загострили соціальні й національні суперечності, прискоривши загальнонародний вибух, який поклав початок визвольні:' війні українського народу за знищення влади польських феодалів.

Селянсько-козацьке повстання 1637—1638 рр. під про­водом Я. Острянина (Остряниці) було жорстоко придуше­не, чимало учасників страчено. За ординацією Війська Запорізького реєстрового 1638 р. реєстр козаків був змен­шений до 6 тис. Було відмінено порядок обрання козаць­кої старшини, яка призначалася з польської шляхти. Польська історіографія назвала період 1638—1648 рр. ві­ком «золотого спокою». Чим цей спокій закінчився — ві­домо: навесні 1648 р. вибухнула народно-визвольна війна українського народу. Розпочався новий період української історії. Нова Українська держава визріла у надрах За­порізької Січі, що проводила самостійну політику, нала­годжуючи зв'язки з різними державами. З перших днів народно-визвольної війни фактична влада перейшла до рук Запорізького війська. Генеральний уряд на чолі з гетьманом виконував функції кабінету міністрів і зайнявся організацією держави. Вся територія була поділена на полки і сотні. Військові старшини (на відміну від Запо­різької Січі) виконували також функції цивільної влади. Судова система набула козацького характеру. Зазнала змін податкова система — всі податки і данини, що надходили й належали польській владі, переходили тепер до військової скарбниці. Уряд України розгорнув широку дипломатичну діяльність з іноземними державами. Був складений також реєстр війська.

Піднявшись 1648 р. на визвольну боротьбу, український народ передусім ліквідував польську адміністрацію в Ук­раїні, що потягнуло за собою необхідність негайного ство­рення власної національної державності. Будівничими цієї державності стали українська шляхта, козацька стар шина. Перед молодою державою виникли два основні зав дання: внутрішнє, тобто забезпечення нормального функціонування економічної системи, правопорядку, захист українського населення тощо; зовнішнє, тобто захист незалежності й території.

Ознаками прояву державної влади в Україні тоді були. органи публічної влади, територіальний поділ, введення своєї податкової системи.

При формуванні української державності використову­вався досвід військово-адміністративної влади, створений у Запорізькій Січі. Власне такий досвід військової полково-сотенної організації був перенесений на визволені території України. Це зумовлювалося тим, що в екстремальних умовах виникла потреба максимально об’єднати і мобілізувати на боротьбу всі сили народу. Саме ця організація стала єдиною політично-адміністративною, військовою і судовою владою в Україні.

Система органів публічної влади мала три уряди: ге­неральний, полковий і сотенний. Сотенні, в свою чергу, у військовому відношенні поділялися на курені — у кожно­му по 20—ЗО козаків. Формально вищим органом влади у цей період вважалася військова рада. Але вона не була постійно діючим органом й скликалася для розв'язання найважливіших питань життя України, ведення війни, об­рання генерального уряду.

Реально вища влада належала генеральному урядові, повноваження якого поширювалися на всю територію Ук­раїни. До генерального уряду входили гетьман і його по­мічники, що утворювали раду генеральної старшини при гетьманові.

Главою України, її правителем був гетьман. Він наді­лявся широкими державновладними повноваженнями v галузі політичній, військовій, фінансовій і судовій, видавав також загальнообов'язкові для всіх нормативні акти -універсали (від лат. universalis — загальний), скликав ради, був вищою судовою інстанцією.

Як і в Запорізькій Січі, генеральні старшини очолювали окремі галузі управління. Так, генеральні обозні осавул, хорунжий відповідали за військові справи та матеріальне забезпечення. Звичайно, генеральний обозний вважався першою посадовою особою після гетьмана.

Серед інших генеральних старшин обов'язки розподі­лялися так, як і в Запорізькій Січі. Зокрема, генеральний бунчужний був головним охоронцем знаків гідності геть­манської влади, генеральний писар керував зовнішніми відносинами, генеральний суддя очолював вищий судовий орган, що був апеляційною інстанцією для полкових і со­тенних судів, генеральний підскарбій відав справами казни.

На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Пол­ковий уряд становили полковник і полкові урядовці, які обиралися полковою старшиною. Сотенний уряд складав­ся з сотника та його помічників.

У великих містах управління здійснювали магістрати, в малих, але привілейованих, — отамани. У звичайних містах управляли городові, які обиралися, а в села — сільські отамани. Україна мала своє військо, чисельність якого не була постійною. Так, за Зборівським договором 1649 р. визнаний реєстр козаків — у 40 тис., за Білоцер­ківським (1651 р.) — до 20 тис. Загалом у 1648—1654 рр. армія сягала 300 тис.

Територія Української держави наприкінці війни охоп­лювала Лівобережжя, частину Правобережжя та Степу. Звільнені території також поділялися на полки і сотні, які з літа 1648 р. вважалися територіальними одиницями й охоплювали не тільки козаків, а й усе населення, яке про­живало на їх терені. За Зборівським договором звільнена територія України охоплювала три воєводства: Київське, Брацлавське, Чернігівське. Вони ж поділялися на 16 полків і 272 сотні. У 1650 р. полків було вже 20.

Зазначимо, що Запорізька Січ становила адміністра­тивно-територіальну одиницю.

Така полково-сотенна ознака державності властива тільки Україні й проіснувала до ліквідації залишків ук­раїнської державності, тобто до 1783 р. Для матері­ального забезпечення державного будівництва була вве­дена податкова система. Податки платило все населення України, за винятком реєстрових козаків. У цей час в Україні створювалася своя грошова система.

Особливості української державності — виборність ор­ганів публічної влади, роль колективних органів (рад) дає підстави вважати, що в неї були закладені основи республіканської форми правління. Україна визнавалася рівноправним суб'єктом міжнародних відносин, підтриму­вала дипломатичні відносини з багатьма іноземними дер­жавами (Туреччиною, Молдавією, Угорщиною тощо).

ПРАВО

Зміни у суспільно-політичному житті та соціально-еко­номічній ситуації в період народно-визвольної війни від­билися на джерелах і розвиткові окремих галузей фео­дального права України. У цей період переважно зберег­ли чинність попередні джерела права. Припинили дію джерела права, які утверджували панування магнатів, польської шляхти, католицької церкви у Речі Посполитій:

«Устава на волоки», «Ординація війська Запорізького», сеймові та королівські конституції тощо.

Основні джерела продовжували діяти. Таким був Ста­тут Великого князівства Литовського 1588 р. З нього ви­лучили тільки ті розділи й артикули, що визначали по­рядок створення і діяльність шляхетських станових судів. Окрім цього, магістрати керувалися «Порядком прав цивільних» та іншими джерелами права, які повністю зберегли дію.

Без суттєвих змін залишилися джерела церковного права.

Важливого значення набули правові звичаї. На їх ос­нові регулювались порядок організації та структура ко­зацького війська, порядок і основні принципи формування органів військово-адміністративної влади, судова система і судочинство, частина поземельних відносин, правове ста­новище окремих станів і груп населення.

Найпоширенішою в адміністративних і судових орга­нах при розв'язанні конкретних питань вважалася форму­ла «за попередніми правами і звичаями». Звичаї були над­звичайно авторитетними. Вводилося навіть нове поняття — «козацьке право», під яким розумілася сукупність норм звичаєвого права, що виникла у Запорізькій Січі, а зго­дом — сукупність доповнених і розширених гетьманською владою і в практиці судової діяльності військово-адміні­стративних органів.

Чільне місце серед джерел права посідали універсали їх видавали гетьман, а іноді й полковники. Вони мали ха­рактер письмового розпорядження адміністративно-полі­тичного акту. Найпоширенішими універсалами були ті, що регулювали питання про розподіл земельних во­лодінь, підтвердження права власності на маєтки, недо­торканість майна феодалів і підвладності селян, про вста­новлення повинностей і податків. Окрім цього, видавались універсали з військових питань, про призначення на поса­ди тощо.

Гетьманські універсали — основне джерело, з допомогою якого затверджувалися зміни у суспільному ладі, правовому становищі окремих станів. Тільки за допомогою універ­салів гетьмана регулювався і затверджувався процес ста­новлення окремих елементів української державності. Ви­знання попередніх прав означало збереження основних інститутів цивільного, кримінального, процесуального та ін­ших галузей права. У цивільному праві з'явилися нові пра­вові норми, виникнення яких зумовлене деформуванням нового виду землеволодінь — рангових земель. Гетьман­ські та полковницькі універсали визначили правовий ста­тус таких земель подібно до «держання» за литовським правом і «помість» за російським правом. Значно розши­рилося правове регулювання зобов'язальних відносин, зо­крема у зв'язку з ліквідацією магнатського землеволодін­ня, передачі таких земель на ранг за службу чи в орендне користування. Інші інститути цивільного права суттєво не

змінилися.

У кримінальному праві спостерігається складний і су­перечливий процес. Припинили дію правові норми, що встановлювали суворі покарання за злочини проти коро­лівської влади і польсько-литовського магнатсько-шляхет­ського порядку управління, а також проти католицької

церкви.

Тому система і види злочинів, мета і види покарань бу­ли спрощеними. Встановлювалися суворі покарання за зра­ду українському народові, за відмову надати допомогу у битвах, невиконання вимог військово-старшинської адміні­страції, непокору чи нанесення шкоди козацькій старшині,

духовенству.

У магістратських, ратушних, церковних, сільських і копних судах зберігся попередній процесуальний порядок роз­гляду кримінальних і цивільних справ. Судовий процес у генеральному, полкових, сотенних та курінних судах проводився на підставі норм звичаєвого права. Судові рішен­ня і вироки можна було оскаржити у вищу інстанцію за підпорядкованістю у всіх випадках, окрім тих, які вине­сені в умовах бойових дій.

' Отже, у ході народно-визвольної війни не відбулося суттєвих змін у праві. Такий стан зумовлювався тим, ще.козацька старшина та інші панівні стани використовували органи військово-адміністративної влади для збереження основ феодально-кріпосних відносин, зміцнення своїх па­нівних інтересів і станових привілеїв.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2017-01-26; просмотров: 233; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.88.16.192 (0.054 с.)