Утворення Української держави-україни-русі

Формування державності на території України (наз­ва вперше згадується 1187 р.) відбувалося впродовж тривалого історичного періоду у процесі розпаду первіс­нообщинного ладу східних слов'ян, який особливо виявив­ся VI—IX ст., в умовах зародження феодальних від­носин і переходу від первіснообщинного до класового суспільства. У східнослов'янських племен проходив про­цес майнової диференціації, чіткого поділу населення на групи, що посідали різне суспільне становище, а також становлення станової ієрархії на чолі з феодальною верхівкою.

Найдавніший літопис згадує про такі слов'янські пле­мена в Україні: полян біля Києва (заснування міста «Повість врем'яних літ» пов'язує з трьома братами — Києм, Щеком і Хоривом, котрі очолили племена полян), сіверян над Десною, деревлян на південь від Прип'яті, дулібів над Західним Бугом, уличів, які жили у пониззі Дніпра, Побужжі та на берегах Чорного моря, тиверців над Дністром, хорватів без означення певного місця, ві­рогідно на Підкарпатті та ін. Впродовж століть у житті племен відбувалися різні зміни. Деякі племена змінили оселі: уличі та тиверці спочатку жили над Дніпром, піз­ніше перейшли на захід, відступаючи під натиском азій­ських орд. Плем'я дулібів придбало нові назви — бужан і волинян. Назви деяких племен засвідчують існування ще не вижитих родоплемінних відносин і походять від їхніх родоначальників (радимичі — від Радимо, в'яти­чі — від В'ятка). Інші назви визначають характер тери­торії (поляни — земля, придатна для обробітку, дерев­ляни — територія, багата на ліс). Були племена, назви яких походять від політичних центрів (воличяни від Во­лині — тепер Грудек у Польщі, бужани від Буська — тепер Львівської обл.). Племена становили певну етніч­ну і культурну спільність, незважаючи на деякі особли­вості у мові, культурі, побуті.

Слов'янські племена очолювали представники знатних родів, котрі здобули визнання внаслідок багатства, воєн­них успіхів тощо. Найталановитіші та найенергійніші ставали князями, причому їх влада поступово стала спад­ковою. Усе це засвідчило початок процесу перетворення племен у феодальні князівства.

До часу утворення Київської Русі налічувалось понад 100 слов’янських племен, які були об'єднані у 14 вели­ких союзів: поляни, деревляни, уличі, тиверці, дуліби„ бужани, волиняни, хорвати, сіверяни, в'ятичі, радимичі» дреговичі, кривичі, ільменські слов'яни. Так, союз пле­мен радимичів мав вісім племен, в'ятичів — шість. За сою­зом закріплювалася назва племені, яке об'єднало їх.

Розвиток феодальних елементів у суспільно-економіч­ному ладі, а також переростання органів племінного уп­равління в державні органи влади призвели до) перетво­рення союзів племен у «княжіння» і «землі» державного зразка. Політичну організацію княжінь очолювали князі союзів племен, влада князів окремих племен відступала на задній план. Князівська влада набула спадкового ха­рактеру, виникли слов'янські князівські династії.

Найінтенсивніше розвивалося створене VII—VIII ст. об'єднання племінних союзів полян у середньому Подні­пров'ї, з центром у Києві. На цих землях VIII—IX ст. виникла перша держава східних слов'ян з назвою «Русь­ка землям. Вона згадується у працях візантійського ім­ператора Костянтина VII Багрянородного (905—959 рр.). До речі, багато суперечок в історичній літературі існує щодо назви «Русь». Одні дослідники робили спробу до­вести її походження з фінської мови, інші — зі швед­ської, ще інші — зі слов'янської (річка Рось на Київщи­ні). Це засвідчує не стільки важливе її походження, скільки значення. Вірогідно, що назва «Русь» стала синонімом Києва, оскільки була тісно пов'язана з Ки­ївщиною.

Територія Русі IX ст. — це землі Київського, Черні­гівського і Переяславського князівства. Політичний роз­виток Київської Русі, всупереч твердженням основопо­ложників норманської теорії походження слов'янської держави (німецьких учених Г. Байєра, Г. Міллера і А.. Шлецера), відбувався не під впливом зовнішніх факторів, які могли тільки прискорити або загальмувати цей процес. Цей розвиток був аналогічний розвиткові шшпх країн, який завершився утворенням держави.

З кінця IX ст. Руська земля стала центром, політич­ним і територіальним ядром утворення обширної єдиної держави східних слов'ян, що закріпила за собою назву Русь. У процесі формування класового суспільства східні слов'яни перейшли від первіснообщинного ладу до фео­дального, обминувши рабовласницький. Така своєрідність" історичного розвитку пояснюється певними обставинами. Масовому використанню рабської праці у землеробстві перешкоджали суворі кліматичні умови, за яких утри­мання раба було надто дорогим і тому нерентабельним Затримувала розвиток рабоволодіння у східнослов'янському суспільстві й сільська община (верв). Важлива значення мала відсутність обширних заселених сусідніх територій, що могли б стати джерелами великої кілько­сті рабів — полонених. Окрім цього, рабовласницький лад в інших країнах тоді вже відмирав і деякі слов'яни навіть брали участь у ліквідації рабовласницької держа­ви Візантійської імперії (походи слов'ян на Візантію), часто діючи спільно з візантійськими рабами.

Першим із давньоруських князів, які об'єднували під своєю владою Київ і Новгород, був Олег (879—912 рр.). Він походив з норманів (варягів). За свідченням літо­писців, після смерті Рюрика (879 р.) Олег князював у Новгороді. Очоливши новгородську дружину, у складі якої були наймані варяги, Олег 882 р. здобув Смоленськ, Любеч і, вбивши Аскольда та Дира, оволодів Києвом. Літопис приписує Олегові слова, сказані про Київ: «Це буде мати городам руським». Підкоривши 883—885 рр. деревлян, сіверян, радимичів, розширив територію Київ­ської держави. Політику Олега продовжував Ігор (912— 945 рр.). Під час спроби повторного збору данини (полюд­дя) з землі деревлян, що жили на північному заході від Києва, Ігор був убитий. Його дружина Ольга (946— 960 рр.) жорстоко помстилася деревлянам за смерть, чо­ловіка. Вона не вела воєн. Присвятивши життя мирній праці, Ольга прийняла християнство. Зате багато походів провів єдиний син Ольги Святослав (960—972 рр.). Під час повернення з нечисленною дружиною з Болгарії до Києва біля Дніпрових порогів його вбили печеніги.

Після смерті Святослава між його синами Володи­миром, Олегом та Ярополком спалахнула боротьба за великокнязівський престол. Переможцем вийшов Володи­мир (979—1015 рр.), котрий невдовзі завершив об'єднан­ня всіх східнослов'янських земель у складі Київської держави і 988 р. запровадив християнство, як державну віру, що сприяло посиленню політичних і культурних зв'язків з Візантією. Син Володимира Великого Ярослав після смерті батька впродовж кількох років боровся за великокнязівську владу проти братів Святополка і Мсти­слава. Під час князювання Ярослава Мудрого (1019— 1054 рр.) відбувалось дальше розширення Київської дер­жави. її територія простягалася від південних берегів Ладозького та Онезького озер до середньої течії Дніпра, а на заході — до Карпат, Пруту і пониззя Дунаю. З'я­вилася найдавніша частина збірника законів українсько­го права. Остаточно утвердилося християнство (близько 1039 р.), було засновано київську митрополію, що підля­гала константинопольському патріархові. Перед смертю Ярослав поділив державу між п'ятьма синами — Ізяславом, Святославом, Всеволодом, Ігорем та В’ячеславом, < Галичину дав внукові Ростиславові, синові померлого Володимира. Розпочався період розпаду єдиної, великої. могутньої Київської держави. Цьому сприяла система управління, яка полягала в тому, що князь-батько роз­давав синам окремі землі для управління. Так, після смерті Ярослава держава була поділена на шість частин, а ті, в свою чергу, боролися за княжий престол у Києві. Це призвело до розпаду Київської держави у ЗО—40-х роках XII ст.

Утворення Київської держави мало велике значення для історії. Воно визначило дальший розвиток українсь­кого народу. Державна єдність створювала сприятливі умови для розвитку політичного ладу, економіки і куль­тури. Зростала військова могутність, внаслідок якої Київська держава стала заслоном для Центральної Європі та Візантії від нападу східних кочівників. Ця державі була добре відома на міжнародній арені, про що засвідчують, зокрема, династичні зв'язки київського князя Яро слава Мудрого з багатьма західноєвропейськими двора ми. Ярослав одружився з дочкою шведського короля Олафа Інгігердою (Іриною); перебував також у другому шлюбі з дочкою візантійського імператора Анною. Дочка Ярослава — Єлизавета — була дружиною норвезького короля Гаральда Суворого, а після його загибелі (1066 р.] вийшла заміж за короля Данії Свена Єстрідсена. Друга дочка Анна була замужем за французьким королем Генріхом І. Після смерті чоловіка 1060 р. була регентшек й під час неповноліття сина Філіпа І впродовж 15 років правила Францією. Третя дочка Анастасія стала дружиною угорського короля Андраша І. Сестра Ярос. була дружиною польського короля Казимира П^{1 п} Ізяслав одружився з німкенею.

За територією і населенням Київська держава належала до найбільших країн Європи, її кордони простяга­лися від Карпат (включно із Закарпаттям) на заході до Волги на сході, від Новгорода на півночі до Чорного моря на півдні. На початку XI ст. територія Київської держави становила 1,1 млн. км² з населенням близько 4,5 мли.

СУСПІЛЬНИЙ ЛАД

Рід заняття та різниця в матеріальному добробут були основою поділу населення на окремі соціальні групи У IX ст. сформувався панівний.клас феодалів, до якого, входили, київські" та місцеві князі, бояри. Князі та бояри "збільшували землеволодіння і господарства внаслідок захоплення общинних земель і перетворення общинників у феодальне залежне населення. Найбільшим феодалом вважався великий князь. Зосередивши обширні приватні володіння, великий князь київський розпоряджався об­щинними землями, що вважалися державними, роздаючи їх дружинникам, які. становили сконсолідоване військо Арабський письменник і мандрівник Ібн-Фадлан зазначав, що ці «вірні люди умирають разом з князем і йдуть на смерть за нього». Крім прибутків від великого феодального господарства, на користь князя надходили прибутки з суду. Збиралася данина. Однак через зростаннявеликого землеволодіння бояр, які захоплювали обід землі, прибутки великого князя від суду і збирання данини поступово зменшувалися.

Поряд з великокнязівським доменом (від лат. dominium — володіння), а також володінням місцевих князів існували боярськодружинні володіння.. Назва бояр, спершу болярів, походила від «болій» — більший. Меші бояри, які називалися дітськими або отроками, посідали нижче становище. Феодальна власність на землю мале ієрархічний характер. Князі окремих феодальних воло дінь були у васальній залежності від великого князя київського і самі мали дружинників, котрі одержували від них землі в умовне володіння.

Зростало—церковне володіння, зокрема монастирське. Сприяючи розвиткові феодальних відносин, церква з князем і боярами перетворилась у великого землевласника. Вона захоплювала общинні землі, займала пусті, заселяючи їх залежними людьми. Водночас церква збільшувала землеволодіння внаслідок дарувань князів і б а також шляхом купівлі й обміну земель. Особливо великі земельні володіння зосередили монастирі (Києво-Печерський та ін.). Великі прибутки одержувала церква від численних поборів і церковного суду, який відав справа­ми, пов'язаними з порушенням християнських обрядів ¹ церковних норм сімейного права.

Феодальне господарство ґрунтувалося на експлуата­ції різних груп залежних людей. Найчисленнішу групу залежного населення становили смерди (назву вважають запозиченою з перської мови). Приблизно до середини XI ст. значна частина смердів ще була відносно вільною і сплачувала князям данину (спочатку головним чином хутром, а потім — грішми). Наприкінці XI ст.—початку XII ст. чимало смердів шляхом економічного та позаеко­номічного примусу були перетворені у феодальне залеж­них людей. Феодальному поневоленню вільних смердів як економічному процесові сприяли князівські та боярські побори, участь у воєнних походах стихійні лиха, епідемії, недорід, голод, феодальні міжусобиці та напади кочівників.

Феодально залежний смерд мав приватне господарство і житло. Проте його майнові права були обмежені. Коли смерд умирав, не залишивши синів, його майно переходило до феодала навіть якщо у смерда була дочка. Коли ж умирав феодал, який не мав синів, його майно передавалося у спадщину дочкам.

Численну групу феодально залежних людей у Київ­ській державі становили рядовичі, котрі перебували у тимчасовій феодальній залежності у зв'язку з догово­ром — «рядом». Однією з Категорій рядовичів стали за­купи. Так називали смердів, які розорилися і попали в кабалу до князів і бояр. Не маючи засобів виробництва, смерд змушений був брати у феодала «купу», тобто по­зичку грошима, і одержував від нього земельний наділ. Якщо закуп покидав землевласника, він повинен був по­вернути позичку. За одержану купу закуп працював у господарстві феодала, тобто відбував панщину. Рема­нент, яким він користувався (соха, плуг, борона), а та­кож кінь належали феодалові. Коли закуп тікав, його обертали на раба. Значну групу феодально залежного населення становили також ізгої (від «гоїти» — жи­ти) — люди, котрі не мали засобів виробництва для ве­дення власного господарства. У становище ізгоїв потрап­ляло багато рабів (їх називали також холопами або че­ляддю), які могли звільнитися від рабства за викуп.

Джерелами рабства були полон під час війни, купів­ля невільної людини, шлюб із рабинею, продаж збанкрутованого купця за борги, покарання закупа за втечу від феодала. Діти холопа були також рабами. Проте невільництво не мало широкого розвитку. Феодали часто оса­джували своїх рабів на господарствах, і вони пере­ходили до категорії залежних селян. Полегшенню долі рабів значно сприяло християнство, яке не визнавало невільництва. У пізніші часи рабство майже цілком зникло.

Міське населення поділялося на дві основні групи —міську аристократію і міські низи. До міської арстократії належали; князі, бояри; вище духовенство, купці, ремісники, дрібні торговці, рядове духовенство становили міські низи, які у багатьох повстаннях виступали про­ти феодалів разом зі смердами. Так, у 1113 році у Києві спалахнуло велике народне повстання, викликане утиска­ми міської бідноти з боку князівської адміністрації, а також розвитком лихварства,яке розоряло населення. Міську бідноту активно підтримали смерди.

ДЕРЖАВНИЙ ЛАД

Київська держава не була чітко централізована. За формою вона вважалася ранньофеодальною монархією і. ґрунтувалася на принципі сюзеренітету-васалітету. Хоча київські князі були головними, великими князями всієї держави, але в міру розвитку феодальних відносин між київським і місцевим князями укладалися міжкнязівські договори, так звані хрестоцілувальні грамоти.

Очолював державу великий князь. Йому належала верховна законодавча влада. Великий князь зосереджував і виконавчу-владу. Будучи главою адміністрації, він виконував також функції воєначальника і особисто во­див рать у бій. Мали князі й судову владу. Право спад­кування престолу, що" раніше передавалося старшому братові за принципом «старшинства», було замінено принципом «отчини», тобто передачі "старшому синові. Проте порядок переходу князівської влади у спадщину не визначався жодними нормами. Не визначив цей по­рядок і Ярослав, після смерті якого почалася боротьба за престол. Княжі сім'ї, як правило, мали багато дітей, що посилювало майнові суперечності. Однак були й ви­нятки: у Чернігівському князівстві влада переходила від старшого брата до молодшого, а потім поверталася до синів старшого брата. В інших князівствах влада пере­ходила від батька до старшого сина. Прихід нового князя супроводжувався певним церемоніалом з участю церкви. При цьому церемоніал інтронізації був запозичений знач­ною мірою у Візантії та Західної Європи. Використовувалося також святкове князівське вбрання (Володимир Ярослав зображені на монетах у діадемах).

Діяльність князя скеровувалася радою бояр. Щоправ­да, вона юридичне не була оформлена, але мала вплив.на князя. До ради входили наймогутніші феодали-земле­власники, які мали посади у державному апараті, а та­кож представники вищого духовенства. Князь разом з ними обговорював питання оголошення війни, укладення миру, встановлення союзів з іншими державами. У га­лузі внутрішньої політики діяльність ради виражалася в обговоренні та виданні нових законів. Окрім цього, рада виконувала судові функції, брала участь у розв'я­занні військових, адміністративних, фінансових та інших питань. При відсутності князя або після його смерті рада ставала основним органом влади, який не тільки розв'я­зував усі питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й встановлював владу майбутнього князя.

Правлячий князь у випадку необхідності скликав збори міського населення — віча. Як зазначає літопис, про це вперше згадується у Білгороді (на місці сучас­ного с. Білгородки Києво-Святошинського району Київ­ської обл.) 997 р., Новгороді — 1016 р., Києві — 1068 р. У віче могли брати участь усі чоловіки, крім холопів. Воно розглядало питання війни і миру, запрошення або вигнання князів, обирало або усувало представників адмі­ністративного, судового та військового управління тощо. Проте не в усіх містах віче виконувало однакову роль. Наприклад, у Новгороді його роль була значно вагомі­шою, ніж у Чернігові. Пізніше, у зв'язку з розвитком феодалізму, віче втратило своє значення. Інколи у Ки­ївській державі скликалися також феодальні з'їзди, що розв'язували міжкнязівські суперечки і деякі інші важ­ливі питання. Наприклад, на Любецькому з'їзді 1097 р. у Любечі (тепер Чернігівської обл.) князі домовилися про припинення міжусобних війн і проголосили принцип, за яким кожен князь мав право володіти успадкованими землями і зобов'язувався не зазіхати на володіння інших князів. Але насправді цей з'їзд не поклав край князів­ським феодальним міжусобицям. Наступний — Витачівський (тепер с. Витачів Київської обл.) з'їзд 1100 р. поз­бавив князя Данила Ігоровича Володимиро-Волинського князівства.

У період існування Київської держави існували дві системи управління. Перша з них — десяткова — випливала.з.військової організації. Тисяча втратила реальний математичний зміст і стала територіальним понят­тям — округом, який очолював тисяцький. Він був керівником військових сил округу, здійснював поліцейську судову і фінансову владу. Тисячі поділялися на сотні на чолі з сотськими, що виконували також фінансово-адміністративні та судові функції. У деяких землях (наприклад, у Галичині) замість тисяцьких утверджувалися воє­води, котрі очолювали збройні сили місцевих князів. Тисяцькі у такому випадку виконували адміністративно-поліцейські функції у містах.

Другою системою управління була двірцево-вотчинна. Вона утворилася на дворі князя. До її складу входили (дворецький, конюший, стольник, чашник та ін.), які від­так стали виконувати доручення князя, що мали загаль­нодержавне значення і не належали до їхніх безпосе­редніх обов'язків при дворі.

На місця посилалися представники центральної вла­ди — намісники і волостелі. Вони відали адміністратив­ними і судовими справами. Селами управляли старости, що обиралися їх жителями. Всі ці посадові особи одер­жували за свою службу з населення «корм» у вигляді різних поборів.

Суд у Київській державі не відокремлювався від адміністрації. Суддею насамперед ставав князь, котрий важливі справи розв'язував спільно зі своїми боярами. Судові функції виконували також представники місцевої адміністрації — посадники у містах і волостелі у воло­стях. їх помічниками були тіуни, вірники, інші допоміж­ні особи.

ПРАВО

Утворення Київської держави супроводжувалось фор­муванням феодального права. Найдавнішою його фор­мою були звичаї, що склалися у процесі спілкування людей, увійшли в звичку, побут і свідомість певної групи чи всього населення. Звичай став основним засобом регу­лювання поведінки людей у первіснообщинному суспіль­стві. З виникненням держави панівні класи пристосували деякі звичаї до своїх інтересів, санкціонували та забез­печували їх використання примусовою силою держави. Так виникло звичаєве право, що стало важливою фор­мою права у рабовласницьких державах. Воно поширю­валося також і в період феодалізму ((до виникнення аб­солютної монархії).

Уже з Х ст. з'являється князівське законодавство Ще за часів Олега у договорі з греками 911 р. є згадка про приписи «руського закону». Особливе значення мають статути князів Володимира Великого та Ярославамудрого, які внесли важливі нововведення у фінансове, сімейне і кримінальне право. Найголовнішою пам'яткою. права Київської Русі є Руська Правда, що зберегла своє значення і в наступні періоди історії й не тільки для українського права. Окрім цього, Руська Правда має чимале значення не тільки як пам’ятка законодавства Київської держави, а й як джерело пізнання розвитку державної організації та господарства, подібно до капітуляріїв франкського короля, засновника династії Каролінгів Карла Великого.

Історія Руської Правди складна. Питання про її по­ходження, а також і час складання її найдавнішої частини ще повністю не досліджене. Деякі автори (на­приклад, академік Б. Греков) відносять це навіть до УІІ ст.. Однак більшість сучасних дослідників поєднують Руську Правду з ім'ям Ярослава Мудрого. Суперечливим залишається і питання про місце видання цієї частини Руської Правди. У літописі вказується Новгород, але чимало авторів називають Київ.

Початковий текст Руської Правди до нас не дійшов. Однак відомо, що сини Ярослава у другій половині XI ст. істотно доповнили та змінили його, створивши так звану Правду Ярославичів. Тепер відомо 106 списків Руської Правди, складених XIII—XVII ст., які прийнято поділяти на три редакції — Коротку, Розширену та Ско­рочену. Кожна з редакцій відображає певні етапи роз­витку феодалізму в Київській Русі. Коротка редакція найдавніша (XI ст.). Вона складається з Правди Яро­слава, або Найдавнішої Правди, Правди Ярославичів, або Статуту Ярославичів, Покону вірного та Статуту мостникам. Останній належить до важливих пам'яток новгородського адміністративного законодавства. Він присвячений організації мостіння (брукування) головних торгових магістралей Новгорода і доріг, що вели до пристаней і на міський торг. У сучасній літературі існують три можливих варіанти-датування Статуту. Професори С. Юшков і М. Тихомиров пов'язували його з кінцем XII ст., Б. Рибаков і Л. Черепній — з 30-ми роками XIII ст., В. Янин — з часом князювання Ярослава Ярославича (1265—1270 рр.).

Правду Ярослава Мудрого складено ймовірно у 30-х роках XI ст. Норми цієї найдавнішої Правди відобража­ють суспільні відносини ранньофеодального періоду. Зберігається, хоч і зі значним обмеженням, інститут кри­вавої помсти. Предметом правового захисту є переваж­но життя, тілесна недоторканість і честь дружинної знаті та її військового спорядження, челядь. Відсутні норми, спрямовані на захист феодального землеволодіння.

Правду Ярославичів складено у 50—60-х роках XI ст. У ній, на відміну від Правди Ярослава, дуже чітко ви­значено феодальну сутність регульованих нею суспіль­них відносин. Майже всі норми спрямовані на захист князівського феодального маєтку, земельної власності князя тощо. Тут чітко виражено специфіку феодального права, як права-привілею, тобто неоднакового підходу до захисту інтересів різних соціальних груп. Панівні класи забезпечувалися правовою охороною значно краще, ніж інші верстви населення. Так, за вбивство селянина чи холопа сплачувався штраф 5 гривен, а за князівського дружинника — 80.

Щодо чіткого періоду написання Розширеної редакції Руської Правди, дослідники не мають єдиної думки, її створення відносять до часу князювання Володимира Мономаха, (1113—1125 рр.) або його сина Мстислава. Не менш суперечливе питання про час виникнення складо­вих частин цієї редакції — Суду Ярослава Володимиро­вича та Статуту Володимира Мономаха. Розширена ре­дакція Руської правди, куди входять перероблені та доповнені норми її Короткої редакції, всебічно задоволь­няла інтереси феодалів, захищала їхню власність на зем­лю, закріплювала безправ'я холопів, які перетворювались на кріпаків, визначала обмеження майнових та особистих прав різних категорій феодальне залежного населення.

Скорочену редакцію Руської Правди більшість дослід­ників розглядає як найпізнішу, створену на основі Роз­ширеної редакції у XV чи навіть XVII ст.

На розвиток права Київської держави відчутно вплинуло запровадження християнства. Церква почала засто­совувати різноманітні норми канонічного права, передусім візантійського, яке виникло на основі римського рабовласницького права, пристосованого до потреб фео­дального розвитку. Найдавнішими пам'ятками церков­ного права були церковні статути князя Володимира Святославича про десятини і церковних людей та князя Ярослава Володимировича про церковні суди. Ці стату­ти збереглися у великій кількості пізніших переробок XIII—XIV ст., але початкові тексти відносять до періоду існування Київської держави. У їх основі лежать вста­новлення названих київських князів, де визначалися форми і розміри матеріального забезпечення церкви та межі церковної юрисдикції стосовно столичної київської митрополії. Ця обставина, а також те, що законодав­цями у статутах були великі київські князі, а у створенні Статуту князя Ярослава брав участь київський митрополит Іларіон, зумовило чинність названих статутів на території всієї Русі. Водночас до їх текстів вносились нові норми, що відображали зміни у взаємовідносинах світської та церковної влади в окремих князівствах у процесі розвитку феодальних відносин, еволюції держав­ного ладу і самій церковній організації. Церковні статути дають змогу визначити становище християнської церкви у державі. Бони закріплювали привілеї служителів церкви на «десятину» — десяту частину доходів, що за­лежне населення сплачувало церкві. Спочатку вона встановлювалася для спорудження й утримання Десятин­ної церкви (перша кам'яна церква у Києві, збудована руськими і візантійськими майстрами 989—996 рр.), а пізніше набула характеру повсюдного феодального податку, який збирали церковні установи.

Законодавство мало достатньо розвинену систему цивільно-правових норм. У статтях Руської Правди йшлося про встановлення права власності не тільки на землю й угіддя, а й на рухоме майно: на коней, знаряддя виробництва тощо. Право власності відрізнялося від права во­лодіння, передбачався порядок відібрання власником виявленого ним свого майна, що знаходилось у володінні іншої особи. Законодавець по суті обґрунтовував непра­вомірне володіння, вимагаючи не тільки повернення сво­го майна, а й сплати компенсації за користування ним.

Руська Правда охороняла приватну власність. Так, знищення знаку власності на бортних деревах каралося штрафом у сумі 12 гривен. Великий штраф означав пе­редусім захист самого принципу приватної власності. Посилення захисту феодальної власності на землю було закріплене вже у Короткій редакції Руської Правди.

Феодальна земельна власність існувала у вигляді князівських доменів, боярських і монастирських вотчин. Джерелом її набуття спочатку вважалася займанщина — освоєння вільних земель холопами і залежними селяна­ми. Відтак головним способом набуття землі стало пряме захоплення її у сусідських общин. Князі роздавали землі своїм дружинникам, тіунам, слугам. Чим пізніша редакція Руської Правди, тим більше у ній даних про розвиток феодальної вотчини, яка включала у себе па­лаци власника, житло його слуг, приміщення для челяді та залежних селян, господарські будівлі.

Розвиненим було зобов'язальне право. Відомі такі види договорів: купівля-продаж. позика, поклажа, особи­сте наймання тощо. Найповніше врегульований договір позики. Значною мірою це стало наслідком повстання київських низів 1113 р. проти лихварів, Володимир Мо­номах, покликаний боярами, щоб врятувати ситуацію, розробив заходи, спрямовані на впорядкування відсотків стосовно боргів, дещо обмеживши свавілля лихварів. Стягнення відсотків було обмежене двома роками, після чого поверненню підлягала тільки взята сума. Якщо ж позикодавець уже встиг отримати відсотки за три роки (це становило 150% боргу), то він втрачав право на повернення боргу. Об'єктом позики були не тільки гроші, а й хліб, мед тощо.

Переважав простий порядок укладання договорів — усна форма із застосуванням деяких символічних дій, рукостискання, зв'язування рук і т. д. У деяких випадках вимагалося свідчення. Є певні відомості й про зароджен­ня письмової форми укладання договору про нерухомість.

Спадкове право характеризувалося відверто класо­вим підходом законодавця. Так, у бояр і дружинників спадкувати могли і сини, і дочки, а у смердів при від­сутності синів майно вважалося виморочним і переходи­ло до князя.

Тривалий час у науці залишалося спірним питання про існування у Київській Русі спадкування за запові­том. Однак, як засвідчують законодавство і практика, воно насправді існувало. При спадкуванні за законом, тобто без заповіту, перевагу мали сини померлого. При їх наявності дочки не отримували нічого. На спадкоєм­ців покладався тільки обов'язок видати сестер заміж. Спадковість поділялася, очевидно, порівно, але молод­ший син мав перевагу — він отримував двір батька. Незаконні діти спадкових прав не мали, але якщо їх мати була рабинею, то вони разом з нею отримували волю.

Сімейне право розвивалося у Київській Русі відпо­відно до канонічних правил. Шлюбно-сімейні відносини до прийняття християнства регулювалися звичаєвим пра­вом, яке довго зберігалося і після прийняття християн-сі із а. Існували викрадення наречених, багатоженство. Так, князь Володимир Великий до хрещення мав п'ять дружин і кількасот наложниць. З прийняттям християнства встановилися нові принципи сімейного права — моногамія (одношлюбність), утрудненість розлучення, безправність позашлюбних дітей, суворі покарання за по­зашлюбні зв'язки, що прийшли до нас із Візантії.

За візантійським правом існував низький шлюбний вік 12—13 років для нареченої і 14—15 для нареченого. Вимагалася згода наречених і батьків та відсутність близького споріднення. Не допускався третій шлюб. Питаннями розлучення відала церква, яка дуже рідко допускала розірвання шлюбу.

Багато уваги приділялося кримінальному праву. За Руською Правдою, поняття злочину трактувалось як «обида», незалежно від того, чи було це нанесення ма­теріальної, фізичної або моральної шкоди. Особливо тяжким злочином вважалося посягання на князівську владу, яка проявлялася передусім у повстаннях. Велику увагу приділяли майновим злочинам: крадіжкам (татьба), підпалові, пошкодженню рухомого майна тощо. До злочинів проти особи належали вбивство, побої, образа. виривання бороди або вусів.

Суб'єктом злочину могла стати будь-яка людина, крім холопа—3а дії холопа відповідав його пан. Система по­карань була проста і м'яка. Найсерйознішими покаран­нями вважалися потік і розграбування, коли майно зло­чинця підлягало конфіскації, а винний виганявся з общи­ни або перетворювався в холопа. Найпоширенішими були грошові покарання — віра і продаж. Перша стягалася на користь князя за вбивство у розмірі від 5 до 80 гри­вен, а друга — за інші злочини у розмірі від 3 до 12 гривен. За заподіяне тяжке каліцтво, вбивство зрадливої жінки стягували піввіри. Відома й так звана дика віра. її сплачувала верв, на території якої знаходили вбитого, а вбивцю не вдавалося розшукати. Смертна кара як вид покарання не записана у Руській Правді, але літописний матеріал засвідчує її застосування за виступи проти феодальної влади і зраду князя. Так, організатори й учасники повстання проти князівської влади (70 осіб) були страчені через повішення князем Ізяславом у Києві 1068 р. За злочини, що належали до компетенції церков­ного суду, застосовувались єпитимії (покаяння), калічницькі кари (осліплення, відрізання носа, вух), тюремне ув'язнення.

Руська Правда не знала вікового обмеження кримі­нальної відповідальності, не знала також поняття осуд­ності, але їй було відоме поняття співучасті. Щоправда, проблема співучасті розв'язувалася просто: всі співучас­ники злочину відповідали порівну, розподіл функцій між ними не передбачався.

Староруське право ще не знало чіткого розмежування між кримінальним і цивільним процесом, хоч, зрозуміло, деякі процесуальні дії (наприклад, гоніння сліду, звід) могли застосовуватися тільки за кримінальними справа­ми. У будь-якому випадку і за кримінальними, і за ци­вільними справами застосовувався змагальний (обвину­вальний) процес, при якому сторони були рівноправними. Обидві сторони в процесі називалися позивачами.

Специфічною процесуальною формою досудової підготовки справи було гоніння сліду, тобто пошук злочинця за його слідами. Якщо слід приводив до житла конкретної особи, то вважалося, що він є злочинцем. Коли слід приводив до сільської общини, відповідальність несла верв. Якщо слід загубився на великій дорозі, то на цьому пошук припинявся. Судовими доказами були покази свідків, котрі поділялися на видоків (очевидці) і послухів (які чули про дану подію), ордалії (суди божі), тобто випробування залізом і водою, а також присяга (рота), що застосовувалася тоді, коли не було інших доказів. У деяких випадках мали доказове значення зовнішні ознаки і речові докази. Так, наявність синців була доказом побиття. При крадіжці істотне значення мало знайдення вкраденого.

Дослідники вважають, що у церковному суді застосовувався, окрім змагального, інквізиційний (слідчий) процес з усіма його атрибутами, в тому числі й з тортурами.

У Київській державі, як зазначалося, ще не було спеціальних судових органів. Судові функції виконували представники адміністрації. куди входив і сам князь. Проте існували спеціальні посадові особи, які допома­гали у здійсненні правосуддя (наприклад, вірники, що збирали кримінальні штрафи за вбивство). Судові функ­ції виконували і церковні органи (митрополит, єписко­пи, ігумени). Існував також вотчинний суд—право феодала самому судити залежних від нього людей. Судові повноваження феодала становили невід'ємну частину його імунітетних (лат. immunitas — звільнення, свобода, прав.

РОЗДІЛ III

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД } ПРАВО ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКО КНЯЗІВСТВА

1. УТВОРЕННЯГАЛИЦЬКО-ВО КНЯЗІВСТВА

Коли Наддніпрянщина під ударами степових орд за­непадала, зросло значення західних земель, що лежали далі від воєнних дій — Галичини (назва від м. Галича, тепер Івано-Франківської обл., який вперше згадується з угорських джерелах 896 р., в Іпатіївському літописі 1113р.) і Волині (назва від м. Волиня, нині с. Грудек За-яойського воєводства Польщі).

Формування Галицького князівства почалося у другій половині XI ст. Цей процес пов'язаний з діяльністю внука Ярослава Мудрого — засновника галицької династії кня­зів Ростислава Володимировича. Після смерті Ростислава (1067 р.) Галичину було поділено на три князівства, якими правили його сини. Рюрик отримав Звенигород (недалеко від Львова), Володар — Перемишль (одне з найстаріших галицьких міст), а Василько — Теребовлю (тепер Тернопільської обл.). Через деякий час Володимирко, син Володаря, об'єднав Перемиське і Звенигородське князівства, захопив спадщину за дядьком Васильком — Теребовлю і Галич, куди 1141 р. переніс столицю з'єдна­ного князівства. Галицька держава настільки зміцніла, що могла рівнятися з великими тогочасними європейсь­кими державами. Проте розквіт Галицького князівства припадає на період правління його сина Ярослава (1153— 1187 рр.), названого у «Слові о полку Ігоревім»* Осмомислом (той, хто має вісім смислів), що означало мудрий, розумний. Він поширив кордони держави на південь аж до гирла Дунаю, де заснував місто Новий Галич (Галац). Водночас з економічним і політичним зміцненн