Виникнення стародавніх держав

Найдавнішим періодом історії людського суспільства був стародавній кам'яний вік — палеоліт, названийтак1865 р. англійським дослідником Дж. Леббоком. На те­риторії України первісні люди вперше з'явилися в епоху стародавнього кам'яного віку — ранньому палеоліті (пратоліті). Ця епоха характеризується поширенням ка­м'яних знарядь праці з дерева, каменю, кістки і рогів тварин, переважанням збиральництва, яке полягало у заготівлі дикоростучих плодів, ягід, їстівного коріння, молюсків, комах тощо для харчування. Збиральництво існувало поряд з мисливством і рибальством.

Сліди життя давніх людей у вигляді залишків їх короткочасних поселень-стоянок знайдені на території дея­ких районів України. Найдавнішою вважається стоянка у с. Лука Врублівецька Кам'янець-Подільського району Хмельницької області. В епоху пізнього палеоліту (міоліту) з'явився матріархально-родовий лад. При групово­му шлюбі, що панував у той період, батько дитини за­лишався невідомим. Була відома тільки мати, від якої й велися родовід і спорідненість людей.

Палеоліт змінився мезолітом, за якого суспільною організацією людей стали племена — об'єднання спорід­нених родових общин. Родовий лад характеризувався високим розвитком мисливства і рибальства та переходом до відтворюючих форм господарства — скотарства й землеробства. Споріднені племена об'єднувалися у гру­пи, що займали часто великі території — в Приазов'ї на Північному Бузі та Дністрі, у Середньому Придністров'ї, Прикарпатті, на Волині тощо. Матріархат (від лат. mater— мати) замінено патріархальним (від лат. pater— батько) родовим ладом і парною сім'єю — моногамною, де спорідненість і спадковість велася за батьківською лінією.

Господарською основою патріархальних родових об­щин стала велика патріархальна сім'я. Вона складалася з кількох поколінь родичів за батьківською лінією,щоздійснювали спільні виробництва і споживання. До її складу входили і раби.

Застосування залізного знаряддя призвело до підви­щення продуктивності праці у господарстві, до подаль­шого розвитку обміну, зростання багатства родів і пле­мен, майнового розшарування суспільства. У процесі збагачення патріархальних родових общин їхні виборні родові ватажки поступово перетворювалися на спадкову родову знать, прибираючи до своїх рук общинні багат­ства і перетворюючи їх на приватну власність окремих невеликих індивідуальних сімей. Раби і вироблені про­дукти також стали власністю таких сімей. Розвиток ре­месла і зв'язаної з ним внутрішньої та зовнішньої тор­гівлі призвів до виникнення замість родових общин те­риторіальних (сусідських) общин. Поява спадкової влади й експлуатація рабів і збіднілих общинників з метою збільшення багатства родової знаті, а потім розпад ро­дових общин та заміна їх територіальними общинами були початком розкладу первіснообщинного ладу і по­ступового переходу людства до класового суспільства. Вожді-воєначальники наймогутніших племен підкоряли сусідні племена, утворюючи союзи племен. Родоплемінна знать при цьому перетворювалася на спадкову майнову знать, а влада вождів-воєначальників — на спадкову князівську (королівську, царську) владу. Ця багата вер­хівка повністю панувала над більшістю залежного від неї бідного населення. Необхідність для панівного класу утримувати в залежності та покорі пригноблений народ сприяла утворенню держави, що знаменувала заміну пер­віснообщинного ладу класовим суспільством.

Людство розвивалося дуже нерівномірно, тому й за­міна первіснообщинного ладу класовим суспільством від­бувалася в різні часи і по-різному. Так, на території України у скіфів цей процес закінчився у першій по­ловині І тис. до н. е., а у східних слов'ян — наприкінці І тис. н. е., коли в них виникла найдавніша держава — Київська Русь.

2. СКІФІЯ

Степова смуга України на північ від Чорного моря була з давніх часів шляхом, яким проходили різні пле­мена. Від VII ст. до н. е. в українських степах жили іраномовні племена — спершу скіфи (давня назва скити), пізніше—споріднені зі скіфами сармати, або савромати, алани, роксолани та ін. Знання про життя скіфів і сусідніх з ними племен ґрунтуються на вивченні їх пам'яток — поселень і поховань, а також писемних творів старогрецьких учених і письменників.

Скіфські племена займалися переважно скотарством і вели кочовий спосіб життя, пересуваючись з місця на міс­це у пошуках корму для коней, великої рогатої худоби та овець. Скіфи перебували на стадії розкладу первісно­общинного ладу. Для їх суспільної організації характер­ний лад військової демократії. Це були дуже войовничі племена, вони вміло билися у кінному і в пішому строю.

За свідченням Геродота, якого вже у давнину нази­вали «батьком історії», скіф випивав кров першого вби­того ним ворога, а голови всіх убитих у бою відносив до царя, адже той, хто приніс голови, отримував частину захопленої здобичі. Давньогрецький лікар і природодослідник Гіппократ писав, що навіть скіфські дівчата їзди­ли верхи, стріляли з луків і кидали дротики, сидячи на конях, билися з ворогами. Заміж вони не виходили доти, доки не вбивали трьох ворогів. Скіфи нерідко здійсню­вали спустошливі напади на сусідні племена у Східній Європі, античні міста-держави Північного Причорномор'я, а також на стародавні держави Закавказзя і Середньої Азії. Недарма наприкінці V ст. до н. е. старогрецький історик Фукідід зазначав, що воєнною силою і кількістю війська зі скіфами «не тільки не можуть зрівнятися євро­пейські царства, але навіть в Азії немає народу, який міг би сам на сам протистояти скіфам, якщо всі вони будуть одностайні». Так, невдачею закінчився похід пер­ського царя Дарія І Гістаспа проти скіфів у 514 або 513 р. до н. е. Заманюючи персів на свою територію і нападаючи на їх окремі загони, але уникаючи генераль­ного бою, скіфи здобули блискучу перемогу над 700-ти-сячним військом Дарія, відкинувши його за Дунай.

У V—IV ст. до н. е. частина скіфів-кочівників посту­пово почала переходити до осілого способу життя. Вини­кали великі поселення, укріплені ровами, земляними ва­лами та кам'яними стінами. У кочових скіфів, котрі во­лоділи великими стадами худоби і жваво торгували з

грецькими містами-державами, відбувався процес майнового розшарування. Почали застосовувати працю рабів Влада багатьох вождів з виборної поступово перетворювалася у спадкову. У деяких степових скіфських племенах відбувся поділ на рабовласників і рабів. Створю валися передумови для створення рабовласницьке держави.

Перша скіфська держава виникла у середині IV ст. до н. е. Вона займала територію Північного Причорномор’я від Азовського моря до Дунаю. Цар Атей, кот­рий, як повідомляє старогрецький географ та історик Страбон, панував над більшістю північно-причорноморських племен, організував успішні походи проти фракій­ців. Однак у війні з царем Філіппом II Македонським по­терпів поразку, і його держава розпалася.

У III ст. до н. е. утворилася скіфська держава в Кри­му. Вона була тривалішою і могутнішою від держави Атея. Її столицею стало м. Неаполь Скіфський (поблизу сучасного м. Сімферополя), який найбільшого розквіту досяг у II ст. до н. е. за царів Скілура та його сина Палака.

Наприкінці II—початку III ст. п. е. Скіфія як полі­тичне об'єднання перестала існувати. Пануванню скіфів поклала край міграція сарматів із-за Дону на Захід. Тут вони зустрілися з давніми східними слов'янами і впро­довж кількох століть були їх безпосередніми південними сусідами. Але назва «Скіфія» щодо території Північного Причорномор'я зберігалася і пізніше (наприклад, у «Повісті врем'яних літ», складеній на початку XII ст., згадується Великий Скуфь). Під час великого переселен­ня народів скіфи асимілювалися іншими, у тому числі слов'янськими племенами. Рештки їх — це кавказькі осетини.

У Скіфії встановилися рабовласницькі відносини г пережитками первіснообщинного ладу. Поділ скіфськи? племен на скіфів царських, скіфів-орачів, скіфів-земле­робів і скіфів-скотарів, а також кочовий побут багатьом:і них, збереження патріархальних звичаїв не могли за­тримати процес розкладу родового ладу і появу майнової нерівності. Приватна власність зосереджувалася переду­сім у руках племінних вождів і старійшин племен, їх родин. Решта населення — це вільні общинники, які несли військову службу, сплачували данини і виконували різні повинності. У містах основну масу населення ста­новили вільні ремісники, а також купці. Головним дже­релом поповнення рабів було підкорення осілих племен.

Раб вважався власністю пана, річчю, яку можна продати, подарувати, обміняти і передати у спадщину. Рабі використовувались здебільшого у домашньому господарстві, а також для охорони стада. При розпаді первісне общинного ладу рабство втрачало патріархальний характер. Посилення експлуатації викликало повстання рабів, що жорстоко придушувалися. За» свідченням Геродота, повсталих рабів розпинали на хрестах.

Майнова і соціальна нерівність у скіфів яскраво ви являлася у характері їх поховальних пам'яток. Похо­вання бідних скіфів звичайно розміщали під невисокими курганами. Над похованнями знатних скіфів насипалися високі кургани, у поховання клали різноманітні речі зі срібла і золота. При похованнях багатих скіфів завжди знаходилися поховання вбитих воїнів, жінок, рабів, коней з бойовим спорядженням тощо. Особливо багаті були кургани з похованням вождів племен і царів скіфської" держави. Одним з найбільших є Чортомлицький курган поблизу м. Нікополя на Дніпропетровщині. Тут поховані цар і цариця, шість воїнів та 11 бойових коней, а також велика кількість цінних речей.

У скіфів існувала деспотична царська влада. Однак кандидатура царя і його наступників затверджувалася народними зборами. Вони, а також Рада старійшин і пле­мінних вождів розв'язували важливі державні питання. Територія держави поділялася на нами (округи), що» ймовірно, були племінними територіями, які населяли різні кочові й осілі скіфські та інші племена. Правова система ґрунтувалася головним чином на звичаях, рішен­нях народних зборів, а також постановах царів. Існувала приватна власність на стада, посіви, житло. Право при ватної власності на рухомі речі зумовило розвиток зобов'язального права. Договори скріплювалися присягою Сімейне право характеризувалося пануванням патріарха ту, що вимагало ведення родоводу за батьківською лінією, панівної ролі чоловіка у господарстві, суспільстві сім'ї. Жінка перебувала під владою чоловіка. Після йол смерті вона переходила у власність спадкоємця. У спадковому праві панував мінорат (лат. minor — менший) тобто перехід батьківського майна неподільно до молодшого за віком сина. Одружені сини мали право на виділ при житті батька.

Найнебезпечнішими злочинами вважалися злочині проти царя. Каралося не тільки вчинення злочину, а і замах. Самостійним злочином була фальшива присяга що, за переконанням скіфів, могла спричинити хвороба царя і каралася стратою. Таке ж покарання застосову­валося за порушення звичаїв і відступ від віри предків. Тяжкими злочинами вважалися вбивство, крадіжка, об­мова невинного, перелюбство тощо. До найпоширеніших видів покарань належали смертна кара, відрубання пра­вої руки, вигнання. Продовжувала існувати кривава помста. Справи, які не стосувалися царської влади та інтересів держави, розглядалися змагальним поряд­ком, але існував і слідчий процес для найнебезпечніших злочинів.

АНТИЧНІ МІСТА-ДЕРЖАВИ

У VIII—V ст. до н. е. старогрецькі рабовласницькі держави південної частини Балканського півострова та Малої Азії заснували колонії у заморських землях, у тому числі й у Північному Причорномор'ї. Серед них — Ольвію на правому березі Бузького лиману (тепер біля с. Парутиного Очаківського району Миколаївської обл.), Тіру на березі Дністровського лиману (тепер Білгород-Дністровський Одеської обл.), Херсонес (на місці сучас­ного Севастополя), Пантікапей (на місці сучасної Керчі у Криму), Фанагорію на Таманському півострові (тепер поблизу селища Сінного Темрюцького району Краснодар­ського краю), Керкініду (на місці сучасної Євпаторії Кримської автономної республіки), Німфей на західному березі Керченської протоки (тепер у складі м. Керчі), Тірітаку (на місці сучасного селища Арщиицевого по­близу Керчі), Танаїс у гирлі Дону (тепер біля станиці Недвиговської Ростовської обл.), Феодосію (там, де роз­ташоване сучасне місто) тощо. Багато з них незабаром перетворилися на міста, значні ремісничі центри. Міста проводили обмін зі східними племенами та іншими грець­кими державами, карбували свою монету. Місцевим пле­менам (здебільшого представникам племінної верхівки) античні міста-держави Північного Причорномор'я поста­чали вино, зброю, ювелірні вироби та інші предмети роз­коші. Основним предметом вивозу до грецьких держав були хліб та інші сільськогосподарські продукти.

Античні міста-держави проіснували до IV—V ст. н. е. Однак уже з 30-х років III ст. н. е. почався економічний занепад, що посилився внаслідок наскоків готів — пле­мен східних германців, які наприкінці II ст. н. е. почали пересуватися з пониззя Вісли на Південний Схід і в першій половині III ст. н. е. досягли Північного Причорномор'я. Тут готи змішалися з місцевими, переважно скіфо-сарматськими племенами, створивши сильне об'єд­нання, що досягло найбільшої могутності у середині IV ст. За відомостями готського історика Иордана, від них у той час залежали інші східноєвропейські народи. Навала гунів (давні кочові племена, які з території Пів­нічного Китаю просунулися до Карпат) у IV ст. поклала кінець існуванню античних міст-держав Північного При­чорномор'я. Значну роль у цьому відіграли і східні сло­в'яни, що просувалися тоді до берегів Чорного моря і на Балкани.

Грецькі колонії були рабовласницькими містами-дер­жавами. Накопичення багатства у руках небагатьох, зо­середження знарядь виробництва у меншості, поява що­раз більшої кількості рабів зумовили поділ суспільства на два антагоністичні класи. Рабовласники були вільни­ми повноправними громадянами. Вони могли займати різні адміністративні посади, виїжджати в інші землі. утримувати збройні загони. Вільні громадяни — жінки та іноземці — не користувалися політичними правами Повноправними громадянами були тільки чоловіки — уродженці міста.

Більшість населення становили раби. Вони не малі жодних прав і були власністю рабовласників, які вільне розпоряджалися їх працею, життям і смертю. До них примикали дрібні ремісники і торговці, а також вільні общинники навколишніх поселень, що сплачували податки.державі та входили до ополчення у випадку воєнних дій. Непосильний гніт і безправ'я призводили до повстань. Так, 107 р. до н. е. у Пантікапеї спалахнуло повстання рабів па чолі зі Савмаком, якого раби проголосили царем.

За історичним зразком грецькі колонії були рабовласницькими державами, за формою правління —демократичними та аристократичними республіками. Вищим органом державної влади вважалися народні збори. Браті участь у них мали право всі чоловіки, які досягли 25 років. До їх компетенції належало прийняття законів, ви бори посадових осіб, регулювання морської торгівлі, зовнішньополітичні зв'язки та укладання договорів, нормування грошової системи, звільнення іноземних купців від мита тощо. Народні збори обирали раду міста, до складу якої входив сул присяжних, а також головний жрець міста — базилевс, котрий відав релігійними культами. Рада була постійно діючим органом влади, підготовляла законопроекти, перевіряла кандидатів на виборні посади, здійснювала контроль за виконавчою вла­дою. Архонти і стратеги відали військовими справами, агораноми здійснювали нагляд за порядком на ринку, астиноми стежили за порядком у місті, номофілаки контролювали додержання законів тощо. Політична ор­ганізація міст-колоній спиралася на збройні сили і на закони, які надавали рабовласникам необмежену владу над рабами і закріплювали їх панівне становище у су­спільстві.

4. БОСПОРСЬКЕ ЦАРСТВО

Найбільшою з античних держав Північного Причорномор'я було Боспорське (Боспор — давньогрецька назва Керченської протоки) царство з центром у Пантікапеї Воно виникло внаслідок об'єднання античних міст-дер­жав на початку V ст. до н. е. (480 р. до н. е.) й об'єд­нувало територію Керченського і Таманського півостро­вів, а також південне узбережжя Азовського моря до гирла Дону. Ця держава не була суто грецькою, до неї входили і місцеві племена. Основою економіки Боспорського царства вважалося землеробство, виноградарство 'і рибальство, продукти яких вивозилися морем до Греції та Малої Азії. Розвивалося ремесло, велася торгівля з сусідніми племенами. Значне місце у торгівлі Боспору, як і всіх інших держав Причорномор'я, посідала тор­гівля рабами. У Танаїсі був навіть невільницький ринок. У міста Боспорського царства імпортували вино, олив­кову олію, посуд, тканини, зброю, прикраси (зокрема, ювелірні вироби), предмети мистецтва тощо.

Період найбільшого економічного і культурного роз­квіту припадає на IV—III ст. до н. е. Але у другій по­ловині II ст. до н. е. Боспорське царство охопила гостра соціально-економічна криза, що посилювалася загрозою з боку скіфської держави, яка зазіхала на незалежність Боспору. Водночас посилилася агресія з боку Римської імперії. Царів Боспору затверджували римські імпера­тори, які розглядали його як васальну державу. Проте навала готів і боранів (деякі дослідники вважають ос­танніх предками східнослов'янських полян) у середині III ст. н. е. підірвала економіку Боспорського царства. Завершального удару по Боспору та інших державах Північного Причорномор'я завдали гунни. У зв'язку з посиленням могутності Візантії Боспор у VI ст. увійшов до ЇЇ складу, і Боспорське царство остаточно припинило існування.

Суспільний лад Боспорського царства характеризу­вався наявністю рабовласників і рабів. До рабовласниць­кої знаті належали цар, жерці, великі землевласники, купці (судновласники, работоргівці), власники великих промислових майстерень, а також воєначальники, що були одночасно великими землевласниками. Найбільши­ми купцями вважалися сам цар і керівні посадові особи, у тому числі й воєначальники. Купці користувалися пра­вом безмитної торгівлі. Вільні землевласники повинні були служити у війську і віддавати цареві значну ча­стину свого врожаю, оскільки оброблювана ними земля вважалася царською.

Основну робочу силу становили раби, які поділялися на приватновласницьких і державних. Праця останніх використовувалася здебільшого при будівництві оборон­них споруд на кордонах держави. Державні раби зна­ходилися у дещо кращому становищі, ніж приватновлас­ницькі, яких використовували на громадських роботах (наприклад, у промислових майстернях, пекарнях) і в домашньому господарстві. Водночас з рабською працею застосовувалася і праця залежного землеробського насе­лення, яке називалося пелатами. Вони перебували на різних ступенях соціальної залежності, були зобов'язані обробляти землю і віддавати значну частину врожаю тим, хто володів земельними угіддями. Безправне стано­вище рабів і закріпачення пелатів призводили до частих виступів експлуатованих проти рабовласників. У Боспорській державі І—III ст. н. е. почали масово відпу­скати приватновласницьких і державних рабів на волю, що засвідчувало зародження феодальних відносин. Па­ралельно з відпуском рабів на волю посилювалася експлуатація залежних напіввільних виробників, від яких боспорські землевласники отримували чимало товарного хліба, що йшов на експорт.

Боспорське царство — це рабовласницька монархія. Тривалий час грецькі міста, які входили до неї, мали певну автономію. У них зберігалися органи самовряду­вання (народні збори, ради міст, виборні посади). Вони проводили самостійну торгову політику, карбували монету.

Перші три століття н. е. у Боспорській державі спо­стерігалося намагання до централізації влади. На чолі держави стояв спадковий цар. Функції виконавчої влади здійснювали призначені царем придворні чини: міністр двору, особистий секретар, охоронець царських скарбів, спальник, управляючі селами. Центральний апарат управління становили керівники окремих відомств: началь­ник двору, начальник фінансів, охоронець казни, керую­чий справами релігійних культів та ін. Для зв'язку з су­сідніми племенами і державами при дворі діяв спеці­альний штат перекладачів, очолюваний головним пере­кладачем. На завершальному етапі історії Боспорського царства в умовах залежності від римських імператорів держава поділялася на округи. Ними управляли призна­чені царем намісники.

Боспорське право, як і право скіфської держави та грецьких міст-колоній, частина яких увійшла до • складу Боспорського царства, ретельно захищало інтереси ра­бовласників. Земля була державною власністю і розпо­ряджатися нею міг тільки цар. Землі належали також і храмам. Усі землевласники могли користуватися зем­лею, виконуючи певні повинності стосовно царя як вер­ховного власника всієї землі.

Найнебезпечнішими злочинами вважалися: змова проти життя царя, повстання проти царської влади, дер­жавна зрада, відносини з політичними емігрантами тощо. За їх вчинення передбачалася смертна кара з конфіска­цією майна засудженого. Виконання судових рішень. проводилося судовими виконавцями.

СТАРОДАВНІ СХІДНІ СЛОВ'ЯНИ

Вперше у писемних джерелах про слов'ян згадується на рубежі нашої ери, причому вони були автохтонами Східної Європи і жили тут ще в епоху раннього заліза. Однак у джерелах того часу їх називали скіфами. Так, деякі дослідники вважають, що скіфи-орачі були слов'я­нами. З початку І тис. н. е. слов'яни виступають у пи­семних джерелах вже під назвою венедів. Згідно з пові­домленнями античних авторів, венеди займали землі у басейні Вісли, від північних схилів Карпат аж до Бал­тики, і були сусідами германських, сарматських і фін­ських племен. Вся північна і західна частини території" сучасної України в той час були заселені слов'янськими (венедськими) племенами.

Трохи пізніше поряд з венедами у писемних джере­лах з'являються дві нові назви для визначення слов'ян:

анти і склавши. Хоча значення і походження цих тер­мінів і досі не з'ясовані, але в них уперше відбито поділ слов'ян на західних (склавини) і східних (анти). Останні жили на землях між Дніпром і Дністром, їх територія охоплювала також Лівобережжя Дніпра.

Стосовно питання про те, хтотакі анти і яке відно­шення вони мали до східних слов'ян загалом, існують різні думки. Деякі дослідники вважають, що назва «анти»? охоплює всіх східних слов'ян, інші — тільки певну ча­стину. Так, відомий російський учений О. Шахматов (1864—1920) уперше в історії вітчизняної науки створив цілісну концепцію етногенезу слов'ян, послідовно дотри­муючись думки про спільне походження слов'ян. Його дослідження засвідчили, що на початку VI ст. із спільної мови слов'ян внаслідок розселення і розпорошення сфор­мувалися три підгрупи: західнослов'янська, з якої зго­дом розвинулися такі мови, як польська, чеська та сло­вацька; південнослов'янська, — з неї виникли болгар­ська, македонська та сербохорватська; східнослов’янська з якої розвинулися українська, російська та білоруська мови.

Територія, що займали анти, на думку академіків М. Грушевського, І. Крип'якевича та інших, переважно збігається з лісостеповою смугою Східної Європи. Основ­ною галуззю господарства в антів було орне хлібороб­ство, а також осіле тваринництво і промисли (мислив­ство, рибальство, збиральництво). Високого рівня досягло ремесло (залізоробне, гончарське, склоробне тощо). В антів були економічні зв'язки з віддаленими країнами. в тому числі з Римською імперією. Широко розвивалося рабовласництво: візантійські автори пишуть про десятки тисяч полонених, яких анти перетворювали на рабів. Існувала работоргівля.

Політичний союз антів був одним із зародків майбутньої східнослов'янської державності. Очолювали це об'єднання царі (рекси), оточені вельможами (приматами). Так, у IV ст., за свідченням готського історика;

Йордана, жив антський цар Бож, котрому довелося ве­сти тяжкі війни з готами (племена східних германців), які претендували на панування у Східній Європі. У 385 р. готський король Вінітар намагався підкорити ан­тів, але зазнав поразки. Трохи пізніше йому вдалося захопити Божа у полон. За наказом Вінітара він був розіп'ятий разом із синами і 70-ма своїми прибічниками,

Зазначимо, що у творах візантійських авторів під­креслюється «народоправний» характер суспільного ладу антів і склавінів, які, за твердженням Прокопія Кесарійського, «здавна живуть у народоправстві і тому ща­стя і нещастя в житті у них вважається справою спільною». Стародавні слов'яни у середині І тис. н. е. тільки почали переходити до державної організації, тому влада царя у них була обмежена старими, звичаєвими наста­новами общинного ладу. Велику роль виконували народ­ні збори, які здебільшого розв'язували найважливіші справи.

У VI ст. розпочався наступ антів разом зі спорідне­ними склавінами на балканські володіння Візантії. До середини VI ст. це були походи з метою захоплення по­лонених і здобичі, але вже після війни 550—551 рр. на візантійських землях оселилася частина антів і склавінів. Упродовж наступних десятиліть розселення антів відбувалося дуже швидко й у 80-х роках VI ст., призвело до повної слов'янізації північних Балкан. У зв'язку з вторгненням сюди 568 р. аварів (великий союз кочових племен тюркського походження) і заснуванням у Тран­сільванії (сучасна Румунія) Аварського каганату, розпо­чалися аваро-слов'янські війни, що на початку VII ст. спричинило розпад антського політичного об'єднання. Основна маса його населення відступила на північ від Чорного моря — на Полісся, Київщину, Чернігівщину. В основі їх життя був поділ на племена. Сформувалися нові племінні групи, що визначили остаточний поділ слов'ян на східних, південних і західних, який зберіга­ється й досі.

З розпадом первіснообщинного ладу і формуванням класів виникли умови для створення держави. Найраннішим державним утворенням у південних слов'ян було Болгарське царство (VII ст.), в яке, крім слов'янських племен, ввійшло і було асимільоване ними тюркомовне плем'я болгар. У західних слов'ян існувала ранньофео­дальна держава Само, куди входили словаки, морави, чехи, словенці й лужицькі серби, а пізніше — Великоморавська держава. Східні слов'яни, в яких спочатку існу­вали ранньофеодальні державні утворення Артанія, Куявія, Славія, згодом утворили велику давньоруську держа­ву — Київську Русь.

РОЗДІЛ II

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛА;

І ПРАВО КИЇВСЬКОЇ РУСІ