Приєднання українських земель до великого князівства литовськог та до польщі

Татаро-монгольське нашестя, князівські міжусобиці, свавілля великого боярства послабили, а згодом призвели до повного розпаду могутньої колись Київської Русі. У ХІУ ст. історичні події розвивались для України неспри­ятливо. На її землях настав період глибокого економічно­го, політичного і- культурного.занепаду. „Володарем усієї території колишньої Київської Русі впродовж майже 80 років вважався монголо-татарський хан. Щоправда, у безпосереднє управління цими землями монголо-татари втручалися мало, обмежуючись переважно збиранням по­датків і поборів, функціями загального керівництва тощо;

Землі Київської держави лежали у руїні. Населення було значною мірою винищене, майстрові люди, ремісники вивезені у Золоту Орду, міста зруйновані, спустошені, зо­крема ті, що чинили опір монголо-татарам. Київ залишав­ся блідою тінню своєї колишньої слави. Місто покинули митрополит, який осів у Москві, чимало бояр, купців. Уп­родовж тривалого часу Київ навіть не мав свого князя. У Галицько-Волинському князівстві, одному з наймогутніших князівств всієї Східної Європи, 1340 р. помер ос­танній князь галицько-волинської династії Романовичів-Юрій II. Відтоді західноукраїнські землі також стали легкою поживою для ворогів. «Україна, наче дозрілий-плід, чекала наступного завойовника» (О. Субтельний).

Саме в цей трагічний і складний для України час по­чали зміцнюватися сусідні держави — Литва, Польща. Московія. їх цілком природно приваблювали майже безгосподарні та охоплені міжусобною боротьбою багатющі українські землі.

Міцна Литовська держава остаточно сформувалася XIII ст. у процесі боротьби з німецькими рицарськими ор­денами і Галицько-волинським князівством. Литовські племена нападали на білоруські й українські землі, тому, білоруські та галицько-волинські князі постійно з ними воювали. Зрештою, вони сприйняли державну організацію на зразок сусідніх князівств, засади християнства, україно-білоруську мову як мову знаті, наблизилися.до побуту і культурного життя Білорусії та України. „Об'єднання литовських земель в єдину державу відбулося у другій половині XIII—на початку XIV ст. при князях Міндовгу і Гедиміні. Гедимін заснував столицю Великого князівства Литовського — м. Вільнюс над р. Вілією. Саме при ньому Литовська держава настільки зміцнилась, що стала посту­пово захоплювати сусідів, передусім білоруські й укра­їнські землі.

Ще перед Гедиміном — 1307 р. — до Литви була при­єднана Полоцька земля. Гедимін захопив Вітебську, Турово-Пінську, Берестейську землі. Його син Любарт 1340 р. Став волинським князем і намагався здобути Галичину. Другий син — Ольгерд (Альгердас) рішуче заявив, що вся Русь повинна, безумовно, належати литовцям. Він захопив чернігівсько-сіверську землю, 1362 р. зайняв Київ. У 1363 р. литовці вирушили на Поділля, завдавши там нищівної поразки татарським військам. Поділля також було приєднане до Литви.

Водночас, захопивши значну частину Білорусії та України (приблизно половину земель Київської Русі), Ве­лике князівство Литовське стало однією з найбільших держав у Європі. Характерно, що власне литовські землі, як і литовське населення, становили у ньому невелику ча­стину порівняно з білоруськими, російськими, українськи­ми землями і населенням. Литовські, князі здобули ці землі майже без боротьби. Сутички відбувалися тільки з татарами. Литовці здобули прихильність місцевого населення передусім тому, що воювали з татарами, виганяючи їх з України, а це була найважливіша для українського наро­ду проблема — позбутись татарського іга. Окрім цього, литовські князі майже нічим не відрізнялися від місцевих князів і бояр — розмовляли тією ж мовою, майже всі були православної віри (Любарт, Ольгерд, його сини), добре знали місцеву культуру, звичаї, дотримувались їх і шанували. «Ми старини не чіпаємо і новини не вводи­мо», — писали вони у своїх розпорядженнях, законах, за­лишаючи спочатку без змін місцеве управління, господар­ські установи, правові форми, всілякі локальні звичаї. На перший погляд, може здатися, що Литовська дер­жава — це продовження попередньої Київської Русі, тільки у новому її вигляді, дещо іншій формі. Очевидно, на цій підставі чимало дослідників, учених — колишніх і су­часних (професори С. Юшков та К. Софроненко, Н. Полонська-Василенко, О. Субтельний та ін.) — у працях дуже м'яко пишуть про «включення», «приєднання» укра­їнських земель до Литви, немовби це була для українців рідна, близька за суттю держава, котра об’єднала розрізнені і ослаблені українські землі воєдино. Деякі інші історики дописалися навіть до того, що Литва ніби виконувала «велику місію збирання земель Русі», була «відновленою руською державою». Насправді литов­ські правителі домагались власної мети і зберігали на українських землях попередні порядки та звичаї тільки доти, доки це не суперечило їхнім інтересам. Інша справа, що литовська влада загалом була м'якшою, толерантнішою, зрозумілішою для місцевого населення, ніж жорстка, нещадна татарська, тому й сприйнятливішою, але знову ж таки — чужинською.

По-іншому склалася доля західноукраїнських земель, зокрема, Галицько-волинського князівства. Вже 1340 р. польський король Казимир, взнавши про смерть князя Юрія II, вирушив походом на Галичину, здобув Львів, встановив свою владу, вивіз у Польщу величезні цінно­сті, зокрема коронаційні відзнаки галицьких королів і князів. Однак для поляків захоплення українських земель відбувалося не так легко, як для литовців. Не встиг Ка­зимир повернутись до Польщі, пообіцявши місцевому на­селенню зберігати давні звичаї, привілеї, традиції, а у Галичині вже вибухнуло повстання. Очолив його Дмитро Дедько. Казимир змушений був визнати його фактичним правителем Галичини, а останній — владу польського ко­роля. У цей період свавільне галицьке боярство, ворохобство якого постійно послаблювало, розхитувало державу, пробувало управляти князівством, лавіруючи між поля­ками і литовцями. Егоїстична політика галицького боярст­ва призвела до остаточної загибелі Галицької держави.

У 1349 р. Казимир напав на Галичину вдруге і ввів ЇЇ до складу Польщі, присвоївши собі титул «пана коро­лівства Руського», як називали ці землі останні правителі Галичини. Свою експансію на Схід Казимир, оголосивши себе «щитом християнства» і сподіваючись на підтримку папи римського, зображав як хрестовий похід проти язич­ників-литовців і схизматів-українців. Ставлення до некатоликів як до людей морально й культурно неповноцін­них, другорядних, стало стрижнем польської політики на Сході впродовж довгих століть. Після завзятої польсько-литовської війни за Галичину і Волинь, у якій більшість українців підтримували литовців, а поляків — угорці. 1366 р. вся Галичина і частина Волині остаточно відійшли до Польщі. Польські завоювання охопили близько 52 тис. км² з населенням понад 200 тис., що збільшувало тери­торію Польської держави майже в 1,5 раза.

Спочатку поляки обережно вносили зміни у суспільно-політичний устрій Галичини. Поряд з польською тут вжи­валася і руська мова, залишалися на своєму становищі деякі урядовці, бояри, курсувала своя монета, діяли деякі попередні джерела права. Але це тривало недовго. Вже 1341 р. Казимир звернувся до папи Бенедикта XII, щоб той звільнив його від взятих перед «православними схиз­матами» зобов'язань зберігати їхні давні звичаї, традиції, привілеї. Папа охоче це зробив. Далі Казимир діяв не менш рішуче. Він щедро роздавав галицькі землі поль­ським, німецьким, угорським феодалам, зобов'язуючи їх до військової служби.

У міста, торгівлю почали активно проникати польські та німецькі купці, майстри, городяни. Польська і німецька колонізація набула величезних масштабів. Усі головні міста Галичини і Волині отримали німецьке (Магдебурзь­ке) право. Будувалися католицькі костели й монастирі, зо­крема францисканського та домініканського орденів. На­селення почали окатоличувати.

Після смерті Казимира (1370 р.) галицькі землі захо­пила Угорщина, яка воювала за них з Литвою. Незалежницькі прагнення галицького населення, у • тому числі боярства, були в ході цієї боротьби придушені майже пов­ністю. Долю краю вирішували чужинці.

Польською королевою 1382 р. стала Ядвіга, яка 1387 р. вирушила з військом на Галичину. Угорців було вигнано, край знову введено до складу Польської держави. Поль­ська влада продовжувала всіляко зміцнювати своє стано­вище. Усі права і привілеї надавались тільки польській шляхті, католикам, польським і німецьким міщанам. За таких умов багато галицьких бояр почали переходити у католицьку віру, отримуючи рівний з поляками правовий статус. У Галичині було створене Руське воєводство, яке стало провінцією Польського королівства. Польсько-ла­тинська мова стала тут офіційною, урядові посади могли займати тільки католики.

Отже, західні землі колишньої Київської держави на довгі століття були насильно приєднані до чужої держави з іншою мовою, релігією і культурою. Згодом з цього при­воду в Галичині відбувся гострий соціально-політичний, релігійний, етнічний конфлікт, що тривав близько 600 років.

Закарпаття, територія якого була населена переважно східнослов'янським плем'ям білих хорватів, впродовж Х— XI ст. також входило до складу Київської Русі. Наприкін­ці XI ст. його захопила Угорщина. Під владою Угорщини Закарпаття знаходилось аж до 1919 р.

У 1327_р. Великим князем Литовським після завзятої колотнечі з братом став Ягайло, син Ольгерд (він мав, до речі, 12 синів і 6 дочок). Становище Ягайла не було стійким. З ним ворогували ображені брати, загрожувала Польща, Тевтонський орден, а зі сходу — міцніюче Мос­ковське князівство. З останнім литовські князі мали непри­язні відносини. Ще Ольгерд двічі ходив на Москву, але не зміг її взяти. Ягайло ж уклав союз з татарським ханом Мамаєм. Однак у 1380 р. на Куликовому полі татари були вщент розбиті. Становище Ягайла ще більше ускладнилося.

В цей період польські правлячі кола, незадоволені ди­настичними зв'язками з угорцями (після смерті Казими­ра, котрий не мав синів, польським королем став угор­ський король Людвиг, дочкою якого була Ядвіга), праг­нучи заволодіти іншими українськими землями, запропо­нували укласти унію між Польщею і Литвою, одруживши польську королеву Ядвігу та Ягайла. У м. Креві 1385 р. обидві сторони підписали так звану Кревську унію. За руку королеви Ядвіги і титул короля Польщі Ягайло дав зобов'язання: перейти на католицьку віру, перевести на неї всю свою родину, увесь народ; землі Литви «на вічні часи» приєднати до Польщі, повернути усі втрачені Польщею і Литвою володіння; звільнити усіх польських полонених тощо.

Ягайло 1386 р. одружився з Ядвігою. Кревська унія почала діяти. Ягайло масово роздавав литовсько-україн­ські землі польським магнатам і шляхті, всюди призначав польських емісарів і урядовців. Це не сподобалось ли­товській, українській, білоруській знаті. Хоч формально виходило, ніби Ягайло ліквідував Велике князівство Ли­товське, приєднавши його до Польщі, але насправді так не трапилось. Литва ще залишалася міцною і життєздат­ною державою, а литовська знать — надто впевненою у своїх силах, щоб дати змогу Польщі так просто перемогти Литву. Литовська та українсько-білоруська опозиція по­лякам згуртувалась навколо кузена Ягайла — князя Вітаутаса. Останній змусив короля Ягайла визнати за ним, Вітаутасом, фактичну владу над Великим князівством Ли­товським з титулом Великого князя. Декілька разів Вітаутас пробував розірвати зв'язки з Польщею, проголосити знову повну незалежність Литви. У 1398 р. литовські та українсько-білоруські князі проголосили його королем Литовським і Руським. Він велику увагу приділяв розвиткові промислів, торгівлі, будував нові міста, фортеці на порубіжжі, зокрема, над Дністром, нижнім Дніпром тощо, за­кликав у міста німецьких колоністів і надавав їм Магде­бурзьке право. Але нищівна поразка від татар 1399 р. зірвала його плани. Вітаутас змушений був дати клятву на вірність Ягайлові та Короні Польській. Після його смерті великокняжа влада у Литві та землі повинні були повернутися Ягайлові. Про це 1401 р. укладений відповід­ний договір.

У 1410 р. польсько-литовські війська, до складу яких входили українські, білоруські та російські полки, нанесли нищівну поразку Тевтонському ордену. Знову виникло пи­тання про коронування Вітовта литовським королем. Однак 1430 р. він несподівано помер. За цей час почала збли­жуватися польська та литовська знать. Остання одержала від короля нові великі привілеї, землі, зав'язувалися ро­динні стосунки між ними. Литовська знать масово пере­ходила у католицьку віру. Це мало місце й серед україн­ської та білоруської знаті. Але загалом зі зближенням польської та литовської знаті поглиблювався розрив між знаттю литовською й українською, між католиками і пра­вославними. Польща встановлювала щораз детальніший контроль над внутрішніми справами та управлінням Литви.

На початок XVI ст. стало очевидним, що Велике кня­зівство Литовське близьке до занепаду. Відбувалася по­стійна боротьба за великокнязівський престол. Москва ві­дібрала у нього Чернігівську і Смоленську землі. Тривала війна з Московським царством до краю виснажила країну. В середині XVI ст. воно не змогло протистояти двом ве­ликим нашестям татар. Литовці змушені були звернутися до Польщі за допомогою, але та погоджувалась надати її тільки при умові об'єднання Польщі й Литви в єдину державу. У Литві було немало противників такого кроку. проте перемогла пропольська партія.

У Любліні 1569 р. король Сигізмунд Август скликав. загальнодержавний сейм, на якому після драматичної й гострої боротьби укладено Люблінську унію. Польська Корона і Велике князівство Литовське створили єдину державу — Річ Посполиту. Вона мала єдиного виборного короля, єдиний сейм, гроші, податки, єдину зовнішню по­літику. Литва зберігала ще певну автономію — місцеве врядування, військо, скарбницю, систему судочинства, право. Але це тривало недовго.

Люблінська унія мала величезне значення для долі України. Попри всі недоліки, Литва впродовж двох сто­літь, як уже зазначалося, створювала для українців сприятливі умови існування. Українські звичаї, культура, тра­диції, руська мова, джерела права, система місцевого уп­равління мали великий вплив у суспільній, економічній, релігійній, культурній, правовій сферах життя Литовської держави, а м. Луцьк став навіть другою резиденцією ли­товських князів. Згідно з унією, до Польщі відійшли Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Ки­ївщина, Підляшшя. За Литвою зберігалися білоруські зем­лі, а з українських — Берестейське воєводство та Пінщина.

Буковина з середини XIV ст. перебувала у складі Мол­давії, а коли Молдавія 1564 р. визнала протекторат Туреччини, то з нею перейшла під владу останньої. Закарпаттям надалі володіла Угорщина, потім Австрія та Австро-Угор­щина.

Частина земель України опинилася під владою Моск­ви — землі по нижній течії Десни і Сейму, по Остер і Го­мель над Сожею, навіть верхів'я Псла, Ворскли і Дінця, Полоцьк. Десятки чернігівських і новгород-сіверських кня­зів разом зі своїми володіннями перейшли до Москви, по­клавши початок відомим родам Одоєвських, Масальських, Трубецьких, Бєльських та ін.

З переходом українських земель під владу Польщі була поставлене під сумнів саме існування українців як окре­мого народу, окремої етнічної спільності. Національне жит­тя і національні традиції зазнали тяжких ударів. Польська шляхта з погордою ставилася до всього східного — укра­їнського, білоруського, литовського тощо. Перед україн­цями постала дилема: або зректися політичного життя, або окатоличитися, полонізуватися. Поволі, але невпинно поль­ська мова, право, релігія, підтримані державою, впрова­джувались на всіх захоплених Польщею землях України

СУСПІЛЬНИЙ ЛАД

Тривалий час, зокрема ще XIV—XV ст., господарстві на землях колишньої Київської Русі мало переважно на­туральний характер. На межі XV—XVI ст. господарства України зазнає ґрунтовних змін — з натурального стає грошовим. Щоправда, на периферії поза торговельними шляхами довго ще зберігалися старі господарські форми — з перевагою мисливства, рибальства, бджільництва. Були села бортників, ловців, ткачів. У зв'язку з підвищенням, у Європі цін на худобу значно зросло, зокрема у Гали­чині, Волині, значення скотарства, вівчарства. У другі? половині XV ст. активізувався також експорт збіжжя на захід. Виникали фільварки, призначені для виробництва товарного зерна. Зростав експорт інших сільськогосподар­ських культур — квасолі, капусти тощо. Активізувався, особливо з приходом німців, які ввели вдосконалені зна­ряддя, видобуток солі, залізної руди, селітри. Експортува­лося сире і напівоброблене дерево, дошки, бочки. Розпо­чалося виробництво пива і горілки, воску, полотна на корабельні вітрила. Львів славився виробництвом зброї, прикрас.

Водночас, незважаючи на складну політичну ситуацію, активізується внутрішня і зовнішня торгівля. Великі яр­марки регулярно відбувалися у Києві, Кам'янці, Луцьку, Ярославі, Львові. На них приїжджали навіть купці з да­леких країв — Німеччини, Балкан, Туреччини, Криму. Змі­нилися торговельні шляхи. Купецькі каравани прямували на захід, до Балтійського моря, на Молдавію і Волощину, а далі — у Туреччину. Привозили в Україну шовк, кили­ми, вироби зі шкіри, зброю, ювелірні вироби, південні ово­чі та фрукти, вино, ліки, метали, тютюн тощо.

Соціальні відносини розвивались у напрямі творення замкнених суспільних верств — станів. Станова організа­ція, невідома у Київській Русі, проникає в Україну із заходу, через Польщу. На відміну від класів, що відобра­жають економічний статус певних соціальних груп, стани виникали на підставі визначених законом прав, привіле­їв та обов'язків.

Отже, йдеться про формування таких, як і на заході, трьох основних станів: дворянства (шляхти), духовенства її третього стану (міщан). Спочатку правові відмінності між станами були нечіткими, люди могли дуже легко перехо­дити з одного стану в інший. Проте згодом розмежування між станами, зокрема між шляхтою та іншими, стало дуже суворим, спадковим і майже непереборним. У XV—XVII ст.

Станова приналежність була не менш важливим критерієм правового і соціального визначення становища людини, ніж віросповідання чи національність.

На вершині соціальної драбини у Великому князівстві Литовському знаходилася верствакнязів. До неї належа­ли чини литовської правлячої династії, інші литовські князі, нащадки давньоруських династій — українські, бі­лоруські князі, які, хоч і були позбавлені політичних прав, прав управління своїми уділами, зберегли великі земельні володіння. Вони разом створили могутню верству магнатів, «княжат», аристократію. Це роди Острозьких, Сангушків, Чарторийських, Вишневецьких, Корецьких та ін. Тільки на Волині у XVI ст. налічувалося близько ЗО княжих родів. Найбагатший із них — рід Острозьких — мав величезні володіння, що охоплювали третину всієї землі на Волині, із 100 містами і 1300 селами. Отже, осно­вою сили і впливу цієї верстви стали знатність доходжен­ня, а головне—велика земельна власність. Князі мали ва­салів — шляхту, дружинників, багато слуг. Дуже близькою до цієї домінуючої верстви суспільства була верхівкабояр абопанів — теж власників великих земельних угідь. Це Семашкн, Хребтовичі, Сенюти, Загоровські, Гулевичі, Немиричі та ін.

Переважно з цих двох верств, верхівки суспільства, комплектувався державний апарат — Великий князь при­значав їх на всі вищі посади, вони входили до складу великокняжої ради, підлягали тільки суду Великого князя. У воєнний похід представники цих верств йшли під влас­ними хоругвами, тому ще їх називали хоруговними пана­ми. Вони повинні були виставляти по одному кінному вої­ну від 8-ми селянських дворів. Так, 1528 р. князь Радзивіл виставив 260 вершників, князь Слуцький — 433, князь Острозький — 426 тощо. Крім військової повинності ніяких інших вони не несли, податків не платили, тілесних ганьблячих покарань до них не застосовували.

Значно більшу групу пануючого класу становилидрібні бояри і шляхта. Дрібне боярство, яке в Україні налічу­вало кількасот родин, мало маєтки з 10—15 сіл і, по суті, монополізувало все місцеве управління. Воно теж було зобов'язане Великому князеві військовою службою. У Литві бояри, зокрема середні, дрібні, не мали таких прав, як у Київській державі. Вони переважно були не власни­ками, а тільки володільцями землі, за користування якою несли військову повинність. Великий князь міг відібрати у боярина землю, якщо той не виконав свого обов'язку, передати спадщину іншій особі, наказував про видання боярських дочок заміж. Бояри були зобов'язані також допомагати князеві будувати фортеці, дороги, мости, пла­тити деякі данини. Титул боярина можна було отримати від Великого князя і людям інших верств — міщанам, духівникам, навіть селянам. Існували свого роду перехідні ступені до боярства — путні бояри, панцерні слуги, бояр­ська шляхта тощо.

Згодом верства, група боярства майже зникає. Спо­чатку це трапилося у західних землях, що найшвидше потрапили під владу Польщі. Боярство у Галичині, яке перейшло у католицизм, було зрівняне з польською шлях­тою 1430 р. Інша його частина емігрувала на Поділля та Волинь. У XVI ст. тут майже не залишилось україн­ських боярських родів. Українські традиції, звичаї збері­галися тільки у середньої та дрібної шляхти. Але в народі у Литвіповне зрівняння боярствазпольською шляхтою відбулося після Люблінської унії 1569 р.

Шляхта, тобто основна маса дворянства, з середини XV ст. мала панівне становище у Польщі, а згодом — і в Литві. Шляхетський титул був спадковим або надавався королем чи Великим князем. У сумнівних випадках існу­вав спеціальний порядок так званого виводу у шляхетст­во — подання письмових доказів або показів декількох шляхтичів. Верхівка шляхти володіла вотчинними, а реш­та — удільними землями. Шляхта була звільнена від по­датків і повинностей, окрім так званої земської служби, тобто обов'язку виставляти (залежно від земельного наді­лу) певну кількість кінних воїнів, і повинностей, пов'яза­них з обороною країни. Шляхта мала право отримувати зі своїх маєтків від населення податки, вимагати несення повинностей. Особа шляхтича вважалася недоторканою. його ніхто не міг карати, хіба що за вироком особлива ' шляхетських трибуналів.

Шляхта могла обіймати державні посади. Згідно з Городельським привілеєм 1413 р. шляхтичі мали бути католиками і одружувати дочок тільки з католиками. Всі вони також повинні були мати свої герби або приписувати (ставати васалами) до тих польських і литовських роді які вже мали свої герби (звичайно, за їх згодою).

Серед шляхти було чимало дрібної, бідної, зокрема Галичині, Волині. Нерідко їх земель ледве вистачало г те, щоб прогодуватися. Життя такої так званої ходачкові шляхти мало чим відрізнялося від життя селян. Про загалом шляхта у Литві і Польщі XVI—XVII ст. ста-л дуже впливовою і міцною верствою панівного класу. Вона була основною опорою королівської та великокнязівське влади. За її підтримку королі й князі надавали шляхті все нові й нові привілеї — 1387, 1413, 1430, 1434 рр. тощо. Ці акти остаточно оформили шляхту в єдиний привілейований стан. Поступово вона домоглася такого ж правового становища, як князі чи пани-бояри. У Польщі, де шляхта була найорганізованішою і наймогутнішою, вона становила близько 8—1О % населення, у Литві — близько 5 % (середній показник у західній Європі — 1—2 %).

Польська і особливо литовська шляхта мали таке право торгівлі, експорту будь-яких продуктів сільського господарства, лісу, виробів з дерева тощо, а також імпорту багатьох товарів без оплачування мита чи податку. Феодали влаштовували у маєтках майстерні, мануфак­тури. млини, розвивали промисли. Це, однак, гальмувало розвиток міст і міської торгівлі, сприяло збереженню на­турального господарства, перешкоджало утворенню єдиного внутрішнього ринку — основи централізації держави.

Захопивши західноукраїнські землі, польські пани і шляхта після Люблінської унії вирушили на Волинь, Брацлавщину, Київщину, захоплюючи незайняті землі або витісняючи з них місцевих власників. Струсі, Потоцькі, Конецпольські та інші пани, шляхта зайняли величезні простори України, створюючи справжні латифундії, будую­чи замки, палаци. Попередні землевласники були супроти них безправні: мусили або коритися їм, ставати васалами, або тікати геть. Магнати безжалісно експлуатували при­родні багатства країни, пригноблювали населення. Разом з ^магнатами в Україну прибувала дрібна польська шляхта:

бідна й голодна, вона сподівалась здобути тут маєтки і багатства.

Духовенство становило, як і в попередню епоху, окрему суспільну верству населення. До духовної верстви належа­ли не тільки священики та їх родини, а й весь церковний причет. Вони підпорядковувались не світському суду, а суду єпископа. Духовенство поділялося на біле і чорне. Біле — світські священики, чорне — монахи і монашки. Воно було в Україні численним: навіть малі села, присіл­ки мали свої церкви, а у великих селах — по дві й три, містах — декілька. Церкви засновували князі, бояри, шлях­та, міщани, селяни. Магнати часто будували церкви, офі­рували їм чи монастирям ікони, гроші, землі, влаштову­вали при них лікарні для хворих і старих, школи. Деякі церкви та монастирі володіли великими маєтками, міста­ми й селами, наприклад, Луцька, Володимирська, Пере­мишльська церкви, Києво-Печерський, Унівський монасти­рі тощо.

Духовні посади тривалий час вважалися спадковими: після батька прихід (парохію) отримував син. Чимало бу­ло й монастирів, де інколи мешкало по кількасот монахів.

Значення духовенства в Україні величезне. Церква дбала про духовне життя, моральний стан людей, відігра­вала важливу роль у культурі, освіті. Так, школа впро­довж тривалого періоду знаходилася під наглядом духо­венства. За існування Київської і Галицької держав, у Литві церква була під опікою держави, мала великі при­вілеї, авторитет у суспільстві. З приходом польської влади становище радикально змінилося: православна церква опинилася перед загрозою знищення. Це мало б згубні наслідки для всього народу, бо XV—XVII ст. з втратою державності саме церква стала для українців єдиним ін­ститутом виявлення їх самобутності, національної прина­лежності. Литовські правителі не чинили перешкод церкві» підтримували її діяльність. Окрім цього, не бажаючи залишати своїх підданих — православних під верховенст­вом московського митрополита, 1458 р. Великі литовські князі відновили митрополію у Києві. Вона підпорядкову­валася безпосередньо константинопольському патріарху і налічувала десять єпископств.

В останні часи існування Великого князівства Литов­ського та під владою Польщі ситуація церкви, як уже за­значалося, різко погіршилась.

Великі князі та польські королі, дотримуючись того­часної західної практики, вибороли собі право протегу­вання над церквою, тобто почали призначати єпископів і навіть митрополита. Отож щораз більше важливих цер­ковних питань розв'язували світські правителі, які нале­жали до іншої, ворожої православ'ю релігії. Право світ­ської влади призначати єпископів послаблювало авторитет митрополита. Єпископи часто діяли на свій розсуд. Зде­більшого на ці високі посади призначалися шукачі по живи, хабарники, які компрометували священицький сан Згодом навіть звичайні феодали почали продавати розташовані на їхніх землях парафії та монастирі. За таки? умов культурний вплив православ'я, пошана до священиків, релігії почали зменшуватися. Завоювання турками Константинополя 1453 р. поглибило інтелектуальний і культурний застій, позбавило православну церкву найпередовішого; і надихаючого проводу. Переслідувана у самій країні, втративши підтримку ззовні, з Константинополя, православна церковна культура скотилася до обрядовості, обмеженості. Зате на Україну посилився натиск католиць­кої церкви. Вже XV ст., окрім Львова, Перемишля і Холма, були засновані католицькі єпископства у Кам'янці, Луцьку, Києві. Одночасно виникало, зокрема на східних землях України, багато латинських кляшторів-монастирів. Надзвичайно широку пропаганду проводили єзуїти, які осіли у Львові, Києві, Барі, Вінниці, Ярославі. Вони звер­тали особливу увагу на людей заможних, талановитих, видатних, намагаючись залучити їх до католицької церкви. Єзуїтські школи-колегіуми, солідні та пишні, з добрими, кваліфікованими вчителями, дбали про те, щоб залучати сюди українську молодь і виховувати її у пропольському,.католицькому дусі.

Так водночас із політичним захопленням, економічним закабаленням України Польщею відбувалося релігійне, культурне поневолення. Магнати і шляхта разом з като­лицьким духовенством намагалися охопити впливом про­відні верстви українського народу, його еліту, спольщити їх, послабити міщанство, розбити організацію православної церкви.

Зниженню рівня української освіти, у зв'язку з послаб­ленням ролі церкви, намагалися запобігти-передові люди. Наприклад, князь Костянтин Острозький заснував у Ост­розі академію, де викладали визначні українські та зару­біжні вчені. З її стін вийшло чимало відомих людей Ук­раїни — гетьмани Петро Конашевич-Сагайдачний та Мар­ко Жмайло, вчений Мелетій Смотрицький та ін. Григорій Ходкевич 1568 р. дав притулок у своєму маєтку в Заблудові Іванові Федорову — друкарю, якого вигнали з Москви і який видрукував у Львові перші українські книги.

У церковних колах XVI ст. знову відновилася полеміка щодо унії-злуки православної та католицької церков. Ця ідея неодноразово дебатувалася. Вже XI ст. було кілька спроб поєднати обидві церкви, що роз'єдналися 1054 р. У XII—XIII ст. ці спроби поновилися. Після Флорентій­ського собору 1439 р. таку ідею майже здійснили. Проте на шляху привабливого за суттю поняття християнської єдності лежали століття взаємної недовіри і недоброзич­ливості. Православна церква, зокрема, побоювалася, що могутніша, багатша католицька асимілює православ'я, особливо українське. Але як не дивно, наприкінці XVI ст. саме православні владики виступили ініціаторами унії— львівський єпископ Гедеон Балабан, єпископ Кирило Терлецький з Луцька, єпископ Діонісій Збируйський з Холма і єпископ Леонтій Пелчицький з Турова. Вони, крім, напевне, власних інтересів, мали на меті оздоровити цер­ковну атмосферу, вірили, що високоавторитетна і добре організована католицька церква запровадить серед пра­вославних порядок і дисципліну. Вступивши в унію, право­славні здобудуть рівноправність у Речі Посполитій, ніхто з них не буде зазнавати зневаг, дискримінації; православ­ну знать перестануть ігнорувати при розподілі службових посад тощо. Православні єпископи, отримавши однаковий статус з католицькими ієрархами, стали б членами верх­ньої палати польського парламенту-сенату.

Отже, причини для унії були вагомі. Провівши декілька зустрічей з польськими ієрархами, королівськими урядов­цями та папським нунцієм, чотири православних єпископи погодились на унію. Наприкінці 1595 р. єпископи І. Потій та К. Терлецький поїхали до Риму, де папа Климент VIII погодився на унію, урочисто прийнявши під свою владу українську православну церкву з гарантією збереження традиційної православної літургії та обрядів, а також таких звичаїв, як право священиків одружуватись тощо.

У м. Бересті (Бресті) 1596 р. був скликаний церковний собор. Зібралося вище духовенство, численні високопо­ставлені гості, понад 200 священиків, миряни.

На соборі розгорнулася гостра полеміка щодо унії. Її прихильники, відокремившись, засідали у церкві св. Миколая. Це, зокрема, митрополит України Михаїл Рогоза, п'ять єпископів (з тих семи, котрі прибули) — Володи-мирський. Луцький, Полоцький, Холмський, Пинський та ін. Отже, проводилося два паралельних собори. Уніат­ський проголосив публічно унію з католицькою церквою, на що православний відповів протестом. Король затвер­див рішення першого, а рішення другого оголосив непра­вильним. Так Україна розділилася у релігійному плані на дві частини. Чимало віруючих поставились до унії нега­тивно, хоч більшість української шляхти і немало, міщан підтримали її.

Таким чином, Берестейська унія не поєднала церков, не внесла спокою. Крім двох церков — православної та католицької — в Україні з'явилась третя — уніатська. Влада вважала її єдиною правною українською церквою. Православна церква і релігія почали зазнавати ще більших утисків. Щодо уніатської церкви, то і вона не була визнана поляками рівноправною з католицькою. Римо-католики і надалі не визнавали (у зв'язку з іншою національністю) уніатів повноцінними громадянами. Уніатська церква не хотіла відмовлятися від рідної мови, обрядів, історичної традиції, хоч католицька всіляко намагалась її поглинути. Між цими церквами наростала ворожнеча. Незважаючи на звернення папи римського, король не допустив уніатських єпископів у сенат. Однак уніатська церква не стала слух­няним знаряддям у руках римо-католиків і польської вла­ди. Навпаки, вона твердо захищала український народ проти полонізації, зокрема на західних землях України.

Як уже зазначалося, формувався так званий третій етап — етап міщан. Мешканці українських міст, станов­лячи до 15 % населення, виділилися XIV—XV ст. в окрему спільність. Проте такого важливого значення, як на За­ході, міста в Україні, Польщі та Литві не відігравали. Річ у тому, що устрій Литовської та Польської держав, їх політика, всевладдя/ магнатів — князів, панів, шляхти — не давали змоги містам належним чином розвиватися, міц­ніти. Центром економічного життя, навіть виробництва '— сільськогосподарського, ремісничого та іншого — стали панські, шляхетські фільварки, а не міста.

Зі збільшенням чисельності населення міст — переду­сім через посилений наплив польських міщан, ремісників і німців-колоністів — значення міст починає зростати.

Польські королі та литовські Великі князі надають більшим містам привілейоване Магдебурзьке право, що робило міста самостійними організаціями зі своїм самоуправлінням, не підлеглими магнатам. У 1356 р. Магде­бурзьке право отримав Львів, 1374 р. — Кам'янець-Подільський, 1432 — Луцьк, 1497 р. — Київ.

Магдебурзьке право передбачало рівність усіх міщан перед законом. Однак керівництво справами в усіх містах захопив міський патриціат, який складався з міської знаті, багатіїв, а в національному відношенні — німців і поляків. Вони не допускали до управління середнє та незаможне міщанство, самі комплектували міські органи влади — бур­гомістра, міську раду, суд, поповнюючи їх шляхом коопта­ції. Так було, наприклад, у Львові, де десятиліттями влада знаходилася у руках двох десятків найбагатших родин, а ремісництво, міські низи тільки 1577 р. здобули для себе «колегію мужів» з незначними контрольними функціями. У статутах багатьох міст зазначалося, що вони, як і вся міська влада, служать тільки тим, хто визнає римську віру. Українців, вірмен, євреїв та людей іншої національ­ності вважали громадянами другорядними, виділяючи їм для поселення невеликі відокремлені квартали, переважно за містом. Представництво їх у міських органах управлін­ня, судах було суто символічним або ніяким.

Міське населення України доби Середньовіччя було організоване на західний лад, поділяючись на корпорації, серед яких привілейоване становище мало купецтво. Всі категорії населення об'єднувалися в цехи: зброярів, буді­вельників, золотарів, лікарів, шевців, аптекарів тощо. Цех мав свій статут, суд, органи управління з виборними «цех-майстрами» на чолі. Члени цеху дотримувалися суворої дисципліни. Домінували цехові майстри, їм підпорядко­вувалися підмайстри та учні. Керівництво цеху стежило за порядком, якістю продукції, захищало інтереси цеху. Цехи мали свої свята, ікони, прапори. Вони платили місту і державі визначену суму податків, виставляли у випадку війн певну кількість воїнів, мали виділені для оборони ділянки міських мурів.