Виникнення українського козацтва. Запорізька Січ

Масові роздавання королем земель України польським і спольщеним панам і шляхті (володіння, наприклад, Яре­ми Вишневецького охоплювали майже всю Полтавщину та значну частину Київщини і були чи не найбільшими в усій Європі, у них проживало близько 230 тис. селян), посилення панщини, безправ'я селян і бідних міщан, дріб­них ремісників зумовили, як зазначалося, масову втечу знедолених людей. Найрішучіші, найвідчайдушніші з них становлять специфічну категорію поселенців — козаків. Вперше ця назва згадується наприкінці XIV ст. У половецькій мові слово «козак» означало вартовий, воїн, у ту­рецькій — незалежна людина, волоцюга, «їздити в козацт­во» означало промишляти у степах. Об'єднуючись у ватаги, групи, ціі сміливі люди полювали, ловили рибу, нападали на татар, відбиваючи полонених і награбоване добро. Ось ці вояки і стали називатись козаками. З поширенням в Ук­раїні кріпацтва та гніту населення чисельність козаків зростала, напади їх на татар та панів-експлуататорів ча­стішали.

Хоч до козаків приєднувалися люди різних національ­ностей — поляки, білоруси, росіяни, молдавани, однак біль­шість становили українці. Проникаючи щораз далі на південь, вони у степах засновували укріплені табори — січі — з військовими залогами. Це були їх оборонні пунк­ти. Королівські урядовці, зокрема, старости порубіжних земель, хоч і з тривогою дивилися на зростання чисельно­сті та активності козаків, але швидко зорієнтувались і по­чали використовувати їх для захисту кордонів від татар, спустошливі напади яких завдавали величезної шкоди.

У XVI ст. прославився серед населення і козаків не-спольщений православний князь Дмитро Вишневецький. Він організував козаків, побудувавши за Дніпровими по­рогами на о. Мала Хортиця 1553—1554 рр. форт, названий Запорізькою Січчю.

Сюди прибувало все більше козаків, втікачів. християнин чоловічої статі незалежно від соціальної ну, походження міг приєднатися до козацького братства, як і вільно вийти з нього. Жінок і дітей не приймали оскільки вважали, що у сповненому небезпек і боїв житті козаків на Січі їм не місце. Відмовляючись визнавати авторитет будь-якого правителя, запорожці здійснювали са­моврядування згідно з тими звичаями і традиціями, які формувалися впродовж поколінь. Усі запорожці мали рів­ні права, їх відносини ґрунтувалися на засадах щирого братерства, взаємодопомоги.

На XVI—XVII ст. припадає найбільший розквіт Запо­різької Січі. У військовому відношенні Січ поділялась на ку­рені (максимально їх було 38), територіальне—на паланки (п'ять—вісім). Органами самоуправління, влади були:

1. Військова рада за участю всіх козаків, що розв'язу­вала найважливіші питання. Ради скликалися при потре­бі, а обов'язково — 1 січня і 1 жовтня. Скликалися також ради у куренях і паланках.

2. Військові начальники — кошовий отаман, військовий суддя, писар, обозний, курінні отамани.

3. Військові службовці — булавничий, хорунжий, бун­чужний, довбиш, шафар, канцеляристи тощо.

4. Похідні та паланкові начальники — полковники, пи­сарі, осавули.

Вся військова старшина обиралася Військовою рацою. на рік. Найвищу владу після Військової ради мав кошо­вий отаман — військову, адміністративну, судову. Він був підзвітний Військовій раді. Другою особою після отамана вважався військовий суддя, який окрім суддівських функ­цій заступав кошового отамана, був начальником арти­лерії.

Військовий осавул наглядав за дотриманням козаками порядку і дисципліни, стежив за виконанням судових рі­шень ради та отамана, проводив дізнання за вчинені пра­вопорушення тощо.

Курені були адміністративними і військовими одиницями. Очолювали їх виборні та підзвітні раді курінні ота­мани.

Похідну старшину становили полковник, осавул, писар котрі у воєнний час організовували охорону передових ру­бежів Січі. Похідний полковник був командиром певної передової частини війська.

Паланкову старшину становили полковники, осавули писарі, їх влада поширювалася на відповідні паланки тобто на козаків, які проживали за межами Січі, у паланках.

Організація козацького самоврядування Запорізької Січі дає підстави стверджувати, що тут відроджувалася українська державність. Адже вся система органів вій­ськово-адміністративної влади забезпечувала виконання внутрішніх і зовнішніх функцій, властивих державі. Цікавою була і правова система у Січі. Водночас з правовими нормами, які діяли в усій Україні, найважливіше значення мало звичаєве право козаків — сукупність

правових звичаїв, що утверджувалися у сфері козацьких суспільних відносин. Система цього права закріплювала!, військово-адміністративну організацію козацтва, діяльність судових органів, порядок землекористування, договірних відносин, систему правопорушень і покарань за них тощо. Таким чином, в умовах постійної боротьби проти іно­земних загарбників, за визволення українського народу від соціального і національного гніту в Запорізькій Січі сфор­мувалася військова сила українського народу і специфіч­ний суспільно-політичний лад, що ґрунтувався на засадах військової демократії. Ми дотримуємось думки тих вчених, котрі зазначають: Запорізька Січ була новою українською християнсько-демократичною державою, яка постала на руїнах княжої. Щоправда, згодом попри засади братер­ства і рівності, якими керувалися запорожці, між козаць­кою старшиною і рядовими козаками неодноразово вини­кали розбіжності (іноді вони виливались у завору­шення).

Запорізька Січ відіграла виняткову роль у захисті України від татарських нападів. Зміцнившись, козаки по­чали, у свою чергу, здійснювати регулярні походи у Крим, навіть на Туреччину, зокрема, Стамбул, сіючи серед татар і турків паніку, визволяючи тисячі і тисячі невільників з татарсько-турецької неволі. Особливо активно боролися запорожці з «бусурманами» наприкінці XVII ст. — під про­водом Петра Конашевича-Сагайдачного (народився.у с, Кульчиці — теперішнього Самбірського району Львів­ської обл.). Походи козаків широко рознесли славу Січі по всій Європі. Па Запоріжжя почали приїжджати різ номанітні іноземні посольства. Європейські країни, які боролися з турками, прагнули союзу з козаками. Загони запорожців воювали у Молдавії, Польщі, Семигородді, навіть Франції, брали якнайактивнішу участь у численних повстаннях українського народу проти іноземного понево­лення, зокрема, під проводом К. Косинського, Т. Трясила, С. Наливайка, Г. Лободи та ін.

Окрім запорозьких козаків були ще реєстрові. Вже 1572 р. король Сигізмунд Август санкціонував утворення загону оплачуваних козаків. Згодом їх кількість зросла.

Існували так звані реєстри, в яких влада записувала реєстрових козаків. Вони входили кордонного війська. Командували ними, як правило, польські офіцери-шляхтичі. Наприкінці ХVI ст. реєстрових козаків налічувалося близько 3 тис.

ДЕРЖАВНИЙ ЛАД

Очолював Литовсько-Руську державу Великий князь. Спочатку (XIII—XIV ст.), у період ранньофеодальної мо­нархії, Литва була обширним феодальним комплексом, до складу якого входили литовські, білоруські та українські князівства. Взаємини між Великим князем і місцевими князями мали васальний характер. Останні повинні були на вимогу Великого князя брати зі своїм військом участь у воєнних походах, а також у великокняжій раді, платити данину (так звану підданщину).

Зауважимо, що на відміну від Київської Русі, де вер­ховна влада Великого Київського князя часто була фор­мальною (інші князі не зважали на його думку, навіть воювали з ним) — у Литві такого не трапилося. І фор­мальну, і реальну верховну владу мав Великий князь. Особливо це помітно з часу княжіння Вітовта (1384— 1430 рр.). Отже, Литва щасливо оминула небезпеку, яка стала основною причиною загибелі Київської держави: вона не розпалася на окремі князівства, залишившись єди­ною. Великий князь] мав верховну владу: його укази, роз­порядження були обов'язковими для місцевих князів і намісників. Князі не були співправителями, а тільки до­радниками і виконавцями його волі. З самого початку Великі князі почали активно втручатися у роздачу земель місцевими князями і в призначення ними місцевої адміні­страції (урядників). Водночас вони розглядали скарги населення на місцевих князів.

Процес централізації закінчився експропріацією кня­зівських наділів і перетворенням місцевих князівств у провінції єдиної держави (воєводства і староства). По­збавлені земельних володінь і влади над місцевим насе­ленням, князі з васалів Великого князя перетворилися в його слуг і поступово змішалися з верхівкою служилої знаті. Отже, литовський феодалізм став подібним до за­хідноєвропейського. Землеволодіння було нерозривно по­в'язане зі службою Великому князеві, передусім військо­вою. Земля, яка вважалася великокнязівською, могла належати тільки тому, хто служив Великому князеві. Зав­дячуючи цьому, Великий князь розпоряджався всіма матеріальними засобами держави і військовими силами. Різні землі мали своє самоуправління, але воно обмежувалося господарськими справами, опікою над церквою, судочинством та іншими незначними місцевими справами.

Таким чином, хоч Великі Литовські князі неодноразово наголошували, що на захоплених українських і білорусі ких землях вони «старого не рухають та новини не вводять», насправді Литва внесла ґрунтовні зміни у держав­ний устрій цих земель, позбавивши влади українських князів і передавши її своїм намісникам. Цю політику ду­же чітко проводив Ольгерд (1341—1377 рр.), усуваючи всюди місцевих князів і призначаючи управителями земель своїх численних синів і свояків. Таку політику продовжу­вав Вітовт та ін.

Так Литовські Великі князі намагалися знищити в Україні прагнення до створення самостійного державної життя. Остаточно удільні князі втратили державниць права і перетворилися у підданих Великого князя після привілею 1434 р.

Щодо Великого князя Литви, то його влада теж пройшла значну еволюцію. До початку XIV ст. Великий князь владу ніби поділяв з удільними князями. Кожен удільний князь мав свою раду, куди входили служилі бояри, вищі урядовці, духовники. На своїй землі він був верховні суддею, адміністратором, командував військом, збир:ч податки, залишаючи частину собі. Великий князь не міг втручатися у внутрішню адміністрацію удільних князів, приймати апеляції на їх присуди і рішення.

У другій половині XIV ст. влада Великих князів значно посилюється. Вони стають майже необмеженими правите­лями. Престол переходить до них за спадком, як правило» до старшого сина. Проте Великий князь міг призначити спадкоємцем і молодшого сина. У другій половині XIV ст. і в XV ст. у нього знаходилися верховна законодавча влада, виконавча, судова. Він же був верховним головноко­мандувачем збройними силами, відав дипломатичними від­носинами з іноземними державами, оголошував війну, ук­ладав мир, призначав і звільняв державних урядовців.

З середини XV ст. влада литовських князів перестала зростати, а з кінця століття; почала зменшуватися. Розши­рюються компетенції іншого важливого органу держави — так званої панів-ради. Спочатку це був дорадчий орган при Великому князеві. До нього входили найбільші та найвпливовіші васали князя — удільні й інші князі, пани-бояри, церковні достойники. Після Кревської та Городельської уній з Польщею до ради увійшли й католицькі єпи­скопи. Ще раніше тут були українські князі, бояри, пани, їх повністю зрівняли у правах з литовською знаттю. Спо­чатку українська знать була звільнена навіть від сплати данин і податків, мала право утримувати свої військові формування, на чолі яких під своїми прапорами виступала у військові походи, право здійснювати управління на своїх землях тощо. їх мова була державною мовою, а церква і релігія домінували у суспільстві. Українська (і біло­руська) знать почувала себе співгосподарями у Литов­ській державі. Тому незважаючи на те, що Литовські Ве­ликі князі безоглядно виступали проти будь-яких автономістичних тенденцій, українські князі та пани були глибоко прив'язані до Литовської держави, служили їй, обороняли і дбали про її розквіт та могутність.

У міру перетворення Литовського князівства у центра­лізовану державу пани-рада поповнювалися так званими урядниками — сановниками, котрі обіймали високі посади у державному управлінні (канцлер і підканцлер, гетьман, маршалок та ін.). До її складу увійшли і намісники (пра­вителі) земель. Зі збільшенням кількості членів панів-ради звідси виділився більш вузький орган — таємна рада, чле­ни якої стали називатися старшими панами. Вона працю­вала безперервно, а пани-рада скликалася князем у ви­падку необхідності.

Пани-рада мала те ж значення, що й феодальна курія у західноєвропейських державах. Великі князі змушені '•були зважати на її думку, оскільки сюди входили найвпливовіші світські та духовні феодали. Проте обов'язковими для Великого князя рішення ради не були.

З кінця XV ст. у Литві, як ще раніше у Польщі, влада, права і привілеї феодалів-панів і шляхти, духовенства по­чинають зростати, а великокнязівська — слабшати. Фор­мальним приводом для посилення впливу і значення ради мало обрання Великого князя Казимира 1444 р. королем Польщі. Він переїхав до Кракова (з 1596 р. столицею ста­ла Варшава), тільки зрідка навідуючись у Литву.

Пани-рада 1492 р. видає особливий привілей, за яким влада Великого князя обмежується вже й юридичне. Він повинен був узгоджувати з радою всі питання зовнішньої політики, питання про видання і відміну законів, призна­чення і звільнення вищих урядовців, здійснення видатків з державної скарбниці, спільно з радою виносити важливі судові рішення. Цим привілеєм узаконено правове стано­вище панів-ради, врегульовано склад і компетенцію. Ціка­во, що тільки вищих центральних і провінційних урядов­ців входило до її складу близько 80. Ще більше зміцнив правове становище ради привілей 1506 р. У випадку від­сутності Великого князя рада дістала право керувати всією внутрішньою і зовнішньою політикою країни, навіть ого­лошувати мобілізацію, починати війну.

Посилення контактів з Польщею викликало появу но­вого колегіального, більш представницького органу (за прикладом Польщі) — Великого вального сейму. Неза­баром він повністю замінив панів-раду. Це трапилося після Люблінської унії. Вперше такий сейм, де крім маг­натів і урядовців брала участь і шляхта, відбувся 1507 р., коли князь потребував грошей для війни з Росією. Де цього сейми збиралися тільки по землях та областях. Ли­товський статут 1529 р. визнав Великий вальний сейм яр державний орган. На перші сейми, крім усіх магнатів, ви­щого духовенства і урядовців, запрошували ще й усю шляхту. Та з 1512 р. на сейми шляхта почала обирати по два представники від повіту. З утворенням Речі Поспо­литої Великі вальні сейми стали об'єднаними для всієї держави.

Сейм розв'язував усі найважливіші питання у державі На ньому обирали й королів Речі Посполитої.

Центральна адміністрація складалася з призначених спочатку особисто Великим князем, а потім у погодженні з панами-радою і Великим вальним сеймом урядовців. Найважливішими були: маршалки -•(маршалок земський, який відав князівським двором і головував у відсутності князя на засіданнях панів-ради; маршалок двірський, ко­трий відав князівськими дворянами; маршалок із судових справ; маршалок дипломатії та ін.); канцлер, який відав державною канцелярією (заступником його був підканц­лер); земський підскарбій, котрий завідував фінансами (заступник — двірський підскарбій); гетьман земський, який командував військом, та гетьман польний.

Було чимало інших урядовців: кухмістер, чашник, крав-чий, стольник, ловчий. Окрім виконання відповідних при-двірських функцій, їм часто давалися державні доручен­ня — дипломатичні, адміністративні, судові тощо. Немало з цих посад обіймали українські пани і шляхта.

Місцева адміністрація з'явилася після ліквідації влади удільних князів. Обмежуючи владу цих князів, литовські правителі призначали на їх землі своїх намісників. З по­силенням впливу польської адміністративної системи тери­торія Литви наприкінці XIV ст. поділялась на землі, воє­водства, а вони, в свою чергу, — на повіти та волості. Воєвод і старост призначали Великі князі. Вони були не лише урядовцями, які від імені Великого князя здійсню­вали державне управління, а й управителями державних доменів з їх господарством. Старости й воєводи збирали податки, чинили суд, обороняли свою територію, стежили за фортецями, забезпеченням їх зброєю та припасами, за тим, щоб не пустували землі, за порядком. Серед помічників старост були службовці з, як правило, староруськими назвами: тіуни, датські. Появились і нові – возні (виконували судові рішення), хорунжі, городниці, мостівничі та ін. З появою місцевих сеймиків воєводи і старости почали розв’язувати найважливіші питання на засіданнях, зі шляхтою. Великі міста, в тому числі Київ, своїх старост. У менші призначалися державці.

На чолі повітів і волостей стояли тіуни, потім держав-слах певний час існували самоуправлінські общини - волості, сотні, сороки, десятки на чолі з виборними пйшинами, сотниками, сорочниками, десятниками. Найважливіші питання розв'язувалися на сходках, вічах. Зго­дом, у зв'язку з централізацією держави, а також збіль­шенням ролі шляхти, селянське самоуправління було лік­відоване.

У складі Корони Польської українські землі поділялись на воєводства: Руське, Белзьке, Подільське, Волинське, Київське, Брацлавське і 1630 р. — Чернігівське. Очолю­вали воєводства воєводи, їх помічниками були каштеляни.

Міста у Литві спочатку не виділялися в окремі адмі­ністративні одиниці Й становили частину тих земель,, на яких вони знаходилися, підлягаючи юрисдикції відповід­ного урядовця чи феодала. З XIV ст. більші міста дома­гаються Магдебурзького права, дістають самоуправління. Очолювали міську виборну адміністрацію війт, радці та бурмістри. Радці кооптувались з верхівки міщанства (6— 25 осіб). Радці обирали зі свого складу помічників війта— бурмістрів. Ці органи не тільки управляли містом, а й здійснювали суд над населенням. У великих містах само­управління було складніше: воно складалося з двох коле­гій — ради (бурмістри і радці) та лави (війт і лавники). Перша управляла містом, друга виконувала судові функ­ції (здійснювала правосуддя).

Збройні сили. Військо Литовсько-Руської держави мало дві частини: загальне ополчення і постійну армію. Постій­ні професійні війська складались, у свою чергу, з бояр­сько-князівських дружин і великокнязівської дружини. Ос­новною силою вважалася кіннота — важкоозброєна («пан­церна») і легка. Піших частин було менше. З XIV ст. вводиться вогнепальна зброя, що змінює спосіб і характер ведення воєн. Велике значення мали оборонні фортеці. Наймогутніші з них знаходилися у Барі, Кам'янці-Подільському, Холмі, Галичі, Львові, Перемишлі.

Суд і процес. Майже до кінця XIV ст. суд Великого князівства Литовського був подібний до суду Київської Русі. Вся повнота судової влади належала Великому кня­зеві, а на місцях — спочатку удільним князям, потім на­місникам, воєводам, старостам, державцям, тіунам, тобто суд не був відділений від адміністрації. Міські та сільські громади мали свої, виборні суди. Князь розглядав скарги на рішення всіх нижчестоящих судів (як найвища інстан­ція), а також як перша і основна інстанція — справи удільних князів, бояр, панів, урядовців, справи про поз­бавлення феодалів честі, обвинувачення в антидержавних злочинах тощо. Князь розглядав справи одноособове і сам виносив рішення. Інколи справи розглядалися князем спільно з панами-радою. Іноді пани-рада судили без князя. У таких випадках можна було їх рішення оскаржити кня­зю, який розглядав скаргу спільно з панами-радою.

Існував також церковний суд і суд феодалів над залеж­ним населенням. Вони одержували від князя грамоти на право здійснення судочинства. Феодальні або домініальні суди були узаконені привілеєм 1457 р., а судебник 1468 р. врегульовує їх компетенцію. Це був, по суті, одноособовий суд пана-шляхтича над селянами і слугами та іншими за­лежними людьми.

Тривалий час у Литві існували (ще з часів Київської Русі) общинні або так звані копні суди. їх юрисдикції під­лягало все населення «копного» округу. Але пани і шлях­та швидко звільнилися від підпорядкування цим судам, і вони, таким чином, стали селянськими судами.

У середині XVI ст. відбулася велика судова реформа, що відмінила привілейовану підсудність місцевих князів, панів, бояр та ін. Всі вони, як і шляхта, повинні були су­дитися у таких судах:

1. Гродських або замкових. Судочинство здійснював одноособове намісник, староста або воєвода. Формальну сторону справи пильнував замковий суддя, книги вів писар. Гродський суд розглядав кримінальні справи всіх віль­них людей.

2. Підкоморському суді. Він діяв у кожному повіті. Розглядав земельні справи. Судив підкоморний, призначе­ний Великим князем. Заступником його був коморник.

3. Земському суді, або шляхетському трибуналі. Це ви­борні шляхетські суди. Вони діяли у кожному повіті й складалися з суддів, підсудка й писаря. Урядували тричі на рік — по два тижні. Апелювати на їх рішення можна було до Великого князя.

Виконавчим органом цих судів вважався возний або «дітський». Він також викликав у суд сторони, приводив звинуваченого тощо.

Гродські суди виконували також нотаріальні функції. Для цього існували спеціальні «книги гродські». До них вписувалися судові рішення, нормативні акти тощо.

На початку XVI ст. з'явився суд асесорів, який розглядав справи, що раніше входили до компетенції суду Вели кого князя, діяли за його особливим дорученням. Оформився також маршалківський суд — роз'їзний суд з рай-важливіших справ під головуванням маршалка і з участю засідателів-шляхтичів.

Судовий процес спочатку мав змагальний характер. Суд починався заслуховуванням скарги потерпілого. До­пускалося представництво сторін. Представники назива­лися прокураторами або речниками. Якщо звинувачений не з'являвся у суд, то згідно з першим Литовським стату­том (1529 р.), суддя міг виносити рішення чи вирок заоч­но, а згідно з другим статутом — тільки після трикратної неявки (за неявку з неповажних причин звинувачений платив штраф). З XVI ст., і це закріплено у другому ста­туті (1566 р.), появляються елементи слідчого (інквізицій­ного) процесу зі застосуванням тортур. Суд міг сам пору­шити справу, не чекаючи скарги потерпілого.

Після виявлення злочину у копних округах мешканці найближчих поселень повинні були вжити заходів, щоб знайти злочинця, робити обшуки, опитувати потерпілих і очевидців. Групу цих людей називали «горячою копою» Для розгляду справи збиралася «велика копа» — всі «мужі» з представників сіл копного округу. Для виконан­ня вироку збиралася третя — «завита копа» (завити — закінчити).

Кожен суд поєднував слідчі та судові функції, діяв за звичаєвим правом, присуджував до штрафу, відшкодуван­ня збитків, тілесних покарань, смертної кари, практикував умовне засудження.

Доказами у судах були: власне признання (допуска­лись тортури: били різками, пекли вогнем), покази свідків, речові докази, письмові документи, присяга, характеристи­ка підсудного «добрими людьми». Свідчили під присягою^ Покази шляхтича вважалися важливішими, ніж простої людини. Не могли бути свідками раніше засуджені за тяж­кі злочини, слуги проти своїх панів, співучасники злочинів, душевнохворі та ін.

ПРАВО

/"У Литовській державі, зокрема в українських і білоруських землях, деякий час діючими джерелами права були Руська правда і руське звичаєве право. Великі князі й урядовці посилалися на них, вирішуючи справи.

З кінця XIV ст. почала розвиватися законодавча діяль­ність литовських князів, які видавали так звані привілеї (лат. privata — приватний закон). Спочатку вони сто­сувалися окремих осіб чи питань і у письмовій формі стверджували вже існуючі порядки чи звичаї. Потім при­вілеї почали видавати групам осіб чи навіть станам.

Привілеї поділялися на пожалувані, пільгові й охоронні. Пожалувані діяли при виділенні землі, шляхетського ти­тулу, посади тощо. Пільгові привілеї — це звільнення від сплати податків, підсудності тощо. Охоронні — якщо пору­шувались чиїсь особисті чи майнові права. Були ще зем­ські привілеї, це йшлося про взаємовідносини шляхти з іншими верствами населення чи державними урядовцями. Діяли обласні привілеї, в яких визначалась організація місцевого управління, правове становище якоїсь землі у складі держави, норми цивільного, кримінального, фінан­сового права.

Згодом у вжиток увійшли нові назви законодавчих ак­тів — постанови, устави, ухвали. Багато привілеїв мали велике загальнодержавне значення. Це, наприклад, Ягайла 1387 р., Гороцельський 1413 р., Казимира 1437 р., Олек­сандра 1492 р. та два привілеї Сигізмунда І — 1506 р. і 1522 р. Зокрема, привілей 1437 р. поширив права попе­редніх привілеїв на всю шляхту без обмеження, звільнив маєтки від податків, заборонив селянам покидати шляхет­ські маєтки, встановив домініальні суди над селянами.

Були грамоти або привілеї містам про надання їм Маг­дебурзького права тощо.

Ще одне джерело — Земські устави — законодавчі акти для земель-намісництв, воєводств, князівств. Вони стосувалися не осіб чи навіть станів, а всієї землі, всього населення й видавалися переважно при усуванні удільних князівств і для заспокоєння населення.

Першою спробою кодифікації став судебник Великого князя Казимира 1468 р., складений урядовцями-правника-ми його канцелярії та затверджений на провінційному сей­мі у Вільнюсі. Його джерелами були Руська Правда, при­вілеї, звичаєве право, новий законодавчий матеріал. Су­дебник налічував всього 25 статей і містив переважно норми земельного, кримінального і судового права. -— Другою, ґрунтовнішою кодифікацією був перший Ли­товський статут 1529 р., створений при Сигізмунді І, де­тально обговорений і затверджений сеймом у Вільнюсі. Статут мав 13 розділів, розбитих на артикули (статті). Містив норми цивільного, зобов'язального, земельного, державного, кримінального права. Закріплював права шляхти, які вона одержала шляхом привілеїв, зрівняв всю шляхту в єдиний стан. Водночас забезпечував деякі права селян, у тому числі право на землю. Право, зазначав ста­тут, є єдиним для всіх.

Шляхта не була задоволена цим збірником. Вже 1544 р. на сеймі постало питання про його перегляд. У 1566 р. затверджено нову редакцію, відому під назвою другого Литовського статуту. Він більшою мірою захищав інтереси шляхти, обмежував права селян, проводячи лінію на їх повне закріпачення.

Люблінська унія викликала нові зміни і доповнення статуту. У 1588 р. затверджено третій Литовський статут.

Всі три статути — це збірники високорозвиненого, на­віть за західноєвропейськими критеріями, права. Усі три написані русько-українською мовою. На початку XVII ст. третій статут перекладено польською мовою. Третій Ли­товський статут в Україні, зокрема на Полтавщині й Чер­нігівщині, діяв аж до першої чверті XIX ст.

Виданням Литовських статутів закінчився процес уніфікації різних джерел права і правових систем, які діяли у Великому Литовському князівстві і, зокрема, в україн­ських землях. Джерелами права у Литовській державі бу­ли також міждержавні договори, зокрема між Литвою і Тевтонським та Лівонським орденами, з Новгородом, Пско­вом, Московським князівством, Польщею.

Основні риси цивільного права. У литовсько-українському праві оформились і були ґрунтовно врегульовані інститути власності, договірне право, право користування чужими речами, заставне право тощо.

Феодальна земельна власність розвивалася на основі розпаду общинної власності. Одним з видів такої влас­ності були так звані данини або держання. Данини — це земельні пожалування князя панам або шляхті з умовою служби. Вони давалися тимчасово або довічно. Згодом феодали домоглися від князя грамот на передання земель у вотчину, тобто спадкове володіння. Крім данини, були землі, власник яких мав право розпоряджатися ними. Ці володіння отримували за спадком, були куплені або пожалувані князем. Останні другим статутом прирівнювалися до перших двох видів, і їх володілець отримував необме­жене право розпоряджатись ними.

Володільці всіх земель служили князеві, тобто особи­сто і з визначеною кількістю воїнів виступали при необ­хідності у похід. Феодали, які відмовилися йти в похід, ка­ралися конфіскацією маєтків.

Було врегульоване право користування чужими реча­ми — сервітути. Вони поділялися на речові й особисті. До них належало право користуватись чужим лісом (брати матеріал на будову, дрова на паливо), право користування сінокосом, місцями для полювання, право прогону худоби тощо. Одночасно володільцю землі можна було заборо­нити змінювати течію річки, будувати греблі, мости, млини, якщо це могло перешкодити сусідам.

Договори у Литві складали, як правило, у письмовій формі, в присутності свідків. Іноді вимагалася реєстрація їх у судових книгах. Найпоширенішими були договори купівлі-продажу, найму, позички тощо.

Дальшого розвитку набуло заставне право, розроблене ще у Київській Русі. Застава існувала для забезпечення виконання договору. Заставлене нерухоме майно перехо­дило у володіння кредитора. Він ним і користувався, але навіть у випадку несплати боргу боржником не міг цього майна продати, чекаючи, поки боржник викупить своє майно, віддасть борг.

Шлюбно-сімейне право. До прийняття християнства ос­новною формою шлюбу було викрадення нареченої. Ця форма зберігалася тривалий час, хоча різні закони, су­дебник, статути передбачали за це покарання. Після прий­няття християнства шлюб оформлявся вінчанням у церкві. Спочатку вимагалося, щоб на шлюб був дозвіл князя або місцевих правителів. Однак це відмінено 1447 р. У литов­ському праві встановився принцип спільності майна под­ружжя. Були норми, які регулювали правове становище приданого майбутньої дружини. Чоловік повинен був, зі свого боку, записати на користь дружини частину свого майна або так зване віно. Після смерті чоловіка віно ста­вало власністю дружини.

Як і в Київській Русі, у Литовській державі дружина відповідала за борги чоловіка. Чоловіки мали право від­давати кредиторам своїх дружин для відробітку боргу. Особисті права батьків були великі. Вони могли віддавати дітей для відробітку боргу, мали право всіляко карати дітей за непослух.

Спадкування проходили згідно з законом або запові­том. Дочки спадкували майно нарівні з синами. Вдова от­римувала довічне держання. Після неї майно переходило дітям.

Кримінальне право мало становий характер. Виявля­лось це, з одного боку, у тому, що життя, майно, честь феодалів захищалися посиленими карами. З іншого — деякі злочини, вчинені феодалами, каралися м'якше або зовсім не карались.

У ранній період литовське право не знало поняття зло­чину. Існувало поняття «шкоди», або «кривди». Потім з'явилось поняття «виступ», «ґвалт», «злочинство». Привілей 1457 р. встановив принцип особистої відповідальності. Відповідальність наступала спочатку з семилітнього віку, однак для дітей покарання були пом'якшені. За другим статутом — з 14, за третім — з 16 років.

Існувала розроблена система злочинів і покарань. Най­тяжчими були злочини проти держави і релігії. До пер­ших відносились образа «маєстату», зрада, бунт, здача замку ворогові, образа суду. До других — вихід з христи­янства, чари, перехід у єврейську чи мусульманську віру тощо. За ці злочини загрожувала, як правило, смертна кара.

Були злочини проти особи (вбивство, тілесні пошкод­ження, фізичні й словесні образи тощо), проти майнових прав (крадіжка, знищення чи пошкодження чужого майна, підпал, грабунок, наїзд і т. д.). Покарання поділялися на:

1. Майнові — штраф, який надходив тому, хто потер­пів, і князеві. Той, хто потерпів, отримував так звану шко­ду, тобто винагороду за нанесення збитків і «наклад» — відшкодування судових витрат; «головщину» одержували родичі вбитого. Тривалий час майнові покарання у кримінальному праві домінували, але потім вони втратили значення.

2. Позбавлення прав і честі. До цього покарання при­суджувались люди, які не хотіли підпорядкуватись судо­вому рішенню. Вони ставали «виволанцями», їх позбав­ляли всіх прав і виганяли з держави. Покарання могло бути довічним і тимчасовим. Позбавлення честі застосо­вувалось тільки щодо панів і шляхти. Воно могло поєд­нуватися з іншими покараннями. Позбавлений честі втра­чав свої шляхетські права і привілеї.

3. Смертна кара. У зв'язку з тим що почало втрачати своє першочергове значення майнове покарання, все біль­ше застосовувалися смертна кара і тілесні покарання. Спо­чатку смертна кара встановлювалася за державні й релі­гійні злочини, згодом — за розбій, насильство, крадіжку, злочини проти сім'ї та моралі, військові злочини. Вона застосовувалася переважно до простих людей. Але не тільки до них. Покарання відбувалося у вигляді простої (повішення, відрубування голови) та кваліфікованої смерт­ної кари (спалення, четвертування, посадження на палю).

4. Калічницькі та тілесні кари — відрубування рук, ніг, виколювання очей, відрізання вух, биття киями, ба­тогами. Застосовувались переважно до селян та інших простих людей.

5. Ув'язнення (у в'язницю, фортецю) — від трьох тиж­нів до декількох років. В'язниці були підземні й надземні. Це покарання призначалося за незначні злочини.

РОЗДІЛ V