Ліквідація автономного устрою України

Як уже зазначалося, за Березневими статтями Україна ввійшла до складу Російської держави на правах полі­тичної та правової автономії. Спочатку відносини Росії з Україною, як і з іншими державами, регулював Посоль­ський приказ. Це ще один доказ того, що Росія розгля­дала Україну як державну організацію. Згодом царський уряд перейшов «у наступ», створивши спеціальні установи для регулювання відносин в Україні. Так, 1663 р. був створений Малоросійський приказ у складі Посольського приказу, начальником якого призначили А. Матвеєва. Приказ наділявся адміністративними, військовими і судовими функціями, санкціонував вибори нового гетьмана і козаць­кої старшини, контролював українську церкву і духовен­ство. Організація і діяльність цього приказу суттєво урі­зали козацьке самоврядування.

У першій чверті XVIII ст. Петро І скасував приказну систему управління, на зміну їй прийшли колегії. Замість Малоросійського приказу 1722 р. у Глухові при гетьмані була створена Малоросійська колегія, що складалася з шести російських офіцерів і прокурора на чолі з генера­лом С. Вельяміновим (усіх призначав цар).

Управління Україною 1722 р. було передано в урядо­вий сенат, а не колегії закордонних справ. Це означало, що Петро І відмовився визнавати Україну самостійною по­літичною організацією.

Утворення Малоросійської колеги офіційно мотивува­лося необхідністю наведення порядку в судових та адмі­ністративних органах України. Насправді ж колегія мала завдання — знищити всі давні порядки України й ввести її у систему управління Російської держави. На перший погляд, вона нібито мала виступати вищим апеляційним органом щодо судів та адміністративних органів України, але насправді наділялася усією повнотою влади. Гетьман міг давати тільки поради колегії. І він, і генеральна стар­шина діяли через президента колегії. З 1723 р. колегія от­римала право давати накази полковникам. Вона здійсню­вала суворий нагляд за грошовими і натуральними побо­рами, що поступали в її розпорядження, а про витрати звітувала тільки перед сенатом.

Верховна таємна (тайна) рада, побоюючись антинарод­них виступів, відмінила 1727 р. нові податки, запроваджені колегією, обмежила її повноваження. За нею залишився лише статус апеляційної інстанції і вона як орган управ­ління Україною перестала існувати.

Після смерті Д. Апостола 1734 р. нового гетьмана не було дозволено обирати, а встановлювалося на зразок Малоросійської колегії так зване Правління гетьманського уряду (1734—1750 рр.) у складі трьох козацьких старшин і трьох царських офіцерів на чолі з князем О. Шаховським. У таємній інструкції голові уряду було наказано збли­жувати українців з росіянами, зокрема, шляхом змішаних шлюбів, і не допускати зв'язків з закордоном.

У 1764 р., коли в Україні було ліквідовано гетьманство, управління Україною здійснювала нова — друга Мало­російська колегія, яку очолив президент граф П. Рум'янцев. Його ж призначили водночас генерал-губернатором України. Колегія складалася з восьми членів — чотирьох представників вищих офіцерських чинів російської армії, розквартированих в Україні, та чотирьох представників генеральної старшини. Серед останніх знаходився граф О. Безбородько, котрий і надалі обіймав посаду писаря або канцлера при П. Рум'янцеві. Він був і комендантом усіх козацьких військ України.

Катерина II, відновивши другу Малоросійську колегію, мала на меті остаточно ліквідувати автономію України. Першим серйозним кроком у цьому напрямі стало прове­дення перепису населення України з метою вивчення її економічного потенціалу і збільшення податків у казну. В період діяльності колегії відзнаки державної гідності — прапор, печатки, гетьманські клейноди тощо були відправ­лені до Москви. Це означало, що Україна позбавлялася автономного становища у складі Росії.

На початку 80-х років XVIII ст. в Україні поширилася російська адміністративна система, сформувалася відпо­відна система органів влади й управління. Потреба у Ма­лоросійській колегії відпала і 1786 р. була ліквідована.

Наступ на автономні права України з боку царизму не обминув і Запорізьку Січ, що після 1654 р. у межах України зберегла самобутність і самоврядування. Таке становище підтверджувалося клейнодами, отриманими від Росії, якій вона підпорядковувалась безпосередньо. Проте різноманітні зв'язки між Гетьманщиною і Запорізькою Січчю були постійними. Січ і надалі залишалася центром, куди приходили вільнолюбні, скривджені чи знедолені люди. Царський уряд не довіряв їй, але охорона кордонів та військова відвага козаків змушували правителів Росії миритися з існуванням Січі.

Першого нищівного удару завдав Запорізькій Січі Пет­ро І після того, як кошовий К. Горієнко зі своїми одно­думцями (прибічниками) перейшов на бік І. Мазепи. За це Січ була ліквідована. Але 1734 р. цариця Анна на про­хання гетьмана Д. Апостола дозволила запорожцям, які втекли від кари Петра І, повернутися до рідного краю і заснувати Нову Січ. У/ новоствореній Січі постійно про­живало 15—20 тис. козаків та посполитих, котрі мешкали у так званих паланках. Загальна чисельність населення становила приблизно 100 тис. осіб.

Поновилися відносини з Москвою. За проходження військової та сторожової служби кіш від царя отримував платню — 20 тис. крб. на рік. Запорізьке козацтво Нової Січі підпорядковувалося командувачеві російськими вій­ськами в Україні, а з 1750 р. Нова Січ була передана у безпосереднє підпорядкування гетьману. Це зробила Єли­завета з метою піднести престиж К. Розумовського.

Падалі царський уряд проводив послідовну політику на ліквідацію Запорізької Січі, як і автономної влади України загалом. У 50-х роках XVIII ст. на півночі Нової Січі цар­ський уряд заснував декілька військових поселень для охорони від нападів татар і запорожців, отже, частина зе­мельних володінь Січі була захоплена. Уряд намагався використати козацтво у боротьбі проти гайдамацького руху, але це викликало серед запорожців велике неза­доволення.

Таким чином уряд Росії вирішив покінчити із Запорізь­кою Січчю остаточно. За наказом цариці Катерини II 1775 р. численна російська армія окупувала Запоріжжя і почала все громити. Запорізька Січ була ліквідована, а її територія — приєднана до Новоросійської губернії. Так з'явився спеціальний маніфест 3 серпня 1775 р., яким за­боронялося навіть вживати назву «запорізький козак».

Рядові козаки могли поступати на службу у козацькі полки або переходити в селянство, а вся запорізька стар­шина була відправлена у заслання. Останнього кошово­го — П. Калнишевського на багато років ув'язнили у Соловецький монастир. Наприкінці життя він постригся в монахи й 112-річним старцем помер 1803 р. Кара оминула тих козаків, котрим вдалося втекти за кордон. Так закінчилася одна зі славетних сторінок історії українського народу.

ПРАВО

За Березневими статтями в Україні продовжувала дія ти попередня правова система, тобто та, що склалася у період народно-визвольної війни. Велику роль виконувало звичаєве право, що регулювало широке коло суспільних відносин за принципом «ведлуг звичаю давнього». Норми звичаєвого права широко застосовували судові та адміні­стративні органи, вони були основним джерелом при скла­данні збірників права, проведенні кодифікаційних робіт, розробці нормативних актів. Значне місце у правовій си­стемі посідала нормотворча діяльність гетьманської влади.

Цьому періодові властиво і те, що на визволеній від поляків території зберігалися деякі джерела польсько-ли­товського походження. Серед них вирізнялися окремі кня­зівські та королівські грамоти, постанови сейму, збірники і статути. Найважливішим був, звичайно, третій Литов­ський статут 1588 р., що діяв в Україні аж до середини XIX ст., а також різні збірники магдебурзького права, які регулювали відносини у так званих привілейованих містах, наділених правом самоврядування.

Важлива роль, безперечно, у регулюванні суспільних відносин належала Статтям Богдана Хмельницького, а та­кож договірним статтям, підписаним іншими гетьманами та козацькою старшиною, з одного боку, і російським уря­дом — з іншого. У цих договорах визначалося правове ста­новище України у складі Росії, порушувалися головні пи­тання внутрішнього життя України.

Поширилися нормативні акти гетьманської влади і Ге­неральної військової канцелярії, зокрема гетьманські уні­версали, ордери, інструкції, листи, декрети, грамоти, які були загальнообов'язковими і визначали правове станови­ще окремих установ, станів, осіб чи господарств. До лік­відації політичної та правової автономії України норми російського права не застосовувалися. Щодо Слобідської України, то при розгляді дрібних кримінальних справ чи. спорів застосовувалися норми звичаєвого права, але згодом основним джерелом права стало російське зако­нодавство.

У південних районах, так званій Новоросії, також за­стосовувалися норми російського законодавства, у деяких випадках ще дотримувалися і норм звичаєвого права. Пра­вобережна Україна до кінця XVIII ст. залишалася у складі Речі Посполитої. Тут діяли акти польського права, маг­дебурзьке право, Литовський статут, норми звичаєвого права. Тільки 1840—1842 рр. на територію всієї України була поширена чинність Зводу законів Російської імперії.

Отже, в Україні діяли різноманітні норми права, що часто суперечили одна одній і були значною мірою заста­рілими або дублювалися. Окрім цього, верхівка суспіль­ства України прагнула зрівнятися в правах з російським дворянством. Все це стало причиною проведення кодифі­каційних робіт у другій чверті XVIII ст.

Кодифікація українського права у XVIII ст. розпочала­ся з ініціативи старшинської верхівки та шляхти, котрі намагалися закріпити свої права, а також відновити авто­номне становище України. Царський указ появився 22 серп­ня 1728 р. під назвою «Рішучі пункти гетьману Данилу Апостолу» і став основою для створення першої спеці­альної кодифікаційної комісії, склад якої неодноразово змінювався.

Для підготовки кодифікації були використані Литов­ський статут 1588 р., збірники магдебурзького права («Право Хелминське», «Зерцало саксонів» П. Щербича, «Порядок прав цивільних» Б. Гроїцького, «Артикули права магдебурзького» тощо). Були підібрані акти царської влади церковного права, правові звичаї та узагальнення су­дової практики. Внаслідок цього 1743 р. з'явився збірник «Права, за якими судиться малоросійський народ». Він складався з ЗО глав, які поділялися на 531 артикул ї 1716 пунктів. До нього прикладалися інструкція кодифіка­ційної комісії, алфавітний реєстр, тобто покажчик, а та­кож «Степенний малоросійського військового звання поря­док після гетьмана» своєрідний табель про ранги. Отже, панівна верхівка домоглася введення норм, які б захи­щали їхні привілеї, право власності тощо.

Норми, вміщені у збірнику, обґрунтовували право на самовизначення, а це, зрозуміло, суперечило інтересам цар­ського уряду. Тому збірник був відправлений на доопра­цювання, ревізію та перегляд. Він так і не став офіційним джерелом права, однак його норми реально діяли, ними керувалися на практиці.

Були проведені деякі інші кодифікації, наприклад, збірник, розроблений кандидатом у члени генерального суду Ф. Чуйкевичем за дорученням гетьмана К. Розумовського, — «Суд і розправа у правах малоросійських» 1750. р. Тут обґрунтовувалась ідея закріплення інтересів козацької старшини та шляхти, зокрема, необхідність від­новлення станових судів в Україні тощо. Крім цього, здій­снені приватні кодифікації, наприклад, «Книга Статут та інші права малоросійські» 1764 р., що стала посібником для суддів-практиків. На чолі з секретарем II Малоро­сійської колегії О. Безбородьком 1767 р. був створений «Екстракт малоросійських прав» — систематизований збір­ник норм державного, адміністративного та судового пра­ва, складений так, щоб доказати необхідність відновлення автономного становища України. Оскільки ця ідея супе­речила політиці царизму, що активно проводилася стосовно України, збірник був переданий в архів.

У зв'язку з повною ліквідацією автономії України та введенням губернського адміністративно-територіального поділу, Сенат 1786 р. розробив новий збірник, в основу якого покладені «Екстракт малоросійських прав» Безбородька, «Установлення про губернії» 1775 р. та інші акти. «Екстракт із указів, інструкцій та установ» був затверд­жений Сенатом і розісланий на місця для практичного застосування.

Відомі також спроби кодифікувати право в Україні у першій чверті XIX ст. Але, як і попередні, у життя вони втілені не були. У процесі становлення єдиної правової системи на всій території Російської імперії на Україну 1840—1842 рр. поширилося загальноімперське законодав­ство. Так закінчилася доба Гетьманщини як результат послідовної шовіністичної, великодержавної політики цар­ської Росії.

Український народ був позбавлений ознак державності аж до початку першої світової війни.

Розвиток і зміцнення феодалізму призвели до посилен­ня ролі нових джерел права, його кодифікації та подаль­шого розвитку основних галузей діючої системи права.

Продовжували розвиватися окремі інститути цивільно­го, спадкового, кримінального, процесуального та інших галузей прав. Суттєві зміни відбулися в інституті права власності на землю та в інших, тісно пов'язаних з ним правових відносин. Збереглися способи набуття землево­лодінь — спадкування, дарування, обмін, купівля-продаж, освоєння нових земель. У зв'язку з переходом землі, якою володіли раніше польські магнати і шляхта, у загально­військову власність з'явилися нові способи її набуття у приватне володіння — отримання на ранг за службу, пожалування з боку царя, гетьмана чи полковника, за дав­ністю володіння.

З правового боку всі земельні володіння поділялися на два види — вотчина і держання. Вотчинна форма земле­володіння внаслідок зміцнення і розширення кріпосниць­ких відносин ставала переважаючою. Вотчини були у повній власності і могли вільно відчужуватися шляхом спад­кування, обміну, купівлі-продажу тощо. Держання були тимчасовими володіннями: передача, пожалування земель на деякий термін конкретним володільцям за певні послу­ги, орендування землі.

Найпоширенішу форму держання становили рангові маєтки, що передавалися старшині та іншим урядникам за умовою і на строк служби. Такі землі могли бути пере­дані за спадком тільки спадкоємцеві, котрий перебував на службі. Іншими способами такі землі не відчужува­лися. Володільці рангових маєтків всіляко намагалися перетворити їх у власність. Найсприятливішим шляхом для цього вважалася царська служба і отримання в да­рунок (дар) за особливі заслуги перед самодержавною владою чи гетьманом.

Володільці рангових земель домоглися закріплення їх у власність через реформовані станові суди у другій половині XVIII ст., використавши споконвічну давність, а також у зв'язку з переходом козацького війська до складу російського й зрівняння у правах козацьких старшин та інших урядників з правами російського дворянства.

Товарно-грошові відносини зумовили розвиток зобов'я­зальних відносин, що випливали з договорів та із заподіяння шкоди. Під зобов'язанням розуміли право на майно особи, котра не виконала договір чи заподіяла шкоду. Найпоширенішими були договори міни і купівлі-продажу рухомого і нерухомого майна. Для того щоб їх скласти, вимагалося письмове занесення про це в акт книги. Такий порядок існував і для грошової та майнової позики, осо­бистого чи майнового найму. Невиплата боргу у визна­чений термін призводила до конфіскації майна, або відчу­ження земельного наділу боржника, який рішенням суду міг бути переданий кредиторові чи наймачу на певний строк для відроблення боргу.

Зобов'язання за заподіяння шкоди поділялись на ті, що наносили шкоду особі, і ті, що наносили шкоду об­щині. В обох випадках нанесена шкода повинна була від­шкодовуватися майном або відробітком.

У спадковому праві появилась тенденція до встанов­лення чітких кордонів вільного розпорядження спадковим майном за заповітом, а також розширення спадкових прав за жіночою лінією. Для міщан приватновласницьких мі­стечок право спадкування за заповітом було обмежено третиною спадкового майна, а дві третини його за зако­ном переходило до дітей для забезпечення їх повинностей на користь власника землі.

Сімейно-шлюбне право не зазнало суттєвих змін. За­знав змін обряд заручення. При укладенні договору про шлюб і встановленні приданого (віна) визначався так званий заряд, тобто частина майна нареченої (гроші, зо­лото чи золоті прикраси і вироби) оцінювалась у подвій­ному розмірі та поверталась у випадку відмови нарече­ного від вступу в шлюб або розірвання шлюбу з його вини.

Зазнали змін принципи розвитку кримінального права. Під злочином почали розуміти порушення закону, право­вої норми, заподіяння шкоди життю, здоров'ю, майну, честі особи. Покарання полягало у залякуванні, відшкодуванні, ізоляції та використанні праці злочинця. Суб'єктами зло­чину могли вважатися всі особи за винятком малолітніх до 16-річного віку. Від покарання звільнялися (чи кара­лися значно легше) особи, котрі мали фізичні вади. З суб'єктивного боку при визначенні покарання брали до уваги ступінь вини злочинця. Об'єкти злочину були вста­новлені законами порядку — державна влада та управ­ління, життя, здоров'я, майно і честь людини.

Не відбулося принципових змін і в системі злочинів. Злочини поділялися на: державні (зрада, перехід на бік ворога, здача фортеці, фальшивомонетництво), проти релі­гії (богохульство, віровідступництво, чари, порушення цер­ковних обрядів, зневаження церкви), посадові (хабар, розтрати, крадіжки), проти особи (вбивство, каліцтво, на­несення побоїв, ран, інші тілесні пошкодження), майнові (крадіжки, розбій, грабунок). Найтяжчі покарання встановлювалися за державні злочини. Наприклад, зрадник засуджувався до смертної кари з відсіченням голови або четвертуванням. Члени його сім'ї підлягали вічному заклинанню і виселенню до Сибіру. Все їх майно конфісковувалося.

Посадові злочини могли супроводжуватися застосуван­ням тілесних покарань, конфіскацією майна і грошовим штрафом. Вбивця піддавався смертній карі, а за інші зло­чини проти особи встановлювалися тілесні покарання і грошові штрафи. Майнові злочини призводили до смерт­ної кари чи тілесних покарань, вигнання, биття палицями грошових штрафів.

Система покарання була складною. Якщо вид покарання визначався, то його межі — не завжди. Вид і роз мір залежали від соціальної приналежності злочинця і по­терпілого. Наприклад, грошовим штрафом каралися ті, котрі вбивали селян-втікачів. Допускалося застосування декількох видів покарання за один злочин.

Закон передбачав велику кількість покарань. Вищою мірою покарання вважалася смертна кара — проста (по­вішення, відсічення голови) і кваліфікована (четвертуван­ня, утеплення, колесування, спалення, закопування живим у землю). До тілесних покарань відносили відрізання ву­ха, носа, руки, до болісних — биття палицями, різками, батогами. Ганебні покарання полягали в тому, що зло­чинця прив'язували до стовпа на майдані під час ярмар­ків, а кат або будь-хто бажаючий бив його. Винних брали під варту у в'язниці при військових урядах чи ратушах.

Конфіскація майна вважалася додатковим покаранням. До такого покарання належало і вигнання, тобто вислання злочинця за межі села або міста чи конкретної території на певний час або без права повернення. Подібним пока­ранням було також заслання до Сибіру.

Як покарання застосовувалося шельмування, догана. З метою залякування, це робилося здебільшого публічно.

Процесуальне право також зазнало змін. Відбувалися часті реорганізації судів, проводилися судові реформи тощо. Суди не відокремлювалися від адміністрації. Не було поділу процесу на цивільний та кримінальний. Всі справи розглядалися за одним процесуальним порядком. Процес цивільних справ починався з подання позовної заяви, де називали предмет спору або наявні докази. Від­повідача викликали до суду, вимагали від нього пояснен­ня, визнання позову чи подання доказів про заперечення позову. Доказами вважалися показання сторін, свідків, котрі не могли бути родичами або зацікавленими у судо­вому спорі. Доказами вважалися також речі, документи, присяга. Сторони могли примиритися тільки до суду і тільки тоді, коли відповідач визнавав себе винним.

Кримінальні справи порушувалися зацікавленими осо­бами чи державними органами. Потерпілий публічно ого­лошував про злочин, його шкоду, про те, щоб відшукати свідків. Попереднє слідство проводив суддя. Він збирав у «добрих людей» відомості про особу злочинця, робив необ­хідні письмові запити у місцеві судово-адміністративні органи і до осіб духовного сану. На початковій стадії розслідування застосовувались побиття і тортури, для чого існували спеціальні кати. Звільнялися від тортур переваж­но панівні верстви. На вимогу судді місцева влада про­водила розшук чи обшук, а потерпілий разом з понятими робив «трус села».

Після розшуку і встановлений вини злочинця віддава­ли до суду. Розпочинався процес судового розгляду. При винесенні вироку на рішення суду могли вплинути про­хання потерпілого чи громади пом'якшити покарання, жін­ки —- віддати злочинця їй в чоловіки тощо.

Рішення і вироки можна було оскаржити у вищестоящі інстанції.

Отже, зміни в основних сферах права, що діяли в Ук­раїні до кінця XVIII ст., служили зміцненню кріпосництва і самодержавної влади.