Розпад російської імперії та відродження Української держави

Кінець XIX—початок XX ст. характеризується новим політичним пожвавленням, яке охопило українські землі у складі Австро-Угорської та Російської імперій, новим спалахом національної свідомості й активності. В Україні виникли нелегальні політичні партії та організації, зо­крема Революційна Українська партія (РУП), Українська соціалістична партія, Товариство Українських поступов­ців (ТУП) на чолі з М. Грушевським. Поштовхом для розвитку українського національного руху стали події 1905—1907 рр. у Росії. У цей період було дозволено ви­давати україномовну літературу, утворювати українські культурні товариства, установи. З'явилися українські видавництва, культурно-просвітницькі товариства («Прос­віта»), музичні й театральні колективи. Все це допомагало піднесенню освітнього рівня українського населення.

Після революції у Росії вперше був створений і почав працювати представницький орган, подібний до захід­ноєвропейського парламенту — Державна дума, де сфор­мувалась українська фракція депутатів: 1906 р. вона налічувала 40 осіб, 1907 р. — 47, які домагалися націо­нальної автономії України.

Однак після поразки революції в Росії розпочалися репресії проти українського національного руху. Вороже поставилися до нього не тільки офіційні урядові кола та праві реакційні партії, сили, а й російські ліберали, котрі на словах захищали «інородців», насправді ж вважали український національний рух небезпечним для цілісності Російської держави.

Важливою подією в історії України стала перша сві­това війна, під час якої у воюючих, країнах загострилися численні економічні, політичні та національні супереч­ності. Розділена між державами-суперниками, Україна перші роки війни (особливо її західні землі) була дуже-зруйнована. Близько 3 млн. українців воювали у російській армії, 250 тис. — в австрійській. Як у Австро-Угорщині, так і в Росії розпочався новий наступ на українство. «Кі­нець українству!» — таке гасло висунула російська ад­міністрація. Закривали українські видання, заарештовува­ли і засилали багатьох українських політичних діячів, письменників, інтелігентів. Припинили діяльність полі­тичні партії, організації, товариства.

На український національний рух зводили наклепи. Так, міністр закордонних справ Росії А. Сазонов на по­чатку 1915 р. заявив з думської трибуни, що український-рух у Росії — зрадницький, штучний, організований за німецькі гроші.

Аналогічну політику проводила російська влада і в захопленій восени 1914 р. Галичині. Російська адміні­страція на чолі з графом О. Бобринським закрила всі українські видавництва, просвітні, культурні та інші то­вариства й організації, вивезла у Росію устаткування заборонила видання будь-якої літератури українською мо­вою. «Галичина і Лемківщина, — заявив О. Бобрянський делегації магістрату м. Львова, — є здавна корінною частиною однієї великої Росії. На цих землях корінне населення завжди було російським... Я буду тут запроваджувати російську мову, закон і устрій». Почалися ма­сові переслідування, арешти, репресії, вислання україн­ських політичних діячів, інтелігенції. За короткий час депортовано понад 12 тис. осіб, закрито всі українські школи. Насильно насаджувалося російське православ'я, для чого в Галичину прибуло чимало російських свяще­ників на чолі з архієпископом Евлогієм. Митрополита А. Шептицького, сотні українських священиків вивезено до Росії.

Ці дії пояснювались тим, що нібито не існує україн­ської мови, культури і взагалі українського народу, а є малороси, рідна мова і культура яких — російські.

Після довгих років кривавих змагань ворогуючі сто­рони були знесилені. У Німеччині, Австро-Угорщині та Росії наприкінці війни виникла революційна ситуація. Найгостріше вона проявилась у царській Росії. В лютому 1917 р. тут було повалено самодержавство. Владу захопив Тимчасовий уряд на чолі з князем Львовим, утво­рений внаслідок переговорів Тимчасового комітету Дер­жавної думи з меншовицько-есерівським керівництвом Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів, Тимчасовий уряд намагався зберегти панівне становище поміщиків і капіталістів, «оздоровити» армію, продов­жити до переможного кінця війну. Не розв'язувалися пи­тання про землю, національні проблеми, так само, як і за царського уряду, свято оберігався принцип «єдиної і непо­дільної Росії».

У національних окраїнах Росії, які впродовж століть перебували у колоніальному рабстві, почала пробуджу­ватися національна свідомість, а з нею зріс потяг до незалежності, відновлення власної державності. Насам­перед це стосується України, Польщі, Фінляндії, Грузії, Вірменії.

В цей час соціально-економічна та політична ситуація я Україні залишалася напруженою. Робітничий клас, сконцентрований на великих промислових центрах, був недостатньо свідомий і організований, окрім цього —ще й ослаблений військовими мобілізаціями. Робітники терпіли соціальне та національне гноблення, зазнавали русифікації. Впродовж століть російська влада всілякими методами вбивала в українцях будь-які національні почуття, національну гідність, свідомість. Іншими методами, але в цьому ж напрямі, діяли й більшовики, вважаючи Україну невід'ємною частиною Росії. Селяни домагалися землі. Загострювалися суперечності між біднотою і заможною верхівкою. Проте всі хотіли миру, ліквідації соціального гноблення, несправедливості. Національно-свідомі елементи, зокрема серед інтелігенції, прагнули звільни­тися з-під влади Росії, створити свою державність або хоча б національну автономію.

Крім партії більшовиків, яка розгорнула в Україні активну проросійську діяльність, хоч і налічувала тоді

лише 2 тис. осіб, виникли і діяли Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), очолювана В. Винниченком, Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ) на чолі з М. Ковалевським, військовий клуб імені гетьмана П. Полуботка на чолі з М. Міхновським тощо. Отже, в умовах великих соціально-політичних катаклізмів, коли вирішувалися долі та шляхи історичного роз­витку багатьох народів світу, розпочалася третя доба ста­новлення української державності після попередніх двох — княжої та козацької.