Розчленування території України характеристика окупаційного режиму

Згідно з расовою доктриною нацистів, усі слов'яни були «людьми другого сорту». Гітлерівці вважали Україну першочерговим об'єктом німецької колоніальної експансії, а українців — майбутніми рабами німецьких колоністів.

У серпні 1941 р., повністю нехтуючи національними

прагненнями українців, Гітлер наказав розчленувати Україну на окремі адміністративні одиниці. Так, 20 серпня 1941 р. був створений Рейхскомісаріат «Україна», куди входили Волинь, Полісся, Правобережжя, частина Полтавщини і Запоріжжя. На чолі цієї території, що охоп­лювала близько 340 тис. км² з 17 млн. населення, Гітлер, як уже згадувалося, призначив Еріха Коха. Ця людина» чи не найбільше спричинилася до того, щоб налаштувати українців проти німців.

/ Нацисти перетворили Галичину на один із районів. Генерального губернаторства Польщі, що викликало гли­боке обурення українського населення краю. Буковина й частина Південно-Східної України, у тому числі й Оде­са, були передані союзникові Німеччини — Румунії й почали називатися Трансністрією. Наближені до лінії фронту східні землі в околицях Харкова залишалися під юрисдикцією німецької армії.

Фашисти мали намір зберегти цілковитий контроль над територією України. Це засвідчують структура і чи­сельність німецької цивільної адміністрації. Сюди прибула велика кількість чиновників. Українці обіймали лише дрібні адміністративні посади (сільський староста, мер невеликого міста, дрібний поліцай).

Природа нацистського режиму виявлялася і в ставленні до населення України, передусім до євреїв і вій­ськовополонених. Єврейське населення України не було евакуйоване і потрапило до рук нацистів, які утворили в Україні 50 гетто й понад 180 великих концентраційних таборів. За кілька місяців окупації вони замордували приблизно 850 тис. євреїв. У Києві за якихось два дні у Бабиному Яру було знищено майже 33 тис. людей.

За перші шість місяців війни у полон потрапили мільйони червоноармійців. Нацисти заганяли полонених у та­бори, оточені колючим дротом, де вони вмирали від холоду, голоду та хвороб, а нерідко їх просто страчували. До кінця війни з 5,8 млн. радянських полонених, як? потрапили до рук нацистів, загинуло близько 3,3 млн., із. них майже 1,3 млн. — в Україні.

Нацисти використовували Україну не тільки як голов­ного постачальника продовольства, а й як джерело при­мусової праці для промисловості та сільського господар­ства Німеччини. На першому етапі українці часто добро­вільно їхали працювати туди, рятуючись від скрути. Але-коли стало відомо про принизливе ставлення до слов'ян, мізерну платню, населення почало уникати цього. З лю­того 1942 р. німці примусово вивозили українців з Рейхскомісаріату до Німеччини як «остарбайтерів». Поліція-239

Коха проводила масові облави, зокрема на ринках, при виході з церков, кінотеатрів тощо. Впродовж 1942— 1944 рр. з України вивезено близько 2 млн населення. З 2,8 млн остарбайтерів наприкінці війни 2,3 млн походили з України.

Окрім цього, нацистська влада виявляла жорстокість у ставленні до міського населення та інтелігенції. По­стачання продуктів у міста було обмежено.

У східних районах України, які залишалися під юрис­дикцією військових, склалася ситуація, подібна до ситуа­ції у Рейхскомісаріаті, за винятком того, що тут поліцей­ський терор не був всеохоплюючим і допускалося існу­вання деяких українських цивільних організацій, зокрема організації на чолі з В. Доленком у Харкові.

У роки другої світової війни частина українських земель перебувала під румунською окупацією, а Закар­паття — під угорською. Становище тут було дещо іншим. Румуни 4 липня 1941 р. окупували Північну Буковину і Північну Бессарабію, а наприкінці липня — Південну Бессарабію. За німецько-румунським договором 19 серпня 1941 р., з серпня по жовтень того ж року була окупована Трансністрія. Отже, з другої половини 1941 р. під Ру­мунією перебувала українська територія, що охоплювала приблизно 60 тис. км² з 3,5 млн населення, або 10% української території. Румуни запровадили тут військово-поліцейський терор, колоніальний економічний визиск, систематичну румунізацію.

З Буковини, Бессарабії, Трансністрії були створені губернаторства, на чолі яких «кондукаторул» генерал Ион Антонеску призначав губернаторів: для Буковини — К. Колотеску, для Бессарабії — К. Войкулеску і для Трансністрії — професора Г. Алексіяну. У кожному гу­бернаторстві діяв директорат румунізації, завданням якого було змінювати назви українських місцевостей, україн­ські прізвища, забороняти українську мову в школі, адмі­ністрації, церкві, його завданням було також виселення українців і заселення української території румунськими колоністами. На Буковині заборонялися всі українські товариства. ^/

Загалом політика румунів у другій світовій війні на українських землях проводилася традиційною лінією — заперечення прав місцевого населення України, румуні­зація, колонізація та господарська експлуатація. Однак запроваджений румунами порядок не мав таких крайніх наслідків, як фашистський. Тому населення Трансністрії схилялося до румунської, а не німецької окупації.

На Закарпатті угорці створили окрему адміністративну одиницю — «Підкарпатську територію» на чолі з ре­гентським комісаром і центром в Ужгороді. Угорці про­водили антиукраїнську політику, підтримували русофілів тощо.

Отже, нацистська політика в Україні була жорстокою і необачною. Неспроможність нацистів ефективно вико­ристати проти більшовицького режиму неросійські народи стала однією з їхніх найбільших політичних помилок у війні.

ДЕРЖАВНИЙ ЛАД

Нові завдання, що постали перед СРСР у роки війни, істотно змінили співвідношення функцій держави, викли­кали необхідність перебудови форм і методів діяльності. Війна висунула на перший план оборону країни. Збіль­шився обсяг роботи центральних органів державної вла­ди й управління СРСР та союзних республік. Виникла необхідність у надзвичайних загальносоюзних і, респуб­ліканських органах, які б виконували спеціальні завдан­ня, пов'язані з війною.

Постановою Президії Верховної Ради СРСР, Ради На­родних Комісарів СРСР і ЦКВКП(б) ЗО червня, 1941, р. з метою мобілізації всіх сил держави був створений Дер­жавний Комітет Оборони (ДКО). Він.зосереджував усю владу: воєнну, політичну, господарську, ДКО.видавав обов'язкові для організацій і громадян постанови та роз­порядження. Щоб забезпечити виконання особливо важли­вих або надзвичайних заходів з оборони країни, ДКО призначав уповноважених. Уповноважені були також у союзних і автономних республіках, краях, та областях, на великих підприємствах і будовах, що мали важливе обо­ронне значення.

У деяких великих містах при наближенні лінії фронту утворювалися міські комітети оборони. До їх складу вхо­дили ^представники партійних, радянських і військових органів. Міські комітети оборони керували підготовкою до захисту міста. Вони визначали завдання промислових підприємств щодо випуску боєприпасів, проводили мобілізацію населення на будівництво оборонних споруд тощо.

Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР «Про воєнний стан» 22 червня 1941 р. у місцевостях, оголо­шених на воєнному стані, військовим радам фронтів, ар­мій, військових округів, а там, де, не було військових рад — вищому командуванню військових з'єднань були передані функції органів державної влади в галузі обо­рони, забезпечення громадського порядку і державної безпеки. З усіх цих питань органи військової влади мали право видавати обов'язкові для всього населення поста­нови, віддавати розпорядження міським органам влади, державним і громадським установам, організаціям, вима­гати від них безумовного і негайного виконання розпо­ряджень.

Щоб налагодити роботу тилу, потрібні були надзви­чайні заходи, спрямовані на забезпечення промисловості та транспорту робочою силою. З цією метою ЗО червня 1941 р, при Раднаркомі СРСР був створений спеціальний Комітет з обліку і розподілу робочої сили, який мав свої органи на місцях, а при Раднаркомі УРСР — Бюро об­ліку і розподілу робочої сили, яке керувало мобілізацією і розподілом робочої сили для потреб оборони. Такі Бюро утворювалися і при виконкомах обласних та районних Рад депутатів трудящих. Вони проводили облік непрацю­ючого населення у містах та інших населених пунктах і мобілізацію робочої сили.

Швидкий наступ німецьких військ зумовив необхідність створення у липні 1941 р. при Раднаркомі СРСР Ради з евакуації. В УРСР цю роботу проводили уповноважені Ради з евакуації та евакуаційні пункти, які перебували у віданні місцевих Рад депутатів трудящих. Евакопункти створювалися переважно поблизу залізничних станцій і приймали евакуйоване населення, забезпечували його про­довольством, організовували перевезення.

Указом Президії Верховної Ради СРСР 2 листопада 1942 р. була створена Надзвичайна державна комісія зі встановлення і розслідування злочинів нацистів та їх спільників і шкоди, яку вони заподіяли громадянам, кол­госпам, громадським організаціям, державним підприєм­ствам, установам. В УРСР створювалися республіканська, обласні та міські комісії. Уже в роки війни Надзвичайна державна комісія зібрала великий документальний мате­ріал про злодіяння німецько-фашистських окупантів таїхспільників, що використовувався пізніше на судових про­цесах.

У зв'язку з відходом Червоної армії з України цент­ральні органи влади УРСР евакуювалися спочатку в Са­ратов, а потім в Уфу і Москву. В лютому 1943 р., коли розпочалося звільнення українських земель, уряд УРСР переїхав до Харкова, а потім — до Києва. Вищі органи державної влади й управління УРСР очолили відбудову народного господарства України, зруйнованого фашистами. З перших днів війни місцеві Ради депутатів трудящих та їх виконкоми проводили певну роботу, спрямовану на будівництво оборонних споруд, створення місцевої проти­повітряної оборони тощо. Вони керували перебудовою під­приємств оборонної промисловості, налагоджували про­фесійне навчання, забезпечували охорону майна тощо. Захопивши Україну, фашисти ліквідували Ради.

У роки другої світової війни відбулися зміни і в си­стемі судово-прокурорських органів. Ці зміни торкнулися організації та діяльності спеціальних судів і спеціальних прокурорських органів. Указом Президії Верховної Ради СРСР 22 червня 1941 р. було затверджено «Положення про військові трибунали в місцевостях, оголошених на во­єнному стані і в районах воєнних дій». Відповідно до цього положення військові трибунали діяли: при.військо­вих округах, фронтах і флотах; при арміях, корпусах та інших військових з'єднаннях і воєнізованих установах. Лінійні суди залізничного і водного транспорту були реор­ганізовані у відповідні військові трибунали.

Таким чином, у період другої світової війни на тери­торії України існували такі військові трибунали: військові трибунали Червоної армії; військові трибунали ВМФ; військові трибунали НКВС військові трибунали залізнич­ного транспорту; військові трибунали водного транспорту; військові трибунали у прифронтових областях, утворені з обласних судів.

Значні зміни відбулись у діяльності територіальних су­дів та органів прокуратури УРСР. У перші дні війни в прифронтових областях республіки суди і органи про­куратури переводилися на воєнний стан. Обласні суди у цих областях реорганізовували у воєнні трибунали, а ра­йонні, міські та обласні прокуратури — у відповідні районні, міські та обласні військові прокуратури.

Отже, судово-прокурорські органи були покликані сприяти зміцненню дисципліни, правопорядку, підвищенню обороноздатності.

Постанова РНК СРСР 17 квітня 1943 р. затвердила положення «Про порядок обліку і користування націо­налізованого, конфіскованого, виморочного та безгоспо­дарного майна». Воно передбачало, що суб'єкти, в яких перебувало відповідне майно, зобов'язані повідомити фінансові органи у п'ятиденний строк з дня виявлення ними цього майна. Така ж постанова була видана РНК УРСР 28 вересня 1943 р.

Велику роботу проводили суди, розв'язуючи спори кол­госпів, радгоспів і громадян про повернення майна, що належало їм раніше. Розглядалися справи осіб, які при­дбали це майно під час евакуації з місцевості, окупованої фашистами, а також про повернення майна, вилученого у них, тощо.

Постановою РНК УРСР 14 вересня 1941 р. «Про збе­реження житлової площі за військовослужбовцями і про порядок оплати житлової площі сім'ями військовослуж­бовців у воєнний час» встановлювалося, що за всіма ка­тегоріями військовослужбовців зберігається житлова пло­ща на період війни. Мешканці, які оселилися на площі вказаних осіб, зобов'язані після повернення військово­службовця негайно її звільнити, інакше вони підлягали виселенню в адміністративному порядку. Такий порядок був установлений і для осіб, котрі поверталися з ева­куації.

На жаль, уже в період війни на. визволеній території чимало житла, зокрема у західних областях України, було захоплено військовослужбовцями безпідставно і незакон­но, здебільшого НК.ВС. Фабрикувалися справи, на меш­канців про зв'язки з УПА, ОУН тощо. їх депортували до Сибіру, а будинки, майно, квартири передавали «по­трібним людям». Таких фактів можна навести чимало.

Певна увага приділялася питанням сім'ї, материнства та дитинства. У 1944. р. було встановлено почесні звання «Мати-героїня» і засновано орден «Материнська слава», медалі «Медаль материнства». Ці почесні звання, вста­новлені Указом Президії Верховної Ради СРСР 8 лютого 194Й.Ф. Ним же було збільшено державну допомогу ва­гітним жінкам, багатодітним і одиноким матерям.:,

Внаслідок війни в Україні залишилося чимало дітей сиріт, батьки яких загинули у боях з фашистами. Дитячі будинки в окупованих районах були зруйновані, а їх майно пограбоване. Постановою РНК УРСР 15 лютого 1942 р. «Про влаштування дітей, які залишилися без бать­ків», виданою на виконання однойменної постанови РНК СРСР 23 січня 1942 р., виконкоми місцевих Рад повинні були забезпечити влаштування всіх дітей, які залишилися сиротами чи загубили батьків під час переїзду до іншої місцевості, в дитячі будинки і на індивідуальний чи ко­лективний патронат. З метою надання необхідної допо­моги батькам і родичам, котрі розшукували дітей, були створені центральний довідковий адресний дитячий стіл, довідкові адресні дитячі столи при обласних управліннях, міських і районних відділах НКВС.

РНК УРСР 27 березня 1943 р. прийняв постанову «Про організацію допомоги дітям-сиротам, батьки яких загинули в боях з німецькими окупантами, замордовані або розстріляні фашистськими загарбникам.під час оку нації районів УРСР». Вона передбачала відбудову всіх діючих до війни дитячих будинків, створення в них необ­хідних побутових, культурних і санітарно-гігієнічних умов. До оперативного керівництва цією справою залучалися надзвичайні комісії при РНК УРСР і виконкомах облас­них Рад депутатів трудящих.

Рішення уряду УРСР ЗО липня 1944 р. мали на меті розширити мережі дитячих будинків, створити у них май­стерні для виробничого навчання дітей, а також орга­нізувати інститут громадських інспекторів по боротьбі з дитячою бездоглядністю і безпритульністю.

Особливо поширилося у роки війни усиновлення дітей-сиріт. Сім'ї приймали на виховання дітей, які залишилися без батьків. Це набуло масового характеру. Указ Президії Верховної Ради УРСР 24 вересня 1943 р. дозволив за­писувати усиновителів у актових книгах про народження дітей як батьків усиновленого і давати йому прізвище та по батькові усиновителя. Отже, ліквідовувалася навіть формальна згадка про те, що дитина стала членом сім'ї після усиновлення.

Значна увага приділялася трудовому законодавству, покликаному сприяти поповненню господарства робочою силою, зміцненню трудової дисципліни, підвищенню про­дуктивності праці тощо. Союзним актом 13 лютого 1942 р. було запроваджено трудову мобілізацію непрацюючого міського населення. Такі особи направлялися на вироб­ництво і будови за місцем їх проживання. Цей захід мав важливе значення для забезпечення робочою силою мета­лургійної, хімічної та паливної галузей промисловості, а також підприємств оборонної промисловості.

Указом Президії Верховної Ради СРСР 26 грудня 1941 р. «Про відповідальність робітників і службовців підприємств воєнної промисловості за самовільне залишен­ня підприємств» всі робітники і службовці підприємств воєнної промисловості були визнані на період війни мо­білізованими та закріпленими для постійної роботи за підприємствами, де вони працювали. Таким же актом 29 вересня 1942 р., 15 квітня і 9 травня 1943 р. пере­ведені на становище мобілізованих робітники та служ­бовці, які працювали у державних підприємствах і уста­новах прифронтових районів, а також на залізничному, морському, річковому транспорті.

Ці правові акти мали велике значення для створення постійних кадрів робочої сили, зміцнення трудової дис­ципліни у зазначених галузях виробництва, що, в свою чергу, сприяло безперебійному постачанню фронтові всьо­го необхідного.

Поширилася така форма залучення робочої сили до її промисловості,як праця колгоспників на підприємствам за договорами, укладеними з колгоспами.

Указ Президії Верховної Ради СРСР 26 червня 1941 р. «Про режим робочого часу робітників і службовців у пе­ріод війни» дозволяв керівникам підприємств встановлю­вати понаднормові роботи тривалістю від 1 до 3 год. на день і роботи у вихідні. Чергові та додаткові відпустки замінювалися грошовою компенсацією, виплата якої була тимчасово припинена, а належні працівникам суми пере­раховувались в ощадні каси як спеціальні вклади (Укази ПРВР СРСР 9 квітня 1942 р. і 9 січня 1943 р.).

Законодавчі акти розв'язували також питання про трудове влаштування і побутове обслуговування інвалідів війни. У цей період затверджено «Положення про почесні звання Української РСР», встановлено чини для проку­рорсько-слідчих працівників.

Ці заходи були викликані надзвичайно тяжкими умовами війни, які вимагали максимальної мобілізації духов­них і матеріальних ресурсів для перемоги.

Відбулися певні зміни і в колгоспному законодавстві. Відповідно до союзного законодавства, з квітня 1942 р. у колгоспах встановлювався на період війни новий під­вищений мінімум трудоднів: для кожного працездатного колгоспника і колгоспниці — до 12& трудоднів; а для під­літків віком від 12 до 16 років — 50 трудоднів. Обов'яз­кова праця у колгоспі поширювалася також на під­літків віком від 12 до 16 років.

Кримінальне законодавство України тільки у деяких нормах передбачало кримінальну відповідальність. З ого­лошенням в УРСР воєнного стану вступили в силу статті кримінального кодексу УРСР 1927 р., зокрема ст. 54^а — зносини з контрреволюційною метою з іноземною держа­вою або з окремими її представниками, а також спри­яння будь-яким способом іноземній державі, що воює з СРСР або проводить проти нього інтервенцію чи бло­каду; ч. II ст. 54'° — антирадянська пропаганда чи агі­тація у місцевостях, що оголошені на воєнному стані чи у воєнній обстановці; ч.ІІ ст. 56²¹ — пропаганда чи агі­тація, спрямована на підбурювання національної або релігійної ворожнечі чи розбрату у воєнній обстановці, ст. 56²⁰ — відмова або ухилення в умовах воєнного часу від внесення податків або від виконання повинностей, а також деякі статті розділу про військові злочини КК УРСР.

При підступ; Красної армії велика увага приділялася боротьбі з поширювачами брехливих чуток, панікерами, дезорганізаторам):. Був прийнятий Указ Президії Верховної Ради СРСР 6 липня 1941 р. «Про відповідальність за поширення у воєнний час брехливих чуток, які виклика­ють тривогу серед населення». Він встановлював сувору відповідальність у вигляді тюремного ув'язнення строком від 2 до 5 років, якщо злочини за характером не вима­гали згідно із законом більш тяжкого покарання.

Встановлювалася кримінальна відповідальність за ухи­лення від виконання деяких повинностей і обов'язків. Така відповідальність встановлювалася за злісне пору­шення правил і розпоряджень щодо місцевої протиповіт­ряної оборони та світломаскування, за ухилення від здачі радіоприймачів і радіопередавального обладнання, ухилен­ня від трудової мобілізації, від загального обов'язкового навчання військовій справі.

Встановлювалася кримінальна відповідальність за роз­крадання пального в МТС і радгоспах — тюремне ув'яз­нення від 3 до 5 років.

Безперечно, такі види злочинів, як крадіжки, спекуляція тощо, знаходилися в центрі уваги правоохоронних органів і реагування на них було адекватним. Суворе кримінальне покарання у вигляді страти через повішання або заслання на каторжні роботи строком від 15 до 20 років встанов­лювалось союзним указом 19 квітня 1943 р. за злодіяння фашистських загарбників, вчинені на окупованій тери­торії. На жаль, дія цього Указу поширювалась і проти учасників національно-визвольного руху в Україні — во­яків УПА, членів ОУН, як зазначалося тоді — «найлютіших ворогів українського народу, співучасників німець ко-фашистських окупантів в усіх їх жахливих злодіяннях Подібна оцінка містилася в юридичних актах і в істо рико-правовій літературі, хоч це, безсумнівно, було зовсім не так.

У період війни зазнало змін кримінально-процесуальне законодавство. Ці зміни передбачалися «Положенням про військові трибунали в місцевостях, оголошених на воєн­ному стані і в районах воєнних дій», затвердженим Ука­зом ПРВР СРСР 22 червня 1941 р. За положенням, від повідні військові трибунали розглядали справи у склад трьох постійних членів суду після 24 год. після вручення копії звинувачувального висновку. Вироки військових трибуналів касаційному оскарженню не під лягали і могли бути скасовані чи змінені тільки у по рядку нагляду.

Про кожний вирок, що засуджував до вищої міри по карання, військовий трибунал негайно повідомляв телеграфом голову Військової колегії Верховного суду СРСР головного військового прокурора Червоної армії або головного прокурора ВМФ. У випадку неодержання впро­довж 72 г од з моменту вручення телеграми адресатові телеграфного повідомлення про припинення вироку, такий приводився у дію.

Військовим радам округів, фронтів і армій (флотів, флотилій), а також відповідним командувачам належало право припинити виконання вироку з найвищою мірою покарання. Водночас вони повинні були повідомити про це телеграфом голову Військової колегії Верховного суду СРСР, головного військового прокурора Червоної армії або головного прокурора ВМФ, висловивши свою думку щодо дальшого спрямування справи.

Порядок розслідування і розгляду кримінальних справ повністю зберіг значення і в період війни. Однак внаслі­док об'єктивних умов не завжди була змога забезпечити на процесі присутність свідка, котрий перебував у діючій армії. Були ще деякі зміни в процесуальному праві, але вони не мали принципового характеру.

Наприкінці 1944 р. вся територія України була звіль­нена від фашистів. Розпочалася відбудова народного господарства. На території УРСР було зруйновано і спа­лено повністю або частково 714 міст і понад 28 тис. на­селених пунктів, знищено 16 150 промислових підприємств, пограбовано близько 28 тис. колгоспів, 900 радгоспів і 1300 МТС. Загальна шкода, заподіяна Україні тільки внаслідок знищення майна, обчислювалася в 285 млрд. крб.

РОЗДІЛ XV