Напад фашистської німеччини на радянський союз. Спроби відновлення Української держави

Фашистська Німеччина 22 червня 1941 р. несподівано напала на СРСР. Розпочалася війна небачених масшта­бів і жорстокості. Фашистські війська атакували радян­ські збройні сили на величезній ділянці фронту — від Білого моря на півночі до Чорного моря на півдні. Радян­ський уряд, знехтувавши численними застереженнями про напад нацистів на СРСР, був захоплений війною зненацька.

Найбільша частина німецьких сил — група армій «Південь» під командуванням фельдмаршала Карла фон Рундштедта — мала захопити Україну.

У наступі на Україну взяли участь 57 дивізій і 13 кор­пусів армій групи «Південь», їм протистояло 80 дивізій Київського та Одеського округів. Перші дні війни вия­вилися несприятливими для Червоної армії. Були виве­дені з ладу десятки аеродромів, а сотні літаків — зни­щені на землі. У тижневій танковій битві в районі Луцьк— Рівне—Броди радянські війська втратили більшість тан­ків: з 4201 у них залишилось тільки 737. У районі Києва було оточене велике угруповання радянських військ, за­хоплено 650 тис. полонених.

Унаслідок цього через чотири місяці від початку вторг­нення німці окупували майже всю Україну. До грудня 1941 р. вони контролювали близько 80 млн. населення, або 42% населення Радянського Союзу і велику частину його економічного потенціалу, а також захопили 3,8 млн. ра­дянських військовополонених.

Повною мірою виявилася непідготовленість до війни збройних сил СРСР, у яких внаслідок сталінських ре­пресій було практично знищено вище командування до рівня полків: тільки 1937—1938 рр. розстріляно понад 40 тис. командирів і комісарів — 20% загальної кількості.

Під час відступу радянських військ у районах, що могли стати ареною бойових дій, за наперед заготовле­ними списками розпочалися арешти «неблагонадійних». Блискавично фабрикувалися нові звинувачення, і невдовзі військові трибунали влаштовували у дворі тюрем «суди». Підсудним задавали одне-два запитання і, навіть не че­каючи відповіді, виносили вирок, переважно смертний. В'язнів не просто розстрілювали, а мордували. У Сим­бірській тюрмі 3 березня 1941 р. в'язнів годували люд­ським м'ясом. У Луцькій тюрмі було «знешкоджено» З тис., у Кіровоградській — 12 тис. осіб. Сотні в'язнів загинули у тюрмах Львова, Києва, Харкова та інших міст. Масові розстріли відбулися у селах Валуйки на Харківщині, Биківня під Києвом, Дем'янів Лаз поблизу Станіслава. Серед загиблих — відомі представники української ін­телігенції артисти М. Донець та І. Юхименко, поет В. Свідзінський, професор К. Студинський, син І. Франка П. Франко та багато інших.

Загальна кількість жертв у цей період становила близько 50 тис. осіб. Не дивно, що певна частина україн­ського населення прихильно ставилася до німецької армії.

Розгубленість і безладдя на початку війни змінилися упорядкованим відступом. Застосовувалася традиційна російська тактика «спаленої землі», що, за словами Ста­ліна, мала «зробити нестерпним життя в тилу ворога». Промислові підприємства, якими могли б скористатися;

німці, підлягали знищенню або евакуації. Київ зазнав страшніших руйнувань від відступу радянських військ, (вони висадили в повітря чимало історичних пам'ятників. і споруд міста), ніж від наступу фашистів. У Донбасі більшовики затопили майже всі шахти, було також зруй­новано гігантський комплекс заводів при Дніпрельстині; та всі 54 домни у республіці.

Проводилася масова евакуація за Урал до Середньої Азії військових заводів, кваліфікованої робочої сили, важливих учених-спеціалістів. Внаслідок чи не найбіль­шої в історії евакуації радянський уряд вивіз поза меж» досяжності німців близько 1500 заводів і понад 10 млн. осіб. Понад третину всього цього евакуйовано з України.. Місцем перебування українського радянського уряду ста­ла столиця Башкирської автономної республіки Уфа, що на Уралі.

Особливу «активність» під час евакуації виявив НКВС. Підозрюючи у зраді кожного, хто ухилявся від пересе­лення, він заарештовував і знищував багатьох людей. Тих, хто мав відсидіти в ув'язненні понад три роки, розстрі­лювали.

Нацистське керівництво, розігруючи «українську кар­ту», розглядало два варіанти розвитку подій. Перший, автором якого став ідеолог нацистської партії Розенберг передбачав створення «самостійної» Української держави під протекторатом Німеччини об'єднання зусиль у бо­ротьбі проти Кремля. Цей варіант повністю підтримував абвер на чолі з Канарісом, який мав зв'язки з ОУН, ви­ступав за співпрацю з ними. Незадовго до нападу на СРЄР у німецькій армії було створено українське збройне-з'єднання «Легіон українських націоналістів», який мав два підрозділи під кодовими назвами «Нахтігаль» і «Ро-ланд». Німці планували використати їх у диверсійних цілях, але ОУН вбачала у них серцевину майбутньої ук­раїнської армії. Другий варіант передбачав повне і безумовне включення України до складу рейху, перетворення її в колонію.

Розуміючи, що Берлін може зайняти стосовно української проблеми ворожу позицію, ОУН (р) при підтримці «Нахтігалю» проголосили ЗО червня 1941 р. у Львові! підновлення Української самостійної держави. Було ство­рено уряд (Українське державне правління) на чолі з:

Я. Стецьком, а дещо пізніше організовано верховний-державний орган — Українську Національну Раду їїочолив колишній голова уряду ЗУНР К. Левицький.

Німецьке керівництво на Акт ЗО червня прореагувало. вороже. С. Бандеру і Я. Стецька викликали до Берліна і наказали оголосити цю акцію недійсною. Після їх від мови С. Бандеру, Я. Стецька і понад 300 членів ОУН (р) за наказом Гітлера заарештували і більшість з них роз­стріляли.

У концтаборі «Заксенгаузен», куди кинули С. Бандеру та двох його братів, що там і загинули, перебували лідер» німецьких комуністів Е. Тельман, син Сталіна Я. Джугашвілі, головнокомандувач польською Армією Крайовою» С. Ровецький та ін. С. Бандера мав переговори з С. Ровецьким про відновлення ЗУНР, але той рішуче виступив проти, вважаючи С. Бандеру «зрадником Речі Посполитої».

У жовтні 1941 р. інша група оунівців — мельниківці виступили у Києві з ініціативою створення Української;

Національної Ради, сподіваючись, що вона стане цент­ральним урядовим органом України. Але реакція німців-на це була ще жорстокішою — понад 40 ініціаторів цієї акції розстріляли, у тому числі поетесу О. Телігу.

На думку О. Субтельного, цим закінчився нетривалий) «медовий місяць» ОУН з нацистським режимом.

У перші дні війни з метою дезорганізації Червоної армії німці розповсюджували серед населення чутки про те, що в Україну повертається український уряд на чолі з В. Винниченком.

Другий варіант, до якого схилялась більшість з ото­чення Гітлера, у тому числі партійний апарат на чолі з Борманом, повністю заперечував інтереси українців, пе­редбачав їх нещадну експлуатацію і в кінцевому підсум­ку — геноцид проти українського народу.

Спочатку здавалося, що А. Розенберг, ставши головою Міністерства окупованих східних територій, зуміє втілити свій варіант стосовно України. Саме на це сподівалися і лідери ОУН. Але Гітлер (згідно з расовою теорією) роз­глядав усіх слов'ян як людей другого сорту, які повинні "бути рабами німецьких колоністів. Окупанти штучно роз­ділили українську територію. Більшу частину України

•було віднесено до так званого рейхскомісаріату «Україна». На пост нацистського правителя України Гітлер призна­чив фанатичного нациста Коха, відомого жорстокістю й нетерпимістю, а також особливою ненавистю до слов'ян. Після приїзду в Україну (вересень 1941 р.) у промові перед своїм штабом він заявив: «Мене знають як жор­стокого собаку. Саме тому мене призначено рейхскомісаром України. Наше завдання полягає у висмоктуванні з України всіх товарів, які лише можна захопити, без огляду на почуття і власність українців». Його ставлення до українців характеризують такі слова: «Якщо мені трапиться українець, достойний сидіти зі мною за одним столом, я муситиму наказати, щоб його розстріляли». Це немовби продовження расистського постулату Гітлера: «В нас немає жодних зобов'язань щодо цих людей. Слово «свобода» для них означає митися на свята. Наше зав­дання одне: германізувати цю країну шляхом ввезення туди німців, на корінне ж населення треба дивитися як за червоношкірих». Кох відмовився розмістити резиденцію у традиційному центрі України Києві, а свою «столицю» "встановив у Рівному.

Війна проти німецького фашизму дістала відповідно визначення як «Велика Вітчизняна», «священна». Щоправда, деякі історики на Заході заперечують таке ви­значення стосовно України. Зокрема, Т. Гунчак (США) у лекції, прочитаній у Львівському університеті 7 грудня 1991 р., зазначив, що цей термін для України непридат­ний, адже вона стала жертвою і сталінського, і гітлерів­ського тоталітарних режимів. Завоювання України продовжувалось до 22 липня 1942 р., коли радянські війська залишили м. Свердловськ Ворошиловградської області. «Новий порядок», який встановили німецькі війська, вирізнявся винятковою жор­стокістю.

Новоявлені колонізатори визнавали єдиний метод управління захопленими територіями — фізичний і мо­ральний терор. За роки окупації вони закатувалинаукраїнській землі 5264 тис. мирного населення та вій­ськовополонених, вивезли на примусові роботи до Німеч­чини 2,4 млн українців (200 тис. з них, небезпідставно боячись сталінського режиму, так і не повернулися до­дому після закінчення війни), спалили сотні міст, погра­бували й привели у цілковиту непридатність підприєм­ства, шахти, колгоспи, радгоспи. Тільки прямі матеріаль­ні збитки, завдані гітлерівцями Україні, становили 285 млрд. крб. (у довоєнних цінах).

Нещадно експлуатуючи Україну, фашисти вирішили використати радянські форми господарства шляхом збе­реження колгоспів. Експлуатація селян зросла настільки, що 85% постачання Німеччини продуктами з окупованих радянських територій вивозилося з України.

Особливо жорстоко проводився геноцид стосовно мі­ського населення та інтелігенції. Міста України майже не постачалися продуктами. Київ, наприклад, втратив близько 60% жителів. Шеф СС Гімлер висунув гасло — «знищити більшу частину української інтелігенції». Згор­талася система медичного обслуговування, щоб підірвати «біологічні сили українців». Існували крамниці, ресторани, місця у трамваї тощо, призначені тільки для німців.

Не кращим було становище українців у румунській зоні окупації. Наслідуючи Гітлера, Антонеску заявив:

«Мені байдуже, що ввійдемо в історію як варвари... Якщо потрібно, стріляйте із кулемета». І вдень, і вночі прибу­вали до Румунії вагони з награбованим українським доб­ром. Українське населення позбавлялося будь-яких прав, рідна мова заборонялася.

«Новий режим» закономірно викликав опір населення України. Фашизм, принісши з собою тотальний геноцид, викликав відповідну реакцію — виник партизанський рух. Він набув найбільшого розмаху на Волині, Поліссі, Карпатах.

Оскільки воєнна доктрина Червоної армії не передбачала, що війна може вестися на своїй території, то підготовка населення до партизанської війни була визна­на недоцільною. Поспішно сформовані, погано підготов­лені підпільники і партизани, зіткнувшись на початку оку­пації з гітлерівськими каральними органами, які мали досвід боротьби з рухом опору у Європі, були розгромлені.

За перший рік війни на окупованій території України було залишено 3500 партизанських.загонів і диверсійних груп. На червень 1942 р. надійшли відомості про наяв­ність тільки 22 діючих загонів. Але вже з середини 1942 р. у роботі радянського підпілля відбувся вирішальний перелом. З допомогою Центрального та Українського штабу партизанського руху, створеного у червні 1942 р., підпільна та партизанська мережа в Україні була не тільки відновлена, а й значно розширена. За підрахун­ками радянських істориків, в Україні кількість партизан і становила від 250 до 500 тис. Західні дослідники називають іншу цифру — близько 50 тис.

У Сумській області у вересні 1941 р. розпочав бойовий шлях Путивльський партизанський загін, що переріс у з'єднання на чолі з С. Ковпаком. Це з'єднання пройшло рейдами 15,4 тис. км території України. Відомі також пар­тизанські загони під командуванням О. Федорова, О. Са­бурова, Д. Медведєва, П. Вершигори та ін. Але в Україні діяли не тільки радянські партизанські--| загони. Після того як на Чернігівщині були оточені великі 1 військові сили Червоної армії, на півночі області зорганізувалась українська група оточенців на чолі з полковни­ком Стрільцем.-^ У загін приймалися військові українці, які вирішили боротися за самостійну Україну, незалежну від Сталіна і Гітлера. Цей загін отримав назву «Черні­гівська Січ». Спочатку тут налічувалось до сотні бійців, а весною 1943 р. — уже 700. Загін активно боровся з гіт­лерівцями. Відомі факти про контакт «Чернігівської Січі» з радянськими партизанами, але українські партизани відмовилися перейти до загону О. Федорова, не зраджуючи своїй меті.

Перед приходом Червоної армії загін саморозпустився, Частина бійців пішла шукати загони УПА, інші вирішили повернутися до Червоної армії. Останні відразу були заарештовані. Невдовзі їх погнали з дерев'яними гвинтів­ками в атаку на німецькі окопи. Всі вони загинули. В умовах окупаційного режиму ОУН(р) 1942 р. почала | створювати власні збройні сили — Українську повстанську армію, їхньою метою була боротьба за незалежну-соборну Україну. Перший відділ УПА сформувався у жо­втні 1942 р. на Поліссі. Незабаром на чолі УПА став Р. Шухевич. Він зумів створити добре організовану пар­тизанську армію, яка контролювала деякі райони Волині, Полісся, а згодом і Галичину.

Під контролем УПА на Волині 1943—1944 рр. була проголошена Колківська Республіка. Від р. Прип'ять на заході і до р. Горинь на сході була ліквідована німецька адміністрація, встановлена українська цивільна та військова влада. Повстанською столицею стало селищ» Колки.

Ведучи боротьбу з німецькими окупантами, керівництво УПА, однак, вважало, що потрібно готувати сили для боротьби проти «нової більшовицької окупації». Коли розпочався наступ Червоної армії на захід, УПА мала сутички з радянськими військами. У квітні 1944 р. під Кременцем на Тернопільщині 30-тисячне угруповання УПА. впродовж трьох днів вело бойові дії проти Червоної армії.

У липні 1944 р. з ініціативи ОУН(р) неподалік від Самбора таємно зібралися делегати різних політичних партій Західної України (за винятком ОУН(м)) і пред­ставники східних українців, утворивши Українську Голов­ну Визвольну Раду (УГВР), головним завданням якої була боротьба за самостійну Україну.

На початку 1944 р. кількість бійців УПА досягла 100 тис., хоча, на думку О. Субтельного, ця цифра ста­новила ЗО—40 тис.

На заключному етапі війни особливо складні процеси відбувалися на західноукраїнських землях. З одного боку, збройні формування УПА і підпілля боролися проти ра­дянської влади. Вони виконали 14,5 тис. диверсій і актів терору, внаслідок чого загинуло ЗО тис. партійних і ра­дянських працівників. З іншого боку, незаконні репресив­ні акції НКВД охопили значну частину населення. Понад 200 тис. місцевих жителів було депортовано. Втрати фор­мувань УПА—ОУН тільки з лютого 1944 р. по 1 липня 1945 р. становили: 92,8 тис. вбитими, затримано — 96,5 тис., здалося органам держбезпеки — 41,8 тис. бійців.

Наприкінці 1944 р., коли всі українські землі були звільнені від фашистських військ, німецькі керівники не­гайно змінили тактику щодо українського питання. Вони випустили з концентраційних таборів С. Бандеру, А. Мель­ника та ін. Але це вже ніяк не могло вплинути на даль­ший перебіг подій.

Визволення України розпочалося внаслідок контрна­ступу Червоної армії під Сталінградом 19 листопада 1942 р., а 18 грудня були звільнені українські села Морозівка, Микільське Міловського району Луганської об­ласті тощо. Битва за визволення України тривала довгих 22 місяці, завершившись 28 жовтня 1944 р. визволенням Закарпатської України.

Всього в роки війни загинуло близько 3 млн. українців і уродженців України. Народ України приніс на вівтар Перемоги небувалі жертви — кожний її п'ятий житель не повернувся з війни.

Продовжуючи політику брехні та двоїстості, напри­кінці війни Сталін проводить «демократичні перетворен­ня» у зовнішній політиці й обороні. У лютому 1944 р. Верховна Рада СРСР прийняла два закони: «Про утво­рення військових формувань союзних республік» і «Про надання союзним республікам¹ повноважень у галузі зов­нішніх відносин», їх поява була викликана складними реаліями міжнародної та внутрішньої політики.

Статус суверенних держав давав змогу Москві актив­ніше використовувати радянські республіки у проведенні централізованої зовнішньої політики, насамперед у роз­в'язанні питань майбутнього їх членства в 00Н, проблем післявоєнних кордонів. Наявність двох міністерств закор­донних справ — загальносоюзного і республіканського — створювала вдалий інструмент, який посол США у Ра­дянському Союзі Гарріман влучно назвав «двостволкою»,

На думку американського дипломата, повернення За­хідної України до складу Союзу РСР у такому випадку набувало вже дещо іншого вигляду: «Українці і білору­си, — писав він, — об'єднуються знову вже з Українською та Білоруською республіками, не йдуть під панування Москви». Але жодних реальних прав і свобод республіка не отримала.

Розглядаючи українське питання у роки другої світо­вої війни, можна дійти таких висновків:

1. Саме геополітичне становище України не віщу­вало їй нічого доброго, бо вона знаходилась між гітле­рівсько-німецьким молотом і сталінсько-московською кувалдою. Це призвело до небачених жертв, руйнації 40°/о економіки.

2. Однак вперше за багато століть всі українські зем­лі (за невеликим винятком) були возз'єднані в межах УРСР.

3. Україна, як одна з переможниць у війні, отримала право бути членом міжнародного співтовариства — Ор­ганізації Об'єднаних Націй.