Адміністративно-територіальна реформа

В Україні робота над створенням нового адміністра­тивно-територіального поділу розпочалася 1922 р. Наприкінці жовтня цього року відповідно до постанови третьої сесії ВУЦВК Одеську і Миколаївську губернії було об'­єднано в одну — Одеську. Запорізьку губернію приєднано до Катеринославської, а Кременчуцьку розформовано з передачею повітів, що входили до неї, до складу Пол­тавської та Київської губерній.

Внаслідок цього кількість губерній в Україні зменши­лася з 12 до 9 (Волинська, Катеринославська, Київська, Подільська, Полтавська, Таврійська, Харківська, Херсон­ська, Чернігівська). До весни 1923 р. був підготовлений проект скасування у республіці волостей і повітів та ут­ворення замість них районів і округів. Друга сесія ВУЦВК сьомого скликання 12 квітня 1923 р. прийняла постанову «Про новий адміністративно-територіальний поділ Украї­ни», якою затвердила скасування 1980 волостей і 102 по­вітів та поділ республіки на 53 округи і 706 районів. Окрім того, 15696 сільрад шляхом укрупнення було зве­дено до 9307. Загалом у республіці кількість адміністра­тивно-територіальних одиниць зменшилася майже на 43% {відповідно на 46% скоротилася кількість працівників міс­цевих органів влади.

Водночас виникла необхідність у зміні компетенції окремих ланок системи місцевих органів влади. Райони та округи були наділені ширшою компетенцією, ніж во­лості та повіти. Сільські ради отримали майже всі права попередніх волосних виконкомів, хоч останні обслугову­вали у свій час більшу територію і більшу кількість на­селення, ніж сільради. Райони отримали права колишніх повітів, а округам були передані деякі функції губерній.

Від старого адміністративно-територіального поділу в Україні залишалися губернії, що все більше втрачали своє значення як керівні та організаторські центри і пе­ретворилися на передавальну інстанцію від центра до округу. Відповідно до постанови IX Всеукраїнського з'їзду Рад Президія ВУЦВК рішенням 3 червня 1925 р. скасу­вала з 1 серпня 1925 р. губернії як адміністративно-те­риторіальні одиниці. Замість дев'яти губерній, 102 повітів, 1989 волостей і 15696 сільрад, які існували до початку реформи, наприкінці 1925 р. в Україні створено 41 округ, 680 районів, 10314 сільрад, 70 міських і 155 селищних Рад, в тому числі 549 національних сільрад (162 росій­ські, 160 німецьких, 87 польських, 62 молдавські, 33 єв­рейські, 25 болгарських, вісім грецьких, сім чеських, три албанських, білоруська, шведська) і 37 національних се­лищних Рад. Перехід від чотириступеневої (губернія— повіт—волость—село) до триступеневої системи управління (округ—район—село) поряд з іншими заходами ви­конав важливу роль у деякому спрощенні, скороченні, пе­ребудові та вдосконаленні державного апарату. Згодом було ліквідовано округи (постанова ВУЦВК і РНК УРСР 2 вересня 1930 р.) і здійснено перехід до системи центр-область—район (постанова позачергової четвертої сесії ВУЦВК 9 лютого 1932 р.). До розпаду СРСР в Україні налічувалося 25 областей, 469 районів, 434 міста, у тому числі два міста республіканського підпорядкування (Київ, Севастополь), 820 селищ міського типу, 32043 сільські населені пункти.

Надзвичайний XIV з'їзд Рад УРСР ЗО січня 1937 р. прийняв постанову, якою затвердив третю радянську Кон­ституцію республіки. Нова Конституція законодавче офор­мила перетворення всіх органів державної влади й управ­ління (ліквідовано систему з'їздів Рад, проведено прин­ципи безпосереднього обрання населенням депутатів до всіх ланок системи органів влади — від сільської Ради до Верховної Ради — тощо). Були скасовані деякі обме­ження виборчого права, що існували раніше, відмінено позбавлення виборчих прав певних категорій громадян, скасовано деякі переваги при виборах до Рад, що мали робітники перед селянами (різні норми представництва від міського і сільського населення). Конституція 1937 р. ввела нову виборчу систему, засновану на загальному ви­борчому праві. Багатоступеневі вибори замінювалися пря­мими, відкрите голосування — таємним. Але в умовах тоталітарної держави вибори мали лише парадний ха­рактер і одноголосне обиралися депутати, наперед ви­значені партійними органами.

Найвищим органом державної влади стала Верховна Рада. Вона обиралася безпосередньо громадянами рес­публіки на чотири роки — депутат від 100 тис. населення. Замість чотирьох законодавчих органів за попередніми Конституціями (Всеукраїнський з'їзд Рад, ВУЦВК, Пре­зидія ЦВК, РНК) Верховна Рада становила єдиний зако­нодавчий орган. До її повноважень належали затверд­ження народногосподарського плану республіки і держав­ного бюджету, керівництво основними галузями господар­ського і соціально-культурного будівництва, встановлення відповідно до законодавства СРСР державних і місцевих податків, зборів і неподаткових доходів, законодавство про працю, організацію судових органів тощо.

Верховна Рада обирала Президію Верховної Ради, Верховний суд і утворювала уряд республіки — Раду На­родних Комісарів (з 1946 р. — Раду Міністрів). Президія Верховної Ради була колегіальним постійно діючим у пе­ріод між сесіями Верховної Ради органом державної вла­ди, видавала укази, тлумачила закони республіки, конт­ролювала роботу уряду, скасовувала акти обласних Рад у випадку їх невідповідності законам, скликала сесії Вер­ховної Ради, публікувала закони республіки, проводила референдум і відала організацією виборів до Верховної Ради, нагороджувала почесними званнями, здійснювала право помилування осіб, засуджених судовими органами республіки, надавала право громадянства особам, котрі проживали на території республіки.

Місцевими органами державної влади до прийняття Конституції 1937 р. були сільські та міські Ради робіт­ничих, селянських і червоноармійських депутатів, район­ні та окружні (а з 1932 р. — обласні) з'їзди Рад і ви­конавчі комітети, що ними обиралися. Конституція 1937 р. затвердила перейменування Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів на Ради депутатів трудящих, встановила новий порядок утворення місцевих Рад (за­гальне, рівне і пряме виборче право при таємному голо­суванні), а також новий порядок їх діяльності (сесійна система та постійні комісії).

Конституція 1978 р. змінила строк повноважень Верхов­ної Ради України з чотирьох до п'яти років, а місцевих Рад — з двох до двох з половиною років.

За Конституцією СРСР 1936 р. Україна формальна зберегла свою судову систему на чолі з Верховним судом. Однак ст. 14 віднесла законодавство про судоустрій і су­дочинство до відання Союзу, чим необґрунтоване звужу­валися права союзних республік. Основою судової систе­ми УРСР, як і раніше, залишався народний суд, до під­судності якого відносилась основна маса кримінальних і цивільних справ. Усі справи в народному суді розгля­далися колегіально-обраними населенням району народним суддею і двома народними засідателями. Обласний суд обирався обласною Радою і складався з двох судових колегій: у цивільних і кримінальних справах. Справи, що належали до першої інстанції, облсуди розглядали у скла­ді постійного судді (голови, його заступника або одного з членів) і двох народних засідателів. У касаційній колегії вони вирішувалися трьома постійними суддями. Верховний суд був вищим судовим органом республіки. Водночас з названими судами у республіці діяли ще спеціальні суди — військові трибунали, лінійні суди залізничного транс­порту і воднотранспортні, які належали до загально­союзних судових органів і підлягали Верховному суду СРСР.

Утворений за Конституцією 1937 р. державний апарат проіснував без істотних змін аж до розпаду СРСР.