Соціально-політичне становище закарпаття у складі чехословаччин. И

Наприкінці жовтня 1918 р., як уже зазначалося, багатонаціональна Австро-Угорщина розпалася. На її руїна;

виникли кілька нових держав, у тому числі Угорщина, д(складу якої насильно було включене й Закарпаття. Що(послабити дух закарпатців за возз'єднання з Україною угорський уряд М. Карольї створив у грудні 1918 р. таї званий Руський Край, що охоплював територію Закарпаття, і видав «Народний закон № 10 про автономію ру­синів, які проживають в Мадьярії. Проте цей закон був тільки тактичним маневром, бо прокламована так звана культурна автономія нічого не давала населенню Закар­паття. У законі не йшлося про політичні права, свободу слова, організацій тощо, тому не дивно, що населення не визнавало його. Тільки у возз'єднанні з Україною народ Закарпаття вбачав реальний і єдиний шлях визволення від іноземного гніту. Засвідчив це і з'їзд, що відбувся у січні 1919 р. у Хусті.

Але у березні 1919 р. в Угорщині, у тому числі майже на всій території Закарпаття, була встановлена радянська-влада. Закарпаття поділялося тоді на ЗО округів і чотири жупи: Березька з центром у Береговому, Марамороська з центром у Хусті, Угочанська з центром у Севлюші (тепер. Виноградів) і Ужанська з центром у Чопі (частину цієї жупи разом з Ужгородом ще в січні 1919 р. окупувало чехословацьке військо). Створювалися сільські, міські;, окружні, жупні ради та їх виконавчі органи — директоріуми. Щоправда, Закарпаттю в складі Угорщини була? надана певна автономія щодо господарського і культурного життя, але збережена стара назва «Руський край, заперечувала прагнення до національної єдності закар­патських українців з Україною. Окрім цього, радянська влада проіснувала в Угорщині 133 дні,, а на Закарпатті; що раніше зазнало інтервенції, лише 36 днів. В Угорщині встановилася диктатура М. Хорті, а Закарпаття за, Сен-Жерменським (1919 р.) і Тріанонським (1920 р.) дого­ворами ввели до складу Чехословаччини.

На відміну від насильницької анексії інших західно­українських земель, приєднання Закарпаття до Чехосло­ваччини вважалося добровільним. Внаслідок угоди між чеськими лідерами, підписаної у м. Скрентоні (штат Пен­сільванія, США) ще в листопаді 1918 р., емігрантиізЗакарпаття погодилися на включення своєї батьківщини до складу нової Чеської держави при умові надання їй автономії. І хоч Чехословаччина дійсно не проводила щодо 'національних меншостей відкритої політики дискримінації та асиміляції, як Польща та Румунія, це не означає, що відносини між центральним урядом і населенням Закар­паття були безконфліктними.

Чехословацька влада почала запроваджувати старі порядки. Насамперед, у серпні 1919 р. було створено Цивільне управління Підкарпатської Русі (офіційна назва Закарпатської України у складі Чехословаччини до 1928 р.) на чолі з адміністратором. Цивільному управ­лінню були підлеглі жупанські управління, що, в свою чергу, контролювали діяльність окружних управлінь, а останні — роботу нотарських, тобто сільських, управлінь. Проте наростання революційного руху змусило чехосло­вацький уряд видати в листопаді 1919 р. Генеральний статут про організацію та адміністрацію Підкарпатської Русі. За статутом уся влада передавалася адміністратору, який призначався чехословацьким урядом. До речі, Гене­ральний статут став першим нормативним актом Чехосло­ваччини, що регулював державно-правове становище За­карпаття.

На правах дорадчого органу створювалася Тимчасова автономна директорія з п'яти членів, призначених урядом. На випадок конфлікту між директорією й адміністратором арбітром мав бути президент республіки або призначена ним особа. У Генеральному статуті зазначалося, що не пізніше ніж через 90 днів після виборів до чехословаць­кого парламенту (Національних Зборів) повинен бути обраний автономний сейм Підкарпатської Русі.

Згідно з прийнятою 29 лютого 1920 р. Конституцією Чехословацької республіки, Закарпаття проголошувалось автономною територією з правом мати свій крайовий сейм. компетентний у справах мови, навчання, релігії, місцевої адміністрації та інших питань, віднесених до його відання законами Чехословаччини. Закони, ухвалені сеймом Підкарпатської Русі, набирали чинності тільки після їх затвердження президентом республіки. Але ви­бори до сейму не були проведені, а 26 квітня 1920 р. чеський уряд видав розпорядження «Про зміну Генераль­ного статуту Підкарпатської Русі», за яким управління зосереджував губернатор і віце-губернатор, яких призна­чав президент республіки. При губернаторові створюва­лася Губерніальна рада, куди входив губернатор як го­лова ради, віце-губернатор як заступник голови, десять обраних членів ради та чотири члени, призначені урядом Чехословаччини за поданням губернатора. У зв'язку зі схваленням змін у Генеральному статуті на Закарпатті припинила існування директорія, а також скасовувалася посада адміністратора краю.

Отже, щоб ліквідувати особливий статус Закарпаття, в липні 1927 р. під виглядом уніфікації законодавства всієї республіки був прийнятий закон «Про організацію політичного управління», відомий як закон про адміні­стративну реформу. За цим законом, що набрав чинності з 1 липня 1928 р., територія Чехословаччини поділялася на чотири адміністративні одиниці — краї (Чехія, Мора­вія і Сілезія. Словаччина, Підкарпатський край). Вся влада у краю належала крайовому президентові, якого призначав президент республіки. Дорадчим органом при крайовому президенті було крайове представництво. На Закарпатті воно складалося з 12 обраних і шести при­значених урядом членів. Територія Закарпаття поділялася на 12 округів з окружними представництвами, їх голови наділялися широкими повноваженнями і, фактично, були представниками уряду на місцях.

Уряд, бажаючи модернізувати усі регіони держави» намагався хоч якось підвищити рівень життя й у Закар­патті. У 20-х роках були поділені великі угорські маєтки і близько 35 тис. дрібних селянських господарств отри­мали додаткові ділянки. Разючим контрастом з Польщею га Румунією було те, що чеський уряд вкладав в еконо­міку Закарпаття більше коштів, ніж вилучав. Цих інве­стицій, звичайно, було надто мало, аби полегшити злидні. Основною галуззю промисловості вважалася деревооброб­на. Крім цього, існували карликові кустарні ремонтні майстерні. Набути спеціальність слюсаря, столяра, меха­ніка чи шофера могла тільки особа пануючої нації — німець, угорець, чех. На Закарпатті 1936 р. у лісовій промисловості були зайняті лише 7,83% робітників, на кустарних підприємствах і шахтах — 11,94%. Землеробством займалося 58,46% населення, а 21,77% становили наймити, люди, приречені на безробіття.

Щоправда, відчутніші зміни відбулися у галузі освіті-і культури. Різко зросла кількість освітніх закладів. 1914—1938 рр. початкових шкіл збільшилося з 525 де 851, а гімназій — з 3 до 11. Крім цього, чеський уряд дозволив користуватися у школах рідною мовою. Це спричинило швидке зростання культурних товариств ук­раїнофільського і русофільського напрямів. У Празі 1921 р. на кошти чехословацького уряду відкрився Укра­їнський вільний університет з двома факультетами —фі­лософським та юридичним. У Подєбрадах 1922—1935 рр. працювала Українська господарська академія, що мала три факультети (агрономічно-лісовий, інженерний, еконо­мічно-кооперативний), перетворена, відтак, в Український технічно-господарський інститут. Упродовж десятиріччя (1923—1933 рр.) учителів початкових і середніх шкіл ви­пускав у Празі Український педагогічний інститут ім. М. Драгоманова.

З середини 30-х років під впливом національного руху закарпатці почали вимагати автономії. Але пропозиції прогресивних діячів Закарпаття врегулювати соціально-економічне та адміністративне становище краю керівні кола Чехословаччини ігнорували. Тільки після Мюнхен­ської умови, підписаної 29 вересня 1938 р. главами урядів Англії, Франції, Німеччини та Італії, Прага дозволила 11 жовтня створити автономний уряд, до якого увійшли: А. Бродій — прем'єр-міністр, Е. Бачинський — міністр внутрішніх справ, Ю. Ревай — міністр комунікації, С. Фенцик — міністр «без портфеля», А. Волошин та І. П'єщак були призначені державними секретарями. Ос­кільки русофіли А. Бродій і С. Фенцик швидко дискреди­тували себе як агенти Угорщини й Польщі, 26 жовтня 1938 р. уряд Карпатської України очолив священик А..Во­лошин (пізніше — останній ректор Українського вільного університету в Празі).

Тим часом уряд Чехословаччини змушений був пого­дитися на розв'язання суперечливих питань про угорську національну меншість арбітражною комісією у складі міністрів закордонних справ Німеччини та Італії (Й. Ріббентроп і Г. Чіано), що 2 листопада 1938 р. у Відні ухвалила найбагатшу частину Закарпаття з містами Ужгород, Мукачеве і Берегове приєднати до Угорщини. Столицю Карпатської України було перенесено з Ужгорода до Хуста.

Існування Карпатської України, незважаючи на короткотривалість, вважалося важливим кроком на шляху створення самостійної соборної України. В організації політичного і культурного життя закарпатцям допомагали втікачі з Галичини і Буковини. Багато з них вступали до сформованої тоді Карпатської Січі, що налічувала близь­ко 6 тис. вояків. Вибори до сейму Карпатської України відбулися 12 лютого 1939 р. Він проголосив 15 березня [939 р. її самостійність, прийняв Конституцію і обрав А. Волошина президентом. Але за день до цієї історич­ної події регент М. Хорті з санкції А. Гітлера видав на­каз угорській армії окупувати всю територію Закарпаття. Впродовж декількох днів, незважаючи на запеклий опір Карпатської Січі, регулярна угорська армія захопила весь край. Водночас вранці 15 березня 1939 р. німецькі вій­ська вступили у Прагу, а 16 березня Гітлер видав роз­порядження про створення Протекторату Чехії та Моравії (Словаччина стала окремою державою-маріонеткою). Та­ким чином, розчленування Чехословаччини, розпочате Мюнхенською угодою, закінчилося. Чехословаччина,як самостійна, суверенна держава перестала існувати. Для її народів, у тому.числі і для закарпатців, настали тяжкі роки фашистської, окупації.

До червня 1939 р. Закарпаттям управляв військовий диктатор генерал Новакович. Після цього уряд Хорті пе­рейшов до цивільної системи регентських комісарів, які утримували всю владу. Територія Закарпаття була поді­лена на три адміністративні експозитури (Ужанську, Березьку, Марамороську з центрами в Ужгороді, Кошице і Хусті) та 12 жуп, очолюваних відповідними комісарами. Прагнучи завоювати популярність серед українського на­селення Закарпаття, значна частина якого перейшла на прорадянські позиції, угорські окупанти неодноразово під час другої світової війни порушували питання про авто­номію краю, врегулювання його державно-правового статусу. Проте це обговорення на різних рівнях стало тільки засобом для відволікання уваги закарпатців від боротьби за свої права. Насправді ж замість поліпшення соціально-політичного становища краю, надання йому ав­тономії панівні кола Угорщини придушували рух за де­мократизацію життя, справедливе розв’язання національ­ного питання. Згідно з актом Надзвичайної комісії по розслідуванню злочинів німецько-угорських загарбників у період окупації на Закарпатті розстріляно і закатовано 10805 українців. У робітничих таборах перебувало 70895 закарпатських українців. Тільки на одному процесі, що відбувався у Мараморош-Сигеті в квітні—червні 1944 р., до смертної кари було засуджено 34 особи, а понад 600— до каторги й тюремного ув'язнення.