Четвертий універсал і проголошення України незалежною демократичною дер

У ці тривожні дні Центральна Рада 9 (22) січня 1918 р приймає Четвертий універсал, на якому зупинимося докладніше. «Народе України, — пишеться в універсалі, — твоєю силою, волею, словом стала на землі Українській Вільна Українська Народна Республіка. Справдилася ко­лишня мрія батьків твоїх, борців за вольності і права трудящих. А тим часом Петроградське Правительство Народних Комісарів, щоб повернути під свою вдасть вільну Українську Республіку, оповістило війну Україні і насилає на наші землі свої війська..., які грабують хліб наших селян і без всякої платні вивозять його в Росію, не жа­ліючи навіть зерна, наготовленого на засів, вбивають неповинних людей, сіють скрізь безладдя, злодійство, без­чинство». Центральна Рада, зазначалося далі, не хоче війни, не претендує на ніякі чужі території, а «бажає вести свій край до миру, до творчої роботи, до скріплен­ня. волі нашої». Оскільки у складі Росії Україна не мог­ла мати справжньої волі, то «однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою».

Чи було щось протиприродне, незаконне у цьому? Ні. Прагнення до свободи, незалежності, бажання бути гос­подарем на своїй землі, а не жити під владою чужинців — це природне, невід'ємне право кожного народу, кожної нації. Зрештою, Акт проголошення незалежності України відбувся у повній відповідності до Декларації прав на­родів Росії, прийнятої Раднаркомом Росії 2 (15) листо­пада 1917 р.

Україна, зазначалося в Четвертому універсалі, хоче жити у мирі та злагоді з усіма сусідніми державами, але жодна з них не повинна втручатись у внутрішнє життя України. До скликання парламенту — Установчих збо­рів — влада тимчасово буде здійснюватися Центральною Радою та її виконавчим органом — Радою Народних Міністрів. Раді Народних Міністрів тут же було дору­чено самостійно проводити переговори про мир з держа­вами Центрального блоку і домагатися укладення спра­ведливого миру. Щодо нашестя «петроградських більшо­виків, що нищать та руйнують наш край, приписується Правительству твердо і рішуче взятись до боротьби з ними». Після підписання миру планувалося розпустити армію, а замість неї створити народну міліцію.

Зруйновані війною міста і села мали бути відбудовані за кошти держави. З поверненням додому демобілізованих солдатів у всій Україні планувалися перевибори місцевих органів влади — міських, сільських, волосних і повітових народних рад, міських дум. До перевиборів «слід вста­новити на місцях таку вдасть, до якої б люди мали до­вір'я і яка б опиралася на всі революційно-демократичні верстви народу». Пропонувалося всім радам селянських, робітничих і солдатських депутатів співпрацювати на бла­го українського народу.

Щодо аграрного питання, в Універсалі повідомлялося:

«Земельна комісія... вже виробила закон про передачу землі трудовому народові і без викупу, прийнявши за ос­нову скасування власності (очевидно, поміщицької — Т. Б.) і соціалізацію землі». Проект закону планувалося розгля­нути і прийняти на найближчому засіданні Центральної Ради, «щоб передача землі в руки трудящих неодмінно відбулась ще до початку весняних робіт». Усі ліси, води і надра конфісковувались у попередніх власників і пере­ходили у власність держави. Оскільки «війні наступає кі­нець, приписуємо Раді Народних Міністрів приступити до переведення всіх заводів і фабрик на мирний стан, на вироб­лення продуктів, потрібних¹ насамперед трудящим масам».

В Універсалі йшлося також про необхідність вжити термінових заходів щодо ліквідації безробіття, матері­ального забезпечення інвалідів, сиріт, людей похилого віку і всіх тих, хто потерпів від війни.

Проголошувалася націоналізація «найважливіших га­лузей торгівлі», весь дохід від якої «піде на користь наро­дові». Встановлювалася монополія держави на зовнішню торгівлю. Для конкретної реалізації цих положень уряд повинен був подати проекти відповідних законів, а також видати розпорядження про «монополію держави на ви­робництво заліза, шкур, тютюну та інших товарів і про­дуктів, з яких найбільше бралося прибутків з робочих класів на користь нетрудящих класів».

Встановлювався контроль держави над усіма банками, «які допомагали визискувати трудові класи». З цього часу кредити банків повинні були надаватися «головним чином на підтримку трудового населення та розвиток на­родного господарства в Україні».

Раді Міністрів приписувалося «рішуче боротися з усіма контрреволюційними силами, а всякого, хто кликатиме до повстання проти самостійної Української Народної Респуб­ліки, до повороту старого ладу, — карати, як за державну зраду!».

Назвемо ще такі дуже важливі пункти універсалу;

«Всі демократичні права і свободи громадян потверджу­ються. Всі нації в Українській Народній Республіці кори­стуються рівними правами і національно-персональною автономією». Розуміючи нестійкість і непевність свого ста­новища, будучи звідусіль оточеною ворогами та недобро­зичливими сусідами, Центральна Рада проголошувала;

«Все, чого не встигнемо зробити ми,.. те довершать, справлять і до останнього порядку приведуть Українські Установчі Збори».

Цікаво, що Центральна Рада, проголосивши незалеж­ність України, і надалі не відкидала можливості укласти федеративний союз «з народними республіками колишньої Російської держави».

Ось таким був цей відомий документ — Четвертий уні­версал Центральної Ради. Без сумніву — прогресивний, без сумніву, незважаючи на певні недоробки і неясності, — історично значущий. Він завершив складний і нелегкий процес становлення у ті роки Української державності.

Проголошення суверенної Української Народної Рес­публіки викликало значний міжнародний резонанс, її ви­знали у 1918 р.: Румунія, Франція, Великобританія, Спо­лучені Штати Америки, Німеччина, Австро-Угорщина, Бол­гарія, Туреччина, Японія, Китай, Португалія, Данія, Греція, Норвегія, Ірак, Іспанія, Фінляндія, Польща, Швеція, Швейцарія та ін.; у 1919 р. — Угорщина, Чехословаччина, Ватикан, Голландія, Італія тощо.

Проте у січні російські війська під командуванням ко­лишнього полковника царської армії М. Муравйова роз­почали наступ на Центральну Раду. До них приєдналися донецькі робітничі загони, частини Червоного козацтва, харківська червона гвардія. Одночасно 16 (29) січня у Києві вибухнуло збройне повстання робітників заводу «Арсенал». Воно тривало шість днів. Чимало арсенальців було вбито, 300 — розстріляно. Цей факт подавався як найхарактерніший приклад контрреволюційності Цент­ральної Ради. Але чи могла вона вчинити інакше? Як аналогія напрошується інший характерний приклад — пов­стання кронштадських матросів 1921 р. проти радянської влади. Воно було нещадно придушено, а тисячі матросів, які здалися владі, без усякого суду і слідства розстріляні.

Об'єднані російсько-українські радянські війська 26 січ­ня (8 лютого) 1918 р. після завзятих боїв і багатогодинного артилерійського обстрілу міста зайняли Київ. У його обо­роні загинуло під Кругами 300 українських юнаків-сту­дентів та учнів старших класів гімназій, які намагалися зупинити частини більшовицьких матросів. На вулицях міста більшовицькі війська вчинили жорстокий погром, розстрілюючи багатьох людей часто тільки за те, Що розмовляли українською мовою чи були у вишиванках. Центральна Рада евакуювалась до Житомира.

У Брест-Литовську, де проходили мирні переговори між державами Центрального блоку та Росією, 27 січ­ня 1918 р. делегація Центральної Ради від імені Укра­їнської Народної Республіки, яку визнали країни Цент­рального блоку, підписала з Німеччиною та її союзни­ками (Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною) мирну угоду. Взамін на визнання своєї влади в Україні Центральна Рада зобов'язалась поставити,'Німеччині близько 1 млн. т хліба, величезну кількість іншого про­довольства та сировини. Щоб утримати владу. Цент­ральна Рада звернулась до німецького уряду з проханням про військову допомогу, оскільки достатніх власних зброй­них сил не було. Німецькі та австро-угорські війська 18 лю­того почали окупацію України. Однак цей відчайдушний захід не врятував Центральної Ради. У країні поширю­валося невдоволення, розгорнулася боротьба проти оку­пантів. Центральна Рада втрачала соціальну опору, ав­торитет, а 29 квітня 1918 р. вона зібралася на чергове засідання. Тут, окрім інших законів, обговорювалася і була прийнята Конституція Української Народної Республіки — Основний закон держави, її опрацювала спеціальна кон­ституційна комісія на чолі з професором М. Грушевським, що вивчила досвід конституційного законодавства різних країн світу, передусім найближчих сусідів України, яких об'єднували спільні або подібні з нею історичні, еконо­мічні, політичні умови розвитку.

Конституція мала підназву: «Статут про державний устрій, права і вольності УНР». Вона складалася з восьми розділів і 85 статей: І розділ — Загальні постанови;

II розділ — Права громадян України; III розділ — Ор­гани влади Української Народної Республіки; IV роз­діл — Всенародні збори Української Народної Республі­ки; V розділ — Про Раду Народних Міністрів Української Народної Республіки; VI розділ — Суд Української На­родної Республіки; VII розділ — Національні союзи;

VIII розділ — Про тимчасове припинення громадянських свобод.

У розділі «Загальні постанови» підкреслювалося, що Українська Народна Республіка — держава «суверенна, самостійна і ні від кого не залежна», а носієм державного суверенітету є увесь народ України, всі громадяни Украї­ни, які проживають на її території. Реально свій суве­ренітет народ здійснюватиме через Всенародні збори Ук­раїни (ст. 3).

Звертає на себе увагу ст. 4, де зазначалося, що тери­торія України — єдина, неподільна і без згоди 2/3 депу­татів Всенародних зборів ніяка зміна кордонів України, а також ніяка зміна у державно-правових відносинах якоїсь частини території держави до всієї цілісності неможлива. «Не порушуючи єдиної своєї власти, — під­креслюється у ст. 5, — УНР надає своїм землям, воло­стям і громадам права широкого самоврядування». Усім націям і національностям, які населяють Україну, нада­валося право «на впорядкування своїх культурних прав у національних союзах».

Відразу за першим загальним розділом йшов розділ про громадянські права й свободи. Отже, у тогочасній Українській державі велике значення надавалося пробле­мі проголошення і гарантування прав та свобод грома­дянам.

Громадянином УНР вважалася кожна особа, яка набула це право у передбаченому законодавством порядку. Інститут подвійного громадянства не допус­кався. Позбавити людину громадянства міг тільки суд республіки.

Цивільно-правова, громадянська і політична дієздат­ність наступала з 20-річного віку. «Ніякої різниці у правах і обов'язках між чоловіком і жінкою, — писалося у ст. 11 Конституції, — право УНР не знає».

У Конституції підкреслювалося (ст. 12), що всі гро­мадяни рівні у громадянських і політичних правах — не­залежно від статі, національності, раси, віросповідання, ос­віти, майнового стану. Використання старих титулів і звань заборонялося. Оберігалася недоторканість особи, житла, таємниця листування. Порушення цих останніх прав допускалося тільки правомочними органами у ви­падках, передбачених законом.

Ніхто не обмежувався на території України у свободі слова, друку, віросповідання, створення організацій і сою­зів, праві на страйк, якщо тільки вказані дії не мали характеру кримінального злочину. Проголошувалася пов­на свобода вибору місця проживання І пересування.

На території УНР скасовувались як вид покарання смертна кара, тілесні покарання та ті, що ображали люд­ську гідність і честь. Скасовувалась (як покарання) кон­фіскація майна.

Виборче (активне і пасивне) право надавалося тільки громадянам УНР, яким на день виборів виповнилося 20 років. Виборче право було загальним, рівним, таємним. Не могли голосувати і бути обраними тільки особи, виз­нані у законному порядку душевнохворими.

У наступних чотирьох розділах Конституції йшлося про вищі органи державної влади, управління й судові органи.

Основу побудови структури вищих органів держави становила відома теорія розподілу влади — на законодав­чу, виконавчу і судову. Отже, найвища законодавча вла­да вручена, згідно з Конституцією, Всенародним Зборам, виконавча — Раді Народних Міністрів, судова — Гене­ральному Суду.

Місцевими органами влади й управління стали вибор­ні Ради та управи—у громадах (сільських і міських), во­лостях, землях.

Парламент країни — Всенародні Збори — мав оби­ратися населенням на основі рівного, прямого, загального, таємного голосування за пропорційною системою виборів: депутат від 100 тис. жителів строком на три роки. Про­голошувався принцип депутатської недоторканості, вво­дилася оплата праці депутатів. Сесії парламенту повинні були скликатися двічі на рік. На першій сесії вибирався Голова, його заступник і так звані товариші. Всі вони становили Президію Всенародних Зборів. Голова органі­зовував і очолював роботу парламенту, виконував «усі чин­ності, зв'язані з представництвом Республіки» (ст. 35).

Закони приймалися тільки парламентом. Він встанов­лював бюджет країни, оголошував війну, укладав мир тощо. Право законодавчої ініціативи належало: Президії Всенародних Зборів, партійним фракціям, зареєстрованим Всенародними Зборами, групам депутатів (не менше ЗО осіб), Раді Народних Міністрів, органам самоврядування, які об'єднували не менше 100 тис. виборців, виборцям у кількості не менше 100 тис. осіб.

Рада Народних Міністрів формувалася, згідно з Кон­ституцією, Головою парламенту, її склад і програма за­тверджувалися парламентом. Перед ним уряд відповідав за свою діяльність — як кожен міністр зокрема, так і уряд загалом. У випадку вотуму недовір'я вони були зобов'язані (як міністри, так і уряд) піти у відставку. Пар ламент більшістю у 2/3 голосів міг віддати їх під слідство і суд (ст. 58).

Депутати парламенту мали право депутатського запиту до уряду. Впродовж семи днів окремі міністри чі уряд повинні були дати відповідь.

Найвищим судом республіки оголошувався Генерали ний суд, який обирався Всенародними Зборами. Він ви ступав як касаційна інстанція для інших судів, не міг бути судом першої та другої інстанцій і мати функції ад­міністративної влади. На який строк обирався Генеральний суд та інші суди країни, як вони обиралися — у Конституції не сказано. Це мало бути вирішено окремим законом про судоустрій. Зате у Конституції є інше важ­ливе положення: «Судових вирішень не можуть змінити ні законодавчі, ні адміністраційні органи влади (ст. 63).

Судочинство оголошувалось усним і гласним, усі гро­мадяни, незалежно від посад, — рівними перед судом і перед законом.

Окремий розділ Конституції розглядав національні проблеми. «Кожна з населяючих Україну націй, — зазна­чалося у ст. 69, — має право в межах УНР на само­стійне устроєння свого національного життя, що здійсню­ється через органи Національного Союзу». Кожна націо­нальна меншина входить у свій Національний Союз, обирає свої органи самоуправління. Кожен Національний Союз видає законодавство, що не повинне протирічити Конституції та законодавству України (в іншому випадку створюються спільні «погоджувальні комісії»), встановлює свій бюджет тощо. Органи кожного Національного Союзу були органами не громадськими, а державними, що на­давало їм відповідний правовий статус і авторитет.

Цікавим був останній розділ Конституції, де йшлося про можливість тимчасового (не більше ніж на три місяці) призупинення дії громадянських прав і свобод — у випадку війни чи внутрішніх заворушень. Таке рішення приймали Всенародні Збори, а у виняткових, термінових випадках — Рада Народних Міністрів.

Нічого у Конституції не було записано про герб, пра­пор, гімн держави, про основні принципи внутрішньої та зовнішньої політики, порядок обрання місцевих органів влади й управління, органи прокуратури, судову систему тощо. Конституція, очевидно, повинна була мати тимча­совий характер, адже вона створювалася на перехідний період — період становлення української державності. Незважаючи на це, вона мала демократичний характер, була доброю правовою основою держави, основою для всього іншого законодавства України, створення демократичної державності, законності, правопорядку.