Соціокулътурна теорія особистості К.Хорні

Карен Хорні (1885-1952), як і інші неофрейдисти, дотримувалась основних принципів психоаналітичного напрямку, але вважа­ла, що психоаналіз повинен спиратись на більш широку соціокультурну орієнтацію. У створеній нею соціокультурній теорії особис­тості вирішальними стали такі моменти: 1) Хорні відкинула погля­ди Фрейда на головну визначальну роль фізичної анатомії в обумовленні психофізичних відмінностей між чоловіками і жінками; 2) завдяки обміну думками з такими провідними спеціалістамикультурологами як Маргарет Мід, Єріх Фромм і Гаррі Стек Саллівен, у Хорні зміцнилась впевненість в тім, що соціокультурні умови здійснюють глибокий вплив на розвиток і функціонування індиві­дуума; 3) клінічні спостереження, які Хорні проводила в США і Європі, засвідчили у пацієнтів відмінності особистісної динаміки, що були обумовлені культурними факторами.

Хорні погоджувалась з Фрейдом в питанні про значення дитя­чих переживань для формування особистості. Однак Хорні відки­дала твердження Фрейда про вирішальну роль інстинктів. Вона не погоджувалась з тим, що сексуальна анатомія дитини диктує певну спрямованість подальшого розвитку особистості. Згідно з її переко­наннями, вирішальним фактором в розвитку особистості є со­ціальні відносини між дитиною і батьками.

Згідно з Хорні, для дитинства характерними є дві потреби: потреба в задоволенні і потреба в безпеці. Задоволення охоплює всі основні біологічні нужди: в харчах, сні і т.ін. Головною потре­бою в розвитку дитини є потреба в безпеці - бути бажаним, лю­бим, захищеним від ворожого світу. У задоволенні цієї потреби дитина повністю залежить від своїх батьків. Якщо батьки не задовольняють потреби в безпеці, дуже імовірний патологічний роз­виток особистості. Багато моментів можуть фруструвати потре­би дитини в безпеці: нестійка, навіжена поведінка, насмішки, не­виконання обіцянок, занадто часте опікування, а також надання явної переваги її братам і сестрам. Однак основним результатом такого дурного поводження з боку батьків є розвиток у дитини установки базальної ворожості.

В цьому випадку дитина опиняється між двох вогнів: вона залежить від батьків і в той же час відчуває по відношенню до них почуття образи. Цей конфлікт приводить в дію такий захисний механізм, як витіснення. Витіснені почуття ворожості і образи виявляються у всіх взаємовідносинах дитини з іншими людьми як тепер, так і в майбутньому. В цьому випадку говорять, що у дитини виявляється базальна тривога.

Базальна тривога - інтенсивне і універсальне відчуття відсутності безпеки - одна з основних концепцій К.Хорні. З точки зору Хорні, базальна тривога у дитини веде до формування неврозу у дорослого. Щоб справитись з базальною тривогою, дитина змуше­на вдаватись до різних захисних стратегій. Хорні описала 10 таких стратегій, які отримали назву невротичних потреб. В своїй книзі "Наші внутрішні конфлікти" (1945) Хорні розділила список з деся­ти потреб на три основні категорії, кожна з яких являє собою стра­тегію оптимізації міжособистісних відносин з метою досягнення почуття безпеки в оточуючому світі.

К. Хорні створила свою теорію психології жінки як новий погляд на відмінності між чоловіками і жінками в контексті соціокультурних впливів. Хорні доводить, що соціальні системи з їх чолові­чим домінуванням постійно змушують жінок відчувати себе залеж­ними і неспроможними. Ідеї Хорні, в яких підкреслюється значен­ня культури і статевих ролей, добре узгоджуються з сучасним фе­міністським світоглядом.

Спілкування: 1) це складний, багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів та зв'язків між людьми, що породжується потребами спільної діяльності і включає в себе обмін інформацією і вироблення єдиної стратегії взаємодії; 2) це процес взаємодії людини з людиною, що здійснюється за допомогою засобів вербального і невербального впливу і має на меті досягнення змін у пізнавальній, мотиваційній, емоційній і поведінковій сферах осіб, що беруть участь у спілкуванні; 3) це універсальна реальність людського бут­тя, яка породжується і підтримується різноманітними фор­мами людських стосунків. В цій реальності формуються і роз­виваються як різні види соціальних відносин, так і психологічні особливості окремої людини.

Спілкування являє собою найважливішу потребу людини, умо­ву її нормального індивідуального існування. Особистість як діяльний суб'єкт завжди відчуває потребу в оцінці її діяльності з боку іншої людини, щоб співвіднести цю оцінку з само­оцінкою.

Б.Г.Ананьєв цю потребу характеризує як вияв особистістю потреби у спілкуванні й соціальній стимуляції свого розвитку. Ця постійна потреба в іншій людині, значення "іншого" є найважливі­шим в житті людини будь-якого віку. Ще на початку XX ст. англійсь­кий філософ, психолог і педагог У.Джеймс казав, що для людини немає більш жорсткішого покарання, ніж бути в суспільстві і бути непомітним для інших людей. Людині важливо, щоб її помічали. В спілкуванні людина підтверджує значення свого "Я".

Психологічне непідтвердження- це покарання, яке дуже важ­ко перенести людині. Воно виявляється в насмішці, осудженні, неприйнятті і руйнує особистість, бо інша людина в нашому житті грає першу скрипку. Інша людина через підтвердження або непідтверд­ження нашого психологічного існування управляє нашою самооці­нкою, емоційним самопочуттям і навіть психічним здоров'ям.

Одним з найбільш явних і очевидних ознак нестачі спілкування і незадовільних соціальних зв'язків є самотність. Самотність - це сукупність емоцій, які виникли у відповідь на відчутий дефіцит у кількості і якості соціальних зв'язків. Са­мотність визначається як сукупність чотирьох комплексів почуттів і переживань: 1) відчай (почуття відчаю, панічного жаху, не­мічності, покинутості); 2) депресія (почуття горя, пригніченості, спустошеності, жалості до себе і відчуженості); 3) нестерпна нудь­га (почуття невдалості, нетерпіння, нудьги, неможливість зосере­дитись); 4) нелюбов до себе (відчуття власної непривабливості, нерозумності і постійне відчуття небезпеки).

Існує дві основні форми самотності: емоційна ізоляція, яка виникає в результаті відчуженості близької людини, і соціальна ізоляція- наслідок відсутності друзів і соціальних зв'язків. Встановлено, що соціальна самотність частіше супроводжується депресією і особливо пов'язана з кількістю і якістю дружніх зв'язків, нестачею випадкових контактів з людьми, нестачею впевненості у власній значущості, яка вселяється іншими, і відсутністю товаришів. Емо­ційна самотність, навпаки, скоріше супроводжується почуттям три­воги і неспокою і пов'язана з відсутністю інтимних контактів і романтичних стосунків, а також з відсутністю прихильності.

Отже, у життєдіяльності людини важ­ливу роль відіграють не будь-які, а дружні стосунки з іншими людь­ми. Всім відомо, що людина може відчувати самотність і серед інших людей, спілкуючись з ними. Афіліація - це потреба саме в дружніх стосунках, в любові. Тому важливим питанням у дослідженні спілку­вання є аналіз умов, які сприяють виникненню дружби, аттракції.

Поняття атракція (від лат. attrahere - приваблювати) оз­начає позитивні почуття по відношенню до іншого індивіда, прагнення перебувати в його товаристві (привабливість іншої люди­ни, потяг до неї).

В багатьох випадках люди не вибирають свідо­мо своє оточення. Але, опинившись в одному про­сторі, індивіди дуже часто налагоджують стосунки, які можуть перерости в дружбу. В соціальній психології існують досліджен­ня (Фестінгер), які показують, що просторова близькість (проста фізична при­сутність іншого індивіда) і потяг до спілку­вання сприяють виникненню аттракції.

Може існувати декілька причин, які пояснюють, чому просторова близькість приводить до взаємного тяжіння. По-перше, якщо людина поряд, то для розвитку дружби з нею менше пере­шкод. По-друге, регулярно перебуваючи у товаристві якої-небудь людини, ми, отримуючи більше інформації про неї, можемо знайти загальні з нею інтереси. По-третє, просторова близькість може привести до взаємного тяжіння завдяки так званому ефек­ту простої експозиції, тобто ступеня можливості для взаємодії. Чим вищим виявляється рівень можливості для взаємодії, тим імовірніше переростання стосунків у дружбу.

Дія просторової близькості на розвиток атракції може зале­жати і від багатьох інших факторів. По-перше, дія просторової близькості особливо виявляється, коли суб'єкти однорідні. По-друге, просторова близькість може також знизити атракцію, бо більш помітними стають не­приємні риси людей. По-третє, зумовлений зовнішніми умовами настрій може визначати, чи буде просторова близькість підсилю­вати атракцію, чи навпаки.

Сильним фактором появи атракції є також схожість установок. Дослідження показали, що на залежність атракції від схожості установок впливають два фактори. По-перше, неспівпадіння тієї ролі, яку відіграє одна й та сама установка для двох різних людей: чим більше розходження, тим менше атракція. По-друге, чим важливішою є та чи інша установка для індивіда, тим більшу атракцію викликає її співпадіння з уста­новкою іншого. Це стосується також і міри важливості для лю­дини тих або інших об'єктів. Атракцію викликає тільки схожість установок у відношенні до важливих об'єктів.

Отже, коли людина чує, як інші люди виражають погляди, що співпа­дають з її власними поглядами, це впливає на неї позитивно, а коли ж такі, що не співпадають, це діє на неї негативно.

Різноманітність проявів спілкування з точки зору його видів, форм, стратегій, тактик, стилів, засобів, чисельність його функціо­нальних характеристик зумовило існування в психологічній літе­ратурі багатьох різних його класифікацій. Ці класифікації побудо­вані на основі певного рівня або аспекту, в якому розглядається спілкування. Існують класифікації, в яких, наприклад, виділяються компоненти спілкування, коли воно розглядається, так би мовити, зсередини (структура спілкування). Інші класифікації ґрунтуються на основі його зумовленості зовнішніми факторами (види спілкування).

Я.Л.Коломінський і М.М.Обозов вид­іляють три складові спілкування:

· когнітивну (пізнавальну),

· афективну (емоційну),

· конативну (поведінкову).

О.О.Бодальов виділяє такі компоненти спілкування:

· гностичний,

· афективний,

· практичний.

А.О.Реан використовує чотирьохелементну модель, виділяючи такі компоненти:

· когнітивно-інформаційний,

· регулятивно-поведінковий,

· афективно-емпатійний,

· соціально-перцептивний компоненти.

Г.М.Андрєєва про­понує характеризувати структуру спілкування через виділення в ньому трьох взаємопов'язаних сторін:

· комунікативна,

· перцептивна,

· інтерактивна.

Комунікативна сторона характеризується тим, що між партне­рами спілкування відбувається обмін інформацією. Інтерактивна сторона полягає в організації взаємодії між індивідами, що спілку­ються, тобто, що вони обмінюються не тільки знаннями, ідеями, але й діями. Перцептивна сторона спілкування означає процес сприй­няття і пізнання один одного партнерами зі спілкування і встанов­лення на цій основі взаєморозуміння.

Функції спілкування:

§ функціяміжособистісної взаємодії,

§ когнітивна,

§ комунікативно-інформаційна,

§ емотивна,

§ конативна.

Функція міжособистісної взаємодії відображає взаємодію людини з безпосереднім оточенням: з іншими людьми і тими спільнотами, з якими вона пов'язана своїм життям.

Когнітивна функція спілкування дозволяє відповісти на питання про те, хто співрозмовник, що він за людина, чого від нього можна чекати, і багато інших питань, що пов'язані з особистістю партнера.

Комунікативно-інформаційна функція являє собою обмін між людьми різними уявленнями, ідеями, інтересами, настроями, почуттями, установками і т.п.

Емотивна функція спілкування пов'язана з функціонуванням емоцій, почуттів, настроїв в особистих контактах партнерів.

Конативна (поведінкова) функція спілкування служить цілям узгодження внутрішніх і зовнішніх протиріч у позиціях і поведінці (взаємодії) партнерів.

Б.Ф. Ломов пропонує іншу класифікацію, виділяючи такі функції як:

· інформаційно-комунікативну;

· регулятивно-ко­мунікативну;

· афективно-комунікативну

або:

· організація сумісної діяльності,

· пізнан­ня людьми одне одного,

· формування і розвиток міжособистісних відносин.

А.А.Брудний виділяє такі функції спілкування:

1) інструментальна функція, яка по­лягає в тому, щоб організувати діяльність шляхом передачі інфор­мації, суттєвої для виконання дії;

2) синдикативна - функція об'єднання. Завдяки цій функції спілкування має на меті укріп­лення спільності між людьми в рамках певних груп. Об'єднання людей в цьому випадку виступає як передумова для вирішення різних задач;

3) функція самовираження, котра зорієнтована на контакт індивідів, на їх взаєморозуміння;

4) трансляційна функ­ція - функція передачі конкретних способів діяльності, оціноч­них критеріїв і програм. Ця функція лежить в основі як направ­леної соціалізації (через спілкування відбувається інституціональне навчання, організоване державою), так і стихійної (через спілкування відбувається включення індивідів в різні форми діяльності, в процесі контактів з людьми відбувається передача даному індивідові вмінь, способів діяльності).

СПІЛКУВАННЯ: ЗАСОБИ

Спілкування можливе лише за допомогою знакових систем. Розрізняють вербальні засоби спілкування (коли використовується мова) і невербальні засоби спілкування, коли застосовуються немовні засоби спілкування.

Мовні (вербальні):

— усна мова

— письмова мова

§ значення мови,

§ властивості мови,

§ функції мови,

§ види мови.

Немовні (невербальні):

§ візуальні,

§ акустичні,

§ тактильно-кінестезичні,

§ ольфакторні.

Невербальні засоби спілкування потрібні для того, щоб: регулювати процес спілкування, створювати психологічний контакт між партнерами; збагачувати значення, передані словами, направляти тлумачення словесного тексту; виражати емоції і відбивати тлумачення ситуації. Вони поділяються на:

1. Візуальні засоби спілкування — це:

§ рухи рук, ніг, голови, торса;

§ напрямок погляду і візуальний контакт;

§ вираз очей;

§ вираз обличчя;

§ поза (зокрема, локалізація у просторі, зміни поз щодо словесного контексту);

§ шкірні реакції (почервоніння, поява поту, збліднення);

§ дистанція (відстань до співрозмовника, кут повороту до нього, персональний простір);

§ допоміжні засоби спілкування, у тому числі особливості статури (полові, вікові та ін.) і засоби їх перетворення (одяг, косметика, окуляри, прикраси, татуювання, вуси, борода, сигарета і т.п.).

2. Акустичні (звукові) засоби спілкування — це:

§ паралінгвістичні (тобто пов'язані з мовою): інтонація, гучність, тембр, тон, ритм, висота звуку, мовні паузи та їх локалізація в тексті;

§ екстралінгвістичні (тобто не пов'язані з мовою): сміх, плач, кашель, зітхання, скрекіт зубів, шмигання носом і т.п..

3. Тактильно-кінестезичні (пов'язані з дотиком) засоби спілкування — це:

§ фізичний вплив (ведення сліпого за руку, контактний танець та ін.);

§ дотик (потиск руки, поплескування по плечу, потирання долонь).

4. Ольфакторні засоби спілкування — це:

§ приємні та неприємні запахи навколишнього середовища;

§ природні і штучні запахи людини та ін.

 

Невербальні засоби спілкування вивчають наступні науки:

1. Кінесика вивчає зовнішні прояви людських почуттів і емоцій:

■ міміка вивчає рух м'язів обличчя,

■ жестика досліджує жестові рухи окремих частин тіла,

■ пантоміміка вивчає моторику всього тіла: пози, поставу, наклони, ходу.

2. Такесика вивчає дотик у ситуації спілкування: рукостискання, поцілунки, пестощі, відштовхування та ін.

3. Проксеміка досліджує розташування людей у просторі при спілкуванні.

Виділяють наступні зони (дистанції) в людському контакті:

■ інтимна зона (15-45 см), у цю зону допускаються лише близькі, добре знайомі люди, для неї характерні довіра, негучний голос у спілкуванні, тактильний контакт, дотик. Дослідження показують, що порушення інтимної зони викликає певні фізіологічні зміни в організмі (частішання биття серця, підвищене виділення адреналіну, прилив крові до голови та ін.). Передчасне вторгнення в інтимну зону в процесі спілкування завжди сприймається співрозмовником як замах на його недоторканність;

■ особиста (персональна) зона (45—120 см) для повсякденної бесіди з друзями і колегами передбачає тільки візуально-зоровий контакт між партнерами, що підтримують розмову;

■ соціальна зона (120-400 см) зазвичай дотримується під час офіційних зустрічей у кабінетах, викладацьких та інших службових приміщеннях, як правило, з тими особами, котрих не дуже добре знають;

■ публічна зона (понад 400 см) передбачає спілкування з великою групою людей — у лекційній аудиторії, на мітингу та ін.

Особлива роль у передачі інформації приділяється міміці. Дослідження показали, що при нерухомому або невидимому обличчі лектора губиться до 10-15% інформації. Міміка — це рух м'язів обличчя, що відображує внутрішній емоційний стан і здатний надати достовірну інформацію про те, що переживає людина. Мімічні вирази несуть більш ніж 70% інформації. Так, якщо що людина намагається приховати інформацію (бреше), - її очі зустрічаються з очима партнера менш ніж ¹/₃ часу розмови.

Головною характеристикою міміки є її цілісність і динамічність. Це означає, що в мімічному вираженні шести основних емоційних станів (гніву, радості, страху, страждання, подиву і відрази) усі рухи м'язів обличчя скоординовані. Причому при зовнішньому спостереженні легше розпізнаються позитивні емоції: радість, любов, подив. Важче сприймаються негативні емоції — сум, страх, відраза.

Основне інформативне навантаження несуть брови й область навколо рота (губи). Так, досліджуваним пред'являлися малюнки осіб, де варіювалися тільки положення брів і губ. Погодженість оцінок досліджуваних була дуже велика — упізнання емоцій було майже стовідсотковим.

Науково доведено, що ліва сторона обличчя набагато частіше видає емоції людини: це викликано тим, що права півкуля, що контролює емоційне життя людини, відповідає за ліву сторону обличчя. До того ж, позитивні емоції більш-менш рівномірно проявляються на обох половинах обличчя, а негативні яскравіше виражені на лівій.

Американськими психологами Р.Экслайном і Л.Винтерсом було показано, що погляд пов'язаний з процесом формування висловлювання і труднощами цього процесу. Коли людина тільки формує думку, вона найчастіше дивиться вбік («у простір»), коли думка цілком готова, — на співрозмовника. Якщо мова йде про складні речі, на співрозмовника дивляться менше, коли труднощі переборюється, — більше. Взагалі ж той, хто в даний момент говорить, менше дивиться на партнера — тільки щоб перевірити його реакцію і зацікавленість. Слухаючий же (реципієнт) більше дивиться вбік того, хто говорить і «посилає» йому сигнали зворотного зв'язку.

За допомогою очей передаються найбільш точні сигнали про стан людини, оскільки розширення і звуження зіниць не піддається свідомому контролю. При постійному освітленні зіниці можуть розширюватися або звужуватися в залежності від настрою. Якщо людина збуджена або зацікавлена чимось, або знаходиться в піднятому настрої, її зіниці розширюються в чотири рази більше проти нормального стану. Навпаки, сердитий, похмурий настрій змушує зіниці звужуватися.

За своєю специфікою погляд може бути:

■ діловий — коли він фіксується в районі чола співрозмовника, це передбачає створення серйозної атмосфери ділового партнерства;

■ світський — коли погляд опускається нижче рівня очей співрозмовника (до рівня губ), це сприяє створенню атмосфери світського невимушеного спілкування;

■ інтимний — коли погляд спрямований не в очі співрозмовника, а нижче обличчя — на інші частини тіла до рівня грудей. Фахівці стверджують, що такий погляд говорить про більшу зацікавленість один одним у спілкуванні;

■ погляд скоса говорить про критичне або підозріле відношення до співрозмовника.

Якщо відносини між людьми розвиваються в позитивному напрямку, то вони від 30 до 60% часу спілкування дивляться один на одного. При агресивних відносинах частота інтенсивності поглядів збільшується в момент говоріння, а в момент слухання — порушується.

Спостерігаючи за рухами зіниць співрозмовника, можна також судити про особливості обробки їм інформації: якщо зіниці зміщаються нагору, до верхніх вій, то співрозмовник згадує або формує зорові образи; якщо зіниці переміщуються в середній області — слухові спогади або фантазії; очі, опущені вниз (прямо або праворуч) свідчать, що співрозмовник звертається до свого чуттєвого досвіду, тілесних відчуттів; поворот очей вниз вліво свідчить про те, що співрозмовник щось проговорює про себе (за дослідженнями Д.Гріндлера, Р. Бендлера).

Поза — це положення людського тіла, типове для даної культури,елементарна одиниця просторової поведінки людини. Загальна кількість різних стійких положень, що здатне прийняти людське тіло, близько 1000. З них в силу культурної традиції кожного народу деякі пози забороняються, а інші — закріплюються. Поза наочно показує, як дана людина сприймає свій статус стосовно статусу інших присутніх осіб. Особи з більш високим статусом приймають більш невимушені пози, ніж їх підлеглі.

Показано, що «закриті» пози, коли людина якось намагається закрити передню частину тіла і зайняти якнайменше місця в просторі (наприклад, стоячи: руки, схрещені на груди, або сидячи: обидві руки упираються в підборіддя і т.п.) сприймаються як пози недовіри, незгоди, протидії, критики. «Відкриті» ж пози (стоячи: руки розкриті долонями нагору; сидячи: руки розкинуті, ноги витягнуті) сприймаються як пози довіри, згоди, доброзичливості, психологічного комфорту. Людина, щобажає заявити про себе, «поставити себе», буде стояти прямо, у напруженому стані, з розгорнутими плічми, іноді упершись руками в стегна; людина ж, якій не потрібно підкреслювати свій статус і положення, буде розслабленою, спокійною, знаходитися у вільній невимушеній позі.

Хода людини, тобто стиль пересування, за яким досить легко можна розпізнати її емоційний стан. Так, у дослідженнях психологів респонденти з великою точністю дізнавалися за ходою такі емоції, як гнів, страждання, гордість, щастя. Причому виявилося, що найважча хода — при гніві, найлегша — при радості, млява, пригнічена хода — при стражданнях, найбільша довжина кроку — при гордості.

Інтонації голосу, швидкість, гучність мови — важливі невербальні показники спілкування. Ентузіазм, радість і недовіра зазвичай передаються високим голосом; гнів і страх — теж досить високим голосом, але в більш широкому діапазоні тональності, сили і висоти звуків. Горе, сум, втому зазвичай передають м'яким і приглушеним голосом зі зниженням інтонації до кінця фрази.

Швидкість мови також відбиває почуття: швидка мова — схвильованість або стурбованість; повільна мова свідчить про пригнічений стан, горе, зарозумілість або втому.

Жести — різноманітні рухи руками і головою, мало контролюються свідомістю людини. Частота і сила жестикуляції різні в різних культурах: за даними М.Аргайла, протягом однієї години фіни жестикулюють 1 раз, італійці — 80 разів, мексиканці — 180. Конкретний зміст окремих жестів також різний в різних культурах. Однак у всіх культурах є подібні жести, серед яких можна виділити:

■ комунікативні (жести вітання, прощання, привертання уваги, заборони, підтвердження або згоди, негативні, жести запитання і т.д.);

■ модальні, тобто ті, що виражають оцінку і відношення (жести схвалення, незадоволення, довіри і недовіри, розгубленості і т.п.);

■ описові жести, що мають сенс тільки в контексті мовного висловлювання.

Жести при спілкуванні несуть багато інформації, у мові жестів, як і в звичайній мові, є слова, речення. Найбагатший «алфавіт» жестів можна розбити на 6 груп:

1. Жести-ілюстратори — це жести повідомлення: покажчики; піктографи (тобто образні картини зображення і конфігурації («от такого розміру»); кінетографи (рухи тілом); жести-«битки» (жести-«відмахування»); ідеографи (своєрідні рухи руками, що з'єднують уявні предмети разом).

2. Жести-регулятори — це жести, що виражають відношення комунікатора до чого-небудь. До них відносять посмішку, кивок, напрямок погляду, цілеспрямовані рухи руками.

3. Жести-емблеми — це своєрідні замінники слів або фраз у спілкуванні. Наприклад, стиснуті разом руки по манері рукостискання на рівні руки означають у багатьох випадках привітання, а підняті над головою — «до побачення».

4. Жести-адаптори — це специфічні звички людини, пов'язані з рухами рук. Це можуть бути:

а) почісування, посмикування окремих частин тіла;

б) торкання, пошльопування партнера;

в) поглажування, перебирання окремих предметів, що знаходяться під рукою (олівець, ґудзик і т.п.).

5. Жести-афектори — жести, що виражають через рухи тіла і м'язів обличчя певні емоції.

Існують і мікрожести: рухи очей, почервоніння щік, збільшення кількості миготінь у хвилину, тремтіння чи покусування губ та ін.

Практика показує: коли люди хочуть показати свої почуття, вони звертаються до жестикуляції. От чому для проникливої людини важливо придбати вміння розуміти нещирі, награні жести. Особливість цих жестів полягає в наступному: вони перебільшують слабкі хвилювання (демонстрація посилення рухів руками і корпусу); придушують сильні хвилювання (завдяки обмеженню таких рухів); такі жести, як правило, починаються з кінцівок і закінчуються на обличчі.

Взагалі, при спілкуванні часто виникають наступні види жестів:

■ жести оцінки — почісування підборіддя; витягування вказівного пальця уздовж щоки; вставання, проходжування й ін. (людина оцінює інформацію);

■ жести впевненості — з'єднання пальців у купол піраміди; розгойдування на стільці;

■ жести нервозності і непевності — переплетені пальці рук; пощипування долоні; постукування по столу пальцями; торкання до спинки стільця перед тим, як на нього сісти, та ін.

■ жести самоконтролю — руки зведені за спину, одна при цьому стискає іншу; поза людини, що сидить на стільці і вчепилася руками в підлокітник і ін.;

■ жести очікування — потирання долонь; повільне витирання вологих долонь об тканину;

■ жести заперечення — складені руки на грудях; відхилений назад корпус; схрещені руки; торкання до кінчика носа та ін.;

■ жести доброзичливості — прикладання руки до грудей; переривчастий дотик до співрозмовника й ін.;

■ жести домінування — жести, пов'язані з виставлянням великих пальців напоказ, різкі змахи зверху вниз та ін.;

■ жести нещирості — жест «прикриття рукою рота», «дотик до носа» (як більш витончена форма прикриття рота), що говорить або про неправду, або про сумнів у чомусь; поворот корпусу вбік від співрозмовника, «бігаючий» погляд та ін.

В процесі спілкування не потрібно забувати про конгруентність, тобто відповідність жестів і мовних висловлювань. Мовні висловлювання і жести, що їх супроводжують, повинні збігатися. Протиріччя між жестами і змістом висловлювань є сигналом неправди.

Невербальна поведінка особистості поліфункціональна, вона:

■ створює образ партнера по спілкуванню;

■ виражає взаємовідносини партнерів по спілкуванню, формує ці відносини;

■ є індикатором актуальних психічних станів особистості;

■ виступає в ролі уточнення, зміни розуміння вербального повідомлення, підсилює емоційну насиченість сказаного;

■ підтримує оптимальний рівень психологічної близькості між партнерами по спілкуванню;

■ виступає як показник статусно-рольових відносин.

Споживацький натовп— скупчення людей, що знаходяться в безпосередньому і неупорядкованому конфлікті між собою через прагнення до володіння тими або іншими цінностями, яких недостатньо для задоволення потреб або бажань всіх учасників цього конфлікту. Споживацький натовп можуть утворювати і покупці в магазинах при продажі товарів підвищеного попиту; і пасажири, що прагнуть зайняти обмежену кількість місць автобуса або електрички; і покупці квитків у каси перед початком якого-небудь видовищного заходу; і вкладники збанкрутілого банку, що вимагають повернення вкладених грошей; і особи, що грабують матеріальні цінності з магазинів при масових безладдях.

Спосіб життя - типові форми життєдіяльності особистості чи групи (звички, традиції, стереотипи поведінки).

Спрямований вплив — це такий вплив, що орієнтований на конкретних людей або їх конкретні особистісні якості і соціально-психологічні особливості.

Стереотипізація - формування та використання соціальних стереотипів.

Структуралізм Ж. Піаже

Когнітивні теорії починаються з робіт швейцарського психолога Жана Піаже (1896-1980), який виходить з того, що інтелект, як і інша жива структура, не просто реагує на подразники: скоріше він росте, змінюється і адаптується до світу. Теорію Піаже називають структуралістською, оскільки його цікавить структура мислення і те, яким чином інтелект обробляє інформацію. Родона­чальником структуралістського підходу є В.Вундт, який вважав цен­тральною задачею психології виявлення і описування структур еле­ментів свідомості. До структуралістів належать також такі відомі когнітивісти, як Джером Брунер і Хейнц Вернер.

Дослідження Піаже розпочались з його сумісної роботи з Симоном і Біне в їх паризькій лабораторії, де вони займались удоскона­ленням стандартизованих версій шкали інтелекту, яку вони створи­ли. Аналізуючи результати тестування школярів, Піаже зацікавився закономірностями, які він виявив у неправильних відповідях. Він передбачав, що ці закономірності дають відповідь на запитання про те, яким чином розвиваються процеси мислення у дітей. Він також припускав, що відмінності між дітьми і дорослими не обмежуються обсягом знань, але включають також відмінності в способі пізнання. Мислення дітей відрізняється від мислення дорослих як кількісно, так і якісно. З цього моменту Піаже відійшов від кількісного (тестологічного) підходу до вивчення інтелекту. Піаже і його колеги відчу­ли, що стандартизовані запитання часто призводять до стереотипних відповідей. Тому Піаже запропонував використати методику клінічного або зондуючого інтерв'ю, за яким дитина повинна відпов­ідати або маніпулювати стимульним матеріалом.

Такий підхід було спрямовано не на виявлення накопичених знань, а на виявлення процесів мислення. Результати цих інтерв'ю дали мож­ливість для висновків про те, що для описання розвитку інтегрованих процесів мислення у дітей можна використати логічні задачі.

Для ілюстрації своєї теорії Піаже розробив відомий експеримент для перевірки розуміння дітьми феноменів збереження. Термін "збере­ження" був введений Піаже для позначення усвідомлення дитиною того, що фізичні властивості речовини (об'єм, маса, кількість) залишаються постійними, не дивлячись на зміну її форми або зовнішнього вигля­ду. Піаже показував дитині два однакових стакани з рідиною. Після того, як дитина усвідомлювала, що кількість рідини в кожному стакані одна­кова, Піаже переливав рідину з одного стакана в інший, який був більш високим і вузьким. Далі він запитував дитину, чи залишилось в обох стаканах однакова кількість рідини. Більшість дітей у 6-7-річному віці відповіда­ли, що кількість рідини залишилась однаковою. Проте діти до 6 років відповідали, що у високому стакані рідини стало більше. Цей експери­мент повторювався також з дітьми, які належали до різних культур, і завжди показував однакові результати. Піаже зробив висновок, що до досягнення певної стадії розвитку діти формують свої судження, спира­ючись здебільше на перцептивні, ніж на логічні процеси. Старшим дітям властиве поняття "збереження", яке відсутнє у молодших дітей.

Піаже підкреслює, що інтелект не пасивно сприймає інформацію, він є активним. Його активність обумовлена пев­ною структурою. Якщо відомості, які отримує людина, відповіда­ють структурі її інтелекту, то ці відомості, образи і переживання "розуміються" або, мовою Піаже, асимілюються.

Якщо ж інформація не відповідає структурі інтелекту, він відкидає її (а у випадку, коли його структура готова до змін, вона пристосо­вується до нової інформації). В термінології Піаже асиміляція - це інтер­претація нового досвіду, виходячи з існуючих ментальних структур без будь-яких змін. З іншого боку, аккомодація - це зміни існуючих мен­тальних структур з метою об'єднання старого і нового досвіду.

Для позначення ментальних структур Піаже використав термін схема. Схеми - це способи обробки інформації, які змінюються із зростанням людини і отриманням нею інформації. Існує два типи схем: сенсорні схеми (дії) і когнітивні схеми (нагадують поняття). Людина перебудовує схеми для пристосування (аккомодації) до нової інформації і одночасно інтегрує (ассимілює) нові знання в старі схеми. Побачивши об'єкт, людина прагне підігнати його під якусь вже відому їй категорію. Якщо цей об'єкт не вдається підвести під існуюче у людини поняття (не можна ассимілювати), то їй доводить­ся змінювати свої поняття або створювати нові (застосовувати аккомодацію). Інтелект завжди прагне до встановлення рівноваги між асиміляцією і аккомодацією. Цей процес врівноваженнялежить в основі людської адаптації. Ассиміляція і аккомодація утворюють основу людської інтелектуальної адаптації до зовнішнього середовища і дозволяють вижити людині як виду.

Піаже розробив стадії когнітивного розвитку. На його думку процес розвитку інтелекту відбувається наступним чином: схеми організуються в операції, різні сполучення яких відповідають якісно відмінним стадіям росту. З розвитком люди використовують все більш складні схеми для організації інформації і розуміння зовнішнього світу. За Піаже, в цьому розвиткові можна виділити чотири дискретні, якісно різні стадії, або періоди. Він назвав ці періоди так: сенсомоторна стадія (від народження до 1,5-2 років), доопераціональна ста­дія (від 2 до 7 років), стадія конкретних операцій (від 7 до 11-12 років) і стадія формальних операцій (починається в 12 років або старше).

Виникало питання: чи можна прискорити зміну стадій розвитку і, наприклад, навчити здібну п'ятирічну дитину конкретним операціям? На це питання Піаже відповідав, що якби навіть це було можли­во, то не мало б цінності. Він підкреслював, що важливим є не при­скорення зміни стадій, а надання кожній дитині достатньої кількості учбових матеріалів, що відповідатимуть кожній стадії її розвитку, щоб жодна частина інтелекту не залишилась недорозвинутою.

В сучасній психології набула поширення ідея Ж.Піаже про існування стадій (рівнів) морального розвитку особистості в процесі соціалізації. Згідно з нею, у індивіда логічна і моральна стадії розвиваються паралельно.

Причому, логічний розвиток є не­обхідною умовою морального розвитку, але недостатньою. У бага­тьох людей розвиток логічної стадії може бути вищим, ніж мораль­ної. В той же час ніхто не може знаходитись на високій моральній стадії, якщо його логічна стадія розвинута недостатньо. Після стадії логічного розвитку починається стадія соціального розвитку (або стадія соціальної перспективи чи рольова), на якій індивід розуміє інтереси інших людей, інтерпретує їх думки і почуття, усвідомлює свою роль і місце в суспільстві.

На думку Піаже, який розробляв проблему формування пізнавальних здібностей ди